Код да Вінчі

Розділ 51

Навіть при скромних шістдесяти кілометрах за годину напіввідірваний передній бампер броньовика неймовірно скреготів і сипав іскрами від тертя із пустельною заміською дорогою.

«Треба з’їхати з дороги», — подумав Ленґдон.

Він ледве бачив, куди вони прямують. Єдина передня фара, що залишилась на броньовику, змістилась і замість шляху освітлювала ліс, що тягнувся вздовж сільського шосе. Очевидно, броньованим у цьому авті був тільки вантажний фургон, кабіни це не стосувалося.

Софі сиділа на пасажирському місці і байдуже дивилась на скриньку трояндового дерева, яку тримала на колінах.

— З тобою все гаразд? — стривожено запитав Ленґдон.

Софі здавалась приголомшеною.

— Ти йому повірив?

— Про три інші вбивства? Безперечно. Це дає відповіді на багато запитань — чому твій дідусь так відчайдушно намагався передати тобі наріжний камінь, а також чому Фаш так наполегливо мене розшукує.

— Ні, я про те, що Берне буцімто намагався захистити свій банк.

Ленґдон подивився на неї.

— А насправді?..

— Хотів забрати камінь собі.

Таке Ленґдонові навіть не спадало на думку.

— Та він навіть не знав, що в цій скриньці.

— Вона зберігалася в його банку. Він був знайомий із дідусем. Може, щось і знав. І захотів добути Ґрааль собі.

Ленґдон похитав головою. Це на Берне було не схоже.

— Наскільки мені відомо, є лише дві причини, чому люди шукають Ґрааль, Або вони наївні й вірять, що шукають давно втрачену чашу Христову...

— Або ж?..

— Або знають правду і бояться її. Чимало організацій за всю історію намагалося знищити Ґрааль.

У кабіні запала мовчанка. Вона, здавалося, ще дужче підсилювала скрегіт бампера по асфальту. Вони вже проїхали певну відстань, і тепер, дивлячись на іскри, що вилітали з-під передньої частини авта, Ленґдон роздумував, наскільки це безпечно. Так чи інакше, якби їм зустрілося інше авто, то це неминуче привернуло б увагу. Ленґдон вирішив, що треба щось із цим зробити.

— Піду подивлюся, чи не можна відігнути цей бампер назад.

Він з’їхав на узбіччя й зупинився.

Нарешті настала благословенна тиша.

Йдучи до переду броньовика, Ленґдон почувався на диво бадьоро. Після того як він удруге за цю ніч побував під дулом пістолета, у нього відкрилося друге дихання. Він глибоко вдихнув нічне повітря і спробував зібратися з думками. Мало того, що його розшукує поліція, — тепер Ленґдон відчував ще й величезний тягар відповідальності: адже можливо, що вони з Софі тримають у руках закодований набір ключів до однієї з найбільших таємниць за всі часи.

Так, наче цього тягаря було недостатньо, Ленґдон раптом усвідомив, що повернути камінь Пріоратові вже неможливо. Повідомлення про три нові вбивства означало, що справи кепські. В організацію проник ворог. Вона в небезпеці. Очевидно, за братством хтось стежив, або в його рядах з’явився зрадник. Можливо, саме з цієї причини Соньєр вирішив передати наріжний камінь Софі й Ленґдонові — людям, які не належали до організації, а отже, були поза підозрою. Значить, і ми не можемо віддати камінь Пріоратові. Навіть якби Ленґдон додумався, як розшукати хоч якогось члена Пріорату, були всі підстави побоюватися, що той, хто з’явиться по камінь, і буде ворогом. Отже, хоч-не-хоч, а якийсь час наріжний камінь мусив залишатися в руках Ленґдона й Софі.

Перед броньовика виглядав ще гірше, ніж припускав Ленґдон. Лівої фари не було взагалі, а права нагадувала око, що вивалилось із ямки й висіло на ниточці. Ленґдон спробував прилаштувати її на місце, але вона знову випала. Єдиним позитивним моментом було те, що передній бампер відірвався майже повністю. Ленґдон копнув його з усієї сили й відчув, що ще кілька таких ударів, і той геть відпаде.

Ленґдон бив ногою по зігнутій залізяці і раптом згадав, що йому раніше сказала Софі: «Дідусь залишив мені повідомлення на автовідповідачі. Сказав, що мусить розповісти правду про мою родину». Тоді він не надав цьому значення, але тепер, коли Ленґдон знав, що тут замішаний Пріорат Сіону, йому спало на думку одне дивовижне припущення.

Бампер із тріском відвалився. Принаймні, тепер броньовик не нагадуватиме феєрверк з нагоди дня незалежності. Ленґдон схопив бампер і потягнув подалі з очей, до лісу, а тим часом думав, куди їм тепер податися. Вони не вміють відкрити криптекс, ані не знають, чому Соньєр віддав його їм. А скидалося на те, що їхній порятунок залежить від відповідей на. ці питання.

«Нам потрібна допомога, — вирішив Ленґдон. — Фахова допомога».

У контексті Святого Ґрааля і Пріорату Сіону це означало лише одну людину. Звичайно, треба було ще переконати Софі.

