Код да Вінчі

Розділ 6

Протиснувшись попід ґратами, Роберт Ленґдон опинився біля входу до Великої галереї. Було враження, наче він зазирає в пащу довгого й глибокого каньйону. По обидва боки галереї височіли голі стіни на тридцять футів, верх їх танув у пітьмі. Червонувате сяйво нічних ламп сочилося з плінтусів і кидало чудернацькі відблиски на безцінні полотна да Вінчі, Тиціана і Караваджо, що звисали зі стелі на спеціальних дротах. Натюрморти, біблійні сцени й пейзажі висіли поряд із портретами знаті та відомих політичних діячів.

Хоч у Великій галереї було зібрано чи не найкращу в світі колекцію італійського живопису, у багатьох відвідувачів виникало відчуття, що найцінніший експонат тут — унікальна паркетна підлога. Викладена з дубових паркетин по діагоналі, вона не лише вражала досконалим геометричним візерунком, а й створювала своєрідну оптичну ілюзію, нагадувала якийсь багатовимірний простір: відвідувачам здавалося, наче вони пливуть галереєю, поверхня якої з кожним кроком змінюється.

Ленґдон розглядав вигадливий візерунок на паркеті, аж раптом його погляд натрапив на зовсім недоречний тут предмет, що лежав ліворуч лише за кілька ярдів, оточений спеціальною стрічкою. Ленґдон обернувся до Фаша:

— Це що... Караваджо? На підлозі?

Фаш кивнув, навіть не подивившись у той бік.

Ця картина, як припускав Ленґдон, коштувала з два мільйони доларів, проте лежала на підлозі, наче якийсь непотрібний плакат.

— Якого дідька ця картина робить на підлозі?

Обурення, що прозвучало в його голосі, схоже, не справило враження на Фаша.

— Це місце злочину, месьє Ленґдон. Ми нічого не чіпали. Картину зірвав зі стіни сам куратор. У такий спосіб він активував систему безпеки.

Ленґдон озирнувся на ґрати, намагаючись збагнути, що ж насправді відбулося.

На куратора напали в його кабінеті, він вибіг, кинувся до Великої галереї й активував систему безпеки, стягнувши зі стіни цю картину. Ґрати одразу опустилися й перекрили сюди доступ. Інших входів і виходів у цій галереї немає.

Ленґдон чогось не розумів.

— Отже, куратор замкнув нападника у Великій галереї?

Фаш похитав головою.

— Ґрати впали між Соньєром і його нападником. Убивця залишився в коридорі і вистрілив у Соньєра крізь ґрати. — Фаш показав на жовтогарячий прапорець на ґратах, під якими вони щойно проповзли. — Працівники науково-технічного відділу виявили там частинки пороху. Він стріляв крізь ґрати. Соньєр помер тут сам.

Ленґдон згадав знімок із тілом Соньєра. Але вони сказали, що він зробив це сам. Подивився у величезний коридор.

— То де ж тіло?

Фаш поправив свою шпильку-розп’яття і пішов далі.

— Вам, мабуть, відомо, що Велика галерея дуже довга.

«Якщо не помиляюсь, довжина Великої галереї становить приблизно півтори тисячі футів, це висота меморіалу Вашингтона, помножена на три». Від ширини коридору теж перехоплювало подих, тут легко стали б поряд два пасажирські поїзди. По центру періодично траплялась якась статуя чи велетенська порцелянова ваза, що допомагали розмежувати потік відвідувачів, який уздовж однієї стіни рухався в одному напрямку, а вздовж другої — у протилежному.

Фаш мовчки й швидко крокував правим боком коридору, дивлячись лише вперед. Ленґдонові здавалося, що це просто блюзнірство — пробігати повз стільки шедеврів і не зупинитися навіть на мить, щоб подивитися на них.

«При такому світлі я б однаково нічого не побачив», — подумав він.

