Лицарі любові і надії

Розділ 7

Після вимушеної бездіяльності етапу і молодим нелегко давалися кілометри до воріт зони. Ноги здавалися не своїми, черевики, нові, міцні, теплі, та не розношені, натерли до кривавих ран. Та ще й «вивихнутого» Тищенка мусили тягнути чи не на собі.

Нескінченним здавався й час, поки прибулих перераховували, мов худобу, звіряючи зі списками. Малограмотні солдати ледве розбирали прізвища. Коли ж справа дійшла до литовців, то стало зовсім кепсько. Досить того, що ані прочитати, ані вимовити по-людськи охоронці не тямили, та ще й самі уродженці Вільнюса та Каунаса відмовлялися відгукуватись, як чули замість власного імені покруч.

Гора особових справ перед офіцерами за столом поступово танула. За таємничими, нікому не відомими принципами вони розбирали цю гору, пильнуючи лише одного — щоб кількість співпадала — і спрямовували групи невільників у бараки.

Наче вже й не вперше женуть тебе, мов безсловесну худобину, гиркаючи не по-людськи, командують — одягайся-роздягайся, сісти-встати, перелічують без кінця і краю на штуки, мов ти вже й не людина, наче не вперше — була й тюрма, був етап, але тут, у зоні, з’явилося й нове — інший край, інша природа. Виснажена відсутністю вражень споглядальних душа прагла краєчка неба — і ось воно, небо, таке, яким ніколи не бачив — у синьо-фіолетовому тоні. Повні застояного етапом смороду легені просили повітря — і от воно, таке ж синє, із ледь чутним запахом йоду і моря.

Чергова лазня. Цей конвеєр людського бруду захлинався сьогодні надміром в’язнів та браком місця, так само, як щоразу в дні великих етапів. Щоб зекономити час, скомандували:

— Раздєвайсь!

— Що, просто тут, надворі? — розгубився хтось із хлопців і подав голос.

— А где єщьо? Раздєвайсь! Тепло, нічево вам не сделается, не январь месяц!

Чоловіки похапцем почали скидати одяг, пильнуючи не так встиду, як того, аби не переплутати та не погубити речей — чим далі від дому, тим дорожчою ставала кожна ниточка. Вітер, ще теплий, не студив, лиш обвівав перетомлене тіло.

Роман скоса оглядав товаришів по етапу — кістки, майже самі кістки... Заліванов — просто скелет ходячий. Дистрофія це називається по-медичному. Глянув на себе — молодість тримала ще хоч трохи м’язів. Та чи надовго?

— Романе, ти речей пильнуй, склади все, загубиш! — штовхнув під бік Заліванов.

Роман зігнувся, намагаючись втиснути сорочку та светра до торби, і враз випростався від гучного реготу десь неподалік...

Ні, цього не може бути! Такого не буває! Це не за людським законом!

За кількадесят метрів, зовсім поруч, розділені тільки смугою «колючки», брели до своєї частини лазні... жінки. Жіночий етап.

— Глянь, бабонькі, мужукі! Голиє! — лунало насмішкувато-блатне.

— Тіхо там! Прекратіть! — задля годиться осмикував конвой, насправді анітрохи не вимагаючи тиші — коли ще трапиться така розвага!

Чоловіки, голі й беззахисні, збилися докупи, відвернулись, ховаючи... та що тут ховати, у краї без сорому, без статі, без совісті!

— Чаво сбілісь в кучу? Строітся! — шикували їх рядочками конвоїри. — Смірна! Рукі по швам! Ги-ги-ги!

— Ой, дєвкі, сматріте! Когда єщьо... — не вгавала якась із невгамовно-веселих із жіночої колони.

— Замалчі, бєсстижая! — укоськувала жінка із старших.

— Товаріщі, ми не смотрім, — запевняла твердим, добре поставленим на гучні промови голосом дама, мабуть, із «парт-апарату».

