Код да Вінчі

Розділ 8

Ленґдон не міг відвести погляду від пурпурових літер, що пломеніли на паркеті. Прощальне послання Жака Соньєра аж ніяк не скидалось на останні слова помираючого, принаймні так думав Ленґдон.

На підлозі було написано:

Ленґдон не мав ані найменшої гадки, що б це могло означати, зате нарешті зрозумів, чому Фаш так уперто пов’язував пентаграму з поклонінням дияволові.

«О Драконів диявол!»

Соньєр безпосередньо вказував на диявола. І цей незрозумілий ряд чисел...

— Частина послання нагадує числовий шифр.

— Так, — погодився Фаш. — Наші криптографи вже над ним працюють. Ми думаємо, що ці числа якось виведуть нас на вбивцю. Може, це телефон чи номер соціального страхування. Скажіть, на ваш погляд, ці числа мають якесь символічне значення?

Ленґдон ще раз подивився на числа, відчуваючи, що пошук їх символічного значення може зайняти не одну годину. Якщо взагалі Соньєр щось мав на увазі. Ленґдонові здавалося, що ці числа взято навмання. Він звик до символічних прогресій, у яких начебто крився якийсь зміст, але тут усе: пентаграма, слова і числа — здавалося, ніяк не пов’язані одне з одним.

— Раніше ви казали, — зауважив Фаш, — що всі дії Соньєра були спрямовані на те, щоб залишити якесь послання... про поклоніння богині чи щось у такому дусі? Як у цю концепцію вписується це послання?

Ленґдон розумів, що це питання суто риторичне. Дивний ряд чисел і незрозумілі слова аж ніяк не відповідали версії Ленґдона, пов’язаній з культом богині.

«О Драконів диявол! О кульгавий святий!»

— Це схоже на якесь звинувачення, — мовив Фаш. — Вам так не здається?

Ленґдон спробував уявити останні хвилини куратора, замкненого у порожній Великій галереї, упевненого в тому, що от-от помре. Що ж, таке припущення виглядало логічним.

— Може, звинувачення на адресу вбивці. Думаю, це має сенс.

— І моє завдання — назвати його ім’я. Дозвольте вас запитати ще одне, месьє Ленґдон. Окрім чисел, що, на вашу думку, у цьому посланні найдивніше?

Найдивніше? Людина, що помирає, замкнулася в галереї, намалювала собі на животі пентаграму, а на підлозі нашкрябала якесь загадкове звинувачення. Що з цього не дивне?

— Слово «Драконів»? — Ленґдон сказав перше-ліпше, що йому спало на думку. Він був певний: людина, яка доживає останні хвилини життя, навряд чи згадуватиме про Дракона — нещадного афінського законотворця сьомого століття до Р. X. — «Драконів диявол» — це дивний добір слів.

— Драконів? — у голосі Фаша тепер чулося нетерпіння. — Зараз ідеться не про добір слів.

Ленґдон не знав, що там на думці у Фаша, але почав підозрювати, що той чудово порозумівся б із Драконом.

— Соньєр був французом, — з притиском сказав Фаш. — Він жив у Парижі. Але чомусь вирішив написати своє останнє послання...

— Англійською, — закінчив Ленґдон думку капітана.

— Саме так. Чому, як ви гадаєте?

Ленґдон знав, що Соньєр бездоганно володів цією мовою, однак не міг збагнути, чому той вирішив написати передсмертні слова саме англійською. Він мовчки знизав плечима.

Фаш показав на пентаграму на животі покійного.

— Це ніяк не пов’язано з поклонінням дияволові? Ви й досі в цьому впевнені?

Ленґдон уже ні в чому не був упевнений.

— Між символами й текстом, схоже, немає жодного зв’язку. Мені шкода, але більше я нічим не можу допомогти.

— Можливо, це щось прояснить. — Фаш трохи відійшов від тіла і знову підняв невидиме світло вгору так, щоб воно охопило більшу площу на підлозі. — А тепер?

І тут Ленґдон із подивом побачив, що тіло куратора обведене лінією. Очевидно, Соньєр ліг і спробував накреслити тим самим маркером довкруг себе коло.

Умить усе стало зрозуміло.

— «Вітрувієва людина», — Ленґдон мало не задихнувся від подиву. Соньєр створив копію найвідомішого рисунка Леонардо да Вінчі в натуральну величину.

У часи Леонардо цей рисунок уважали найточнішим, з анатомічного погляду, зображенням людського тіла, і сьогодні він став своєрідним символом культури. Його можна побачити на плакатах, килимках для комп’ютерних мишок та футболках в усьому світі. Знаменитий рисунок складається з абсолютно правильного кола, в яке вписано голого чоловіка із розкинутими руками й ногами.

