Код да Вінчі

Розділ 23

Софі, захекавшись, зупинилася перед високими дерев’яними дверима Salle des Etats — зали, де висіла «Мона Ліза». Перш ніж увійти, вона мимоволі подивилася далі в коридор — туди, де й досі лежало освітлене прожектором бездиханне тіло дідуся.

Раптом її пронизав гострий жаль, глибока туга, змішана з відчуттям провини. За останні десять років дідусь стільки разів намагався примиритися з нею, а вона була незворушна. Весь час його відштовхувала, не читала листів, не відкривала пакунків... «Він брехав мені! Приховував від мене якісь жахливі таємниці! Що мені залишалось робити?» І вона порвала з ним. Остаточно й безповоротно.

І ось тепер дідусь мертвий і намагається говорити з нею вже з могили.

«Мона Ліза».

Софі налягла на важкі дерев’яні двері, й ті розчинилися настіж. Якусь мить вона постояла на порозі, оглядаючи простору прямокутну залу. Ця зала теж була залита тьмяним червонуватим світлом. Salle des Etats належала до небагатьох ізольованих приміщень музею і була єдиною залою, що відгалужувалася від середини Великої галереї. На стіні навпроти дверей красувалась велика картина Боттічеллі. Під нею на паркетній підлозі стояв величезний восьмикутний диван, щоб численні відвідувачі могли дати спочинок ногам, доки милуватимуться найціннішим експонатом Лувру.

І тут Софі збагнула, що їй потрібне ще дещо. Невидиме світло. Вона знову подивилась на те місце, де лежав дідусь. Довкола були розкидані різні електронні прилади. Якщо він залишив їй якесь послання в залі з «Моною Лізою», то майже напевно написав його тим самим спеціальним маркером.

Софі зібралася з духом і швидко пішла до місця злочину. Не в силах дивитися на дідуся, вона зосередила увагу на приладах. Знайшла маленький ультрафіолетовий ліхтарик, поклала його до кишені й поспішила назад до відчинених дверей Salle des Etats.

Тільки-но вона переступила поріг, як почула всередині зали чиїсь приглушені кроки. Тут хтось є! Наступної миті з червонуватої імли виринула якась химерна постать. Софі відсахнулась.

— Ось ти де! — почувся хрипкий шепіт Ленґдона, і вона побачила його просто перед собою.

Полегшення було тільки миттєвим.

— Роберте, я ж сказала тобі, ти мусиш негайно забиратися звідси! Якщо Фаш...

— Де ти була?

— Я мусила знайти оцей спеціальний ліхтарик, — прошепотіла вона у відповідь. — Якщо дідусь написав мені щось...

— Софі, скажи мені, — Ленґдон перевів подих і пильно подивився їй в очі, — ці літери P.S. ... вони щось тобі говорять? Хоч що-небудь?

Боячись, що їхні голоси відлунюватимуть у коридорі, Софі затягла його до зали й безшумно причинила зсередини величезні двері.

— Я ж тобі вже казала. Це ініціали від «Принцеса Софі».

— Я знаю, але, може, ти бачила їх десь іще? Може, твій дідусь мав їх іще на чомусь? Це могла бути монограма... або напис, скажімо, на якомусь канцелярському приладі?

Питання спантеличило Софі. Звідки Роберт міг це знати? Вона й справді якось бачила літери P.S. у вигляді монограми. Це було напередодні її дев’ятого дня народження. Вона потайки обшукувала будинок, сподіваючись знайти заховані подарунки. Софі не любила, щоб від неї щось тримали в таємниці навіть із такої нагоди. «Цікаво, що дідусь приготував для мене цього разу? — Вона нишпорила в шафах і шухлядах. — Може, ту ляльку, що я хотіла? Де він міг її заховати?»

Не знайшовши нічого в цілому будинку, Софі зважилася на ризикований крок — пошукати в дідусевій спальні. Заходити туди їй було суворо заборонено, але дідусь саме спав унизу на канапі.

«Я лише швиденько кину оком — і все!»

Прокравшись скрипучою підлогою навшпиньках до стінної шафи, Софі порилась на полицях за одягом. Нічого. Зазирнула під ліжко. Теж нічого. Підійшла до комода, почала висувати одну по одній шухляди й обережно перебирати те, що в них лежало. Це мусить бути тут! Але дійшла до передостанньої шухляди й не виявила ані натяку на ляльку. Засмучена, Софі висунула останню шухляду й побачила там якийсь чорний одяг — дідусь начебто ніколи такого не носив. Відсунула одяг убік, і раптом під ним щось блиснуло, мов золото. Щось схоже на ланцюжок від кишенькового годинника... але вона знала, що дідусь такого не носить. І раптом вона здогадалась, і серце її шалено закалатало.

Кольє!

