Розділ 20

Софі й Ленґдон вийшли з тіні перегородки й нишком рушили спорожнілим коридором до запасного виходу.

Тепер Ленґдон почувався так, наче він у темряві допасовує одну до одної частинки складанки. Останній штрих у цій загадковій історії глибоко бентежив: «Капітан судової поліції намагається повісити на мене вбивство».

— Як ви гадаєте, — запитав він пошепки, — а може, Фаш сам написав оте все на підлозі?

Софі навіть не обернулась.

— Ні, це неможливо.

Ленґдон не був такий певний.

— Він із сил пнеться, щоб зробити мене винним. Може, він написав моє ім’я на підлозі, сподіваючись, що це стане вагомим доказом проти мене?

— А послідовність Фібоначчі? А P.S.? А всі натяки на да Вінчі й поклоніння богині? Ні, це міг зробити тільки дідусь.

Ленґдон знав, що вона має рацію. Символіка ключів до розгадки була надто взаємоузгоджена: пентаграма, Вітрувієва людина, да Вінчі, богиня і навіть послідовність Фібоначчі. Цілісний набір символів, так сказали б учені-іконографи. Усе тісно взаємопов’язано.

— І ще сьогоднішній дзвінок, — додала Софі. — Дідусь доконечно хотів мені щось розповісти. Я певна, що текст на підлозі — це його остання спроба сказати мені щось важливе. І лише ви можете допомогти мені зрозуміти, що саме.

Ленґдон спохмурнів. О Драконів диявол! О кульгавий святий! Він щиро хотів, щоб йому пощастило розшифрувати це послання. І заради Софі, і заради себе самого. Але відтоді, як він уперше побачив цей напис, усе тільки ускладнилось. І його удаваний стрибок з вікна туалету теж напевне не додасть йому балів в очах Фаша. Навряд чи капітан французької поліції потішиться з того, що його люди переслідували й намагалися заарештувати брусок мила.

— Сходи вже близько, — попередила Софі.

— Як гадаєте, чи можуть числа в посланні вашого діда бути ключем до розуміння інших рядків?

Якось Ленґдонові довелося працювати з кількома рукописами Бекона. Епіграфи там містили коди, у яких певні рядки були ключем до того, як розшифрувати інші рядки.

— Мені ці числа не йдуть з голови. Суми, добутки, частки. Але я не бачу жодної закономірності. З математичного погляду, вони розташовані цілком навмання. Криптографічна нісенітниця.

— Однак усі вони належать до послідовності Фібоначчі. Це не може бути збігом.

— Це не збіг. Числа Фібоначчі мали бути ще одним сигналом для мене. Дідусь намагався привернути мою увагу всіма можливими способами. Саме тому він написав це все англійською, ліг так, щоб імітувати мій улюблений твір мистецтва, і накреслив на собі пентаграму.

— Пентаграма щось для вас означає?

— Авжеж. Раніше я не мала нагоди розповісти вам про це. Ще коли я була дитиною, пентаграма для нас із дідусем була особливим символом. Ми любили грати в карти таро, і моя вказівна карта завжди виявлялася з масті пентаграм. Я впевнена, дідусь підтасовував, але відтоді пентаграма набула для нас особливого значення.

У Ленґдона мороз пішов по спині. Вони грали в таро? У цій італійській середньовічній грі було приховано стільки єретичних символів, що Ленґдон присвятив їй цілий розділ свого рукопису. Серед двадцяти двох карт таро були зокрема такі, як «Папа-жінка», «Імператриця», «Зірка». Свого часу карти таро вигадали, щоб таємно поширювати ідеї, заборонені Церквою. Сьогодні ж про їхні містичні властивості знають хіба що ворожки.

«У картах таро масть, що означає жіночу божественність, — це пентаграма», — подумав Ленґдон. Якщо Соньєр задля жарту підтасовував колоду, щоб онуці випадали пентаграми, то це було доволі дотепно.

Нарешті вони дійшли до аварійного виходу, і Софі обережно відчинила двері. Сигналізація не спрацювала. Під сигналізацією були лише зовнішні двері. Вони пішли донизу вузькими сходами, спочатку помалу, а тоді щораз швидше.

— Коли дідусь розповідав вам про пентаграму, — Ленґдон насилу встигав за Софі, — чи не згадував він при цьому про поклоніння богині або про гнів Католицької Церкви?

Софі заперечно похитала головою.