Тьмяне червонувате освітлення навіяло Ленґдонові спогади про його останнє перебування в таємних архівах Ватикану. Це вже вдруге сьогоднішній вечір нагадав йому про минулорічні події в Римі, коли він ледь не позбувся життя. Він знову подумав про Вітторію. Вже кілька місяців він не згадував про неї. Не вірилось, що то все трапилося лише рік тому; здавалося, відтоді промайнули десятиріччя. Інше життя. Востаннє він отримав звістку від Вітторїї ще в грудні. То була поштівка, в якій вона писала, що вирушає на Яванське море, аби продовжувати дослідження в галузі фізики... Щось там ішлося про використання супутників, щоб стежити за міграцією мантії Землі. Ленґдон ніколи не мав ілюзій, що така жінка, як Вітторія Ветра, зможе щасливо жити з ним в університетському містечку. Однак їхня зустріч у Римі пробудила в ньому якусь тугу, якої він ніколи раніше не відчував. Його любов до холостяцького життя й тих невигадливих свобод, які воно давало, похитнулась... і несподівано поступилась місцем відчуттю порожнечі, яке за минулий рік, схоже, тільки посилилось.

Вони далі швидко крокували галереєю, однак трупа Ленґдон і досі не бачив.

— Жак Соньєр зайшов аж так далеко?

— Месьє Соньєр дістав кулю в живіт. Він помирав дуже повільно. Хвилин, мабуть, з п’ятнадцять, а то й двадцять. Очевидно, він мав величезну силу волі.

Ленґдон був приголомшений.

— То охоронцям треба було аж п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися сюди?

— Звісно, ні. Служба безпеки Лувру миттєво відреагувала на сигнал тривоги, але до Великої галереї не було доступу. Охоронці стояли біля ґрат і чули, як хтось ходить у дальньому кінці коридору, але не бачили, хто це. Кликали, та ніхто не відзивався. Вирішили, що це злочинець — хто ж іще? — і, згідно з інструкціями, викликали судову поліцію. Ми прибули на місце за п’ятнадцять хвилин. Трохи підняли ґрати, так, щоб під ними можна було проповзти, і я послав туди дюжину озброєних агентів. Вони прочесали всю галерею в пошуках злочинця.

— І?..

— І нікого не знайшли. Окрім... — він показав на щось попереду, — нього.

Ленґдон простежив за напрямом пальця Фаша. Спочатку йому здалося, що Фаш показує на велику мармурову статую посеред коридору. Проте, коли вони підійшли ближче, Ленґдон побачив приблизно за тридцять ярдів від статуї яскраву пляму світла. Лампа на штативі створювала на підлозі єдиний острівець світла в червонуватому напівмороці галереї. У центрі цієї плями, наче комаха під мікроскопом, лежало на паркетній підлозі оголене тіло куратора.

— Ви бачили знімок, — сказав Фаш, — отже, для вас тут не повинно бути нічого несподіваного.

Вони наблизились, і Ленґдон відчув мандраж. Перед ним постала одна з найдивніших картин, які йому доводилося бачити.

Тіло Жака Соньєра лежало на паркетній підлозі точнісінько, як це було зображено на знімку. Стоячи над ним і мружачись від різкого світла, Ленґдон ще раз із подивом подумав, що Соньєр провів останні хвилини свого життя, намагаючись зайняти таку ось незвичну позу.

Соньєр виглядав на диво підтягнутим як на свої роки... І всю його мускулатуру було чітко видно. Він зірвав із себе геть увесь одяг, акуратно поскладав його поряд на підлозі і ліг на спину посеред широкого коридору, строго вздовж його центральної осі. Руки й ноги широко розкинуті, як у дитини, що робить на снігу «орла»... або точніше, як у людини, яку розтягнули й зібрались четвертувати якісь невидимі сили.

Кривава пляма на грудях позначала те місце, де в тіло ввійшла куля. Рана була на диво мала — лише невеличка плямка потемнілої крові..

