Код да Вінчі

Розділ 101

Роберт Ленґдон стояв під височенним куполом будинку капітулу і дивився в дуло револьвера Лі Тібінґа.

«Роберте, ви зі мною чи проти мене?» Слова британського історика досі звучали в нього в голові.

Ленґдон знав, що відповіді на це питання немає. Якщо він скаже «так», то зрадить Софі. Скаже «ні» — і Тібінґові не залишиться нічого іншого, як убити їх обох.

За роки викладання Ленґдон аж ніяк не міг навчитися залагоджувати суперечки під дулом револьвера. Зате чого він таки навчився, то це давати раду з парадоксальними запитаннями. Коли правильної відповіді на якесь запитання не існує, то є лише один чесний вихід.

Сіра зона між «так» і «ні»...

Мовчання...

Не відводячи очей від криптекса, який він тримав у руках, Ленґдон вирішив просто відійти.

Він зробив крок назад, у глиб величезної зали. Нейтральна територія. Ленґдон сподівався, що його зосередженість на криптексі буде сигналом Тібінґові, що він готовий до компромісу, а мовчання буде сигналом Софі, що він її не зрадив.

Треба тягнути час, щоб подумати.

Думати. Ленґдон підозрював, що саме цього і хоче від нього Тібінґ. «Тому він і віддав криптекс мені. Щоб я відчув усю вагу свого рішення». Член Королівського історичного товариства сподівався, що від дотику до криптекса великого магістра Ленґдон осягне всю велич таємниці, яка криється в ньому, і допитливість науковця візьме гору над усім іншим; він збагне, що втрата наріжного каменя рівнозначна втраті самої історії.

Ленґдон боявся, що в нього є лише один спосіб урятувати Софі, — розгадати пароль до критпекса і запропонувати його в обмін на її свободу. «Якщо я зможу витягнути карту, Тібінґ погодиться на мої умови». Змусивши себе зосередитися на цьому складному завданні, Ленґдон повільно пішов до дальніх вікон... згадуючи всі численні небесні тіла, що прикрашали могилу Ньютона.

Повернувшись спиною до Тібінґа й Софі, Ленґдон ішов до височенних вікон і відчайдушно шукав натхнення в їхніх кольорових вітражах. Та все було марно.

«Уяви себе на місці Соньєра, — говорив він собі, дивлячись за вікно у сад. — Що за куля, на його думку, мала б бути на могилі Ньютона?» У дощі мигтіли образи зірок, комет і планет, але Ленґдон від них відмахнувся. Соньєр не захоплювався точними науками. Його цікавили мистецтво, історія. Священна жіночність... чаша... Троянда... збезчещена Марія Магдалина... богиня, скинута з п’єдесталу... Святий Ґрааль.

У легендах Ґрааль завжди поставав в образі жорстокої коханої, що танцює десь у тіні зовсім близько, нашіптує на вухо, заманює на крок ближче, а тоді зникає в тумані.

Дивлячись на дерева в саду, між якими гуляв вітер, Ленґдон відчував її грайливу присутність. Знаки були скрізь. Найстаріша в Британії яблуня, ніби насміхаючись, виставила з туману вкриті цвітом гілки. У кожної квітки — п’ять пелюсток, і всі блищать, наче Венера. Богиня була цієї миті в саду. Вона танцювала на дощі, співала давніх пісень, виглядала з-за гілок, укритих цвітом, ніби хотіла нагадати Ленґдонові, що плід знання, який начебто зовсім поряд, насправді недосяжний.

Сер Лі Тібінґ спокійно спостерігав з іншого боку зали, як Ленґдон стоїть біля вікна, немов загіпнотизований.

«Як я й сподівався, — подумав Тібінґ, — зараз він усе зрозуміє».

Тібінґ уже деякий час підозрював, що Ленґдон, можливо, знайшов ключ до таємниці Ґрааля. Не випадково Тібінґ почав здійснювати свій план того самого вечора, коли Ленґдон мав зустрітися з Жаком Соньєром. Наслухавшись розмов куратора, Тібінґ був переконаний, що бажання Соньєра зустрітися з Ленґдоном може бути зумовлене лише одним. У таємничому рукописі Ленґдона є щось таке, що зачепило Пріорат за живе. Ленґдон натрапив на якусь інформацію, і Соньєр боїться, що він її оприлюднить. Тібінґ не сумнівався, що великий магістр шукає зустрічі з Ленґдоном, лише щоб змусити того мовчати.

