Сидячи на канапі поряд із Ленґдоном, Софі пила чай з ячмінною булочкою і відчувала благотворну дію кофеїну та їжі. Сер Лі Тібінґ, сяючи усмішкою, кумедно крокував перед каміном, металеві скоби в нього на ногах час від часу дзвінко стукали об камінь.
— Отже, Святий Ґрааль, — розпочав Тібінґ тоном учителя. — Більшість людей запитує мене лише про одне — де він. Боюсь, на це запитання я ніколи не зможу відповісти. — Він обернувся і подивися просто на Софі. — Однак... значно доречніше інше питання: що таке Святий Ґрааль?
Софі відчула в обох своїх співрозмовниках радісне збудження науковців.
— Аби зрозуміти, що таке Ґрааль, — вів далі Тібінґ, — спочатку треба зрозуміти Біблію. Скажіть, як добре ви знаєте Новий Завіт?
Софі знизала плечима.
— По суті, взагалі не знаю. Мене виховував чоловік, що поклонявся Леонардові да Вінчі.
Тібінґ здивувався і водночас зрадів.
— Просвітлена душа. Чудово! Тоді ви, мабуть, знаєте, що Леонардо був одним із тих, хто охороняв таємницю Святого Ґрааля. \ Ключі до цієї таємниці він приховав у своїх творах.
— Роберт мені вже це розповів.
— А про ставлення да Вінчі до Нового Завіту?
— Цього я не знаю.
В очах Тібінґа з’явились веселі іскорки, він подивився на книжкову полицю в іншому кінці кімнати.
— Роберте, будьте ласкаві. На нижній полиці. «La Storia di Leonardo».
Ленґдон пішов до полиць із книжками, знайшов великий мистецький альбом, приніс і поклав на столик. Повернувши альбом так, щоб Софі було зручно дивитися, Тібінґ перегорнув важку обкладинку, на розгортці була низка цитат.
— «Із записок да Вінчі про полеміку і роздуми», — Тібінґ показав на одну цитату. — Гадаю, ви погодитеся, що ця цитата безпосередньо стосується нашої розмови.
Софі прочитала:
Багато хто заробляє на ілюзіях
і фальшивих чудесах, обдурюючи нерозумну більшість.
ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ
— А ось іще одна, — сказав Тібінґ і показав на іншу цитату.
Сліпе невігластво вводить нас в оману.
О! Жалюгідні смертні, розплющте очі!
ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ
У Софі мороз пішов по спині.
— Да Вінчі говорить це про Біблію?
Тібінґ кивнув.
— Ставлення Леонардо до Біблії має прямий зв’язок із Святим Ґраалем. Да Вінчі, по суті, намалював справжній Ґрааль, за кілька хвилин я вам його покажу, але спочатку поговорімо про Біблію. — Тібінґ усміхнувся. — А все, що вам слід знати про Біблію, зводиться до вислову видатного знавця Святого Письма Мартіна Персі. — Тібінґ прокашлявся і процитував: — «Біблія не прийшла факсом із неба».
— Перепрошую?
— Біблія — це творіння людини, моя люба. Не Бога. Біблія не впала чудодійно з неба. Людина створила цю історичну хроніку неспокійних часів, і її безліч разів перекладали, змінювали й доповнювали. В історії ніколи не існувало єдино правильної і остаточної версії цієї книжки.
— Нехай так.
— Ісус Христос був історичною постаттю величезної ваги, можливо, це найзагадковіший і найхаризматичніший лідер, якого тільки знав світ. Як Месія, чиє пришестя було передбачене, Ісус скидав царів, надихав мільйони і заклав нову ідеологію. Нащадок царя Соломона і царя Давида, Він мав усі підстави претендувати на трон царя юдеїв. Зрозуміло, що тисячі послідовників у цілому світі записали історію Його життя. — Тібінґ замовк, щоб відпити чаю, а тоді знову поставив чашку на камінну полицю. — Щоб укласти Новий Завіт, розглядали понад вісімдесят Євангелій, однак увійшло до нього лише декілька — від Матвія, Марка, Луки та Івана.