— Мене більше цікавив математичний аспект: божественна пропорція, число «фі», різні там послідовності Фібоначчі і все таке.

Ленґдон здивувався:

— Дідусь розповідав вам про число «фі»?

— Звичайно. Це так звана божественна пропорція. — Вона ніяково всміхнулася. — Він навіть жартував, що я напівбожество... ну, через те, що в моєму імені є ці літери.

Якусь мить Ленґдон це обмірковував, а тоді зрозумів.

Со-фі.

Усе ще йдучи сходами, він почав думати про це «фі». Тепер він збагнув, що підказки Соньєра навіть іще послідовніші, ніж йому здалося одразу.

Да Вінчі... числа Фібоначчі... пентаграма...

Неймовірно, але всі ці речі пов’язувала одна концепція, настільки ґрунтовна в історії мистецтва, що Ленґдон зазвичай присвячував їй декілька лекцій поспіль.

Фі.

Раптом він перенісся думками в Гарвард і знову побачив себе перед аудиторією. Лекція «Символізм у мистецтві». Ось він виводить крейдою на дошці своє улюблене число.

1,618

А тоді повертається й бачить зацікавлені обличчя студентів.

— Хто може сказати, що це за число?

Довгоногий математик на останній парті підносить руку.

— Це число «фі».

— Молодець, Стеттнере, — хвалить Ленґдон. — Отже, знайомтеся, число «фі».

— Не слід плутати його з «пі», — додає Стеттнер. — Ми, математики, знаємо, що «фі» значно цікавіше, ніж «пі». — Він сідає на місце.

— Число «фі», — веде далі Ленґдон, — одна ціла шістсот вісімнадцять тисячних — дуже важливе число в мистецтві. Хто скаже — чому?

Стеттнер знову намагається відзначитись.

— Бо воно таке красиве?

Аудиторія сміється.

— Хоч як це дивно, — каже Ленґдон, — але Стеттнер знову має рацію. «Фі» вважають найкрасивішим числом у всесвіті.

Сміх стихає, Стеттнер тріумфує.

Ленґдон вставляє слайди в проектор, а тим часом пояснює, що число «фі» взято з послідовності Фібоначчі — математичної прогресії, відомої не лише тим, що в ній сума кожних двох сусідніх чисел дорівнює наступному числу, а й тим, що частка двох сусідніх чисел в ній має незбагненну властивість наближатися до 1,618, тобто до «фі»!

Далі Ленґдон пояснює, що, попри його майже містичне походження, найдивовижніша особливість числа «фі» — це його роль як основного структурного принципу в природі. Рослинам, тваринам і навіть людям властиві пропорції, що дорівнюють відношенню «фі» до одиниці.

— «Фі» трапляється у природі так часто, — каже Ленґдон, вимикаючи світло, — що очевидно це не може бути збігом. Тому в давнину люди вирішили, що Творець усесвіту відвів числу «фі» особливу роль. Давні вчені проголосили одну цілу шістсот вісімнадцять тисячних божественною пропорцією.

— Зачекайте, — каже дівчина з передньої парти. — Я вивчаю біологію, але ще ніколи не зустрічала в природі цієї божественної пропорції.

— Справді? — усміхнувся Ленґдон. — А чи доводилось вам визначати співвідношення між особинами чоловічої й жіночої статі в бджолиній сім’ї?

— Звичайно. Особин жіночої статі завжди більше.

— Правильно. А чи спадало вам на думку, що коли поділити кількість особин жіночої статі на кількість особин чоловічої статі в будь-якому вулику на планеті, то завжди дістанемо те саме число?

— Невже?

— Точно. Це число «фі».

Дівчина роззявляє рот.

— НЕ МОЖЕ БУТИ!

— Ще й як може! — відповідає їй Ленґдон і, усміхаючись, показує слайд, на якому зображено спіральну мушлю. — Впізнаєте, що це?

— Це наутилус, — каже та сама студентка. — Головоногий молюск, що накачує в мушлю газ, аби триматися на плаву.

— Правильно. А здогадуєтесь, яке співвідношення між діаметрами кожних двох сусідніх витків його спіралі?

Дівчина розглядає концентричні дуги на мушлі молюска і вагається з відповіддю.

Ленґдон киває:

— Саме так, «фі». Божественна пропорція. Одна ціла шістсот вісімнадцять тисячних до одного.

Дівчина вражена.

Ленґдон переходить до наступного слайда. На ньому — великим планом квітка соняшника із дозрілим насінням.