Правду замовчували надто довго!

Тібінґ знав, що мусить діяти швидко. Напад Сайласа було заплановано на цей день із двох міркувань. По-перше, він мав перешкодити зустрічі Соньєра з Ленґдоном. По-друге, Тібінґ хотів, щоб Ленґдон був у Парижі, коли він заволодіє наріжним каменем, на той випадок, якщо йому знадобиться його допомога.

Переконати Соньєра зустрітися з Сайласом було простіше простого. «Я знаю, чого куратор боїться найбільше». Учора пополудні Сайлас подзвонив кураторові і вдав із себе засмученого священика.

— Месьє Соньєр, пробачте, я мушу негайно з вами поговорити. Я б нізащо в світі не порушив таємниці сповіді, але боюся, що в цьому разі не маю іншого виходу. Я щойно висповідав чоловіка, який зізнався, що вбив членів вашої родини.

Соньєр здивувався, але відреагував стримано.

— Моя родина загинула від нещасного випадку. Висновок поліції був однозначний.

— Так, в автокатастрофі, — кинув наживку Сайлас. — Чоловік, з яким я розмовляв, сказав, що це він зробив так, щоб авто з’їхало з дороги і впало в річку.

Соньєр мовчав.

— Месьє Соньєр, я б ніколи вам не подзвонив, якби цей чоловік не сказав чогось такого, що змушує мене непокоїтись тепер за вашу безпеку. — Він помовчав. — А ще він говорив про вашу онуку Софі.

Згадка про Софі мала вирішальне значення. Куратор умить перейшов до дій. Він негайно призначив Сайласові зустріч у найнадійнішому місці, яке тільки знав, — у своєму кабінеті в Луврі. Тоді подзвонив Софі, щоб попередити про небезпеку. Зустріч із Робертом Ленґдоном довелося скасувати.

Тепер, коли Ленґдон і Софі опинились у протилежних кінцях зали, Тібінґ відчув, що йому вдалося роз’єднати двох партнерів. Софі залишалась налаштованою вороже, тимчасом як Ленґдон починав бачити ширшу картину. Він намагався розгадати пароль. Він усвідомив, як важливо знайти Ґрааль і визволити ЇЇ з пут.

— Для вас він його не відкриє, — холодно сказала Софі. — Навіть якщо зможе.

Тібінґ поглядав на Ленґдона, тримаючи Софі під прицілом. Тепер він не сумнівався, що зброю таки доведеться застосувати. Його це трохи непокоїло, але він знав, що вистрелить без вагань, якщо дійде до цього. «Я зробив усе, що міг. Ґрааль важить більше, ніж будь-хто з нас».

У цю мить Ленґдон відвернувся від вікна.

— Могила... — раптом мовив він із блиском надії в очах. — Я знаю, де шукати на могилі Ньютона. Так, думаю, я зможу знайти пароль!

У Тібінґа підскочило серце.

— Де, Роберте? Скажіть мені!

— Ні, Роберте! — з жахом скрикнула Софі. — Невже ти збираєшся йому допомагати?

Ленґдон рішуче підійшов до них, тримаючи криптекс перед собою.

— Ні, — твердо сказав він і повернувся до Тібінґа. — Доки він тебе не випустить.

Тібінґ спохмурнів:

— Роберте, ми вже так близько. Не смійте бавитися зі мною в ці ігри!

— Я не бавлюся в ігри, — відповів Ленґдон. — Відпустіть її. Тоді підемо до могили Ньютона і разом відкриємо криптекс.

— Я нікуди не піду, — заявила Софі. Зелені очі звузилися від люті. — Цей криптекс дав мені мій дідусь. Яке ви маєте право відкривати його?

Ленґдон різко повернувся до неї.

— Софі, прошу тебе! Ти в небезпеці. Я намагаюся тобі допомогти!

— Як? Відкривши таємницю, за яку мій дідусь віддав життя? Він вірив тобі, Роберте. І я тобі вірила.

У синіх очах Ленґдона промайнув страх, і Тібінґ не стримався від усмішки, спостерігаючи, як ці двоє діють всупереч одне одному. Особливо зворушливо було бачити, як Ленґдон намагається бути галантним. Він за крок до відкриття однієї з найбільших таємниць історії і морочиться з жінкою, яка довела, що не гідна цієї честі.

— Софі, — благав Ленґдон. — Прошу тебе... іди.

Вона похитала головою.