Вказівний палець Соньєра теж був закривавлений, очевидно, він вмочав його в рану, і це було найстрашніше і найнезбагненніше в усьому цьому. Використавши власну кров як чорнило, а власний оголений живіт як полотно, Соньєр намалював у себе на тілі простий символ: п’ять прямих ліній, що перетиналися й утворювали п’ятикутну зірку.

«Пентаграма?»

Кривава зірка з центром у пупі надавала трупові справді зловісного вигляду. Знімок, який бачив Ленґдон, теж справляв моторошне враження, але тепер, побачивши все на власні очі, він відчував дедалі більшу тривогу.

«Він зробив це сам».

— Месьє Ленґдон? — чорні очі Фаша пильно дивилися на нього.

— Це пентаграма, — сказав Ленґдон, і власний голос видався йому чужим, так він дивно відлунював під високими склепіннями галереї. — Один із найдавніших символів на землі. З’явився за чотири тисячі років до народження Христа.

— І що він означає?

Ленґдон завжди вагався, коли йому ставили таке питання. Казати людям, що «означає» той чи інший символ, — це все одно, що казати, як на них має подіяти та чи інша пісня. Усяк тлумачить символи по-своєму. Приміром, білий ковпак Ку-клукс-клану у Сполучених Штатах асоціюється з ненавистю й расизмом, тимчасом як в Іспанії те саме вбрання свідчить лише про глибоку християнську віру.

— У різних випадках ті самі символи мають різне значення, — відповів Ленґдон. — Спершу пентаграма була поганським релігійним символом.

— Поклоніння дияволові, — кивнув Фаш.

— Не зовсім так, — заперечив Ленґдон і одразу збагнув, що слова треба добирати обережніше.

Сьогодні слово «поганець» стало майже синонімом поклоніння дияволові, а це зовсім неправильно. Насправді це слово походить від латинського paganus, що означає «мешканці сільської місцевості». Поганці не мали єдиної усталеної релігії, а натомість поклонялися силам і явищам природи. Християнська Церква так сильно боялася цих багатобожників, що колись безневинне слово «селянин» — французькою vilain — набуло значення «негідник».

— Пентаграма, — пояснив Ленґдон, — це дохристиянський символ, що стосується поклоніння Природі. Наші предки поділяли світ на дві половини — чоловічу й жіночу. їхні боги й богині разом забезпечували рівновагу сил. Інь та ян. Коли чоловіче й жіноче начала врівноважені, у світі панує гармонія. Коли ж рівновага порушується, виникає хаос. — Ленґдон показав на живіт Соньєра: — Ця пентаграма символізує жіночу половину всього сущого. Історики, що вивчають релігії, називають це «священною жіночністю», або «божественною богинею». Соньєр знав це краще, ніж хто інший.

— То Соньєр намалював собі на животі символ богині?

Ленґдон не міг не погодитись, що це виглядало дещо дивно.

— У найвужчому сенсі пентаграма символізує Венеру — богиню кохання й краси.

Фаш глянув на оголений труп і щось пробурчав собі під ніс.

— Давні релігії ґрунтувалися на божественному устрої Природи. Богиня Венера і планета Венера — це те саме. Богиня посідає відповідне місце на нічному небі і відома під багатьма іменами — Венера, Східна зірка, Іштар, Астарта — всі вони символізують могутнє жіноче начало, тісно пов’язане з Природою і Матір’ю-Землею.

Фаш чомусь занервував. Наче йому більше була до вподоби ідея поклоніння дияволові.

