Код да Вінчі

Розділ 82

— Фліт-стріт? — здивувався Ленґдон. Рицар покоїться на Фліт-стріт? Досі Лі грайливо ухилявся від пояснення, де, на його думку, знаходиться «могила рицаря», яка, як обіцяв вірш, підкаже пароль до меншого криптекса.

Тібінґ усміхнувся і повернувся до Софі.

— Міс Неве, дозвольте, якщо ваша ласка, цьому хлопцеві з Гарварду ще разок глянути на вірш.

Софі порилася в кишені й витягла чорний криптекс, загорнутий у пергамент. Скриньку трояндового дерева і більший криптекс вони' вирішили залишити в сейфі в літаку, а з собою прихопити тільки те, що було потрібно для подальших пошуків, — невеличкий чорний криптекс. Софі розгорнула пергамент і простягла Ленґдонові.

У літаку Ленґдон устиг прочитати вірш кілька разів, але так і не здогадався, де ця могила. Тепер він повільно повторював подумки кожний рядок, сподіваючись, що на землі ритм вірша допоможе збагнути його приховану суть.

Зміст здавався доволі простим. У Лондоні похований рицар. Цей рицар займався чимось таким, що розсердило Церкву. На його могилі бракує якоїсь кулі, що має там бути. Передостанній рядок — «В утробі сім’я, Рожі плоть» — був чіткою алюзією на Марію Магдалину, Троянду, що виносила сім’я Ісуса.

Попри очевидну простоту вірша, Ленґдон не мав жодного уявлення, що це за рицар і де він похований. До того ж, знайшовши могилу, вони, схоже, мають ще з’ясувати, чого на ній бракує. «А де на гробі куля?..»

— Жодних ідей? — розчаровано запитав Тібінґ, однак Ленґдон відчув, що член Королівського історичного товариства в душі задоволений, що здогадався першим. — Міс Неве?

Софі похитала головою.

— І що б ви без мене робили? — сказав Тібінґ. — Добре, я вам допоможу. Усе доволі просто. Перший рядок — це ключ. Зачитайте його, будь ласка.

Ленґдон прочитав:

— В Лондоні папа рицаря ховав.

— Саме так. Рицар, якого поховав папа. — Він запитально подивився на Ленґдона. — Вам це щось говорить?

Ленґдон знизав плечима.

— Рицар, якого поховав папа? Рицар, чиїм похованням керував папа?

Тібінґ голосно розсміявся.

— Потішно, що й казати. Роберте, ви безнадійний оптиміст! Подивіться на другий рядок. Цей рицар, вочевидь, зробив щось, що накликало на нього праведний гнів Церкви. Подумайте краще. Згадайте, як розвивалися стосунки між Церквою й тамплієрами. Рицар, якого поховав папа?

— Рицар, якого папа вбив? — припустила Софі.

Тібінґ усміхнувся й поплескав її по коліну:

— Молодчина. Рицар, якого папа поховав. Або ж убив.

Ленґдон подумав про сумнозвісну облаву на тамплієрів 1307 року — злощасну п’ятницю тринадцятого, коли папа Климент убив і поховав сотні тамплієрів.

— Але могил «рицарів, яких убив папа», мабуть, безліч.

— А от і ні! — заперечив Тібінґ. — Багатьох спалили на вогнищі або просто кинули в Тібр. А в цьому вірші йдеться про гріб. Могилу в Лондоні. А в Лондоні поховано зовсім небагато рицарів. — Він замовк і пильно подивився на Ленґдона, наче чекаючи, що той от-от здогадається. Нарешті він не витримав. — Роберте, заради Бога! Церква, яку побудував у Лондоні військовий підрозділ Пріорату — самі тамплієри!

— Церква Темпля? — здивувався Ленґдон. — Хіба там хтось похований?

— Там десять найстрашніших могил з усіх, що ви бачили.

Насправді Ленґдон ніколи не був у церкві Темпля, але неодноразово натрапляв на посилання на неї, коли вивчав історію Пріорату. Цю церкву, що свого часу була осередком усієї діяльності Пріорату Сіону і тамплієрів в Об’єднаному Королівстві, назвали так на честь храму Соломона (Solomon’s Temple — англ.). Звідси ж походить і назва самого рицарського ордену; з-під цього ж храму тамплієри добули документи Санґріл, що дали їм таку необмежену владу над Римом. Безліч легенд розповідали про дивні таємні ритуали, що їх тамплієри виконували у церкві Темпля.

— Церква Темпля на Фліт-стріт?

— Зовсім поруч із Фліт-стріт — на Іннер-Темпль-лейн. — Тібінґ лукаво усміхався. — Я хотів, щоб ви ще трохи пометикували, перш ніж я вам усе розповім.