«Ми не смотрім»... Так, більшість відводили очі, щоб не відкрито, не впритул. Та всі вони дивилися. Крадькома, скоса, ховаючи погляд від самих себе. Можливо, згадували своїх чоловіків — живих чи загиблих, зниклих безвісти в круговерті арештів, можливо, відшукували знайомих, а може — просто роздивлялися чоловіче тіло як щось особливе, те, чого їх, жінок, позбавлено на довгі роки.

І тут пролунало те, чого й слід чекати:

— Раздєвайсь! — це до жіночої колони.

«Ги-ги-ги!» конвою перекрило гомін хоч і звиклого вже до покори силі, та не готового до такого вишуканого катування жіноцтва.

— Каму сказано? Раздєвайсь! — видно було, що не вперше їм влаштовувати щось подібне отут, перед лазнею, що масні очиці прагнуть вже не хліба — не голодні, а видовища.

І жінки почали роздягатися. За лічені хвилини вони стояли вже такі ж оголені й беззахисні, такі ж відкриті всім вітрам і обпалені соромом, як щойно їхні брати по нещастю.

— Хлопці, відверніться! — прошелестіло по колоні.

Опустили погляди. Та хіба на хвилю. Очі, те єдине, що не скуєш кайданами, не підкорялися волі. Як їх відвести від того, що призначене тобі Богом і долею за правом чоловіцтва, за інстинктом продовження роду, за рефлексом відтворення? Як близько воно, оте жадане, приховане, заковане звичаєм в одяг, жіноче, звабне, прекрасне! Відкрите... Як по-звірячому страшно спаплюжене цією відкритістю!

Сором — те, що різнить людину від звіра. Ба ні, навіть звір має знаряддя продовження роду прикритим — не вільно природі виставляти напоказ свою сокровенну таїну. Людині не вільно двічі. Лише рідному, лише найдорожчому дарує свою голизну жінка. У напівмороку, у таємниці зближення. У довірі, у чарі почуття. Скільки їх, цнотливих, навіть подружній спальні не відкривають всього цілковито! Лиш трохи, лиш частку, лиш йому одному...

Раздєвайся! Смірно! — збиткування, знущання, зневага, потоптання.

Ви тут — не жінки, не чоловіки, не люди, не особистості. Ви — м’ясо, номери, особові справи, ви — ніхто без імен і статі.

Роман не міг дивитися у жоден бік. Ні на себе — бо не так його уперше мала побачити голим жінка, ні на них. Господи, яка ж мука! Він пишався своїм сильним, красивим тілом десь у гімназійній спортивній залі чи на майданчику, на доріжці для бігу чи просто під час уроку руханки. Він — стрункий, високий, красивий. Він — для неї, Орисі. Все, що він є, все, що він створює із себе — для неї, Орисі. Щоб милувалася, щоб пестила, щоб любила. Усе — молодість, сила, чоловіча врода — для неї, однієї у світі. Саме перед нею він готовий був постати отак — у красі гордої постави. Але навіть їй він не готовий показати все... Не зразу. Колись. Потім. Коли не стане таємниць.

А тепер у нього немає нічого — жодної таємниці. Його, молодого, прекрасного тілом і вродою, може оглядати будь-хто — від хтивої зечки з бандитським минулим десь отам за колючкою, до такого ж хтивого «суки», що отирається тут, поблизу лазні, часто дихаючи у полюванні на свіже «м’ясо», свіжі, не просмерджені іще зоною тіла.

Втім, хай дивляться. Якщо це — один з видів катування, приниження, упослідження — значить, він мусить пройти і через це.

Не дивитись. Не дивитись, не глянути навіть крадькома туди, за «колючку», де така ж упосліджена і принижена жіноча сутність миє слізьми сорому поганьблене дівоцтво.

Не дивитись... Та як же не дивитися, коли очі самі приковані до завжди схованого — до грудей жіночих, до стегон, до... Не дивися, Романе, заплющ очі, не можна, не вільно, не... Та як же не дивитись?

