Фіат, що виїхав із замку Ґандольфо, спускався звивистою дорогою з Албан-хіллз у долину. Єпископ Арінґароса сидів ззаду й усміхався, відчуваючи на колінах вагу дипломата з облігаціями на пред’явника. Цікаво, думав він, як скоро вони з Учителем могли б здійснити обмін.
Двадцять мільйонів євро.
За цю суму Арінґароса купить щось набагато могутніше.
Авто мчало назад до Рима, і Арінґароса знову занепокоївся, чому Учитель і досі не зателефонував йому. Він витягнув з кишені мобільник і перевірив сигнал. Дуже слабкий.
— Тут, нагорі, зв’язок зовсім кепський, — зауважив водій, подивившись на Арінґаросу в дзеркало. — Хвилин за п’ять виїдемо з гір, і зв’язок налагодиться.
— Дякую. — Арінґароса стривожився. У горах немає зв’язку? Може, Учитель увесь цей час намагався йому додзвонитися. Може, сталося щось непередбачене.
Арінґароса швидко перевірив голосову пошту. Нічого. Тоді нагадав собі, що Учитель ніколи в житті не залишив би йому повідомлення. Цей чоловік узагалі ставився до засобів зв’язку з великою пересторогою, бо розумів, як ніхто інший, наскільки небезпечно в сучасному світі висловлюватися відверто. Адже він і сам здобув такий дивовижний обсяг секретної інформації здебільшого за допомогою електронного підслуховування.
Тому він і перестраховується.
На жаль, Учитель був настільки обережним, що навіть відмовився дати Арінґаросі хоч якийсь контактний номер. «Я сам виходитиму на зв’язок, — так він йому сказав. — Тож тримай телефон при собі». Тепер, дізнавшись, що в горах поганий зв’язок, Арінґароса занепокоївся, що Учитель міг подумати, коли неодноразово намагався додзвонитися йому і все марно.
«Він подумає, що щось не так. Або що я не зміг добути облігацій. — Раптом єпископ вкрився потом. — Або ще гірше... що я забрав гроші й утік!»