Софі обережно витягла ланцюжок із шухляди і з подивом виявила, що до одного його кінця прикріплений прегарний золотий ключик, важкий і блискучий. Зачарована, Софі взяла його до рук. Таких ключиків вона ніколи раніше не бачила. Переважно ключі були пласкі, з нерівними зубцями, а цей мав стрижень трикутної форми, і по всій його довжині були малесенькі ямки. А велика золота головка ключа мала форму хреста, але не звичайного, а з однаковими паличками, як знак плюс. У центрі цього хреста був вигравіруваний дивний символ — дві літери, сплетені між собою якимось вигадливим візерунком із квітів.

— P.S., — прочитала вона, насупившись. Що б це могло означати?

— Софі? — у дверях стояв дідусь.

Здригнувшись від несподіванки, вона повернулась і впустила ключ. Він дзвінко брязнув об підлогу. Софі потупила очі, не наважуючись подивитися на дідуся.

— Я... шукала подарунок на день народження, — похнюпившись, нарешті вимовила вона.

Дідусь стояв у дверях і мовчав, здавалося, цілу вічність. Нарешті він важко й стурбовано зітхнув.

— Підніми ключ, Софі.

Вона послухалась.

Дідусь увійшов до кімнати.

— Софі, ти мусиш навчитися поважати приватні справи інших людей. — Дідусь присів поряд із нею й обережно взяв від неї ключ. — Цей ключик не простий. Якби ти його загубила...

Від лагідного дідусевого голосу Софі стало ще гірше.

— Пробач, дідусю. Я більше не буду. — На мить вона замовкла. — Я думала, що це подарунок мені на день народження.

Він уважно дивився на неї кілька секунд.

— Повторю ще раз, бо це дуже важливо. Софі, ти мусиш поважати приватні справи інших людей.

— Так, дідусю.

— Поговоримо про це іншим разом. А зараз час прополоти грядки в садку.

Софі кинулась виконувати роботу.

Наступного ранку вона не одержала від дідуся жодного подарунка. Утім, вона й не сподівалась після того, що накоїла. Але дідусь за весь день узагалі не привітав її з днем народження. Настав вечір, і Софі, смутна, пішла спати. І раптом, залізши під ковдру, побачила на подушці записку. Це була проста загадка. Ще не розгадавши її, Софі повеселішала: «Я знаю, що це! — Дідусь уже влаштовував їй таку гру минулого Різдва. — Пошуки скарбу!»

Софі напружено думала над загадкою і незабаром її розв’язала. Відповідь привела її до іншої частини будинку, де вона знайшла ще одну записку з іще однією загадкою. Її вона теж розгадала й кинулась до наступної. Так вона й металася по будинку від підказки до підказки, аж нарешті чергова підказка привела її назад до спальні. Софі злетіла сходами нагору, ввірвалася до кімнати і застигла на порозі. Посередині кімнати стояв новесенький блискучий червоний велосипед зі стрічкою на кермі. Від захвату Софі аж завищала.

— Знаю, ти хотіла ляльку, — дідусь стояв у кутку й усміхався. — Але я подумав, що, можливо, це тобі сподобається навіть більше.

Наступного дня дідусь учив її їздити на велосипеді, увесь час біг алеєю поряд. А одного разу Софі заїхала на галявину із густою високою травою, втратила рівновагу, і вони обоє зі сміхом повалилися в траву.

— Дідусю, — Софі міцно обійняла його. — Пробач мені за ключик, мені дуже соромно.

— Знаю, сонечко. Я тобі пробачаю. Хіба я можу на тебе довго сердитись? Дідусі й онуки завжди пробачають одні одним.

Софі розуміла, що не повинна про це запитувати, але не втрималась.

— А від чого цей ключик? Я ще ніколи такого не бачила. Такий гарний...

Дідусь якусь хвилинку мовчав, і Софі бачила, що він не знає, як краще відповісти. Дідусь завжди каже правду.

— Від однієї скриньки, — нарешті сказав. — Там я зберігаю багато таємниць.

Софі набундючилась.

— Ненавиджу таємниці!

— Знаю, але це дуже важливі таємниці. І колись ти довідаєшся про них і берегтимеш їх так само, як я.

— Я бачила на ключику якісь літери й квітку.

— Так, це моя улюблена квітка. Лілія. Такі ростуть у нас у садку. Білі лілії.

— А, знаю. Я теж їх люблю.

— То домовимось так. — Дідусь підвів брови. Він завжди так робив, коли збирався дати їй якесь складне завдання. — Якщо ти триматимеш це в таємниці і ніколи й словом не прохопишся про цей ключик, навіть мені, то одного дня я віддам його тобі.

Софі не вірила власним вухам.

— Справді?

— Обіцяю. Настане час, і ключик буде твій. На ньому ж твоє ім’я.

Софі насупилась.

— Це не моє ім’я. Там написано P.S. До чого тут моє ім’я?

Дідусь стишив голос і озирнувся, наче боявся, що хтось підслухає.

— Що ж, Софі, якщо хочеш знати, то P.S. — це код. Це твої таємні ініціали.

Вона широко розкрила очі.

— Я маю таємні ініціали?

— Ну звісно. Онуки завжди мають таємні ініціали, про які знають лише їхні дідусі.

— P.S.?

Він полоскотав її.

— Принцеса Софі.

