Код да Вінчі

Розділ 81

«Літак Тібінґа заходить на посадку».

Саймон Едвардс — керівник аеропорту Біггін-хілл — нервово міряв кроками приміщення диспетчерської вежі, раз у раз поглядаючи на просякнуту дощем злітну смугу. Він не любив, щоб його будили рано-вранці в суботу, а сьогодні це було особливо неприємно, бо його покликали наглядати за арештом одного з найцінніших клієнтів. Сер Лі Тібінґ платив аеропортові Біггін-хілл не лише за приватний ангар, а й за кожну посадку, а літав він часто. Зазвичай аеропорт знав заздалегідь про його плани і мав змогу все приготувати до його прибуття. Тібінґ любив комфорт. Виготовлений на замовлення лімузин «ягуар», що стояв в ангарі, мав бути повністю заправлений, вичищений до блиску, а на задньому сидінні мав лежати свіжий номер «Лондон тайме».

Біля ангара зазвичай чекав митник, щоб прискорити процедуру перевірки документів і багажу. Час від часу митники отримували від Тібінґа дуже щедрі чайові, натомість закриваючи очі на те, що він привозив деякі заборонені товари — здебільшого французькі делікатеси: равликів, якийсь особливо витриманий натуральний рокфор, фрукти. Зрештою, багато митних обмежень просто безглузді, і якщо Біггін-хілл не йтиме назустріч клієнтам, то це, безперечно, зроблять інші аеропорти. У Біггін-хілл Тібінґ мав усе, що хотів, а працівники аеропорту одержували щедру винагороду.

Коли Едвардс побачив у небі літак, нерви в нього напнулися до межі. Цікаво, думав він, чи це звичка розкидатися грішми довела Тібінґа до халепи; французькій поліції, схоже, украй необхідно було, аби його заарештувати. Едвардсові ще не сказали, у чому звинувачують його клієнта, але, очевидно, йшлося про щось серйозне. На прохання французької влади поліція Кента наказала авіадиспетчерові Біггін-хілл зв’язатися з пілотом Тібінґа і попросити його зупинити літак перед терміналом, а не їхати до ангара, як зазвичай. Пілот погодився, очевидно, повіривши вигадці про витік пального.

Хоч загалом британські поліцейські не носять зброї, з уваги на серйозність становища, до аеропорту викликали спеціальну озброєну групу. Восьмеро поліцейських з пістолетами стояли всередині будівлі терміналу, чекаючи, коли стихнуть двигуни літака. Щойно це станеться, один із працівників аеропорту підсуне під колеса спеціальні клинки, щоб літак не міг більше зрушити з місця. Тоді вийдуть поліцейські. Вони триматимуть літак в оточенні до прибуття французької поліції.

Літак був уже дуже низько, він ледь не зачіпав верхівки дерев. Саймон Едвардс збіг униз, щоб спостерігати за посадкою з землі. Поліцейські приготувалися, працівник з клинками теж завмер в очікуванні. Ось колеса торкнулися злітної смуги, з-під них вилетіла хмарка диму. Літак мчав перед терміналом, зменшуючи швидкість, білий корпус блищав від дощу. Але замість того, щоб загальмувати й повернути до терміналу, він плавно проминув під’їзну смугу і попрямував до ангара Тібінґа, що був доволі далеченько.

Поліцейські разом обернулися й витріщились на Едварда.

— Ви начебто сказали, що пілот погодився зупинитись перед терміналом!

— Так і було! — відповів спантеличений Едвардс.

За кілька секунд Едвардс уже сидів в одному з поліцейських автомобілів, що мчали до ангара Тібінґа. До нього залишалося ще добрих п’ятсот ярдів, коли літак плавно заїхав до ангара й зник з очей. Нарешті автомобілі загальмували перед відчиненими дверима ангара, і з них висипали поліцейські зі зброєю наготові.

Едвардс теж вийшов.

Рев був заглушливий.

Двигуни літака ще не зупинилися — пілот саме закінчував розвертати його всередині ангара, готуючи до наступного вильоту. Коли літак нарешті повністю розвернувся і підкотив носом до дверей, Едвардс побачив обличчя пілота — той, зрозуміло, був здивований і наляканий від такого скупчення поліцейських автомобілів.

