Код да Вінчі

Розділ 3

Свіже квітневе повітря вривалося у відчинене вікно «ситроена». Авто промчало повз Оперу, повернуло на південь і перетнуло Вандомську площу. Роберт Ленґдон сидів поруч із водієм. Він розсіяно дивився, як за вікном мигтять вогні нічного міста, і намагався зібратися з думками. У готелі він поспіхом прийняв душ, поголився і виглядав тепер доволі пристойно, але на душі в нього не стало спокійніше. З голови не йшов страхітливий образ убитого куратора.

Жака Соньєра більше немає.

Ленґдон не міг позбутися гострого відчуття втрати. Правда, що Соньєра вважали самітником, проте всі знали про його беззастережну відданість мистецтву і за це глибоко його поважали. Ленґдон залюбки цитував на лекціях його книжки про таємні коди, приховані в картинах Пуссена і Тенірса. Цієї зустрічі він дуже чекав і засмутився, коли куратор не з’явився.

У пам’яті знову спливла фотокартка з тілом убитого. Жак Соньєр зробив це сам? Ленґдон знову відвернувся до вікна, намагаючись прогнати нав’язливий образ.

Місто лише тепер утихомирювалось: вуличні продавці котили візки із зацукрованим мигдалем, офіціанти виносили на узбіччя мішки зі сміттям, якась запізніла парочка міцно обіймалася, щоб не змерзнути на вітрі, який доносив пахощі жасмину. «Ситроен» прокладав собі шлях зі знанням справи, різка сирена розтинала вуличний рух, наче ніж.

— Капітан зрадів, коли довідався, що ви й досі в Парижі, — поліцейський уперше заговорив відтоді, як вони виїхали з готелю. — Щасливий збіг.

Ленґдон відчував усе, що завгодно, тільки не щастя, а в щось таке, як збіг, він і взагалі не вірив. Усе життя він досліджував приховані зв’язки між начебто зовсім не схожими символами й ідеологіями і дійшов висновку, що світ — це павутина з історій та подій, які тісно переплелися між собою. «Зв’язки можуть бути невидимі, — часто повторював він на лекціях із символіки в Гарварді, — але вони завжди є, варто лише трохи заглибитись».

— Я так розумію, — відповів Ленґдон, — це Американський університет у Парижі поінформував вас, де я зупинився?

Водій заперечно похитав головою.

— Інтерпол.

«Інтерпол, — подумав Ленґдон. — Ну звісно ж». Він і забув, що безневинне, на перший погляд, прохання всіх європейських готелів, щоб гості, оселяючись, показували паспорт, було не просто дивакуватою формальністю — цього вимагав закон. Будь-якої ночі працівники Інтерполу могли абсолютно точно визначити, хто де спить, по всій Європі. Знайти Ленґдона в «Рітці» було зовсім не складно, на це пішло, може, якихось п’ять секунд.

«Ситроен» помчав швидше у південному напрямку, праворуч забовванів величний силует Ейфелевої вежі. Побачивши Ейфелеву вежу, Ленґдон подумав про Вітторію, пригадав їхню жартівливу обітницю рік тому зустрічатися через кожні шість місяців у якомусь новому романтичному місці на землі. Ейфелева вежа, вочевидь, могла б бути одним із таких місць. Востаннє він поцілував Вітторію ще в галасливому римському аеропорту понад рік тому, і від думки про це йому стало сумно.

— Ви були на ній? — запитав поліцейський, дивлячись перед собою.

Ленґдон підвів голову, впевнений, що не так щось зрозумів.

— Перепрошую?

— Правда, гарна? — поліцейський поглядом показав на Ейфелеву вежу. — Ви піднімалися на неї?

Нарешті Ленґдон збагнув.

— Ні, я не був на вежі.

— Це символ Франції. Як на мене, вона — досконалість.

Ленґдон розсіяно кивнув. Фахівці, що знаються на символах, часто казали, що Франція — країна пристрасних коханців, легких звичаїв і дрібненьких диктаторів-авантюрників на кшталт Наполеона чи Пепіна Короткого — навряд чи змогла б знайти собі кращий національний символ, ніж тисячофутовий фалос.

