Код да Вінчі

Розділ 67

«Рейндж-ровер» кольору «чорний металік» був повноприводний, мав стандартну коробку передач, потужні поліпропіленові фари, удосконалену освітлювальну арматуру і кермо справа.

Ленґдон був радий, що не він керував автом.

Слуга Тібінґа Ремі, виконуючи накази господаря, вміло вів важкий джип залитими місячним сяйвом полями, що простягалися за Шато Віллет. Не вмикаючи фар, він перетнув відкритий пагорб і тепер спускався довгим схилом, дедалі більше віддаляючись від маєтку. Схоже, він прямував до зубчастої кромки лісу, що виднілася вдалині.

Ленґдон сидів поряд із водієм і тримав на колінах криптекс. Обіличчям він повернувся до Тібінґа й Софі, що розташувалися ззаду.

— Як голова, Роберте? — з турботою в голосі запитала Софі.

Ленґдон змусив себе усміхнутися.

— Дякую, краще. — Біль був нестерпний.

Тібінґ озирнувся через плече на зв’язаного монаха, що лежав у тісному багажному відділенні за заднім сидінням. Тібінґ тримав на колінах його пістолет і нагадував стару фотокартку британця, що виїхав на сафарі й позує над своєю здобиччю.

— Який же я радий, що ви сьогодні заскочили, Роберте, — сказав Тібінґ із такою щасливою усмішкою, наче йому вперше за довгі роки випала нагода розважитись.

— Вибачте, Лі, що я втягнув вас у це.

— Ну що ви! Я все життя мріяв бути в це втягнутим. — Тібінґ дивився повз Ленґдона крізь вітрове скло. Попереду темніла смуга густої зелені. Він поплескав Ремі по плечу. — Пам’ятай, при гальмуванні — жодних фар. Якщо треба, скористайся запасними гальмами. Хочу трохи заглибитись у ліс. Не варто ризикувати, щоб нас не помітили з будинку.

Ремі вимкнув двигун і на холостому ходу обережно скотився в отвір між деревами. Щойно авто виїхало на зарослу лісову дорогу, дерева геть заступили місяць і стало зовсім темно.

«Я ні дідька не бачу», — думав Ленґдон, намагаючись розрізнити хоч якісь обриси попереду. Всюди була тільки чорна пітьма. Ліворуч по вікнах шкребли гілки дерев, і Ремі трішечки звернув у протилежний бік. Нарешті він більш-менш вирівняв авто і проїхав так ярдів зо тридцять.

— Молодець, Ремі, — сказав Тібінґ. — Наче достатньо від’їхали. Роберте, натисніть, будь ласка, он ту синю кнопочку, відразу під вентилятором. Бачите?

Ленґдон знайшов потрібну кнопку і натиснув.

На стежку перед автом полилося м’яке жовтаве світло. Виявилось, що обабіч шляху тягнеться густий чагарник. «Протитуманні фари», — збагнув Ленґдон. Вони давали саме стільки світла, щоб було видно дорогу. Авто вже достатньо заглибилось у ліс, і ці фари не могли його виказати.

— Що ж, Ремі, — задоволено мовив Тібінґ. — Фари увімкнені. Наше життя в твоїх руках.

— Куди ми їдемо? — запитала Софі.

— Ця стежка тягнеться лісом кілометрів зо три, — відповім Тібінґ. — Проходить через мої володіння і звертає на північ. Якщо ми не наткнемося на якусь калюжу чи на повалені дерева, то виїдемо неушкоджені на шосе номер п’ять.

Неушкоджені. Голова в Ленґдона й досі страшенно боліла. Погляд його упав на скриньку із криптексом, яку він тримав на колінах. Троянду з кришки вставили на місце. Хоч думки в Ленґдона ще плутались, йому кортіло знову зняти інкрустацію і краще роздивитися напис під нею. Він уже підняв було кришку скриньки, коли Тібінґ поклав йому руку на плече.

— Терпіння, Роберте, — сказав він. — Дорога нерівна й надто темно. Не дай Боже, щось поб’ємо. Якщо ви не розпізнали цієї мови у світлі, то в темряві не розпізнаєте і поготів. Зосередьмося зараз на тому, щоб благополучно забратися звідси. Потім ще буде вдосталь часу.

Ленґдон знав, що Тібінґ має рацію. Він кивнув і замкнув скриньку.

Монах у багажнику стогнав, намагаючись визволитися з пут. За мить він уже дико пручався.

Тібінґ повернувся і наставив на нього пістолет.

— Що вас не влаштовує, шановний сер? Ви незаконно проникли до моєї оселі і завдали важкої травми моєму любому другові. Ніщо не заважає мені вас просто пристрелити і покинути гнити в лісі.