Софі сиділа в кабіні і чекала на Ленґдона. На колінах вона тримала важку скриньку трояндового дерева і сердилась. «Навіщо дідусь залишив її мені?» Вона не мала ані найменшого уявлення, що з нею робити.

Думай, Софі! Метикуй. Дідусь намагається щось тобі сказати!

Вона відчинила скриньку і подивилась на криптекс із п’яти дисків. Тест на кмітливість. Тут явно відчувалась рука дідуся. Наріжний камінь — це карта, розшифрувати яку можуть тільки достойні. Здавалося, вона чує його голос.

Софі витягла криптекс із скриньки і провела пальцями по дисках. П’ять літер. Тоді спробувала повертати диски. Механізм працював чудово. Вона розташувала диски так, щоб обрані літери вишикувались між двома мідними стрілками на кінцях циліндра. На криптексі з’явилося слово з п’яти літер — Софі знала, що воно аж надто очевидне.

Вона взяла циліндр за обидва кінці й обережно потягла, намагаючись відкрити. Криптекс не піддався. Всередині булькнув оцет, і Софі перестала тягти. Тоді спробувала ще раз.

Знову марно.

Нічого. Криптекс залишався міцно замкнений.

Софі спохмурніла, поклала його назад до скриньки і закрила кришку. Тоді виглянула, де Ленґдон. Софі була вдячна, що цей чоловік був сьогодні з нею. P.S. Знайди Роберта Ленґдона. Тепер було зрозуміло, чому дідусь втягнув у цю справу Ленґдона. Софі не мала відповідних знань, щоб розшифрувати його наміри, тому він обрав їй у помічники Ленґдона. Той мав стати її учителем. Прикро, але сьогодні Ленґдонові довелося побувати не лише в ролі учителя. Він став мішенню для Безу Фаша... і ще якоїсь невидимої сили, що прагнула заволодіти Святим Ґраалем.

Чим би цей Ґрааль не виявився.

«Цікаво, чи варто заради цієї таємниці ризикувати життям», — подумала Софі.

Броньовик знову набрав швидкість, і Ленґдон був задоволений від того, як плавно він тепер їхав.

— Ти знаєш, як доїхати до Версаля?

Софі здивувалась:

— На екскурсію?

— Ні, я маю план. У мене є знайомий історик, який живе неподалік Версаля. Не пам’ятаю, де саме, але можемо пошукати. Я був у нього в будинку кілька разів. Його звуть Лі Тібінґ. Колишній член британського Королівського історичного товариства.

— І живе в Парижі?

— Тібінґ схиблений на Ґраалі. Коли з’явилися чутки про наріжний камінь Пріорату, десь років п’ятнадцять тому, він переїхав до Франції. Сподівався знайти цей камінь в одному із храмів. Тібінґ написав кілька книжок про наріжний камінь і Ґрааль. Можливо, він підкаже нам, як відкрити криптекс і що з ним робити далі.

Софі насторожилась.

— І що, йому можна довіряти?

— Довіряти в чому? Що він не викраде інформації?

— І не здасть нас поліції.

— Я не збираюсь повідомляти йому, що нас розшукує поліція. Лише сподіваюся, що він нас прийме, доки все не владнається.

— Роберте, тобі не спадало на думку, що наші фото вже, мабуть, показує кожний телеканал у Франції? Безу Фаш завжди звертається до засобів масової інформації. "Він зробить так, що ми не зможемо з’явитися ніде, бо нас усюди впізнають.

«Супер, — подумав Ленґдон. — Мій дебют на французькому телебаченні буде в рубриці “їх розшукує поліція”». Принаймні, Джонас Фокман зрадіє: щоразу, як Ленґдона показували по телебаченню, продаж книжок миттєво зростав.

— Цей чоловік — твій добрий друг? — запитала Софі.

Ленґдон сумнівався, що Тібінґ належить до тих, хто дивиться телевізор, а тим більше о цій порі, однак над останнім питанням Софі варто було замислитись. Інтуїція підказувала Ленґдонові, що Тібінґу можна повністю довіряти. Ідеальний притулок. В умовах, що склалися, Тібінґ, мабуть, із шкіри лізтиме, аби допомогти їм. Мало того, він у боргу перед Ленґдоном. Тібінґ був ученим, який цікавився всім, що стосувалося Ґрааля, а Софі заявила, що її дід був великим магістром Пріорату Сіону. Якби Тібінґ про це дізнався, то не зупинився б ні перед чим, щоб їм допомогти.

— Тібінґ може стати могутнім союзником, — сказав Ленґдон. Залежно від того, скільки ти схочеш йому розповісти.

— Фаш напевно запропонує грошову винагороду за інформацію про нас.

Ленґдон розсміявся.

— Повір, гроші цього хлопця цікавлять найменше.

Маєток Лі Тібінґа прирівнювався до статків невеличкої держави. Нащадок першого герцога Ланкастерського, Тібінґ добув багатство старомодним способом — просто успадкував. В околицях Парижа йому належав палац сімнадцятого століття з парком і двома ставками.