Пілот зупинив літак і вимкнув двигуни. Поліцейські ринулись усередину і зайняли позиції довкола літака. Едвардс долучився до головного інспектора кентської поліції, який обережно пішов до дверей літака. За кілька секунд двері відчинились.

У них з’явився Лі Тібінґ, перед ним плавно опустився трап. Побачивши націлені на нього пістолети, він сперся на милиці і збентежено почухав потилицю.

— Саймоне, що це означає? Я що, виграв лотерею для поліцейських, доки мене не було? — Він здавався не стільки стривоженим, як здивованим.

Саймон Едвардс нервово кашлянув і вийшов уперед.

— Доброго ранку, сер Лі. Пробачте за це непорозуміння. У нас трапився витік пального, і ваш пілот сказав, що під’їде до терміналу.

— Знаю, знаю, але я наказав йому заїхати сюди. Я спізнююсь на зустріч. Я плачу за цей ангар, і всі ці балачки про витік газу здаються мені зайвою метушнею.

— Боюсь, ваш приліт трохи заскочив нас зненацька, сер Лі.

— Знаю, я вас не попередив. Саймоне, між нами, від цих нових ліків я без перерви бігаю до туалету. От і вирішив прилетіти на позачерговий огляд.

Поліцейські здивовано перезирнулися. Едвардс скривився.

— Добре зробили, сер Лі.

— Шановний сер, — звернувся до Тібінґа головний інспектор кентської поліції. — Я змушений просити вас залишатися на борту ще з півгодини.

Тібінґові все це явно перестало подобатися. Він почав спускатися сходами.

— Боюся, що це неможливо. У мене призначена зустріч із лікарем. — Він ступив на землю. — Я ніяк не можу її пропустити.

Інспектор заступив Тібінґові дорогу.

— Я тут на прохання французької судової поліції. Вони заявляють, що ви перевезли через кордон осіб, які переховуються від закону.

Тібінґ витріщився на інспектора, а тоді розреготався.

— Це що — прихована камера? Чудово!

Інспектор залишився незворушний.

— Сер, я не жартую. Французька поліція каже, що у вас в літаку може бути заручник.

У дверях літака з’явився слуга Тібінґа Ремі.

— Я й справді почуваюся заручником у сера Лі, але він запевняє, що я вільний піти від нього кожної миті. — Ремі подивився на годинник. — Хазяїне, ми запізнюємось. — Він показав на лімузин, що стояв у дальньому кінці ангара, — величезне авто чорного кольору, з тонованими вікнами й білими шинами. — Я піджену авто. — Ремі рушив сходами додолу.

— Боюсь, нам доведеться вас затримати, — сказав інспектор. — Будь ласка, поверніться до літака. Обидва. Представники французької поліції незабаром будуть тут.

Тібінґ подивився на Саймона Едвардса.

— Заради Бога, Саймоне, це смішно! На борту більше нікого немає. Тільки Ремі, пілот і я — як завжди. Може, ти виступиш посередником? Піднімися на борт і пересвідчись, що літак порожній.

Едвардс зрозумів, що потрапив у пастку.

— Добре, сер Лі. Я можу подивитися.

— Дідька лисого! — вигукнув інспектор. Очевидно, він достатньо знав про елітні аеродроми, щоб підозрювати, що Саймон Едвардс збреше і оком не моргне, аби тільки втримати такого вигідного клієнта, як Тібінґ. — Я сам подивлюся.

Тібінґ похитав головою.

— Ні, інспекторе. Літак — це приватна власність, і без ордера на обшук ви до нього не зайдете. Я пропоную вам розумний компроміс. Нехай пан Едвардс усе огляне.

— Не вийде.

Обличчя Тібінґа посуворішало.

— Інспекторе, боюсь, я не маю часу бавитися у ваші ігри, — сказав він крижаним тоном. — Я запізнююсь і їду негайно. Якщо для вас так важливо мене зупинити, то стріляйте. — Із цими словами Тібінґ і Ремі обійшли інспектора і попрямували до лімузина.