На перехресті з вулицею Ріволі світлофор показував червоне, проте «ситроен» і не думав зупинятися. На величезній швидкості він пролетів перехрестя і помчав до зеленої частини вулиці Кастільйоне; це був північний вхід до славнозвісного саду Тюїльрі — паризького варіанта Централ-Парку. Більшість туристів помилково пов’язували назву «Тюїльрі» з тисячами тюльпанів, що квітли тут, однак насправді це слово мало набагато прозаїчніше походження. Колись на місці цього парку був величезний кар’єр, з якого паризькі будівельники брали глину для виготовлення знаменитої паризької червоної черепиці — французькою мовою «tuile».

Коли вони в’їхали до безлюдного парку, поліцейський нарешті вимкнув заглушливу сирену. Ленґдон зітхнув полегшено, насолоджуючись раптовою тишею. Тьмяне світло фар бігло попереду авта по всипаній гравієм алеї, монотонний шурхіт коліс навіював сон. Ленґдон завжди вважав Тюїльрі священним місцем. Це тут Клод Моне експериментував із формою та кольором, від чого згодом зародився імпресіоністський рух. Однак сьогодні це місце мало якусь зловісну ауру.

«Ситроен» різко звернув ліворуч і рушив на захід центральною алеєю парку. Обігнув круглий ставок, перетнув якусь занедбану алею і виїхав на величезну чотирикутну площу. Ленґдон побачив кінець саду Тюїльрі, позначений величезною кам’яною аркою.

Arc du Carrousel[3].

У давнину під цією аркою відбувались всілякі варварські ритуали, однак шанувальники мистецтва любили це місце зовсім з іншої причини. Звідси, з еспланади, при виїзді з Тюїльрі, було видно відразу чотири найкращі в світі музеї мистецтв... по одному в кожній стороні світу.

Праворуч, на південь від Сени за набережною Вольтера, Ленґдон бачив у вікно ефектно підсвічений фасад старого залізничного вокзалу — тепер це був поважний музей д’Орсе. Ліворуч виднілась верхівка ультрасучасного центру Помпіду, де був розташований Музей сучасного мистецтва. Позаду над верхівками дерев височів старовинний обеліск Рамзеса. Там був музей Же-де-Пом.

А просто попереду, на схід, поза аркою стояв монолітний палац епохи Ренесансу, найзнаменитіший у світі музей мистецтв — Лувр.

Ленґдон укотре відчув легкий подив і водночас захват, намагаючись охопити поглядом одразу всю цю грандіозну споруду. Величезна площа, а за нею — фасад Лувру, що, наче цитадель, височів на тлі паризького неба. Побудований у формі підкови, Лувр уважався найдовшою спорудою в Європі, по його довжині можна було б розташувати три Ейфелеві вежі. Навіть мільйон квадратних футів площі між крилами музею анітрохи не применшував величі його фасаду. Якось Ленґдон вирішив обійти Лувр по периметру і з великим подивом довідався, що подолав аж цілих три милі.

Щоб уважно оглянути 65 300 експонатів музею, кажуть, середньостатистичному відвідувачеві потрібно близько п’яти тижнів. Однак більшість туристів воліє оглядати Лувр побіжно. Ленґдон жартома називав такий огляд пробіжкою Лувром: туристи бадьоро крокують залами музею, щоб неодмінно побачити три найзнаменитіші експонати: Мону Лізу, Венеру Мілоську і Ніку — крилату статую Перемоги. Один відомий американський журналіст якось нахвалявся, що спромігся побачити всі три шедеври лише за п’ять хвилин і п’ятдесят шість секунд.

Водій витягнув рацію і скоромовкою випалив французькою:

— Monsieur Langdon est arrivé. Deux minutes[4].

У відповідь щось нерозбірливо затріщало.

Поліцейський сховав рацію й обернувся до Ленґдона:

— Капітан вас зустріне біля головного входу.

Незважаючи на знаки, що забороняли в’їзд на площу, водій натиснув на газ, і «ситроен» переїхав через парапет. Тепер уже було видно головний вхід до Лувру, фронтон будівлі велично здіймався попереду в оточенні семи трикутних басейнів, з яких били водограї з підсвіткою.

«La Pyramide».

Новий вхід до паризького Лувру прославився майже так само, як і власне музей. Ультрасучасна скляна піраміда, яку спроектував американський архітектор китайського походження І.М. Пей, і досі дратувала традиціоналістів. На їхню думку, ця споруда руйнувала стиль і принижувала гідність Ренесансу. Ґете називав архітектуру застиглою музикою, а цю піраміду критики Пея порівнювали зі скрипом нігтя по шкільній дошці. Водночас прогресивні шанувальники вважали прозору піраміду заввишки сімдесят один фут блискучим поєднанням давньої традиції із сучасними технологіями, символічною ланкою між минулим і майбутнім, яка мала забезпечити Луврові гідне місце у третьому тисячолітті.

