Код да Вінчі

Розділ 84

У вузенькому засміченому провулку, зовсім поряд із церквою Темпля, Ремі Леґалудек зупинив лімузин за рядом контейнерів із промисловими відходами. Вимкнув двигун і розглянувся навколо.

Ні душі. Він вийшов із авта, підійшов до задніх дверей і заліз до пасажирського салону, де лежав на підлозі зв’язаний монах.

Той, відчувши присутність Ремі, вийшов із трансу — червоні очі дивилися радше з цікавістю, аніж зі страхом. Усю ніч Ремі не переставав дивуватися здатності цього чоловіка зберігати спокій. Лише з самого початку трохи попручавшись, монах, здавалося, змирився зі своїм становищем і довірив свою долю вищим силам.

Ремі попустив краватку, розстібнув високий накрохмалений комірець і почувся так, наче вперше за довгі роки може вільно дихати. Відчинив бар і налив собі горілки «Смирнофф». Випив залпом і налив ще раз.

«Невдовзі я буду безтурботною людиною».

Порившись у барі, Ремі знайшов відкривачку для вина. Натиснув важіль на держакові, з нього вискочило гостре лезо. Цим ножем зазвичай зрізали фольгу з корків на пляшках із вишуканими винами, але сьогодні він послужить іншій, значно важливішій меті. Із блискучим лезом у руці Ремі повернувся до Сайласа.

Тепер червоні очі спалахнули страхом.

Ремі всміхнувся і рушив до монаха. Той запручався, намагаючись визволитися.

— Тихо, — наказав Ремі і підняв ніж.

Сайлас не міг повірити, що Бог покинув його. Навіть фізичний біль у затерплих кінцівках він перетворив на духовну вправу — страждаючи сам, згадував про страждання Христа. «Я всю ніч молився про визволення». Побачивши над собою ніж, він зажмурився.

Плечі пройняв гострий біль. Він закричав, не в силах повірити, що має померти отут, на підлозі в лімузині, не спроможний захищатися. «Я виконував Божу справу. Учитель обіцяв, що захистить мене».

Сайлас відчув, як по плечах і спині розливається пекуче тепло, і подумав, що це його кров хлище з рани. Тепер біль пронизав ноги, і настало знайоме запаморочення — захисна реакція організму на біль.

Відчуваючи пекуче тепло тепер уже в усьому тілі, Сайлас ще дужче заплющив очі, твердо вирішивши, що не хоче йти з життя з образом свого вбивці перед очима. Натомість він уявив молодого єпископа Арінґаросу — як той стоїть біля маленької церковки в Іспанії... тієї, яку вони разом побудували власними руками. «Початок мого життя».

Сайлас мав таке відчуття, наче його тіло палає у вогні.

— Ось, випий, — пошепки сказав чоловік у смокінгу із помітним французьким акцентом. — Це допоможе відновити кровообіг.

Здивований Сайлас розплющив очі. Крізь імлу він побачив чоловіка із склянкою в руці, що схилився над ним. На підлозі лежав ніж без краплини крові, поряд із ним — купа зім’ятих обрізків скотчу.

— Випий, — повторив чоловік. — Тобі боляче від того, що кров знову потекла до твоїх м’язів.

Тепер пульсуючий біль змінився пощипуванням і поколюванням. Горілка була огидна на смак, але він випив і відчув вдячність до свого рятівника. Цієї ночі Сайласові не дуже щастило, але врешті-решт одним чудодійним жестом Бог усе змінив.

«Бог мене не покинув».

Сайлас знав, як назвав би це єпископ Арінґароса.

Божим втручанням.

— Я хотів звільнити тебе раніше, — сказав слуга, наче вибачаючись, — але це було неможливо. Спочатку поліція прибула до Шато Віллет, потім до Біггін-хілл... Це перша нагода. Ти ж розумієш, Сайласе?

Сайлас відсахнувся:

— Ти знаєш, як мене звуть?

Слуга всміхнувся.

Сайлас сів, розтираючи затерплі м’язи. Він був спантеличений, вдячний і розгублений одночасно.

— Ти що... Учитель?

Ремі розсміявся і похитав головою.

— Якби ж то я мав стільки влади! Ні, я не Учитель. Я, як і ти, служу йому. Але Учитель тебе хвалить. Мене звати Ремі.

Сайлас іще більше здивувався:

— Не розумію... Якщо ти працюєш на Учителя, чому Ленґдон приніс наріжний камінь до твого будинку?