Да Вінчі. Ленґдон був вражений, аж мурашки пішли по шкірі. Тепер намір Соньєра не залишав жодних сумнівів. В останні миті життя куратор зірвав із себе одяг і ліг усередину кола, чітко наслідуючи знаменитий рисунок Леонардо да Вінчі «Вітрувієва людина».

Саме цього кола бракувало, щоб збагнути суть головоломки. Жіночий символ захисту — тіло голого чоловіка, оточене колом, — довершував ідею да Вінчі про гармонію чоловічого й жіночого начала. Залишалося з’ясувати, навіщо Соньєр вирішив імітувати знаменитий рисунок.

— Месьє Ленґдон, — знову заговорив Фаш, — такій людині, як ви, безперечно, відомо, що Леонардо да Вінчі захоплювався темними силами.

Ленґдон здивувався, що Фаш так добре знає да Вінчі. Очевидно, саме тому капітан і підозрював, що тут ідеться про поклоніння дияволові. Да Вінчі завжди був «міцним горішком» для істориків, особливо християнської традиції. Попри свою беззаперечну геніальність, Леонардо був відвертим гомосексуалістом і до того ж поклонявся божественному устроєві Природи. І те, й інше робило його вічним грішником. Більш того, ексцентричні вчинки художника створили йому своєрідну демонічну ауру: да Вінчі викопував із землі трупи, щоб вивчати анатомію людини, вів якісь таємничі журнали, куди щось записував геть нерозбірливим почерком та ще й справа наліво, вважав себе алхіміком, який уміє перетворювати свинець на золото... Він навіть насмілювався шахрувати з Богом, створивши якийсь еліксир безсмертя, і, крім того, винайшов жахливі, доти не бачені знаряддя тортур і зброю.

«Нерозуміння породжує недовіру», — подумав Ленґдон.

Грандіозний внесок да Вінчі до християнського мистецтва лише підсилював його репутацію духовного лицеміра. Леонардо отримував від Ватикану сотні замовлень, які дуже щедро оплачувались, проте малював біблійні сюжети не за покликом душі, а з корисливих міркувань — щоб мати кошти на розкішне життя. Прикро, але да Вінчі був жартівником і часто розважався тим, що плював у криницю, з якої пив воду. У багатьох своїх картинах на біблійні теми він приховав аж ніяк не християнські символи, що свідчили про його справжні вірування — так він глузував із Церкви. Ленґдон навіть якось читав у Національній галереї в Лондоні лекцію «Таємне життя Леонардо: поганські символи в християнському мистецтві».

— Я розумію, що вас турбує, — сказав Ленґдон, — але повірте, насправді да Вінчі ніколи не вдавався до чорної магії. Він був надзвичайно духовною людиною, хоч і постійно конфліктував із Церквою. — Щойно він це сказав, як йому спало на думку несподіване. Він іще раз глянув на слова, що світилися на підлозі. «О Драконів диявол! О кульгавий святий!»

— Так? — Фаш запитливо подивився на нього.

Ленґдон ретельно добирав кожне слово.

— Я щойно подумав, що Соньєр здебільшого поділяв духовні погляди да Вінчі. Зокрема йому теж не подобалось, що Церква вилучила із сучасної релігії поняття священної жіночності. Можливо, імітуючи славнозвісний рисунок да Вінчі, Соньєр просто хотів ще раз підкреслити: як і Леонардо, його засмучувало те, що сучасна Церква демонізувала богиню.

Фаш посуворішав.

— Думаєте, Соньєр називає Церкву «драконовим дияволом» і «кульгавим святим»?

Ленґдон мусив визнати, що це звучить дико, однак пентаграма невблаганно наводила на таку думку.

— Я лише хочу сказати, що месьє Соньєр присвятив усе життя вивченню історії богині, а ніхто на світі не спромігся знищити цю історію більше, ніж Католицька Церква. Отже, можна припустити, що цим передсмертним актом Соньєр хотів виразити своє розчарування.

— Розчарування? — голос Фаша тепер звучав майже вороже. — Це більше схоже на лють, аніж на розчарування, ви так не думаєте?

Ленґдон почав втрачати терпець.

— Капітане, ви просили, щоб я спробував розтлумачити, що Соньєр хотів усім цим сказати. Саме це я й роблю.