— Дякую.

— Ніхто з вас там не був?

Софі й Ленґдон заперечно похитали головами.

— Мені не дивно, — сказав Тібінґ. — Цю церкву заступають значно вищі будинки. Мало хто взагалі знає про її існування. Моторошне місце. Архітектура наскрізь поганська.

— Поганська? — здивувалась Софі.

— Це просто поганський пантеон! — вигукнув Тібінґ. — Церква кругла. Тамплієри знехтували християнською традицією будувати храми у формі хреста і спорудили церкву у формі правильного кола на честь сонця. — В очах Тібінґа затанцювали бісики. — Добрячий ляпас хлопцям у Римі! Це все одно, що спорудити Стоунхедж у центрі Лондона.

Софі пильно дивилась на Тібінґа.

— Добре, а як бути з рештою вірша?

Історик посмутнів.

— Не знаю, не впевнений. Це складно. Доведеться уважно оглянути кожну з десяти могил. Якщо нам пощастить, то на одній із них явно бракуватиме якоїсь кулі.

Ленґдон аж тепер усвідомив, як близько вони до розгадки. Якщо ця куля підкаже слово-ключ, то вони зможуть відкрити другий криптекс. Що в ньому — Ленґдон не уявляв.

Він іще раз подивився на вірш. Це був наче якийсь допотопний кросворд. Слово з п’яти літер, що говорить про Ґрааль? У літаку вони вже перепробували всі очевидні варіанти — «Grail», «Graal», «Greal», «Venus», «Maria», «Jesus», «Sarah» — але циліндр і не думав відкриватись. Усі ці слова надто очевидні. Мусить існувати ще якесь слово з п’яти літер, яке вказує на запліднену утробу Троянди. «Якщо вже його не зміг вгадати такий фахівець, як Лі Тібінґ, то це не просто якесь банальне посилання на Ґрааль», — вирішив Ленґдон.

— Сер Лі! — гукнув Ремі. Він дивився на них у дзеркало заднього виду. — Ви сказали, Фліт-стріт — це біля мосту Блекфраєрз?

— Так, їдь набережною Вікторії.

— Пробачте, але я не знаю, де це. Ми ж переважно їздимо тільки до лікарні.

Тібінґ закотив очі, а тоді пробурчав:

— Слово честі, іноді я почуваюся нянечкою. Хвильку, будь ласка. Прошу, пригостіться собі тим часом. — І він незграбно рушив до переду авта, щоб поговорити з Ремі.

Софі повернулась до Ленґдона й тихо мовила:

— Роберте, ніхто не знає, що ми в Англії.

Ленґдон визнав, що вона має рацію. Кентська поліція скаже Фашеві, що в літаку нікого не було, і той вирішить, що вони залишилися у Франції. «Ми тепер невидимі». Завдяки невеличкому фокусові Тібінґа, у них з’явилася маса часу.

— Фаш так просто не здасться, — сказала Софі. — Він надто багато поставив на цей арешт.

Ленґдон намагався не думати про Фаша. Софі пообіцяла зробити все, що буде в її силах, аби довести його невинність, коли все скінчиться, але Ленґдон уже побоювався, що з цього нічого не вийде. Цілком можливо, що Фаш сам замішаний. Ленґдонові в голові не вкладалося, що судова поліція Франції може вплутатись у пошуки Святого Ґрааля, але цієї ночі було стільки збігів, що хоч-не-хоч на Фаша падала підозра як на можливого змовника. «Фаш — ревний католик. І він уперто намагається повісити ці вбивства на мене». З іншого боку, Софі припускала, що, можливо, Фаш просто прагне будь-що заарештувати підозрюваного. Зрештою, доказів проти Ленґдона достатньо. Мало того, що його прізвище було на підлозі в Луврі і в щоденнику Соньєра, то тепер ще й виявилось, що він збрехав про свій рукопис, а тоді втік. За порадою Софі.

— Роберте, мені шкода, що ти так міцно в це встряг, — сказала Софі, поклавши руку йому на коліно. — Але я рада, що ти тут.

У її словах було більше прагматизму, ніж романтики, однак Ленґдон відчув, що між ними виник якийсь несподіваний потяг. Він утомлено всміхнувся.

— З мене було б більше користі, якби я виспався.

Кілька секунд Софі мовчала.

— Дідусь попросив мене довіряти тобі. Я рада, що хоч раз його послухалась.

— Ми з ним навіть не були знайомі.

— То й що? Мені здається, ти зробив усе, чого він хотів: допоміг мені знайти наріжний камінь, розповів про Санґріл, пояснив суть того ритуалу в підземеллі. — Вона помовчала. — Сьогодні дідусь став мені ближчий, ніж був усі ці роки. Знаю, його б це дуже потішило.