Он вони, груди... Снилися, уявлялися, вгадувалися десь під одягом — у три ряди тканини сховані, бо не личить дівчині інакше. А он вони — справжні, живі, всілякі! Милуйся, дивися, порівнюй, спостерігай. Які хочеш! Від тугих, неціловано-дівочих, до повних, тих, що пережили материнство, віддали рожевість і пружність дитячому ротикові. Від нерозвинуто-маленьких — до сухих та обвислих, від тих, що лиш чекають, до тих, що вже все знали і випробували. Як воно їм — і нецілова-ним, і сухим та обвислим не власною волею, а голодом і мукою? Чи не це безсоромне роздягання — найважче з принижень?

Вітер, зовсім не теплий, змушував тремтіти тіло. У зовсім мале й непримітне скулювалося від холоду чоловіче єство. Ще більш скулювалася душа від кожного непристойного вигуку, що розсипалися навколо двох катованих соромом колон.

Що ж воно їх чекає за порогом, якщо вже тут, при першім кроці, ще навіть не на Колимі, а в її присінку вільно всілякому злу збиткуватися над людським без усякого стриму та совісті?

Команда «Захаді!» пролунала першою для жіночої колони. Роман зітхнув полегшено, наче позбувся половини своєї муки. Стало байдуже до хтивих очей. Дивляться? То нехай собі витріщають очиська скільки хочуть, йому це до спини! Та кулаки про всяк випадок стиснув.

Поруч тремтів від пронизливого надвечір вітру і ледве стримуваної люті Іван Гнатюк. Худий і за ліпших часів, він після етапу нагадував кістяк з кабінету анатомії. «Я їм цього, гадам, не подарую! Ну, ще нас — дідько їх бери, але жінок, жінок за віщо? Падлюки!» — шипів крізь зуби.

Діставшись до теплої води, тішилися можливістю одмити бруд не лише з тіла. І мало брали до голови чергові принизливі процедури зі знищення волосся на тілі. Поверталися, мов манекени, механічно, не допускаючи в душу ні грубих дотиків, ні паплюжних слів. Хай там як було, але минуло. А вода змиє...

Коли, нарешті, після усіх церемоній вдалося віднайти в бараку вільні нари і впасти, сподіваючись на часину спокою, почалося незвичне...

— Хлопці, де мої черевики?

— Хто забрав мою торбу?

Ні в тюрмі, ні на етапі про речі ніхто не піклувався — всі були свої, нічого не зникало, і в гадці не було узяти чуже.

— Тримайтеся насторожі, хлопці, хто роззявить пельку — залишиться голий, босий і простоволосий! Це урки свіжі етапи чистять, — просвітив новачків бувалий Заліванов.

— А де ж вони? — озирався довкола Степан.

У напівтемряві бараку й справді сновигали якісь майже безплотні тіні. Виникали і розчинялися непомітно, анішелесть, і лиш чергове «де моє...» знаменувало чергову крадіжку.

Тищенка з його вивихнутою ногою поклали на нижні нари. І враз у щілині між неошкуреними обаполами, з яких нашвидкуруч склепали колись ці, гадалося, тимчасові помешкання Ванінської велетенської «транзитки», з’явилася чіпка злодійська лапа і потяглася до торби. Та попереджений — озброєний, і Тищенко пильнував свого майна сторожко. Вхопив оту лапу, притиснув до нар, навалився усім тілом, не надто пильнуючи анатомії. У лапі хруснуло. Під нарами завило, заскавучало, заверещало, наче лапа належала псові.

— Ану, давай його сюди! — скомандував Заліванов. — Підіймай його, хлопці, і об підлогу! Хай знає!

— Та що ви, Миколо Петровичу, так можна нутрощі відбити! — захвилювався Роман, ще не позбувшись гуманних лікарських принципів «Не нашкодь!».

— А для того й прийомчик, щоб нутрощі відбити. їхній, злодійський, самі придумали. Хай знають!

З першого разу гепнути живим чоловіком об землю з такою убивчою метою не вийшло — ні Роман, ні Стефко не змогли, пожаліли. Урка із завиваннями вирвався, несучи свою перебиту злодійську лапу на перев’язі лагерного «кліфта» і погнав кудись зализувати рани.

