Лицарі любові і надії

Розділ 8

Як боляче іти...

Як боляче дивитися на цей сніг — сліпучо-білий... По-справжньому сліпучий, бо можна осліпнути, насправді осліпнути від цього яскраво-діамантового блиску, яким переливається незаймано-чистий, хрусткий, хоч ріж його, сніг. Яке безкрає, яке неосяжне, поза межі уявного неозоре це біле безгоміння... Щойно замовкнуть пси, щойно перестануть перегукуватися конвоїри — і неймовірна, вселенська тиша западає на цілий світ від моря до моря. І все — біле. Все — тихе, безшелесне, безшепітне, безголосе. Здається — скажи слово — не почують, загубиться воно у білому мовчанні, зависне, замерзне, впаде крижинкою на білопінність снігу.

А може, сніжинки — це слова? Оті замерзлі, скрижанілі на лютому морозі слова маминої молитви, батькового прокльону, що летіли сюди, шукали втрачену, загублену в жорстокості світу доню, знайшли — і осипалися довкола безпомічно, перетворилися на льодинки, з яких казковий Кай мав скласти слово... Яке ж слово загадала скласти йому Андерсенова Снігова Королева? Орися намагалася згадати. Намагалася так, ніби від того залежалося на чомусь істотному — збільшать пайку чи дадуть нові рукавиці.

Як рідко їм доводилося бачити сонце... Воно взагалі нечастий гість у цих краях узимку. Полярна зима — це майже суцільна ніч. Розвиднюється чи не опівдні, та й тоді не справжній день — сірувато-мутне світло робить чіткішими контури довколишнього краєвиду — ото й усього. Зате й ніч не чорна, не темна, як «на материку» — а синя, прозора. Світло відбивається від снігу — і навіть місячних променів досить, щоб відступила темрява.

А чи варто? Чи варто темряві відступати? Чи не краще заховати, накрити, оповити всі чорні справи, що діються у білому безгомінні? Нехай би довкола панувала вічна ніч — і це відповідало б стану душі. І тіла також.

Орисі здавалося, що ніч — суцільна, безперервна, панує довкола увесь час, перериваючись криком «Па-адйом!». Миска чогось гарячого, шматок хліба — і знову ніч, темрява шахти, де ще темніше, як уночі. Руки щось підіймають, щось штовхають, везуть це щось рейками, майже невидимими у темряві. Перекидають, повертаються... Ні, руки не можуть самі повертатися, повертаються ноги... Ноги несуть руки назад, туди, де знову потрібно підіймати, насипати, штовхати, зчіплювати між собою величезні вагонетки, які ледве зрушує з місця старий сліпий кінь... Коневі важко, він ледве пересуває старі ноги, щоб зрушився з місця, потрібно допомогти, підштовхнути цими маленькими, майже дитячими, майже прозорими ручками. І вони допомагають — бо коневі тяжко...

Бони люблять його, старого сліпого коня — бо це щось живе і тепле, об нього можна трохи зігрітися, коли не бачить бригадир, йому можна розповісти про свою біду — він зрозуміє, бо сам — такий же в’язень, як вони. він навіть не піднімається з шахти «на гора». Не бачить світла. Тільки годують його краще, як їх. Для коней і собак — особлива норма. Бо вони тут — у дефіциті, вони потрібні. А люди — змінний товар — одних використали — привезуть нових. Люди тут — непотріб. Зате вугілля, видобуте їхніми руками, — чорне золото.

Тут не потрібна вона сама — Орися Полянська, її голова, її краса, її очі, розум, голос. У світі білого безгоміння потрібні німі робочі руки.

Хіба вона може робити це все, що їй наказують? Хіба міг би уявити тато, що доня, пещена, ніжена, дмухана любленка цілої родини робить оте, що вона змушена виконувати автоматично, як машина? Що її пальчики, яким і клавіш торкатися затяжко, можуть охопити держак лопати?

Для цих дитячих пальчиків найважча річ у домі — книжка. Ота велика, у кольоровій красивій палітурці книжка казок Ганса Крістіана Андерсена, геніального творця чудес.

А вона живе десь тут, його Снігова Королева. І навпаки, не Кай, а Герда зараз у сніговому полоні, і саме вона, Герда, мусить скласти з крижинок слово, щоб звільнитися. От тільки вона забула, яке саме...

Де він, її Кай? Де Роман, її казковий хлопчик?

Орися вже не шукала його у всесвіті — шукала поруч. Розмовляла подумки, ділилася думками, розповідала казки — про королеву снігу, горя й болю. Відчувала, майже чула, як він відповідає. У нього десь там, далеко, своя снігова королева, свої слова з крижинок, які мусить скласти, щоб визволитися. Він сильний, розумний, її Роман, він неодмінно виконає завдання. А потім знайде свою Герду тут, у краю снігу, у цій... як її... Лапландії? Знайде і визволить.