Ленґдон вирішив не розповідати зараз про найдивовижнішу властивість пентаграми — наочний доказ її зв’язку з Венерою. Ще коли він був студентом і вивчав астрономію, то з величезним подивом довідався, що кожні вісім років планета Венера креслить у площині екліптики правильну пентаграму. Давні люди спостерегли це явище, і воно справило на них таке враження, що Венера та її пентаграма стали символами досконалості, краси і циклічності сексуального кохання. Аби належно вшанувати магію Венери, давні греки влаштовували Олімпійські ігри кожні вісім років. Сьогодні мало кому відомо, що сучасні Олімпійські ігри дотримуються половинчатого циклу Венери. Ще менше людей знає, що п’ятикутна зірка ледь не стала офіційною емблемою Олімпійських ігор — в останню мить вирішили замінити п’ять гострих кутів п’ятьма колами, що перетинаються, які, на думку організаторів, мали б краще відображати дух усезагальної участі й гармонії.

— Месьє Ленґдон, — раптом сказав Фаш, — очевидно, що пентаграма мусить бути якось пов’язана теж і з дияволом. Про це доволі чітко свідчать ваші американські фільми жахів.

Ленґдон спохмурнів. «Дякую, Голлівуде». Сьогодні п’ятикутна зірка фактично стала емблемою фільмів жахів про вбивць-сатаністів. Її зазвичай можна було побачити на стінах помешкань сатаністів поряд з іншою демонічною символікою. Ленґдон завжди впадав у відчай, коли бачив цей символ у такому контексті, адже первинно пентаграма символізувала лише добро.

— Запевняю вас, — сказав Ленґдон, — попри те, що ви бачите у фільмах, демонічне тлумачення пентаграми неправильне з погляду історії. Первинно вона символізувала жіноче начало, але за тисячоліття значення цього символу було спотворене. У цьому випадку — через кровопролиття.

— Я не зовсім розумію...

Ленґдон подивився на шпильку-розп’яття, не впевнений, як краще сформулювати думку.

— Я маю на увазі Церкву. Переважно символи дуже живучі, проте Римо-католицька Церква змінила значення пентаграми ще на початку свого існування. Це було частиною кампанії Ватикану зі знищення поганських релігій і навернення люду до християнства. Церква активно боролася з поганськими богами й богинями, зображуючи їхні священні символи як символи зла.

— Говоріть далі...

— Це доволі типове явище в часи великих потрясінь, — вів далі Ленґдон. — Кожна нова влада намагається привласнити існуючі символи, скомпрометувати і стерти з пам’яті людей їхнє первинне значення. У боротьбі між поганськими і християнськими символами програли перші. Посейдонів тризуб перетворився на вила диявола, гострокутний ковпак мудреця — на символ відьми, а пентаграма Венери стала знаком диявола. — Ленґдон на мить замовк. — Прикро, але військове відомство США теж спотворило суть пентаграми: тепер вона стала нашим головним символом війни. Ми малюємо її на наших винищувачах і прикрашаємо нею погони наших генералів. — І прощавай, богине кохання й краси.

— Цікаво, — Фаш кивком показав на труп з розкинутими руками. — Ну а поза? Вона вам про щось каже?

Ленґдон знизав плечима.

— Ця поза лише підкреслює зв’язок із пентаграмою і священною жіночністю.

— Перепрошую?

— Це називають реплікацією. Повторення символу — найпростіший спосіб підсилити його значення. Поза Жака Соньєра нагадує п’ятикутну зірку. Одна пентаграма — добре, а дві — ще ліпше.

Фаш подивився по черзі на руки, ноги й голову Соньєра, що мали символізувати п’ять кутів пентаграми, і знову пригладив рукою і без того прилизане волосся.

— Цікавий аналіз, — він помовчав. — Ну а те, що він голий? — Фаш скривився, вимовляючи останнє слово, наче тіло голого літнього чоловіка викликало в нього відразу. — Навіщо він зняв одяг?

Гарненьке запитання. Ленґдон не припиняв про це думати від першої ж миті, як побачив фотознімок. Найімовірніше, оголене тіло людини мало ще раз нагадати про Венеру, богиню сексуальності. Хоч у сучасній культурі Венера вже здебільшого не асоціювалась із фізичним зв’язком між чоловіком і жінкою, пильне око лінгвіста-етимолога й досі могло помітити слід первинного значення Венери у слові «венеричний». Проте Ленґдон вирішив не заглиблюватися в цю тему.