— Лише після того, як ти або віддаси криптекс мені, або розтрощиш його об підлогу.

— Що? — здивувався Ленґдон.

— Роберте, дідусь волів би, щоб ця таємниця навіки загинула, аніж потрапила до рук його вбивці. — Очі в Софі заблищали, але вона не заплакала. Вона дивилася Тібінґові просто в очі. — Убийте мене, якщо хочете. Я не залишу спадок діда у ваших руках.

«Чудово». — Тібінґ прицілився.

— Ні! — закричав Ленґдон, піднявши криптекс високо над головою і готовий кожної миті пожбурити його на підлогу. — Навіть не думайте про це, бо я зараз же його розіб’ю.

Тібінґ розсміявся.

— Цей блеф подіяв на Ремі. На мене він не подіє. Я достатньо вас знаю.

— Ви так думаєте, Лі?

«Ще б пак. Ви не вмієте брехати, друже. Мені вистачило кількох секунд, щоб зрозуміти, що ви не маєте ані найменшого уявлення, де на могилі Ньютона шукати розгадку».

— Справді, Роберте? Ви знаєте, де шукати на могилі Ньютона?

— Знаю.

Невпевненість тільки промайнула в очах Ленґдона, але Тібінґ її помітив. Це брехня. Відчайдушна, жалюгідна брехня, щоб урятувати Софі. Тібінґ глибоко розчарувався в Робертові Ленґдоні.

«Я самітній рицар в оточенні негідних людців. Доведеться мені розшифровувати пароль самотужки».

Тепер Ленґдон і Неве стали для Тібінґа тільки загрозою... так само як і для Ґрааля. Хоч йому і нелегко буде покінчити з ними, ві«: знав, що зробить це з чистою совістю. Залишилося тільки переконати Ленґдона, щоб поклав криптекс на підлогу. Тоді Тібінґ зможе спокійно закінчити весь цей спектакль.

На знак довіри, — сказав Тібінґ і опустив револьвер. — Покладіть криптекс на підлогу, тоді поговоримо.

Ленґдон знав, що його брехня не вдалась.

Він помітив похмуру рішучість в обличчі Тібінґа і зрозумів, що настала вирішальна мить. «Як тільки я покладу криптекс, він уб’є нас обох». Навіть не дивлячись на Софі, він відчував, як її серце відчайдушно благає його: «Роберте, цей чоловік не гідний Ґрааля. Не віддавай йому криптекс. Хоч би чого це було варто».

Ленґдон уже прийняв рішення кілька хвилин тому, коли сам стояв біля вікна і дивився в сад.

Захистити Софі...

Захистити Ґрааль...

Він мало не закричав із відчаю: «Але я не знаю як!»

Гірка мить розчарування принесла з собою таку ясність, якої він: іще в житті не відчував. «Відповідь у тебе перед очима, Роберте». Він не знав, звідки прийшло осяяння. «Ґрааль не насміхається з тебе, він хоче віддатися гідному».

Схилившись, наче підданий, Ленґдон опустив криптекс майже до самої підлоги за кілька ярдів від ніг Лі Тібінґа.

— Ось так добре, Роберте, — прошепотів Тібінґ, націлюючись на нього. — Покладіть його.

Ленґдон подивився вгору, у безодню купола, що здіймався над будинком капітулу. Тоді, схилившись іще нижче, заглянув у дуло револьвера, націленого на нього.

— Пробачте, Лі.

Ленґдон різко випростався, розмахнувся і з усієї сили пожбурив криптекс у купол над головою.

Лі Тібінґ не відчув, як палець натиснув на курок, але «Медуза» розрядилася із заглушливим громом. Ленґдон підскочив, куля влучила в підлогу біля самих його ніг. Половина мозку Тібінґа лютувала і спонукала прицілитися краще й вистрелити ще раз, але друга, могутніша половина змусила подивитися вгору, у купол.

«Наріжний камінь!»

Здавалося, час застиг, як у сповільненому кадрі; увесь світ Тібінґа зосередився у криптексі, що летів у повітрі. Тібінґ простежив, як той сягнув найвищої точки... на якусь мить завмер... тоді перевернувся і полетів униз, назад на кам’яну підлогу.

Усі мрії й сподівання Тібінґа стрімко падали на землю. «Не можна, щоб він ударився об підлогу! Я до нього не дістану!» Тіло Тібінґа зреагувало інстинктивно. Він випустив револьвер, милиці і кинувся вперед, простягнувши перед собою м’які, доглянуті руки. Він весь витягнувся і в останню мить якимось дивом упіймав-таки криптекс.