— Вам подобається наша піраміда? — запитав поліцейський.

Ленґдон насупився. Французи, схоже, страшенно люблять запитувати про це американців. Питання, звісно ж, провокаційне. Варто зізнатися, що піраміда тобі подобається, і миттю станеш недолугим американцем. Скажеш, що не подобається, — образиш французів.

— Міттеран був сміливцем, — дипломатично відказав Ленґдон.

Подейкували, що цей нині покійний президент Франції страждав так званим фараоновим комплексом. З його легкої руки Париж заполонили єгипетські обеліски та інші предмети давньої культури. Франсуа Міттеран мав якусь загадкову пристрасть до всього єгипетського, настільки сильну, що французи й досі називали його Сфінксом.

— Як вашого капітана на ім’я? — Ленґдон вирішив змінити тему.

— Безу Фаш, — відповів водій, під’їжджаючи до головного входу піраміди. — Ми кличемо його «le Taureau»[5].

Ленґдон подивився на нього здивовано, замислившись, чи кожен француз має якесь загадкове прізвисько, пов’язане з твариною.

— Ви називаєте свого капітана Биком?

Поліцейський підвів брови:

— А ви насправді краще знаєте французьку, ніж показуєте, месьє Ленґдон.

«Французьку я знаю препаскудно, — подумав Ленґдон, — зате незле розуміюся на іконографії знаків зодіаку. Таурус завжди був биком. Астрологічні символи однакові в усьому світі».

Поліцейський зупинив авто і показав на великі двері в піраміді між двома водограями.

— Вхід там. Хай щастить, месьє.

— А ви хіба не йдете зі мною?

— Мені наказано залишити вас тут. Я маю інші справи.

Ленґдон зітхнув і виліз з авта. «Умови тут диктую не я».

Заревів двигун, і «ситроен» розтанув у пітьмі.

Дивлячись йому вслід, Ленґдон раптом подумав: а може, не йти туди? Адже він міг і відмовитись від запрошення... Перейти через площу, спіймати таксі і їхати до готелю спати?.. Та щось підказувало йому, що це аж ніяк не найкраща ідея.

Ленґдон рушив до серпанку водограїв, і в нього виникло тривожне відчуття, наче він переступає якийсь уявний поріг в інший світ. Усе це скидалося на сон. Двадцять хвилин тому він мирно спав у готелі. А тепер от стоїть перед прозорою пірамідою, яку збудував Сфінкс, і чекає поліцейського на прізвисько Бик.

«Я загубився в якійсь картині Сальвадора Далі», — майнуло йому в голові.

Ленґдон рушив до головного входу — величезних дверей-вертушки. У фойє горіло тьмяне світло і було порожньо.

«Постукати?»

«Цікаво, — подумав Ленґдон, — а чи доводилося комусь із шанованих єгиптологів Гарварду стукати в двері піраміди, сподіваючись, що їм відчинять?» Він уже підняв було руку, готовий постукати, аж раптом із темряви за склом виникла чиясь постать. Хтось поспішно йшов знизу закрученими сходами. Чоловік був кремезний і темноволосий, чимось схожий на неандертальця. Чорний двобортний піджак, здавалося, от-от трісне на його широких плечах. В усьому, навіть у його ході, відчувалася владність. Він розмовляв по мобільному телефону, але доки підійшов до дверей, закінчив розмову і жестом запросив Ленґдона ввійти.

— Я Безу Фаш, — відрекомендувався, щойно Ленґдон опинився всередині. — Капітан Центрального управління судової поліції. Голос цілком пасував до його зовнішності — гортанний гуркіт... наче грім, що віщує бурю.

Ленґдон простягнув руку.

— Роберт Ленґдон.

Величезна долоня Фаша стиснула його руку з неймовірною силою, наче хотіла роздушити.

— Я бачив знімок, — сказав Ленґдон. — Ваш працівник сказав, Жак Соньєр сам це...

— Месьє Ленґдон, — чорні очиці Фаша були наче вирізані з ебенового дерева, — те, що ви бачили на знімку, — лише початок усього, що зробив Соньєр.