Код да Вінчі

Розділ 52

Маєток Шато Віллет, що розкинувся на 185 акрів, був за двадцять п’ять хвилин їзди на північний захід від Парижа, в околицях Версаля. Цей замок, що належав до найзнаменитіших історичних будівель Парижа, спроектував 1668 року Франсуа Мансар для графа Офлея. Із двома прямокутними ставками й садами, які спланував Ленотр, Шато Віллет більше нагадував скромний палац, аніж особняк. Французи пестливо називали цей маєток «маленьким Версалем».

Ленґдон зупинив броньовик перед високою брамою, за якою починалась довга під’їзна алея. Вдалині за брамою виднілась резиденція сера Лі Тібінґа. Напис на брамі був англійською мовою:

Прагнучи перетворити свою оселю на маленький острівець Британії, Тібінґ не лише вивісив написи англійською, а й встановив переговорний пристрій праворуч від брами — у всіх країнах Європи, за винятком Англії, з цього боку в автах було місце пасажира.

Софі здивувалась:

— А якщо хтось приїде без пасажира?

— Краще не питай. — Ленґдон вже якось сперечався про це з Тібінґом. — Він хоче, щоб усе було так, як удома.

Софі опустила скло.

— Роберте, говори краще сам.

Ленґдон присунувся і перехилився через коліна Софі, щоб натиснути кнопку виклику. Він уловив звабливий аромат її парфумів і усвідомив, як вони близько. У такій дивній позі Ленґдон і застиг, доки із маленького динаміка чулися дзвінки.

Нарешті щось клацнуло, і роздратований голос відповів англійською із сильним французьким акцентом:

— Шато Віллет. Хто там?

— Роберт Ленґдон, — гукнув Ленґдон, майже розтягнувшись у Софі на колінах. — Друг сера Лі Тібінґа. Мені потрібна його допомога.

— Господар спить. Я теж спав. Що у вас за справа до нього?

— Особиста. Вона його дуже зацікавить.

— Тоді я впевнений, що він із радістю прийме вас уранці.

Ленґдон перемістив центр ваги.

— Але це дуже важливо.

— Сон сера Лі теж важливий. Якщо ви його друг, то мусите знати: в нього слабке здоров’я.

У дитинстві сер Лі Тібінґ хворів на поліомієліт і тепер носив на ногах спеціальні скоби і ходив на милицях, але в минулий приїзд він видався Ленґдонові такою жвавою і цікавою людиною, що той майже не помітив його каліцтва.

— Якщо ваша ласка, перекажіть йому, що я знайшов нову інформацію про Ґрааль. Вона не може чекати до ранку.

Запала довга мовчанка.

Ленґдон і Софі чекали, двигун броньовика голосно гуркотів.

Минула ціла хвилина.

Нарешті хтось заговорив.

— Добродію, ви, мабуть, і досі живете за гарвардським часом. — Голос був бадьорий і веселий.

Ленґдон розплився в усмішці: він упізнав характерну британську вимову.

— Лі, пробачте, що я розбудив вас о такій непристойній порі.

— Слуга мені доповів, що ви в Парижі та ще й говорите щось про Ґрааль.

— Я подумав, можливо, лише це витягне вас з ліжка.

— Так і сталося.

— То, може, відчините браму старому другові?

— Ті, хто шукають істину, — більше, ніж друзі. Вони побратими.

Ленґдон багатозначно подивився на Софі. Тібінґ мав пристрасть до показної риторики.

— Я відчиню браму, — заявив Тібінґ, — але спершу мушу переконатися, що серце твоє чисте. Це випробування честі. Ти мусиш відповісти на три запитання.

Ленґдон тихенько застогнав, потім шепнув Софі:

— Мусимо набратися терпіння. Я ж казав, що це дивак.

— Перше запитання, — урочисто розпочав Тібінґ. — Що ви бажаєте: каву чи чай?

Ленґдон знав, як Тібінґ ставиться до американської кави.

— Чай, — відповів. — «Ерл Ґрей».

— Чудово. Друге запитання. З молоком чи з цукром?

— З молоком, — шепнула йому на вухо Софі. — Здається, британці п’ють з молоком.

— З молоком, — відповів Ленґдон.

Тиша.

— Із цукром?

Ленґдон не відзивався.

Стривай-но! Ленґдон згадав той гіркуватий напій, яким його пригощали в минулий приїзд, і зрозумів, що питання було каверзним.

— З лимоном! — вигукнув він. — «Ерл Ґрей» з лимоном.

— Правильно. — Було чути, що Тібінґ задоволений. — І нарешті, я мушу поставити найважче запитання. — На мить він замовк, а тоді мовив урочисто: — Якого року весляр парними веслами з Гарварда обійшов суперника з Оксфорда в Генлі?

Ленґдон уявлення не мав, але вчасно здогадався, що відповідь на таке питання може бути лише одна.

— Ніякого, бо такого видовища ще зроду не бувало.

Клацнув замок, брама відчинилась.

— Серце ваше чисте, друже. Заходьте.