— А хто вирішував, яке Євангеліє включити до Нового Завіту? — запитала Софі.
— Ага! — зрадів Тібінґ. — Ось тут і криється найголовніша іронія християнства! Біблію, таку, яку ми маємо сьогодні, уклав поганець — римський імператор Костянтин Великий.
— Я думала, Костянтин був християнином, — сказала Софі.
— Та ні, — заперечив Тібінґ. — Усе життя він був поганцем, і охрестили його аж на смертному ложі, коли він уже не мав сили противитися. За правління Костянтина офіційною релігією Риму було поклоніння Сонцю — культ Sol Invictus, тобто Непереможного Сонця, — а сам Костянтин був верховним жерцем. На його біду, в Римі наростала хвиля заворушень на релігійному ґрунті. За три століття після розп’яття Ісуса Христа його послідовників дуже побільшало. Християни воювали з поганцями, і конфлікт набув таких масштабів, що загрожував розірвати Рим навпіл. Костянтин розумів: треба щось із цим робити. 325 року після Христа він вирішив об’єднати Рим під знаменом однієї релігії, тобто християнства.
Софі здивувалась.
— Навіщо було імператорові-поганцеві робити офіційною релігією християнство?
Тібінґ усміхнувся:
— Костянтин був добрим стратегом. Він бачив, що християнство набирає обертів, і просто поставив на переможця. Історики досі захоплюються тим, як блискуче Костянтин навернув поганців, що поклонялися Сонцю, до християнства. Він увів поганські символи, дати та ритуали до нової християнської традиції і створив своєрідну змішану релігію, яка влаштовувала всіх.
— Дивовижне перетворення, — докинув Ленґдон. — Сліди поганства у християнській символіці очевидні. Єгипетські сонячні диски перетворилися на німби католицьких святих. Малюнки богині Ісіди, яка колише чудодійно зачатого сина Гора, стали прообразом для сучасних зображень Діви Марії з Ісусом-немовлям на руках. І практично всі елементи католицького ритуалу — митра, вівтар, славослов’я, причастя, цей акт «споживання тіла Ісуса», — були запозичені із давніших поганських релігій.
Тібінґ застогнав.
— Не годуй символога хлібом, а дай поговорити про християнські символи! У християнстві все запозичено. Дохристиянський бог Митра — якого називали Сином Божим і Світочем Світу — народився 25 грудня. Коли він помер, його поховали у склепі на схилі гори, і він воскрес на третій день. До речі, 25 грудня — це ще й день народження Осіріса, Адоніса та Діоніса. Новонародженому Крішні подарували золото, ладан і мирру. Навіть свій святий день тижня християни запозичили в поганців.
— Як це?
— Спочатку, — сказав Ленґдон, — святим днем християни вважали єврейський шабат, тобто суботу, але Костянтин пересунув його, щоб він збігся із поганським днем Сонця. — Він замовк і усміхнувся. — Дотепер більшість християн ходить до церкви в неділю вранці і гадки не має, що вони продовжують поганську традицію — цього дня поганці віддавали шану Сонцю.
У Софі голова пішла обертом.
— І як це все стосується Ґрааля?
— Отож-бо, — відповів Тібінґ. — Слухайте краще мене. Під час цього злиття релігій Костянтинові треба було зміцнити нову християнську традицію, і він скликав знамените всесвітнє зібрання, відоме як Нікейський собор.
Софі чула про Нікейський собор лише як про місце народження Нікейського символу віри,
— На цьому соборі, — вів далі Тібінґ, — обговорювали багато аспектів християнства — дату Великодня, роль єпископів, соборування і, звісно ж, божественність Ісуса.
— Не розумію. Як це — божественність Ісуса?
— Моя люба, до цього моменту в історії послідовники Ісуса вважали Його смертним пророком,., людиною. Безумовно, видатною і впливовою, але лише людиною. Одним із смертних.