Монах затих.

— Ви впевнені, що нам варто було брати його з собою? — запитав Ленґдон.

— Ще й як упевнений, чорт забирай! — вигукнув Тібінґ. — Роберте, вас розшукують за вбивство. Цей негідник — ваш квиток на свободу. Видно, поліція дуже прагне вас заарештувати, якщо переслідувала аж до мого будинку.

— Це я винна, — сказала Софі. — У броньовику, мабуть, був передатчик.

— Зараз не в цьому річ, — заперечив Тібінґ. — Мене дивує не те, що вас вистежила поліція, а те, що вас знайшов у моєму будинку оцей покидьок з «Опус Деї». З усього, що ви мені розповіли, випливає, що він мусить мати когось або в судовій поліції, або ж у Депозитарному банку.

Ленґдон замислився. Безу Фаш явно прагнув знайти цапа-відбувайла, на якого можна було б повісити всі вбивства, що сталися цієї ночі. Берне ж накинувся на них раптово, хоча, з огляду на те, що Ленґдона звинувачують у чотирьох убивствах, учинок банкіра цілком можна було зрозуміти.

— Роберте, цей монах працює не сам, — сказав Тібінґ. — І доки ви не дізнаєтесь, хто за цим усім стоїть, ви обоє перебуватимете в небезпеці. Але добре, друже, вже те, що тепер перевага на вашому боці. Це чудовисько в багажнику щось знає, і той, хто ним керує, мабуть, зараз не на жарт нервується.

Ремі тим часом освоївся на незвичній дорозі і збільшував швидкість. Авто з плескотом переїхало якусь калюжу, виїхало на пагорб і знову покотилося донизу.

— Роберте, будь ласка, подайте-но мені он той телефон. — Тібінґ показав на телефон на панелі керування. Ленґдон зняв його й передав Тібінґові. Той набрав якийсь номер і чекав досить довго, доки хтось відповів. — Річарде? Я тебе розбудив? Ну звісно, розбудив, дурне запитання. Пробач, у мене виникла невеличка проблема. Я трохи нездужаю, і нам із Ремі треба на острови, щоб я підлікувався. Власне кажучи, просто зараз. Пробач, що не попередив тебе завчасно. Ти міг би приготувати «Елізабет» хвилин за двадцять? Знаю, зроби все можливе. До зустрічі. — Він відімкнувся.

— Елізабет? — здивувався Ленґдон.

— Мій літак. Коштував мені, як викуп за королеву.

Ленґдон розвернувся всім тілом і витріщився на Тібінґа.

— А що? — мовив той. — Не можете ж ви обоє Залишатися у Франції, коли у вас на хвості сидить вся судова поліція. У Лондоні буде безпечніше.

Софі теж обернулась до Тібінґа.

— Гадаєте, нам треба втікати з країни?

— Друзі, в цивілізованому світі я маю значно більше впливу, ніж тут, у Франції. До того ж за легендою Ґрааль заховано в Британії. Якщо ми відкриємо наріжний камінь, то напевно знайдемо карту, яка підтвердить, що ми рушили в правильному напрямку.

— Допомагаючи нам, ви дуже ризикуєте, — зауважила Софі. — Французька поліція вам цього не подарує.

Тібінґ презирливо відмахнувся.

— Із Францією покінчено. Я переїхав сюди, щоб знайти наріжний камінь. І от він знайшовся. Тепер мені начхати, чи я ще колись побачу Шато Віллет.

Софі вагалась.

— Але як ми пройдемо через контроль в аеропорту?

Тібінґ усміхнувся.

— Я літаю з Ле Бурже — президентського аеродрому, тут неподалік. Французькі лікарі шарпають мені нерви, тож кожні два тижні я літаю на лікування до Англії. І в обох кінцях оплачую деякі привілеї. Коли піднімемось у повітря, ви вирішите, чи хочете, щоб нас зустрів хтось із американського посольства.

Ленґдон вже не мав ніякого бажання зв’язуватися з посольством. Тепер він міг думати лише про наріжний камінь, про напис під трояндою і про те, чи все це врешті-решт приведе їх до Ґрааля. Він розмірковував, чи й справді наріжний камінь, як зауважив Тібінґ, лежить у Британії. Так говорили найновіші легенди. Навіть Авалон, міфічний острів короля Артура, що згадується в легендах про Ґрааль, тепер уважають не чим іншим, як Ґластонбері, що в Англії. Утім, де б не був Ґрааль, Ленґдон ніколи не припускав, що насправді шукатиме його. Документи Санґріл. Правдива історія Ісуса Христа. Могила Марії Магдалини, Ленґдонові раптом здалося, що цієї ночі він опинився в якійсь химерній реальності, у бульбашці, де знайомий світ його не досягав.