Удалині крізь ранкову мряку почав вимальовуватися Лондон. Колись над цим пейзажем височіли Біґ-Бен і Тауерський міст, а тепер їх замінило «Око Мілленіуму» — величезне ультрасучасне оглядове колесо заввишки п’ятсот футів, з якого відкривалась захоплива панорама міста. Одного разу Ленґдон спокусився на цей атракціон, але оглядові кабіни нагадали йому запечатані саркофаги, і він вирішив залишатися на землі і милуватися містом з берегів Темзи, де гуляв свіжий вітерець.

Ленґдон відчув, що рука Софі стискає його коліно. Це вивело його із задуми. Софі дивилась на нього своїми зеленими очима і щось говорила.

— А як ти вважаєш, що нам слід зробити з документами Санґріл, якщо ми їх знайдемо? — пошепки запитала вона.

— Що я вважаю — не має значення, — відповів Ленґдон. — Твій дідусь віддав криптекс тобі. Роби те, що тобі підказує серце. Те, чого хотів би твій дідусь.

— Мені цікаво знати твою думку. Очевидно, в твоєму рукописі було щось таке, що викликало в дідуся повагу й довіру до тебе. Він призначив тобі зустріч. Це велика рідкість.

— Можливо, він хотів сказати мені, що я все написав неправильно.

— Навіщо б він казав мені знайти тебе, якби йому не імпонували твої ідеї? У рукописі ти висловився за те, щоб документи Санґріл оприлюднити чи щоб залишити все, як є?

— Ні за те, ні за інше. Я взагалі про це не висловлювався. У рукописі йдеться про символіку священної жіночності — я простежив її іконографію з найдавніших часів до наших днів. У жодному разі я не натякав, що знаю, де Ґрааль, і не казав, чи треба ці документи оприлюднити.

— Але ж ти пишеш про це книжку, отже, хочеш поділитися інформацією.

— Є величезна різниця між тим, щоб гіпотетично розглядати альтернативну історію Христа і... — він замовк.

— І чим?

— І тим, щоб показати світові тисячі давніх документів, які засвідчують, що Новий Завіт — це брехня.

— Але ж ти сам сказав мені, що Новий Завіт ґрунтується на вигадках.

Ленґдон усміхнувся.

— Софі, кожна віра на землі ґрунтується на вигадці. У цьому суть віри — прийняття того, що ми вважаємо істиною, того, чого не можемо довести. У кожній релігії Бога описують за допомогою метафор, алегорій і перебільшень — усі, від давніх єгиптян до сучасних недільних церковних шкіл. Метафори допомагають нашому розумові прийняти неприйнятне. Проблеми з’являються, коли ми починаємо тлумачити власні метафори буквально.

— Отже, ти за те, щоб документи Санґріл довіку залишалися там, де є?

— Я історик. Я проти знищення будь-яких документів, і я б хотів, щоб релігієзнавці мали більше інформації, аби скласти правильне уявлення про виняткове життя Ісуса Христа.

— Виходить, ти проти і того, й іншого.

— Та невже? Біблія — це непорушний дороговказ для мільйонів людей на планеті. Так само, як Коран, Тора і буддистський Канон — дороговкази для людей інших релігій. Якби ти чи я могли викопати десь інформацію, що суперечила б священним історіям ісламу, юдаїзму, буддизму, поганських вірувань, то чи варто було б нам це робити? Чи мали б ми розмахувати прапором і казати буддистам: ми маємо доказ того, що Будда з’явився не з квітки лотоса? Або що Ісуса народила не Непорочна Діва в буквальному сенсі? Хто по-справжньому розуміє свою віру, розуміє також і те, що ці історії метафоричні.

Софі, схоже, з цим не погоджувалась.

— Мої друзі, щирі католики, дійсно вірять, що Ісус справді ходив по воді, справді перетворював воду на вино і що Його народила справді Непорочна Діва.

— Саме це я й маю на увазі, — сказав Ленґдон. — Релігійні алегорії стали частиною нашої дійсності. Мільйонам людей вони додають сили і допомагають стати кращими.

— Але виходить, що їхня реальність — ілюзія.

Ленґдон хмикнув.

— Не більша ілюзія, ніж реальність криптографа-математика, який вірить в уявне число «і», бо воно допомагає йому розгадувати коди.

Софі насупилась.

— Це не чесно.

Вони помовчали.

— То про що ти запитувала? — перепитав за мить Ленґдон.

— Не пам’ятаю.

Він усміхнувся.

— Спрацьовує завжди.