Код да Вінчі

Розділ 78

Схвильована, Софі взяла криптекс і почала підбирати потрібні літери. «Як давнє слово мудрості знайти». Ленґдон із Тібінґом затамували подих.

S...O...F...

— Обережно! — заблагав Тібінґ. — Прошу вас, дуже обережно.

...I...A

Софі повернула останній диск.

— Що ж, — прошепотіла, глянувши на чоловіків, — тепер спробуймо відкрити.

— Пам’ятай про оцет, — схвильовано шепнув Ленґдон. — Обережно.

Софі знала: якщо цей криптекс такий самий, як ті, що вона відкривала в дитинстві, то треба лише взяти його за два кінці і легко потягти в різні боки. Якщо диски розташовані як належить, то один кінець циліндра просто зісковзне, приблизно як кришечка об’єктива, і можна буде витягнути зсередини аркуш папірусу, обгорнутий довкола флакона з оцтом. Однак якщо пароль вибраний неправильно, то від спроби відкрити криптекс зрушиться малесенький важіль усередині. Він повернеться вниз, у порожнину циліндра, натисне на скляний флакон і врешті-решт його розіб’є, якщо потягти досить сильно.

«Тягни обережно», — сказала вона собі.

Софі взяла циліндр за обидва кінці, Тібінґ із Ленґдоном затамували подих. Від радості, що вони розшифрували пароль, Софі мало не забула, що може виявитися всередині. Це — наріжний камінь Пріорату. Тібінґ стверджував, що в ньому захована карта, яка вказує шлях до Святого Ґрааля — могили Марії Магдалини і скарбу Санґріл... найбільшої таємниці за всі часи.

Софі ще раз пересвідчилась, що всі літери вишикувалися під стрілкою, як належить. Тоді легенько потягла. Нічого. Потягла сильніше. Раптом камінь розсунувся, наче телескоп. Один важкий ковпачок залишився в неї в руці. Ленґдон і Тібінґ мало не зірвалися на ноги. Серце в Софі шалено калатало. Вона поклала кам’яний ковпачок на стіл і зазирнула всередину циліндра.

Згорток!

Придивившись уважніше, Софі побачила аркуш, обгорнутий довкола якогось циліндричного предмета — мабуть, флакона з оцтом. Але це був не звичайний тонкий папірус, а радше пергамент. «Дивно, — подумала вона, — оцет не розчинить пергаменту з овечої шкіри». Софі знову подивилась на згорток і зрозуміла, що всередині пергаменту не флакон із оцтом, а щось зовсім інше.

— У чому річ? — запитав Тібінґ. — Витягніть згорток.

Морщачи чоло, Софі вхопила пергамент і обережно витягла з циліндра разом із предметом, довкола якого він був обгорнутий.

— Це не папірус, — зауважив Тібінґ. — Надто важкий.

— Знаю. Це м’яка підкладка.

— Для чого? Для флакона з оцтом?

— Ні. — Софі розгорнула рулон і витягла те, що було всередині. — Для цього.

Коли Ленґдон побачив, що за предмет був обгорнутий пергаментом, він занепав духом.

— О Боже, — Тібінґ безсило відкинувся на спинку сидіння. — Ваш дідусь був безжалісним жартівником.

«Бачу, Соньєр не хотів, щоб це було легко», — подумав Ленґдон.

На столі лежав іще один криптекс. Уже менший. Виготовлений з чорного оніксу. Це він був усередині першого. Соньєр мав пристрасть до дуалізму. Два криптекси. Усе — парами. Подвійний зміст. Чоловік — жінка. Чорне всередині білого. Ленґдон відчув, що сплетіння символів тягнеться далі. Біле народжує чорне.

Кожен чоловік з’являється на світ від жінки.

Біле — жінка.

Чорне — чоловік.

Ленґдон узяв менший криптекс. На вигляд він був ідентичний із першим, тільки менший за розміром і чорного кольору. Зсередини почулося знайоме булькання. Очевидно, флакон із оцтом був у цьому меншому криптексі.

— Що ж, Роберте, — сказав Тібінґ, підсунувши до себе аркуш пергаменту. — Вам буде принаймні приємно дізнатися, що ми летимо в правильному напрямку.

Ленґдон уважно подивився на товстий пергамент. На ньому філігранним почерком був написаний ще один віршик на чотири рядки. І знову п’ятистопним ямбом. Він теж скидався на загадку, але Ленґдонові достатньо було прочитати перший рядок, щоб зрозуміти, що Тібінґ слушно запропонував летіти до Британії.

Із решти вірша чітко випливало, що слово-ключ до другого криптекса можна знайти, відвідавши могилу цього рицаря десь у Лондоні.

Ленґдон із надією подивився на Тібінґа.

— Маєте якісь ідеї, що це за рицар?

Тібінґ усміхнувся.

— Жодних. Зате точно знаю, в якому склепі треба шукати.

А тим часом на землі, за п’ятнадцять миль від них, шість автомобілів кентської поліції мчали просякнутими дощем вулицями до урядового аеропорту Біггін-хілл.