— Сер! — запитав Ремі. — Ви справді думаєте назавжди повернутися до Англії?

— Ремі, тобі нема чого непокоїтись, — запевнив Тібінґ. — Якщо я й повертаюся у володіння її величності, це не означає, що я готовий до кінця днів ґвалтувати свій смак сосисками й картопляним пюре. Сподіваюся, ти переїдеш до мене. Я маю намір купити гарну віллу десь у Девонширі, і ми одразу переправимо туди всі твої пожитки. Це чудова пригода, Ремі. Чуєш? Пригода!

Ленґдон не стримався й усміхнувся. Тібінґ так захоплено описував своє тріумфальне повернення до Британії, що Ленґдон і сам заразився його завзяттям.

Він відвернувся до вікна і розсіяно дивився на кущі обіч дороги, чудні у жовтому світлі протитуманних фар. Бічне дзеркало скосилось від ударів гілок, і Ленґдон побачив у ньому Софі, що спокійно сиділа ззаду. Він довго дивився на неї, і раптом його огорнула радість. Попри всі сьогоднішні неприємності, Ленґдон був вдячний долі, що звела його з такими чудовими людьми.

За кілька хвилин, наче відчувши на собі його погляд, Софі нахилилась і поклала йому руки на плечі.

— Все гаразд?

— Так, — відповів Ленґдон. — Більш-менш.

Софі знову відкинулась на спинку сидіння, і Ленґдон помітив, як на її обличчі промайнула ледь уловима усмішка. А тоді збагнув, що й сам усміхається.

Сайлас, затиснутий у багажнику «рейндж-ровера», ледве дихав. Руки йому закрутили за спину й міцно прив’язали до ніг господарською мотузкою та скотчем. На кожній вибоїні затерплі плечі пронизував гострий біль. Щастя, що його недруги хоча б зняли волосяницю. Рот був заклеєний скотчем, тож дихати він міг лише носом, який поступово забивався пилюкою. Сайлас почав кашляти.

— Здається, він задихається, — зауважив водій-француз.

Англієць, який ударив Сайласа милицею, обернувся і холодно подивився на нього.

— Твоє щастя, що ми, британці, судимо про вихованість людини не за її співчуттям до друзів, а за співчуттям до ворогів. — Британець простягнув руку й різко зірвав скотч, що заліплював Сайласові рот.

Губи йому наче обпалило вогнем, зате в легені нарешті полилося блаженне повітря.

— На кого ти працюєш? — суворо запитав британець.

— Я виконую Божу справу, — відрізав Сайлас, пересилюючи біль у розбитій щелепі.

— Ти належиш до «Опус Деї», — мовив британець. Це не/було запитанням.

— Тебе це не стосується.

— Навіщо «Опус Деї» наріжний камінь?

Сайлас не мав наміру відповідати. Наріжний камінь вів до Святого Ґрааля, а Святий Ґрааль був ключем до захисту віри.

«Я виконую Божу справу. “Шлях” у небезпеці».

Тепер, лежачи в багажнику, зв’язаний по руках і ногах, Сайлас боявся, що підвів Учителя і єпископа без надії реабілітуватися. Він навіть не мав змоги зателефонувати їм і розповісти про останні жахливі події. Наріжний камінь у ворогів! Вони знайдуть Ґрааль першими! У задушливій темряві Сайлас почав молитися. Біль, що терзав його тіло, додавав жару молитві.

«Чудо, Боже милосердний! Зроби чудо!» Сайлас аж ніяк не міг знати, що за кілька годин чудо станеться.

— Роберте! — Софі досі дивилась на нього. — Чому в тебе такий дивний вираз обличчя?

Ленґдон обернувся до неї, усвідомивши, що міцно стискає зуби, а серце його дико калатає. Йому спала на думку неймовірна здогадка. Невже й справді все пояснюється так просто?

— Софі, дозволь скористатися твоїм телефоном.

— Зараз?

— Здається, я щось зрозумів.

— Що?

— Скажу за хвильку. То дай телефон.

Софі, схоже, стривожилась.

— Не думаю, що Фаш прослуховує, але, про всяк випадок, намагайся вкластись у хвилину. — Вона простягнула йому телефон.

— Як дзвонити до Сполучених Штатів?

— Мусиш перевести оплату на адресата. Мій пакет не охоплює трансатлантичних дзвінків.

Ленґдон набрав «нуль», усвідомлюючи, що в наступні шістдесят секунд, можливо, одержить відповідь на запитання, що не давало йому спокою цілу ніч.