— Тобто ви вважаєте, що це звинувачення Церкви? — Фаш говорив крізь зуби й насилу стримував гнів. — Я бачив чимало смертей, месьє Ленґдон, така вже моя робота. Дозвольте вам дещо сказати. Коли одна людина помирає від руки іншої, то навряд чи в останні хвилини життя в неї виникне дивна ідея залишити якесь туманне духовне послання, якого ніхто не розумітиме. По-моєму, така людина думатиме лише про одне. — Фаш тепер дуже чітко вимовляв кожне слово. — Про помсту. Як на мене, Соньєр написав це, щоб підказати нам, хто вбивця.

Ленґдон здивовано подивився на нього:

— Але тоді це взагалі не має сенсу!

— Хіба?

— Ні, — відрізав він, втомлений і розчарований. — Ви сказали, на Соньєра напали в його кабінеті. Напав хтось, кого він, очевидно, сам і впустив.

— Так.

— То логічно припустити, що куратор знав свого вбивцю.

Фаш кивнув:

— Продовжуйте.

— Отже, якщо Соньєр знав людину, яка його вбила, то що тут вказує на вбивцю? — Він показав на підлогу. — Числові коди? Драконові дияволи? Кульгаві святі? Пентаграми на животі? Надто хитромудро.

Фаш насупився, наче йому це ніколи не спадало на думку.

— Справді.

— Зважаючи на всі обставини, — продовжив Ленґдон, — я припустив би, що якби Соньєр мав намір повідомити, хто вбивця, то просто написав би ім’я цієї людини, от і все.

Уперше за весь цей час на обличчі Фаша з’явилась вдоволена усмішка.

— Саме так, — погодився він. — Саме так.

«Я є свідком роботи справжнього майстра», — розмірковував лейтенант Колле, прислухаючись до голосу Фаша, що лунав у навушниках. Агент знав: саме такі моменти, як цей, допомогли капітанові обійняти високу посаду у правоохоронних органах Франції.

Фаш здатний на таке, чого не насмілиться зробити ніхто інший.

Тонкі лестощі — забуте мистецтво в сучасних правоохоронних органах, воно потребує виняткової витримки у складних умовах. Мало хто здатний так тонко провести операцію, а от Фаш, схоже, народжений для цього. Такий самоконтроль і терпіння бувають хіба що в робота.

Здавалося, єдиною емоцією Фаша цього вечора була напружена рішучість, наче цей арешт був для нього справою честі. Вказівки, що їх він роздав своїм агентам лише годину тому, були незвично жорсткі й лаконічні.

— Я знаю, хто вбив Жака Соньєра, — сказав Фаш. — Ви знаєте, що робити. І щоб жодних помилок.

І досі вони не зробили жодної помилки.

Самому Колле ще не було відомо, які докази переконали Фаша у вині підозрюваного, проте він знав, що інтуїція Бика ніколи не підводить. Деколи ця інтуїція здавалась чи не надприродною. «Сам Господь шепоче йому на вухо» — так сказав про Фаша один агент, коли той укотре блискуче продемонстрував своє шосте чуття. І Колле мусив визнати: якщо Бог існує, то Безу Фаш напевно належить до Його улюбленців. Капітан сумлінно відвідував меси й ходив на сповідь — значно частіше, ніж було властиво чиновникам його рангу, які здебільшого робили це задля підтримання іміджу. Коли кілька років тому до Парижа приїжджав папа римський, Фаш застосував увесь свій вплив і домігся-таки аудієнції. І тепер у Фаша в кабінеті висів його знімок із папою. Папський Бик — так відтоді потайки називали його підлеглі.

Колле трохи дивувало те, що Фаш, який переважно уникав публічних заяв і виступів, так відверто відреагував на недавній скандал, пов’язаний із педофілією в Католицькій Церкві. «Цих священиків належало б повісити двічі, — заявив він тоді. — Один раз за злочини проти дітей. А другий — за те, що зганьбили добре ім’я Католицької Церкви». Колле мав дивне відчуття, що останнє обурювало Фаша значно більше.

І, повернувшись до комп’ютера, Колле зайнявся другою частиною своїх обов’язків на сьогодні — системою стеження. На екрані з’явився докладний поверховий план крила, де було скоєно злочин; цю схему йому дали у відділі безпеки Лувру. Рухаючи мишкою, Колле уважно оглядав заплутаний лабіринт галерей і коридорів. І нарешті знайшов те, що шукав.

У глибині, в самому серці Великої галереї, блимала крихітна червона цятка.

La marque[11].

Сьогодні Фаш тримає свою здобич на дуже короткому паску. Що ж, мудро. Залишається хіба що дивуватися витримці цього Роберта Ленґдона.