Орися відчувала, що Роман здалеку допомагає їй. Мабуть, теж думає про свою Орисю, лине до неї крізь білу тишу. І ця думка, повна любові, допомагає їй вижити. Допомагає зрушити з місця важезну вагонетку. От тільки не можна нікому про це розповідати. Якщо вона розповість — дива не станеться. Це теж із казки — про принцесу та дванадцять її братиків, перетворених злим чаклуном на білих лебедів. Вона мусила мовчати і плести з кропиви сорочки — лише так можна визволити братів. В Орисі інше завдання — скласти з крижинок слово. Лиш яке? Забула...

Який сліпучий, який разючо-яскравий сніг... Удвічі, удесятеро яскравий після темряви шахти. Не дивитися, ховати очі, бо можна осліпнути, дістати опік від ультрафіолету, що відбивається сніжинками.

Сніжинки, сніжинки, діти води... Може, колись одна з них була краплиною у Щастиозері? Яка ж із них? Якби знати — поцілувала б.

Куди їх ведуть? Мабуть, щось сталося, бо зараз, посеред білого, по-справжньому білого дня їх ніколи не виводили із шахти.

Іти, дихати не шахтним пилом, а свіжим, морозним, ні вже не морозним, а майже теплим на тутешні мірки весняним повітрям... невже весняним? Ні, мабуть, справді весняним, бо звідки ж тоді сонце на пів-неба! Як боляче, як важко іти... Як боляче вдихати це свіже, але колюче повітря. Воно впивається у зболені легені тисячею голок. Якими важкими стали її ноги, які так легко колись носили тоненьку постать гірськими стежками! Дивно, від тіла залишилася лиш тінь, а ногам поважчало — ледве пересуваються... Ні, не можна зупинятися, не можна падати, треба іти. От якби поруч — Роман. Якби поруч його рука... Якби спертися, якби віддихатися, якби не таке гостре, таке морозне повітря...

Ні, не думати, не зважати на кволість тіла, на край знесилення. Падати не можна — сьогодні «вологодскій конвой», а «он шутіть не любіт»! Сьогодні з ними особливий пес, вівчур, навчений рвати горло тим, хто впав. Навіть кулі шкодують...

Падати не можна. Треба мовчки пересувати ноги, не дивитися на сніг, дихати через раз — і все буде добре, вона дійде кудись отуди далеко, куди їх ведуть. Тільки думати треба про щось хороше. І згадати, неодмінно згадати те слово, яке загадала Снігова Королева...

Невже скінчилася ота вічна зима, вічна ніч?

Якоюсь надією дихнуло, якимось іншим, свіжим духом повіяло з далини.

— Куди нас, не знаєш? — спитала тихцем Орися у сусідки.

— Увідім! — закашлялася та і виплюнула на білосніжність прогорнутої трактором дороги чорний з прожилками крові згусток обвуглених шахтою легенів.

Орися почувалася самотнішою, ніж на крижині посеред океану. Сталося так, що після пересилки подруг розлучили — кожна опинилася деінде, а зустрітися посеред людського моря, у пащі дракона, який заковтує людей десятками тисяч, а випльовує лише окремих, найщасливіших — марна надія. Де тепер Катря, Дуся, Настуня? Чи живі?

Серед білого безгоміння з’явилися чорні цятки. Бараки, якась навіть двоповерхова споруда. А шахта, шахта де? Погляд

Орисі шукав терикон, бодай невеличку гору породи, без якої не буває видобутку. Не видно... Люди, невже тут немає шахти?

— Захаді! — здавалося, пес вигавкав так уривчасто оте очікуване слово — все, на сьогодні холод, снігові діаманти, необхідність пересувати важезні ноги по прокатаному бульдозером «зимнику» скінчилася, заходьте, грійтеся.

Запахло медициною.

— Больнічка! — радісно прошепотіла сусідка по невеликій, десятків на три людей, колоні.

Орися знеможено притулилася до стіни. Ще зовсім трохи потерпіти, не впасти. А далі буде щось інше, краще, ніж шахта, ніж темний задушливий барак. Чому краще? Бо гірше не буває.

— Захаді! Раздевайся!

Орися потрапила в кабінет лікаря у другій п’ятірці. Сіла на стілець навпроти лікарки і...

— Что с ваами? Что с тообой, девочкаа моя? Неужели ты? Оорисяя? Да от тебя же ничего не осталось...

Айна. Лікарка Айна, у білому халаті, з фонендоскопом, таким самісіньким, як у тата.

— А де пані Рузя? — спитала Орися і відповіді вже не почула.

Так буває, коли довго, з останніх сил, пливеш, пливеш, борешся з хвилями, борешся за найдорожчий приз — власне життя, допливаєш, нарешті, до берега — і сили полишають тебе.