Падаючи з переможно затиснутим у руці криптексом, Тібінґ знав, що зараз станеться лихо. Довкола не було нічого, що б пом’якшило його падіння, і витягнуті руки разом із криптексом із силою вдарилися об підлогу.

Зсередини почувся тріск розбитого скла.

Цілу секунду Тібінґ не дихав. Простягнувшись на холодній підлозі і дивлячись на мармуровий циліндр у руці, він молився, щоб скляний флакон усередині витримав. У повітрі різко запахло оцтом, і Тібінґ відчув, як холодна рідина просочилася між дисків йому на долоню.

Його охопила дика паніка. «Ні!» Оцет стікав по пальцях, і Тібінґ уявив, як він роз’їдає ніжний папірус. «Роберте, ти дурень! Таємницю втрачено!»

Тібінґ збагнув, що нестримно плаче. Ґрааль пропав. Усе знищено. Усе ще не вірячи, що Ленґдон виявився здатним на таке, Тібінґ спробував силою відкрити циліндр, щоб хоч мигцем побачити історію, перш ніж вона навіки зникне. На превеликий подив, коли він потягнув за кінці криптекса, ковпачок легко зіскочив.

Тібінґ затамував подих і зазирнув усередину. Нічого, крім мокрих уламків скла. Жодних слідів папірусу. Тібінґ перекотився на живіт і подивився на Ленґдона. Софі стояла поряд із ним і цілилася з револьвера у Тібінґа.

Збентежений Тібінґ знову подивився на наріжний камінь і нарешті побачив. Диски вже не були розташовані безладно. Під стрілкою вишикувалось п’ять літер: APPLE — «ЯБЛУКО».

— Плід, який скуштувала Єва, — холодно сказав Ленґдон, — накликавши праведний гнів Господа. Первородний гріх. Символ падіння священної жіночності.

Тібінґ занімів. Ця відповідь його просто приголомшила неймовірною простотою і очевидністю. Ну, звичайно, куля, яка мала би бути на могилі Ньютона, — це не що інше, як рум’яне яблуко, яке впало з неба, вдарило Ньютона по голові і надихнуло на працю його життя. «Його плід! В утробі сім’я, Рожі плоть!»

— Роберте, — простогнав ошелешений Тібінґ. — Ви відкрили його. Де... карта?

Ленґдон незворушно поліз до верхньої кишені твідового піджака й обережно витяг скручений аркуш папірусу. Розгорнув і подивився на нього, стоячи лише за кілька ярдів від Тібінґа. За якийсь час на його обличчі з’явилась загадкова усмішка.

«Він знає!» Тібінґ страждав, його серце жадало цього знання. Мрія його життя була просто перед ним.

— Скажіть мені! — благав він. — Прошу! О Боже, допоможи! Ще не запізно!

У коридорі почулися чиїсь важкі кроки, вони наближались до будинку капітулу. Ленґдон спокійно скрутив папірус і запхав назад до кишені.

— Ні! — у відчаї закричав Тібінґ, марно намагаючись підвестися.

Двері різко розчинилися, і до зали, наче розлючений бик, увірвався Безу Фаш. Він швидко оцінив становище і побачив об’єкт своїх пошуків — Лі Тібінґа — безпорадним на підлозі. Фаш полегшено зітнув, запхав пістолет до кобури й обернувся до Софі.

— Агенте Неве, я радий, що ви та містер Ленґдон у безпеці. Вам треба було прийти до поліції, коли я казав.

Услід за Фашем вбігли британські поліцейські. Вони схопили згорьованого Тібінґа і наділи йому наручники.

Софі була вражена.

— Як ви нас знайшли? — запитала вона Фаша.

Той показав на Тібінґа.

— Він зробив помилку, показавши, входячи до абатства, посвідчення. Поліція попередила всі належні служби, що ми його шукаємо.

— Вона в Ленґдона в кишені! — кричав Тібінґ, як навіжений. — Карта до Святого Ґрааля!

Поліцейські підхопили Тібінґа попід руки і потягли до виходу. Він повернув голову назад і голосно благав:

— Роберте! Скажіть мені, де він захований!

Коли поліцейські з Тібінґом проминали Ленґдона, він зазирнув тому в очі.

— Тільки гідні можуть знайти Ґрааль, Лі. Ви ж самі мене цього вчили.