Ленґдон познайомився з Тібінґом кілька років тому завдяки Бі-бі-сі. Тібінґ запропонував Бі-бі-сі зняти документальний фільм, у якому він розповість широкій аудиторії неймовірну історію Святого Ґрааля. Продюсери Бі-бі-сі були в захваті від проекту Тібінґа, від його наукової діяльності і рекомендацій, але побоювалися, що його ідеї занадто сенсаційні і публіка їх сприйме неоднозначно. А це могло зіпсувати репутацію компанії, яка подає тільки серйозну інформацію. Аби розвіяти сумніви, Бі-бі-сі, на пропозицію Тібінґа, запросила до зйомок у фільмі ще трьох відомих у світі істориків, і кожен із них підтвердив дивовижну розповідь Тібінґа про Святий Ґрааль.

Одним із цих трьох був Ленґдон.

Бі-бі-сі відправила Ленґдона до Паризького маєтку Тібінґа для зйомок. Він сидів перед камерами у розкішній вітальні Тібінґа і разом із ним розповідав про Святи# Ґрааль. Зізнався, що спочатку теж недовірливо поставився до цієї нетрадиційної версії, але роки досліджень переконали його, що це таки не вигадки. І насамкінець Ленґдон поділився деякими власними здобутками — розповів про символи, що свідчили на користь сміливої теорії Тібінґа.

Фільм показали у Великій Британії. Його ідея настільки суперечила загальноприйнятій християнській традиції, що, попри блискучий склад ведучих і переконливі докази, його зустріли у штики. У Сполучених Штатах його так і не показали, але відгуки докотилися до іншого боку Атлантики. Незабаром Ленґдон одержав листівку від одного старого друга — католицького єпископа з Філадельфії. У ній було лише три слова: «І ти, Роберте?»

— Роберте, ти впевнений, що цьому чоловікові можна довіряти? — спитала Софі.

— На сто відсотків. Ми з ним колеги, гроші йому не потрібні, і я випадково знаю, що французьку владу він зневажає. Французька держава стягує з нього неймовірні податки, тому що він придбав пам’ятку архітектури. Допомагати Фашеві він напевно не буде.

Софі дивилась уперед, на темний шлях.

— Якщо ми прийдемо до нього, як багато ти збираєшся йому розповісти?

Ленґдона це, схоже, не турбувало.

— Повір, Лі Тібінґ знає про Пріорат Сіону і Святий Ґрааль більше, ніж будь-хто на землі.

— Більше, ніж мій дідусь? — недовірливо перепитала Софі.

— Я мав на увазі, більше, ніж будь-хто поза братством.

— А звідки ти знаєш, що Тібінґ не належить до братства?

— Тібінґ усе життя намагався розповісти світові правду про Святий Ґрааль. А місія Пріорату — тримати її в таємниці.

— Схоже на конфлікт інтересів.

Ленґдон розумів її тривогу. Соньєр віддав криптекс самій Софі, і хай вона не знала, що в ньому і що їй із цим робити, однак не поспішала втягувати до справи абсолютно сторонню людину. Зважаючи на те, про яку інформацію йшлося, це, мабуть, було обачно з її боку.

— Ми не мусимо розповідати Тібінґові одразу про наріжний камінь. Зрештою, взагалі не мусимо розповідати. У його будинку ми зможемо перепочити і подумати. А коли розпитаємо його про Ґрааль, можливо, в тебе виникне якась версія, чому дідусь віддав криптекс тобі.

— Нам, — виправила його Софі.

Ленґдон відчув гордість і знову подивувався з того, що Соньєр вирішив залучити його.

— Ти знаєш хоч приблизно, де мешкає месьє Тібінґ? — поцікавилась Софі.

— Його маєток називається Шато Віллет.

Софі подивилась недовірливо.

— Як, той самий Шато Віллет?

— Авжеж.

— Гарні в тебе друзі.

— Ти знаєш, де це?

— Я проїжджала повз це місце. Це в тому районі, де замки. Двадцять хвилин звідси.

Ленґдон наморщив чоло.

— Так далеко?

— Так, зате ти маєш удосталь ~часу, щоб розповісти мені, що таке насправді Святий Ґрааль.

Ленґдон задумався.

— Розповім у Тібінґа, — пообіцяв. — Ми з ним спеціалізуємося на різних аспектах легенди, отже, разом зможемо переповісти її тобі якнайповніше. — Ленґдон усміхнувся. — Крім того, Тібінґ присвятив Святому Ґраалеві все життя, тож почути про Ґрааль від Лі Тібінґа — все одно, що почути про теорію відносності від самого Ейнштейна.

— Що ж, сподіваймося, що Лі не матиме нічого проти таких пізніх гостей.

— Для інформації, він сер Лі. — Ленґдон і сам помилився в цьому одного разу. — Тібінґ — великий оригінал. Кілька років тому королева посвятила його в рицарі за те, що він уклав докладну історію династії Йорків.

Софі подивилась на нього:

— Жартуєш? То ми їдемо в гості до рицаря?

Ленґдон усміхнувся.

— Ми ж шукаємо Ґрааль, Софі. Хто нам краще допоможе в цьому, як не рицар?