Отямилася в... мабуть, уже в раю. Так, саме в раю. Більш ніде не буває так тепло і так м’яко. Ще колись давно, в іншому житті її голова так потопала в маминій пуховій подушці. Тільки в іншому житті її рукам було так тепло. І навіть там, в іншому, маминому і татовому житті, вона не лежала так довго. Ніхто не волав «Па-адйом!», ніхто не виганяв на мороз.

Не хотілося розплющувати очі — лиш насолоджуватися відчуттям м’якості подушки і теплом ковдри — товстої, справжньої ватної ковдри. Якісь дотики... Навіть трішки біль... Укол... Відчуття повернення до життя, наче живе тепло проникає в порожню, майже без крові, вену.

— Це глюкоза, Орисенько, потерпи...

Рідний, знайомий голос... Пані Рузя. Може, вона удома? От іще б розплющити очі... Ні, краще не розплющувати, бо тоді все чародійство може зникнути — і знову барак, знову сніг, знову шахта...

Розплющити очі, нарешті, вдалося. Мабуть, ця чудодійна глюкоза впливає на механізм розплющення очей, додає сили повікам рухатися. Білий халат... знайоме обличчя... справді, пані Рузя. Не скелет, не примара, не чорна тінь із тих, які оточували Орисю уподовж останніх місяців на шахті, а жива, нормальна жінка. Виглядає навіть краще, ніж після етапу.

Як гарно тут. Уперше за багато місяців вона лежить на білому, у чистій білій сорочці. Ну, звісно, колір сіруватий, до білосніжності північного насту йому далеко, та очам легше — обпечені вчорашнім сяйвом, вони палають вогнем, ріжуть, наче піску хто насипав.

— Прокинься, дитино, їсти пора. Давай спершу гаряченького...

О диво! У баланді плавав навіть шматочок м’яса! Не свинини, звісно, якогось морського мешканця — «морзвір», так це у них називається — тюлень чи морж, напевно.

А ще диво — на тумбочці біля ліжка, продавленого, скрипучого, та все ж справжнього лікарняного ліжка стояли миски й акуратно нарізані шматочки хліба.

— Чому так багато? — не йняла віри Орися.

— Це вже третій день, як ти у лікарні, — сумно посміхнулася пані Рузя. — А з пайкою у нас суворо — все, що належить, отримаєш.

Аж зараз Орися відчула голод. Навіть після миски гарячої і густої у порівнянні з «лагерною» баланди, шлунок просив їжі. Ще і ще. Мабуть, вона ніколи вже не насититься. Доїла те, що в мисці, ложкою. Потім перехилила і допила «через борт» залишки, витерла шматочком хліба. Нестерпно хотілося вилизати миску, та ніяково... Підняла очі на пані Рузю. Якби її біла, без жодної кровинки шкіра могла б почервоніти, вона неодмінно спалахнула б яскравим рум’янцем.

— Вибачте, пані Рузю, мабуть, на мене гидко дивитися. Я... я їм, як собака. З миски. Це справді гидко... Але я не можу стриматися.

— Іж, дитино... — очі пані Рузі зволожилися. — Я теж так їла зовсім недавно. Тут всі такі. Кожен знає, що таке голод.

Озирнувшись, Орися побачила шість пар очей, що втупилися просто їй у рот і супроводжували кожен шматок, кожен ковток пильними поглядами. Вони схвалювали її манери — випити, витерти миску, можна ще вилизати. Ці очі знали, що таке голод. За час, проведений у лікарні, вони трохи від’їлися, але вже перенесений голод та його передчуття у майбутньому змінювали поведінку — ще довгі роки ці люди дивитимуться в рот кожному, хто їсть, супроводжуватимуть поглядом кожну крихту їстівного. З цим нічого не можна вдіяти. Через багато років після тюрми колишні табірники впізнаватимуть одне одного за цим поглядом.

— Але ж людина не повинна забувати, що вона людина! — переконувала скоріш сама себе Орися.

— Не хвилюйся, Орисенько, я не розповім мамі й татові, яких поганих манер набралася їхня донечка, побувавши в товаристві злодіїв, волоцюг та ворогів радянської влади, — із сумною посмішкою погладила її густе, хоч і майже чорне від шахтного пилу волосся пані Рузя. — Яке щастя, що у нас із Стефаном не було дітей! Якби мою дитину отак... Чи витримало б материнське серце?

— Пані Рузю, а де наші дівчата — Дуся, Катерина? Що з ними?

— Дуся довго лежала в лікарні. Ії прооперував наш доктор — туберкульоз лімфовузлів. Тримали, поки могли. Але тут також є закони і правила — два місяці, довше не можна. А Катруся... Нічого про неї не знаю.