Головний інспектор кентської поліції відчув гостру неприязнь до Лі Тібінґа, коли той зухвало пошкутильгав на милицях до свого авта. Привілейовані люди завжди поводяться так, наче закон не для них.

Вони помиляються. Інспектор повернувся й націлився Тібінґові в спину. — Стійте! Я стрілятиму!

— Стріляйте, кинув Тібінґ, не озирнувшись і не сповільнивши кроку. — Мої адвокати зроблять з ваших яєць фрикасе на сніданок. А якщо ви посмієте зайти до мого літака без ордера, то на цьому ваші неприємності не закінчаться.

Однак налякати інспектора було не так легко. Теоретично Тібінґ мав рацію: поліція не мала права заходити до літака без ордера на обшук. Але оскільки літак прилетів із Франції і оскільки до нього звернувся сам всемогутній Безу Фаш, то головний інспектор кентської поліції був упевнений, що для його кар’єри буде значно краще, якщо він з’ясує, що саме Тібінґ так старанно приховує у своєму літаку.

— Зупиніть їх, — наказав інспектор. — Я обшукаю літак.

Поліцейські зі зброєю в руках догнали Тібінґа та його слугу і фізично перегородили їм шлях до лімузина.

Цього разу Тібінґ обернувся.

— Інспекторе, попереджаю вас востаннє. Навіть не думайте підніматися на борт. Ви пошкодуєте.

Незважаючи на цю погрозу, інспектор вихопив пістолет і рішуче попрямував до трапу. Піднявся, зазирнув досередини. Повагавшись якусь мить, зайшов до салону. «Що за дідько?»

За винятком наляканого пілота, літак був порожній. Жодної живої душі. Інспектор швидко оглянув обидва пасажирські салони, туалети, багажне відділення і не знайшов абсолютно нікого.

«Що, чорт забирай, Безу Фаш собі уявив?» Скидалось на те, що Лі Тібінґ казав правду.

Головний інспектор кентської поліції зупинився посеред порожнього салону літака і думав, як він схибив. «От чорт». Кров кинулась йому в обличчя. Він вийшов на трап і подивився на Лі Тібінґа та його слугу, що стояли недалеко від лімузина під дулами пістолетів.

— Пропустіть їх, — наказав інспектор. — Нас неправильно інформували.

Очі Тібінґа погрозливо блиснули.

— Чекайте дзвінка від моїх адвокатів. А на майбутнє затямте: французькій поліції довіряти не варто.

Ремі відчинив задні двері довжелезного лімузина і допоміг господареві-каліці сісти. Тоді обійшов авто, сів за кермо і ввімкнув двигун. Поліцейські кинулись врізнобіч — «ягуар» на швидкості вилетів із ангара.

— Ти чудово зіграв свою роль, друже, — сказав Тібінґ, коли лімузин, набираючи швидкість, помчав до виїзду з аеропорту. Він перевів погляд на тьмяно освітлену нішу в передній частині просторого салону. — Ну як вам там, зручно?

Ленґдон ледь помітно кивнув. Він та Софі й досі сиділи, скрутившись, на підлозі поряд зі зв’язаним альбіносом.

Трохи раніше, коли літак заїхав до порожнього ангара, пілот вимкнув двигуни, а Ремі відчинив двері й опустив трап. Поліцейські швидко зближались, тож Ленґдон і Софі стягнули монаха на землю і сховали за лімузином. Тоді пілот знову ввімкнув двигуни і почав розвертатися. Він майже закінчив цей маневр, коли поліцейські авта загальмували під ангаром.

Тепер лімузин мчав до Кента, і Ленґдон із Софі перебралися в кінець довгого салону, залишивши зв’язаного монаха на підлозі. Вони сіли на довге сидіння навпроти Тібінґа. Британець їм лукаво підморгнув і відкрив бар.

— Дозвольте вас пригостити. Бажаєте щось випити? Печиво? Чіпси? Горішки? Мінеральна вода?

Софі з Ленґдоном відмовились.

Тібінґ усміхнувся й закрив бар.

— Що ж, тоді повернімося до могили рицаря...