— Не Сином Божим?
— Та ні, — відповів Тібінґ, — Ісуса проголосили Сином Божим лише на Нікейському соборі. Через голосування.
— Стривайте. Ви сказали, що Ісус став Богом унаслідок голосування?
— Причому переміг Він із невеликою перевагою голосів, — уточнив Тібінґ. — Однак проголошення Ісуса Богом мало вирішальне значення для подальшого об’єднання Римської імперії і стало основою для майбутньої влади Ватикану. Офіційно визнавши Ісуса Сином Божим, Костянтин перетворив Його на божество, що існувало поза світом людей, чию владу неможливо було оскаржити. Це не лише стримувало будь-які подальші випади поганців проти християнства: віднині послідовники Христа могли порятувати свою душу лише через єдиний офіційно визначений канал — Римську Католицьку Церкву.
Софі подивилась на Ленґдона, і той кивнув їй на знак того, що погоджується зі словами Тібінґа.
— Йшлося лише про владу, — продовжував Тібінґ. — Христос як Месія загрожував існуванню Церкви й держави. Багато науковців уважає, що Церква буквально викрала Ісуса в Його справжніх послідовників, позбавила Його людяності, огорнула непроникним саваном божественності. І все заради того, щоб розширити свою владу. Я написав на цю тему кілька книжок.
— Припускаю, ви щодня одержуєте гнівні листи від ревних християн?
— А чого їм сердитись? — заперечив Тібінґ. — Більшість освічених християн знає історію своєї віри. Ісус справді був видатною і впливовою людиною. Закулісні політичні маневри Костянтина не применшують величі Христового життя. Ніхто не каже, що Христос був шахраєм, ніхто не заперечує, що Він ходив по землі і надихав мільйони людей на краще життя. Ми лише стверджуємо, що Костянтин скористався величезним впливом і харизмою Христа. І при цьому сформував основи того християнства, що існує дотепер.
Софі подивилась на мистецький альбом, що лежав перед нею. їй кортіло побачити, як да Вінчі намалював Святий Ґрааль.
— Але була одна проблема, — тепер Тібінґ заговорив швидше. — Позаяк Костянтин підвищив статус Ісуса майже за чотири століття після Його смерті, то вже існували тисячі документів, що відображали життя Ісуса як простого смертного. Костянтин розумів: щоб знищити ці історичні докази, потрібний якийсь рішучий маневр. І тут настає найцікавіший момент в історії християнства. — Тібінґ на мить замовк і багатозначно подивився на Софі. — Костянтин замовив і профінансував нову Біблію, у якій уже не було тих Євангелій, що говорили про людські риси Христа, а були лише ті, що уподібнювали Його до Бога. Усі інші Євангелія оголосили поза законом, зібрали докупи й спалили.
— Цікава деталь, — втрутився Ленґдон. — Кожного, хто надавав перевагу забороненим Євангеліям, вважали єретиком. Слово «єретик» з’явилося саме в цей історичний момент. Латинське слово haereticus означає «вибір». Ті, що «обирали» первинну історію Христа, були першими в світі єретиками.
— На щастя для істориків, — сказав Тібінґ, — деякі Євангелія з тих, що Костянтин намагався знищити, вціліли. Зокрема, в 1950-х роках в одній печері неподалік Кумрана в Юдейській пустелі знайшли Сувої Мертвого моря. А перед цим, 1945-го, в Наґ-Хаммаді — Коптські Сувої. Ці документи не лише розкривають справжню історію Ґрааля, а й описують пастирство Христа як звичайної людини. Звичайно, Ватикан, вірний традиції замовчування, намагався не допустити, щоб текст цих сувоїв оприлюднили. Та це й зрозуміло. Адже вони свідчать про кричущу історичну брехню і чітко підтверджують, що нову Біблію уклали і відредагували люди, які переслідували політичні цілі — зробити Бога з людини Ісуса Христа і' використати Його вплив для зміцнення своєї влади.