— Не до мого. До будинку найвідомішого в світі історика і знавця Ґрааля сера Лі Тібінґа.

— Але й ти там живеш. Дивно...

Ремі усміхнувся, схоже, його мало турбував цей очевидний збіг.

— Це було цілком прогнозовано. Роберт Ленґдон заволодів наріжним каменем, і йому була потрібна допомога. Де йому ще було шукати притулку, як не в будинку Лі Тібінґа? Через те, що й я там живу, Учитель, власне, й звернувся до мене. — Він помовчав. — Звідки, ти думаєш, Учитель стільки знає про Ґрааль?

Нарешті до Сайласа дійшло, і він занімів. Учитель завербував слугу, який мав доступ до всіх матеріалів сера Лі Тібінґа. Геніально!

— Я маю тобі ще багато чого розповісти, — сказав Ремі і вручив Сайласові заряджений геклер-і-кох. Тоді пройшов уперед і витяг із бардачка маленький, завбільшки з долоню, револьвер. — Але спершу мусимо зробити одну справу.

Капітан Фаш зійшов з трапа транспортного літака в Біггін-хілл і недовірливо слухав розповідь головного інспектора кентської поліції про те, що відбулося в ангарі Тібінґа.

— Я особисто обшукав літак, — твердив інспектор, — там не було нікого. — В його тоні з’явилися сердиті нотки. — І якщо сер Лі Тібінґ висуне проти мене звинувачення, то, мушу сказати, я...

— Ви допитали пілота?

— Звісно, ні. Він француз, і наші повноваження...

— Покажіть мені літак.

Увійшовши до ангара, Фаш майже одразу почув незвичний запах крові на бетонній підлозі поблизу того місця, де стояв лімузин. Фаш підійшов до літака і голосно постукав по корпусу.

— Капітан французької судової поліції! Відчиніть двері!

Переляканий до смерті пілот відчинив двері і спустив трап.

Фаш піднявся й зайшов усередину. За якісь три хвилини за допомогою зброї він домігся повного зізнання, зокрема й опису зв’язаного монаха-альбіноса. Крім того, він дізнався, що Ленґдон і Софі залишили щось у сейфі на борту літака — якусь дерев’яну скриньку. Пілот сказав, що не знає, що в цій скриньці, однак зауважив, що протягом усього польоту до Лондона Ленґдон із нею не розлучався.

— Відімкніть сейф, — наказав Фаш.

Пілот запанікував:

— Я не знаю коду!

— Кепсько. А я збирався натомість не позбавляти вас ліцензії...

Пілот у відчаї заламав руки.

— Я знаю тут декого з технічних працівників. Може, вони зможуть його просвердлити?

— Даю вам півгодини.

Пілот схопив телефон.

Фаш пройшов у хвіст літака і налив собі випити. Був ранок, але він відучора іще не лягав, тож навряд чи можна було вважати це випиванням до полудня. Він упав на розкішне м’яке сидіння, заплющив очі і спробував проаналізувати становище. «Промах кентської поліції може дорого мені обійтися». Тепер усі кинулися на пошуки чорного лімузина марки «ягуар».

У Фаша задзвонив телефон. «Ні хвилини спокою», — подумав він.

— Алло!

— Я лечу до Лондона. — Це був єпископ Арінґароса. — Буду за годину.

Фаш різко випрямився.

— Я думав, ви летите до Парижа.

— Я дуже непокоюсь і змінив плани.

— Не варто було цього робити.

— Ви знайшли Сайласа?

— Ні. Люди, що його захопили, вислизнули з рук кентської поліції до мого прибуття.

Голос Арінґароси задзвенів гнівом.

— Ви запевняли мене, що не випустите їх із літака!

Фаш стишив голос.

— Єпископе, з уваги на ваше становище, не раджу вам сьогодні випробовувати моє терпіння. Я зроблю все, щоб якнайшвидше знайти Сайласа та інших. У якому аеропорту ви приземляєтесь?

— Хвильку. — Арінґароса прикрив слухавку, і за мить заговорив знову. — Пілот просить дозволу на посадку в Хітроу. Я єдиний пасажир на борту, але ми змінили маршрут уже в повітрі.

— Скажіть йому, нехай летить до урядового аеропорту Біггін-хілл у Кенті. Про дозвіл на посадку я сам потурбуюсь. Якщо я вас тут не дочекаюся, то залишу вам авто.

— Дякую.

— І дозвольте вам іще раз нагадати, єпископе, що не ви один ризикуєте сьогодні втратити все.