— Месьє Фаш, я не можу сказати, чому месьє Соньєр намалював на собі цей символ чи прийняв таку позу. Однак знаю напевно, що така людина, як Жак Соньєр, розглядала б пентаграму як знак священної жіночності. Історики мистецтва і науковці, які вивчають символи, добре знають про зв’язок між пентаграмою і божественним жіночим началом.

— Добре. Ну а чому він вирішив писати власною кров’ю?

— Очевидно, більше не мав чим.

Фаш помовчав, тоді зауважив:

— Мені здається, він писав кров’ю, щоб змусити поліцію провести певну судово-медичну експертизу.

— Перепрошую?

— Погляньте на його ліву руку.

Ленґдон подивився на білу руку куратора, від плеча до долоні, проте нічого не побачив. Тоді обійшов тіло, нагнувся і з подивом помітив, що куратор стискає в руці великий маркер із фетровим стрижнем.

— Соньєр тримав його, коли ми знайшли тіло, — зауважив Фаш. Відійшов від Ленґдона і наблизився до розкладного столика, на якому лежали інструменти, дроти і якісь електронні прилади.

— Як я вже вам казав, — він перебирав предмети на столі, — ми нічого не чіпали на місці злочину. Вам знайомий цей тип ручки?

Ленґдон нахилився нижче, щоб роздивитися напис на ручці.

Він здивовано підвів голову.

Такими маркерами зі спеціальним фетровим стрижнем зазвичай послуговувались працівники музеїв, реставратори і поліцейські, щоб наносити невидимі позначки на предмети. Писали вони флуоресцентним чорнилом на спиртовій основі, і побачити ці написи можна було лише при невидимому світлі. Зокрема, працівники музеїв робили такими маркерами позначки на рамах картин, що потребували реставрації.

Ленґдон випростався, а Фаш тим часом підійшов до лампи й вимкнув її. Галерея враз занурилась у пітьму.

На мить «засліплений» Ленґдон почувся непевно. Але поступово очі звикали до темряви, і він розрізнив у червонуватому напівмо-році постать Фаша. Той ішов до нього, тримаючи в руках якесь портативне джерело світла, що огортало його фіолетовим серпанком.

— Можливо, ви знаєте, — сказав Фаш, у фіолетовому сяйві його очі світилися, — що за допомогою такого світла поліція шукає на місці злочину сліди крові та інші докази, які підлягають експертизі. Тож можете уявити, як ми здивувалися... — Він різко спрямував світло лампи на труп.

Ленґдон подивився і з жахом відсахнувся.

Серце калатало. На паркетній підлозі поряд із трупом світилися пурпурові літери. Останні слова куратора. Тупо дивлячись на мерехтливі знаки, Ленґдон відчував, що туман, який огортав усю цю історію від самого початку, ще більше густішає.

Він перечитав слова ще раз і подивився на Фаша.

— Що в дідька все це означає?

Очі Фаша світилися білим.

— Саме на це питання ви й маєте відповісти, месьє.

Неподалік, у кабінеті куратора, лейтенант Колле, який щойно повернувся до Лувру, схилився над радіоприймачем, що стояв на величезному письмовому столі. Якби не страшнувата фігура середньовічного рицаря, що, здавалося, стежив за ним з кута столу, то Колле почувався б і зовсім добре. Він надів навушники і ще раз перевірив рівні входу на жорсткому дискові в системі запису. Все працювало справно. Мікрофони функціонували бездоганно, і звук був максимально чіткий.

«Момент істини», — подумав він.

І, усміхаючись, заплющив очі, приготувавшись насолодитися рештою розмови, яка зараз відбувалась у Великій галереї.