— Однак, — знову втрутився Ленґдон, — важливо пам’ятати, що небажання сучасної Церкви оприлюднювати ці документи зумовлене щирою вірою в правдивість традиційного уявлення про Христа. У Ватикані зібрались глибоко віруючі люди, переконані, що ці альтернативні документи — фальшивка.
Тібінґ усміхнувся й опустився в крісло напроти Софі.
— Як бачите, наш професор набагато лояльніше ставиться до Риму, ніж я. Однак треба визнати, що він має рацію, коли каже, що сучасне духовенство щиро вважає ці документи фальшивкою. Це й зрозуміло. Адже Біблія Костянтина віками була їхньою правдою. Ніхто краще не піддається пропаганді, як той, хто сам пропагує.
— Він має на увазі, — сказав Ленґдон, — що ми поклоняємося богам наших батьків.
— Я маю на увазі, — заперечив Тібінґ, — що майже все, чого батьки вчили нас про Ісуса, — вигадка. Так само, як і розповіді про Святий Ґрааль.
Софі знову подивилась на цитату да Вінчі. «Сліпе невігластво вводить нас в оману. О! Жалюгідні смертні, розплющте очі!»
Тібінґ потягнувся до альбому і почав гортати сторінки.
— І нарешті, перш ніж я покажу вам, де да Вінчі намалював Святий Ґрааль, хочу, щоб ви глянули на це. — Він розкрив альбом на кольоровій ілюстрації, що займала цілу розгортку. — Ясна річ, ви впізнаєте цю фреску?
Він що, жартує? Перед очима Софі була найвідоміша фреска всіх часів — «Таємна вечеря» — легендарна картина да Вінчі на стіні церкви Санта-Марія в Мілані. На ній був зображений Ісус з апостолами у мить, коли Він оголошує, що один із них Його зрадить.
— Так, звичайно, я знаю цю фреску.
— Тоді, може, ви пограєте зі мною в одну простеньку гру? Заплющте, будь ласка, очі.
Заінтригована, Софі заплющила очі.
— Де сидить Ісус? — запитав Тібінґ.
— У центрі.
— Добре. А що Він та Його апостоли ламають і їдять?
— Хліб. Та це ж очевидно!
— Чудово, А що п’ють?
— Вино. Вони п’ють вино.
— Супер. І останнє запитання, Скільки на столі склянок?
Софі замислилась, розуміючи, що це запитання каверзне.
«А після вечері Ісус узяв чашу з вином і розділив її зі своїми апостолами».
— Одна чаша, — відповіла вона. Чаша Христова. Святий Ґрааль, — Ісус передав по колу єдину чашу з вином, так тепер роблять усі християни на причасті.
Тібінґ зітхнув.
— Розплющте очі.
Вона розплющила очі. Тібінґ вдоволено усміхався, Софі глянула на ілюстрацію і з великим подивом побачила, що кожен за столом мав перед собою склянку з вином, так само, як і Ісус, Тринадцять чаш, До того ж ці чаші були маленькі, без вушок і зроблені зі скла. Жодної чаші Христової на картині не було. Жодного Святого Ґрааля.
У Тібінґа в очах були веселі іскорки.
— Погодьтеся, це трохи дивно, позаяк і за Біблією, і за нашою традиційною легендою про Ґрааль власне в цю мить з’являється Святий Ґрааль. Да Вінчі, схоже, забув намалювати чашу Христову.
— Мистецтвознавці, мабуть, це помітили.
— Ви будете вражені, коли почуєте, які дивні речі да Вінчі тут умістив, а більшість науковців їх або не бачить, або воліє не помічати. Ця фреска — ключ до таємниці Святого Ґрааля. У «Таємній вечері» да Вінчі зобразив усе відкрито.
Софі уважно розглядала ілюстрацію.
— То ця фреска говорить нам, що таке насправді Ґрааль?
— Не що це таке, — шепнув Тібінґ, — а хто це такий. Святий Ґрааль — це не предмет. Насправді це... людина.