Код да Вінчі

Розділ 10

Сайлас сидів за кермом чорного «ауді», яке добув для нього Учитель, і розглядав у вікно славнозвісну церкву Святої Сульпіції. Над довгастою будівлею церкви, наче віддані вартові, височіли дві дзвіниці, освітлені знизу рядами прожекторів. Із кожного боку церква мала по ряду філігранних колон, що в темряві скидалися на ребра якогось хижого і прекрасного звіра.

«Ці поганці заховали наріжний камінь у храмі Божому». Укотре братство засвідчило свою легендарну пристрасть до облуди й брехні. Сайласові не терпілося знайти камінь і віддати Учителеві, щоб вони знову заволоділи тим, що це братство колись давно викрало у вірних.

І яким могутнім тоді стане «Опус Деї»!

Припаркувавши «ауді» на безлюдній площі Святої Сульпіції, Сайлас вдихнув повітря і спробував зосередитись на завданні, що привело його сюди. Могутня спина й досі боліла від недавнього самобичування. Однак цей біль був нічим порівняно з тим безмежним стражданням, що заповнювало його життя, доки «Опус Деї» порятувало його.

Спогади й досі терзали його душу.

«Звільнися від ненависті, — наказував собі Сайлас. — Пробач винуватцям твоїм».

Дивлячись угору на кам’яні вежі церкви, Сайлас намагався подолати в собі знайомий потяг... цю силу, що часто повертала думки в минуле, знову замикала його у в’язниці, де промайнула молодість... Спогади про чистилище накотилися, як завжди, раптово і збурили все його єство. Здавалося, він знову відчуває сморід гнилої капусти, нудотний запах смерті й людських нечистот... чує Крики безнадії у завиванні вітру над Піренеями і тихі схлипи усіма забутих, нікому не потрібних людей.

«Андорра», — подумав він і відчув, як напружились м’язи.

Неймовірно, але саме в цій крихітній гірській країні, що загубилась десь між Іспанією й Францією, де він тремтів від холоду у своїй кам’яній камері і прагнув лише одного — смерті, прийшов до нього порятунок.

Тоді він цього не розумів.

Осяяння настало за довгий час після того, як прогримів грім.

Тоді його звали не Сайлас, хоч він і не пам’ятає, яке ім’я дали йому батьки. Він пішов із дому, коли мав сім років. Вічно п’яний батько, кремезний вантажник у порту, розлютився, коли в нього народився син-альбінос. І часто лупцював матір, звинувачуючи в зраді. Коли хлопець заступався за неї, йому теж добряче перепадало.

Якось увечері батько так сильно побив матір, що та більше не підвелась. Хлопець стояв над бездиханним тілом матері, і його огорнуло нестерпне відчуття провини перед нею.

«Це я винен!»

І, наче ним заволодів якийсь демон, хлопець пішов до кухні і схопив величезного ножа. Немов уві сні, пішов до спальні, де в п’яному дурмані лежав на ліжку батько. Не вимовивши ані слова, хлопець всадив йому ніж у спину. Батько закричав і спробував перевернутися на живіт, але син ударив його ножем іще раз. І знову, і знову. І бив довго, аж доки страшні крики стихли.

А тоді хлопець кинувся геть із дому. Але вулиці Марселя виявилися теж негостинними. Через його незвичну зовнішність інші малолітні втікачі його сторонились, і він був змушений тулитися сам-один у льохах якоїсь напівзруйнованої фабрики, харчуватися краденими фруктами й сирою рибою з доків. Єдиною його розрадою були потріпані журнали, що їх він знаходив у смітниках, і хлопець навчився їх читати. Час минав, і він мужнів. Коли йому було дванадцять, інша волоцюжка — дівчина, вдвічі старша за нього, — кепкувала з нього на вулиці й спробувала вкрасти в нього їжу. Він побив її мало не до смерті. Відтягнувши нарешті хлопця від неї, поліцейські поставили йому ультиматум: або він забереться з Марселя, або піде до в’язниці для неповнолітніх.

І хлопець перебрався до Тулона. Співчуття, яке він читав в очах перехожих, поволі переросло у страх. Хлопець виріс і перетворився на дужого молодого чоловіка. Коли люди проходили повз нього, він чув, як вони перешіптуються. «Привид, — казали вони, із жахом споглядаючи його неймовірно бліду шкіру. — Привид з очима диявола!»

І він почувався привидом... прозорим, що пливе від одного порту до іншого.

Здавалося, люди дивляться крізь нього.