— Зернята соняшника ростуть спіралями, що закручуються назустріч одна одній. Здогадуєтесь, яке відношення діаметра кожної спіралі до наступної?

— «Фі»? — хором припускають студенти.

— Точно. — І Ленґдон показує один слайд за іншим: закручена в спіраль луска на соснових шишках, розташування листя на стовбурах рослин, поділ тіл комах — усе виявляє дивовижну відповідність божественній пропорції.

— Неймовірно! — вигукує хтось.

— Так, — погоджується ще хтось, — але як це стосується мистецтва?

— Ага! — каже Ленґдон. — Радий, що ви запитали.

І він показує ще один слайд — побляклий жовтий пергамент із славнозвісним рисунком да Вінчі — Вітрувієва людина. Цей твір названо на честь Марка Вітрувія, знаменитого римського архітектора, який прославляв божественну пропорцію у своєму творі «Про архітектуру».

— Ніхто не розумів божественної будови людського тіла краще, ніж да Вінчі. Да Вінчі навіть викопував із землі трупи, щоб виміряти точні пропорції людського скелета. Він першим довів, що тіло людини насправді складається зі структурних елементів, співвідношення між якими завжди дорівнює «фі».

В очах студентів читається сумнів.

— Не вірите? — запитує Ленґдон. — Наступного разу, коли йтимете в душ, прихопіть сантиметр.

Двійко хлопців, гравців у футбол, шкіряться.

— І не лише ви, недовірливі спортсмени, — зауважує Ленґдон. — Усі. Хлопці й дівчата. Перевірте. Виміряйте відстань від чуба до підлоги. Тоді поділіть її на відстань від пупа до підлоги. Вгадайте, що вийде.

— Невже «фі»? — недовірливо запитує один зі спортсменів.

— Так, «фі», — відповідає Ленґдон. — Одна ціла шістсот вісімнадцять тисячних. — Хочете ще приклад? Виміряйте відстань від плеча до кінчиків пальців і поділіть її на відстань від ліктя до тих самих кінчиків пальців. Знову маєте «фі». Ще? Відстань від стегна до підлоги поділіть ца відстань від коліна до підлоги. Знову «фі». Фаланги пальців рук. Пальці ніг. Частини хребта. «Фі», «фі» і ще раз «фі». Друзі, кожен із вас — живе втілення божественної пропорції.

Навіть у темряві Ленґдон бачить, як глибоко вони вражені. І відчуває всередині знайоме тепло. Ось чому йому подобається викладати.

— Отже, як бачите, друзі, за хаосом цього світу криється чіткий лад. Давні люди, що відкрили число «фі», були впевнені, що натрапили на той структурний принцип, який Бог заклав в основу світу, і через це вони обожнювали природу. Чому — зрозуміло. Божа рука очевидна в природі, і до наших днів збереглися поганські релігії, послідовники яких поклоняються Матінці-при-роді. Багато з нас прославляють природу так само, як це робили поганці, хоч навіть не здогадуються про це. Чудовий приклад — травневий день, свято весни... земля оживає знову, щоб подарувати нам свої плоди. Таємнича магія божественної пропорції походить із незапам’ятних часів. Людина лише грає за правилами природи, а позаяк мистецтво — це спроба людини наслідувати красу, яку створив Всевишній, то цього семестру ми з вами побачимо чимало виявів божественної пропорції в мистецтві.

Наступні півгодини Ленґдон показує їм слайди з творами Мікеланджело, Альбрехта Дюрера, да Вінчі та багатьох інших митців і доводить, що кожен із них у побудові своїх композицій свідомо дотримувався божественної пропорції. Ленґдон демонструє, що число «фі» присутнє і в архітектурі, зокрема в пропорціях афінського Парфенону, єгипетських пірамід і навіть будівлі ООН у Нью-Йорку. «Фі» виявлено у структурі Моцартових сонат, П’ятої симфонії Бетховена, а також у творах Бартока, Дебюссі та Шуберта. Це число, розповідає Ленґдон, використовував навіть Страдіварі, коли визначав точне розташування отворів на корпусах своїх знаменитих скрипок.

— На завершення, — каже Ленґдон і йде до дошки, — повернімося до символів. — Він креслить п’ять перехресних ліній, що утворюють п’ятикутну зірку. — Цей символ — один із наймогутніших образів, з якими ви ознайомитеся цього семестру. Він відомий як пентаграма, і в багатьох культурах його вважають божественним і водночас магічним. Чи може хтось сказати — чому?

