На висоті п’ятнадцять тисяч футів над землею Роберт Ленґдон неначе втратив зв’язок із фізичним світом. Усі його думки зосередились на віршикові Соньєра, що просвічувався крізь кришку скриньки.
Софі швидко знайшла папірець і записала текст. Усі троє по черзі його прочитали. Це нагадувало якийсь археологічний кросворд... загадку, що мала б допомогти відкрити криптекс. Ленґдон повільно прочитав уголос:
— «Як давнє слово мудрості знайти... щоб зміг з’єднати знов родину ти?.. Ключ — камінь, перед ним вкляк тамплієр... Відкриє атбаш правду всю тепер»[30].
Ленґдон не встиг іще замислитись, про який такий давній пароль ідеться у цьому вірші, як уловив у його звучанні щось дуже істотне — розмір. Вірш був написаний п’ятистопним ямбом.
За весь той час, що Ленґдон вивчав таємні товариства Європи, він доволі часто натрапляв на п’ятистопний ямб — хоч би й минулого року в таємних архівах Ватикану. З давніх-давен талановиті літератори в усьому світі надавали перевагу п’ятистопному ямбові — від давньогрецького поета Архілоха до Шекспіра, Мільто-на, Чосера і Вольтера. Ці відважні мислителі воліли висловлювати свої погляди на суспільство віршовим розміром, якому їхні сучасники приписували містичні властивості. Корінням п’ятистопний ямб сягав давніх поганських традицій.
Ямб. Два склади — наголошений і ненаголошений. Інь і ян. Урівноважена пара. По п’ять пар у кожному рядку. Пентаметр. Число «п’ять» символізує пентаграму Венери і священну жіночність.
— Це пентаметр! — вигукнув Тібінґ, повертаючись до Ленґдона. — Вірш написаний англійською мовою! La lingua pura!
Ленґдон кивнув. Пріорат Сіону, так само, як і багато інших європейських таємних товариств, що неполюбляли Церкву, століттями вважав англійську єдиною чистою мовою. На відміну від французької, іспанської та італійської мов, що походили з латини — мови Ватикану — англійська з лінгвістичного погляду була недосяжна для пропагандистського апарату Риму і тому стала священною таємною мовою братств, достатньо освічених, щоб опанувати її.
— У цьому вірші, — захоплено продовжував Тібінґ, — є натяки не лише на Ґрааль, а й на тамплієрів і на розкидану по світу родину Марії Магдалини! Що нам іще треба?
— Пароль, — відповіла Софі і знову подивилась на вірш. — Схоже, нам треба знайти якесь давнє слово мудрості.
— Абракадабра? — кинув Тібінґ із лукавими іскорками в очах.
«Слово з п’яти літер», — подумав Ленґдон і уявив, яку неймовірну кількість давніх слів можна вважати словами мудрості — їх можна шукати в містичних піснях, астрологічних пророцтвах, гаслах таємних товариств, вікканських заклинаннях, єгипетських магічних формулах, поганських мантрах — перелік нескінченний.
— Цей пароль, — сказала Софі, — схоже, якось пов’язаний із тамплієрами. — І процитувала: «Ключ — камінь, перед ним вкляк тамплієр».
— Лі, — звернувся Ленґдон, — ви ж знавець тамплієрів. Щось вам спадає на думку?
Тібінґ мовчав кілька секунд, тоді зітхнув.
— Що ж, «камінь» — це, очевидно, надгробок. Можливо, йдеться про надгробок Марії Магдалини, якому вклонялися тамплієри. Але від цього не легше, бо ми не знаємо, де її могила.
— В останньому рядку сказано, — зауважила Софі, — що правду відкриє атбаш. Я вже чула це слово. Атбаш.
— Не дивно, — докинув Ленґдон. — Ти, мабуть, чула його на лекції з криптології. Шифр атбаш — один із найдавніших відомих кодів.
«Ну звісно, — подумала Софі. — Це знаменита івритська система кодування».
Про шифр атбаш Софі справді довідалася з курсу криптології. Він з’явився близько 500 року до Р.X. і сьогодні був класичним прикладом кодування за принципом ротаційної заміни. Атбаш був поширеною формою давньоєврейського тайнопису, простим підставним шифром, що ґрунтувався на івриті — алфавіті з двадцяти двох літер. В атбаші першу літеру заміняли останньою, другу — передостанньою і так далі.
— Атбаш тут дуже доречний, — сказав Тібінґ. — Тексти, зашифровані за його допомогою, трапляються в кабалі, в Сувоях Мертвого моря і навіть у Старому Завіті. Єврейські науковці й містики за допомогою атбашу й дотепер виявляють прихований зміст. Пріорат мав би дуже добре знати цей шифр.
— Проблема лише в тому, — зауважив Ленґдон, — що ми не маємо, до чого його застосувати.
Тібінґ зітхнув.
— На камені має бути слово-код. Мусимо знайти цей камінь, якому поклонялися тамплієри.
З понурого виразу на обличчі Ленґдона Софі зрозуміла, що знайти цей камінь буде ой як нелегко.
«Атбаш — це ключ, — думала Софі. — Але ми не знаємо, де двері».
Минуло ще три хвилини, і Тібінґ тяжко, зітхнув й у відчаї затряс головою.
— Друзі, це глухий кут. Дозвольте, я трохи подумаю, а тим часом принесу нам щось погризти і перевірю, що там поробляють Ремі і наш гість. — Він встав і рушив у хвіст літака.
Софі втомлено подивилась йому вслід.
За вікном був передсвітанковий морок. Софі раптом здалося, що вона нестямно мчить крізь простір і не знає, де врешті-решт опиниться. З дитинства призвичаєна до дідусевих загадок, вона мала незатишне відчуття, що в цьому віршикові криється ще якась інформація, якої вони поки що не виявили.
«Тут є ще щось, — сказала вона собі. — Майстерно заховане... Однак воно є».
З іншого боку, вона побоювалась, що, коли вони нарешті відкриють цей криптекс, у ньому виявиться аж ніяк не карта із місцем заховання Святого Ґрааля. Попри переконаність Тібінґа й Ленґдона, що правда криється саме в цьому мармуровому циліндрі, Софі, яка розв’язала немало дідусевих головоломок, знала: Жак Соньєр так легко не віддає своїх таємниць.