У вісімнадцять років в одному з портових містечок він спробував украсти ящик із м’ясними консервами з якогось вантажного судна, і його спіймали на гарячому. Двоє матросів жорстоко лупцювали його, від них смерділо пивом, точнісінько як від батька. Страх і ненависть, що жевріли десь глибоко в ньому, враз вирвалися назовні, наче якесь чудовисько. Одному матросові він скрутив в’язи голими руками, і лише прибуття поліції врятувало другого від такої самої долі.

Через два місяці він, закутий у кайдани, прибув до в’язниці в Андоррі.

«Та ти білий, як привид, — реготали в’язні, коли охоронці вели його коридорами, голого й замерзлого. — Ви лише гляньте на нього! Мабуть, цей привид просто пройде крізь ці стіни».

За дванадцять років, що їх він провів у в’язниці, його тіло й душа змізерніли, і він зрозумів, що й справді став прозорим.

«Я привид.

Я не маю ваги.

Я химера... блідий, наче привид... бреду цим світом самотньо...»

Якось уночі «привид» прокинувся від страшних криків в’язнів. Він не міг збагнути, що за невидима сила трясе не лише підлогу, на якій він лежить, а й стіни його кам’яної клітки. Ледь устиг він зірватись на ноги, як точно на те місце, де він спав, упала величезна кам’яна брила. Він підвів голову, щоб подивитися, звідки вона взялася, і раптом побачив діру в стіні, а за нею — щось таке, чого йому не доводилось бачити ось уже понад десять років. Місяць.

Земля ще здригалася, а «привид» уже повз вузьким тунелем, задихаючись, вибирався на відкритий простір і котився голим схилом гори до лісу. Він біг цілу ніч, весь час донизу, напівпритомний від голоду й виснаження.

На світанку, вже на межі свідомості, він опинився у просіці, якою крізь ліс тяглися рейки. Побрів уздовж залізничного полотна, наче вві сні. Побачив якийсь порожній товарний вагон і заліз у нього, шукаючи даху й спочинку. Коли він прокинувся, поїзд уже їхав. Як довго? Куди? Від голоду нестерпно болів живіт. «Я що, помираю?» І знову провалився в сон. Прокинувся від чийогось крику: хтось жорстоко лупцював його, тоді викинув із вагона. Увесь закривавлений, він довго блукав довкола якогось невеличкого села у марних пошуках їжі. І врешті-решт ослаб настільки, що не міг більше ступити ні кроку. Він повалився на узбіччі шляху і знепритомнів.

Світло з’явилось поволі, і «привид» розмірковував над тим, як давно він помер: «День тому? Три дні?» Зрештою, яке це мало значення? Постіль була м’яка, наче хмарка, а повітря довкола солодко пахло свічками. Ісус стояв поряд і дивився на нього: «Я тут, — сказав Ісус. — Нагробну брилу відкотили, і ти народився знову».

Він засинав і прокидався. Розум був затуманений. Він ніколи не вірив у рай, а тут виявилось, що Ісус пильнує його. Поряд із ліжком з’являлась їжа, і «привид» їв, майже відчуваючи, як кістки обростають плоттю. А потім знову засинав. Коли прокидався, Ісус усе ще стояв над ним й усміхався, промовляючи: «Ти спасенний, сину Мій. Благословенний той, хто йде Моїм шляхом».

І він знову засинав.

Із забуття його вивели чиїсь несамовиті крики. Його тіло зірвалося з ліжка, заточуючись, пройшло коридором туди, звідки долинали ці крики. Він увійшов до кухні й побачив, як якийсь дужий чолов’яга лупцює іншого, меншого від себе. Сам не знаючи чому, «привид» схопив здорованя і з силою гримнув ним об стіну. Той хутенько підвівся й дременув геть. А «привид» залишився стояти над тілом молодого чоловіка в священицькій рясі. Священик мав зламаний ніс. «Привид» підняв закривавленого священика й переніс його на канапу.

— Дякую, друже, — сказав священик ламаною французькою. — Церковні пожертви — спокуса для злодіїв. Уві сні ти розмовляв французькою. А іспанською вмієш?

«Привид» похитав головою.

— Як тебе звуть? — продовжував священик французькою.

«Привид» не пам’ятав, яке ім’я дали йому батьки. У тюрмі він чув лише образливі прізвиська.

Священик усміхнувся.

— Нічого. Мене звуть Мануель Арінґароса. Я місіонер із Мадрида. Мене відрядили сюди будувати храм для Божої справи.

— Де я? — запитав «привид» глухим голосом.

— В Ов’єдо. Це на півночі Іспанії.

— Як я тут опинився?