Стеттнер, той самий математик, перший підносить руку.

— Тому що, коли ви креслите пентаграму, лінії автоматично діляться на відрізки відповідно до божественної пропорції.

Ленґдон схвально киває.

— Молодець. Справді, співвідношення між відрізками у всіх лініях пентаграми дорівнює числу «фі», завдяки чому цей символ став найяскравішим виразом божественної пропорції. Ось чому п’ятикутна зірка завжди була символом краси й досконалості, який пов’язували з богинею і божественним жіночим началом.

Дівчата в аудиторії усміхаються.

— Ще одне, друзі. Сьогодні ми лише мимохідь згадали да Вінчі, але цього семестру ми ще багато говоритимемо про нього. Відомо, що Леонардо захоплювався давніми релігіями, що обожнювали жінку. Завтра я покажу вам його фреску «Таємна вечеря». Цей твір — один із найдивовижніших прикладів поклоніння божественній жіночності, які вам доведеться побачити у своєму житті.

— Жартуєте? — запитує хтось. — Я думав, «Таємна вечеря» — це про Ісуса!

Ленґдон підморгує:

— Там символи заховані в таких місцях, що ви б ніколи й не здогадалися.


— Ходімо ж, — пошепки поквапила його Софі. — Що трапилось? Ми вже майже на місці. Швидше!

Ленґдон відірвався від спогадів, підвів голову й усвідомив, що стоїть наче вкопаний посеред сходів, приголомшений раптовим осяянням.

О Драконів диявол! О кульгавий святий!

Софі нетерпляче озирнулась на нього.

«Невже це так просто?» — подумав Ленґдон.

Але він уже знав, що так воно й є.

Тут, у закамарках Лувру... розмірковуючи про число «фі» й да Вінчі, Роберт Ленґдон несподівано для самого себе розгадав код Соньєра.

— О Драконів диявол! — вимовив він. — О кульгавий святий! Та це ж найпростіший код на світі!


Софі стояла на сходах трохи нижче від нього й нічого не розуміла. Код? Вона ламала голову над цими словами весь вечір, але так і не бачила, де тут код. Тим паче простий.

— Ви ж самі сказали, — голос Ленґдона аж тремтів від збудження. — Числа Фібоначчі мають сенс лише у належній послідовності. Інакше це математична нісенітниця.

Софі далі не розуміла. Числа Фібоначчі? Вона була впевнена, що дід написав їх з єдиною метою — залучити до розслідування відділ криптографії. Ці числа мають ще й інше призначення? Вона витягла з кишені роздрук і ще раз уважно подивилась на дідусеве послання.

13—3—2—21—1—1—8—5

О Draconian devil!

Oh lame saint!

To що з цими числами?

— Послідовність Фібоначчі — це ключ, — пояснив Ленґдон, узявши в неї роздрук. — Ці числа — підказка, як розшифрувати решту тексту. Соньєр написав їх не по порядку, натякаючи, що такий самий підхід слід застосувати і до тексту. О Draconian devil! Oh lame saint! Ці рядки не означають нічого. Це просто безладний набір літер.

Софі знадобилася лише мить, аби вловити думку Ленґдона, і вона видалася їй до смішного простою.

— То ви вважаєте, що цей текст... просто анаграма? — вона дивилась на нього збентежено. — На зразок якоїсь словесної головоломки в газеті?

Ленґдон бачив, що не переконав її, і розумів, у чому тут річ. Мало кому було відомо, що анаграми, які сьогодні перетворились на банальну розвагу, мають довгу історію, пов’язану із символізмом.

Містичні вчення кабали часто ґрунтувались на анаграмах: літери у давньоєврейських словах розташовували по-новому і знаходили нові значення. Французькі монархи епохи Відродження так свято вірили в магічну силу анаграм, що навіть призначали придворних укладальників анаграм, які мали допомагати їм приймати кращі рішення, аналізуючи слова у важливих документах. А римляни називали вивчення анаграм ars magna — «великим мистецтвом».

Ленґдон подивився Софі в очі.

— Суть послання вашого дідуся весь час була в нас перед очима, він залишив нам удосталь підказок, щоб ми могли зрозуміти її.

Не додавши більше ані слова, Ленґдон витягнув з кишені ручку і розташував літери в кожному рядку по-новому.

О Draconian devil!

Oh lame saint!

Це було ідеальною анаграмою...

Leonardo da Vinci!

The Mona Lisa!

Загрузка...