Вона зареготала.

— Я не принцеса.

Дідусь підморгнув.

— Для мене — принцеса.

Відтоді вони не згадували про ключик. А вона стала Принцесою Софі.

Софі мовчки стояла в Salle des Etats і переживала гострий біль утрати.

— Ці ініціали, — прошепотів Ленґдон, якось дивно дивлячись на неї. — Ти їх колись бачила?

Софі здалося, що з темних коридорів музею до неї долинає голос дідуся: «Ніколи не говори про цей ключик, Софі. Ні зі мною, ці з кимось іншим. — Вона почувалася винною за те, що так і не пробачила йому, і тепер роздумувала, чи може ще раз не виправдати його довіри. — P.S. Знайди Роберта Ленґдона». Дідусь хотів, щоб Ленґдон допоміг їй.

Софі кивнула.

— Так, одного разу я бачила ініціали P.S. Ще в дитинстві.

— Де?

Софі завагалась.

— На одному предметі, що мав для нього дуже велике значення.

Ленґдон пильно подивився їй в очі.

— Софі, це дуже важливо. Скажи, чи не було поряд з ініціалами символу? Геральдичної лілії?

Софі оторопіла.

— Але... звідки ти знаєш?

Ленґдон видихнув повітря і відповів, стишивши голос:

— Я майже впевнений, що твій дідусь належав до одного таємного товариства. Старовинного братства.

Софі відчула спазм у животі. О, вона теж була впевнена в цьому. Десять довгих років вона намагалася забути випадок, що відкрив їй цю страшну правду. Ненароком вона побачила щось таке, що не вкладалося в голові. Що неможливо було пробачити.

— Геральдична лілія, поєднана з ініціалами P.S., — офіційна емблема цього братства. Їхній герб. Їхнє лого.

— Звідки ти це знаєш? — Софі благала Бога, щоб Ленґдон сам часом не виявився членом цього братства.

— Я писав про цю організацію, — його голос тремтів від збудження. — Символи таємних товариств — це ж мій фах. Це братство називає себе Пріоратом Сіону. Центр його тут, у Франції, але воно залучає впливових осіб з усієї Європи. Насправді це одне з найстаріших таємних товариств на землі.

Софі ніколи про нього не чула.

Ленґдон тепер говорив швидко, аж захлинався.

— Членами цього братства були деякі дуже видатні історичні постаті: Боттічеллі, сер Ісаак Ньютон, Віктор Гюґо. — На хвильку він замовк, а тоді вагомо додав: — І Леонардо да Вінчі.

Софі здивувалась:

— Да Вінчі був членом таємного товариства?

— Да Вінчі був великим магістром Пріорату від 1510 до 1519 року. Можливо, саме тому твій дідусь так цікавився його творами. По суті, ці двоє чоловіків належали до одного братства. І все це цілком узгоджується із захопленням іконологією богині, поганством і презирством до Церкви. Відомо, що Пріорат завжди поклонявся священній жіночності.

— То ти хочеш сказати, що ця організація — щось на зразок поганського культу богині?

— Ні, це щось значно більше. Але найважливіше те, що вони начебто охороняють якусь давню таємницю. Власне, ця таємниця і дає їм таку величезну владу.

Попри очевидну переконаність Ленґдона, Софі не могла повірити в це. «Таємний поганський культ, який колись очолював Леонардо да Вінчі?» Усе це здавалося цілковитою нісенітницею. Але щойно подумавши так, вона перенеслася думками на десять років назад — у ту ніч, коли заскочила діда зненацька й мимоволі стала свідком такого, чого прийняти ніяк не могла. «Може, це пояснює...»

— Імена живих членів братства зберігаються в суворій таємниці, — сказав Ленґдон, — але літери P.S. і лілія, що їх ти бачила в дитинстві, — достатній доказ. Це може бути пов’язано тільки з Пріоратом Сіону.

Софі подумала, що Денґдон знає про її діда набагато більше, ніж вона зразу могла припустити. Цей американець, очевидно, міг би розповісти їй чимало цікавого, але доведеться зачекати іншої нагоди.

— Я не можу допустити, щоб вони тебе схопили, Роберте. Нам треба стільки всього обговорити. То йди ж!

До Ленґдона її голос долинав наче здалеку. Він і не думав нікуди йти. Він загубився в іншому світі. У світі, де оживали давні таємниці. У світі, де з небуття виходили давно забуті історії.

Повільно, наче рухаючись під водою, Ленґдон повернув голову і замислено подивився крізь червонувату імлу туди, де на стіні висіла «Мона Ліза».

Лілія... квітка Лізи... Мона Ліза.

Це все було тісно пов’язане одне з одним, наче сплелося в якусь нечутну симфонію, у якій відлунювали найглибші таємниці Пріорату Сіону й Леонардо да Вінчі.

За кілька миль від Лувру на набережній за Будинком інвалідів спантеличений водій трейлера стояв під дулом автомата й дивився, як капітан судової поліції, заревівши від люті, пожбурив брусок мила в пінисті води Сени.