— Хтось залишив тебе на порозі мого будинку. Ти нездужав, я годував тебе. Ти вже багато днів тут.

«Привид» уважно розглядав свого рятівника. Він не пам’ятав, коли ще хтось був добрий до нього.

— Дякую, отче.

Священик торкнувся закривавленої губи.

— Це я маю тобі дякувати, друже.

Прокинувшись уранці, «привид» відчув, що туман у голові потроху розсіюється. Він подивився на розп’яття, що висіло на стіні над ліжком. І хоч воно більше не промовляло до нього, йому було дуже затишно з ним. Він сів і з подивом побачив на тумбочці газетну вирізку. Стаття була тижневої давності, написана французькою мовою. Прочитавши її, він відчув страх. Там ішлося про землетрус у горах, що зруйнував в’язницю і випустив на волю багато небезпечних злочинців.

Серце його калатало: «Священик знає, хто я!» Такого відчуття він не переживав уже давно. Сором. Вина. І на додаток ще й страх бути спійманим. Він зірвався з ліжка. Куди бігти?

— Діяння апостолів, — почув він голос за спиною.

Наляканий, «привид» обернувся.

У дверях стояв священик і усміхався. Його ніс був смішно забинтований. Він простягнув йому стару Біблію.

— Ось, знайшов для тебе одну французькою мовою. Розділ позначено.

«Привид» невпевнено взяв книжку з рук священика, знайшов позначене місце.

У цьому розділі розповідалося про в’язня на ім’я Сайлас[13], що, голий і побитий, лежав у своїй камері й прославляв Господа. Дійшовши до вірша 26-го, «привид» аж охнув від подиву.

«І ось нагло повстало велике трясіння землі, аж основи в’язничні були захиталися! І повідчинялися зараз усі двері, а кайдани з усіх поспадали».

Він подивився на священика.

Той тепло усміхався.

— Віднині, друже, якщо ти не маєш іншого імені, я називатиму тебе Сайлас.

«Привид» розгублено кивнув. Сайлас. Тепер він мав плоть. «Моє ім’я — Сайлас».

— Що ж, час снідати, — мовив священик. — Тобі будуть потрібні сили, якщо хочеш допомогти мені побудувати цей храм.

На висоті двадцять тисяч футів над Середземним морем літак, що виконував рейс «Alitalia 1618», раптом затрясся в турбулентному потоці, і всі пасажири занервували. Єпископ Арінґароса цього майже не помітив. Думками він був у майбутньому, тісно пов’язаному з «Опус Деї». Йому нетерпеливилося довідатись, як справи в Парижі, дуже хотілось зателефонувати Сайласові. Але він не міг. Учитель передбачив і це.

— Це задля твоєї ж безпеки, — пояснював Учитель англійською з французьким акцентом. — Я достатньо розуміюсь на засобах електронного зв’язку. Повір мені, всі розмови легко прослухати. І для тебе це може обернутись катастрофою.

Арінґароса знав, що Учитель має рацію. Учитель взагалі здавався надзвичайно обережною людиною. Він навіть Арінґаросі не відкрив свого справжнього імені, однак довів, що його наказам варто підкорятись. Зрештою, добув же він якимось способом одну дуже секретну інформацію! Імена чотирьох членів братства найвищого рангу! Саме це остаточно переконало єпископа, що Учитель і справді здатний знайти для «Опус Деї» той неймовірний скарб, про який говорив.

— Єпископе, — сказав Арінґаросі Учитель, — я про все подбав. І щоб мій план удався, ви мусите дозволити Сайласові кілька днів відповідати лише на мої дзвінки. Ви між собою не спілкуватиметесь. Я зв’язуватимуся з ним через надійні канали.

— Обіцяйте ставитися до нього з повагою.

— Людина віри заслуговує найвищої поваги.

— Чудово. Що ж, я розумію. Ми з Сайласом не розмовлятимемо, доки все не скінчиться.

— Я роблю це, лише щоб захистити вас, Сайласа і свою інвестицію.

— Вашу інвестицію?

— Єпископе, якщо через своє нестримне бажання бігти попереду потяга ви втрапите до в’язниці, то хто заплатить мені мої комісійні?

Єпископ усміхнувся.

— Так, це логічно. Отже, наші бажання збігаються. Нехай Бог допомагає.

«Двадцять мільйонів євро, — думав єпископ, дивлячись в ілюмінатор. — У доларах це приблизно така сама сума. Смішні гроші за такий могутній скарб».

Він знову відчув упевненість, що Учитель і Сайлас не підведуть. Гроші й віра — це потужна мотивація.