— Жалієте? Ну-ну... Вони вас не пожаліють, — скептично глянув услід урці Заліванов.

Роман переконався у цьому вже за хвилю, щойно обернувся до «своїх» нар.

— А де моя... — вимовив розгублено, не вірячи собі, — торба разом з усім його домашнім скарбом зникла, мов і не було.

Заліванов стримався з «Ну от бачиш, я ж тобі казав!», розумів — боротися з урками — те саме, що із блощицями. Або нищити їх усіх разом і без жалю, або мовчки терпіти дошкульні укуси.

Роман почувався так, ніби його самого підняли — й гепнули об землю. Пробував звикнути до становища обкраденого. Вдалося не одразу. Почуття порожнечі десь глибоко, у душі, смоктало навіть не браком необхідних людині на щодень речей, а іншим, нематеріальним. Наче обірвалася ниточка, що в’язала із домом. Згадував, що ж там було, у вузлику, чого найбільше жаль. Не теплого светра, не сорочки, ні, жаль чомусь рушничка, вишитого маминою рукою... Аж струсонуло, як уявив брудну злодійську пику, що ним витиратиметься.

— Ну то як, тепер не пожалів би злодія? — підійшов Іван Гнатюк. Він опинився у бараку поруч. — Треба гуртуватися, хлопці, й давати відсіч, інакше заклюють ці недолюдки.

Іван ще на етапі уславився своїм гострим язиком та непоступливим, твердим характером. Не крився зі словом, зливав на голову конвою все, що думав, тому й битий був більше за інших, тому й дістав позначку на особову справу — «Схильний до втечі» та ще якусь, із тих, що не залишали надії вижити.

А хто тут її мав, надію? «Колима, звідки не повертаються» — он вона, по той бік Охотського моря. Ще не видно краю цієї промороженої землі, але чутно її дихання. Ще не бачили, та вже знають — назад у Нагаєво чи Находку повернеться хіба кожен десятий чи сотий із них. Колима. Звідти не повертаються... Та чомусь кожен вважав, що отим десятим чи сотим буде саме він. Це хтось інший може загинути, залишитися там, по той берег, але не він, не він, син своєї згорьованої мами!

Роман чомусь був певен — він повернеться. Останній із Смереканичів не може не повернутися!

— Гуртуватися треба, хлопці! Домовлятися із литовцями. Разом ми цих «урок» швидко приведемо до пам’яті, — косував гострим оком Іван у бік рухомих тіней, що виринали без звуку й шереху з напівтемряви бараку. — Інакше всі без штанів залишимося.

Оборону організували швидко. Двоє кремезних литовців стали на дверях, пильнуючи, аби жодна тінь не пролетіла, за годину їх змінили двоє галичан. Отак, чергуючись усю ніч і день, вони виловлювали непроханих гостей. Щойно бачили чужого — за руки та ноги, геп об землю, щоб удруге не хотілося, — і тікай, поки живий. Якщо зможеш підвестися, звісно.

— Тут все складніше, хлопці, — навчав Заліванов. — Тут є блатні, і є — «суки».

Романа аж пересмикнуло від гидкого слова. Не терпів лайки. Наслухався її у камері, на допитах, на етапі, знав, що саме тут. на зоні, це — основна мова, іншої не буде, іншої не знають, та як же її переслухати, як перепустити через вуха, як...

— «Суки» — це колишні злодії, що пішли на співпрацю з керівництвом табору. Тепер вони тут головні, допомагають «порядок наводити».

— Бачимо ми їхні порядки, — прохрипів крізь зуби Іван. — Як на мене, то злодій чесніший за того, хто чекістам продався.

— Та всі вони добрі, — скрипнув зубами Роман. — Не хочу я в їхніх злодійських мастях розбиратися, хай собі живуть, як знають! Злодій є злодій.

— Ой, не кажи «Гоп!», козаче! Як ми вже опинилися тут, то мусимо в усьому розібратися. Щоб Вижити... — Степан так і вимовив це слово — з великої літери.

Щоб Вижити...

Щоб Вижити...