Орися не засмутилася. Добре, що Дуся жива. А Катерина — вона мов кактус — колюча, але живуча. Зараз, після трьох діб напівсну-напівмарення, після смачного обіду, в оточенні мисок із кашею та шматочками хліба, який трохи підчерствів за ці дні, вона почувалася бадьорою, здоровою і готовою боротися за життя. Хотілося вірити тільки у добре, навіть думка про смерть — свою чи чужу здавалася неприпустимою. Зараз трохи перепочине — і знову їстиме! І знову вся палата, всі оці жінки дивитимуться на неї жадібно і схвально.

— Це якесь чудо, що вас, всю вашу бригаду, перевели сюди, справжнє чудо! — дивилася на вихудле до самих кісточок тіло пані Рузя. — Ще тиждень-другий у шахті — і...

Орися не перепитувала — вона мала власний досвід того, що «і»... І все. Настає третя стадія цинги — ноги вкриваються ґулями, на місці яких утворюються виразки, розпочинається голодний пронос — з тіла виносяться навіть ті жалюгідні крихти поживи, які вдається отримати — і тоді справді все, рятунку немає.

— Господь милостивий, організм молодий — видужаєш! А зараз ходімо, доктор ванну призначила.

Орися з жалем озирнулася на мисочки, перелічила їх поглядом. Не стрималася, прихопила шматок хліба, щоб пожувати у ванні. Пані Перебенда лиш зітхнула — сама не так давно поводилася так само. Дякувати Богу, Айна витягла її з табору, влаштувала медсестрою та аптекаркою за сумісництвом. Та й тепер, у «хлібному» місці, не полишала звичка ховати «про чорний день» сухарі — запас, запас, от що гріє душу галичанці.

Чиста гаряча вода — ще одне чудо, явлене Орисі. І дзеркало на стіні. І обличчя, і тіло... Тінь обличчя, тінь тіла...

Чудеса тривали. Чи то з подачі пані Рузі, чи з власної волі нею заопікувалася сама начальниця, головний лікар «больнічкі», Світлана Іванівна Говорова.

— Боже мой, совсем ребенок! Сколько тебе лет, деточка? Девятнадцать? Вес — двадцать девять килограммов! Ужас!

Орися справді була наймолодшою серед усіх пацієнток. Опіка Говорової, дружини коменданта табору, мала не лиш словесне, а цілком матеріальне вираження: вона приносила з дому то шматок м’яса — не «морзвіра», а справжнього, оленини, то яйце, то масло, то цілковите диво — лимон! А молодість і внутрішня сила робили справжні чудеса — Орися видужувала на очах.

— Одно удовольствие лечить таких больных — съешь сто граммов, а поправляешься на килограмм! — щиро тішилася під час обходів Світлана Іванівна. Мабуть, серце лікаря теж потребувало хворих, які видужували, надто часто доводилося писати посмертні епікризи, моральне задоволення від вигляду безнадійного пацієнта, якого твоє мистецтво поставило на ноги — причина любити цього пацієнта, піклуватися про його долю, щоб твоє лікування, маленьке лікарське чудо не пішло за вітром. Вже хто-хто, а Говорова добре знала, що станеться із людиною, чудом зціленою, якщо вона знову опиниться в шахті.

Трохи очунявши, Орися познайомилася із сусідками по палаті. Дивно було знову бачити людські обличчя — не чорні, мов негритянські, а звичайні білі, у декого ніби трохи засмаглі — це був лиховісний «загар пелагри», ознака авітамінозу. В невеликій палаті умістилося всього сім ліжок. На ліжку, що стояло впритул до Орисиного, лежала майже безплотна тінь — Марічка Потикевич із Тернопільщини. Така ж на зріст, як Орися, вона важила значно більше — двадцять дев’ять із половиною кілограмів. До катастрофічного фізичного виснаження, та, мабуть, і в результаті його, додалася хвороба ніг — стопи висіли нерухомо, дівчина не могла ходити. По палаті пересувалася на колінах — мала подушечки з вати, які прив’язувала до колін, отак й рухалася, а стопи висіли, немічні й безживні.

Біля неї надовго затримувалися під час обходу лікарі — Говорова, Айна і доктор Юзеф Касінський — Марійчин земляк з Чорткова — радилися, як поставити дівчину на ноги — таки у прямому сенсі.

Попри свою душевну доброту Світлана Іванівна вчилася уривками — чоловіка-військового НКВС часто переводили з одного міста в інше, тому не хапала зірок із неба в медицині, зате випускник Віденського університету Касінський та доктор Айна, що вчилася у Тарту, розуміли природу захворювання — дефіцит вітаміну Б призвів до порушення проведення нервових імпульсів до хворих ніг. Параліч — фінальна стадія пелагри. Вітаміни, тепло, відпочинок і молодість повернуть дівчині здоров’я. А чим може допомогти медицина за умов повної відсутності ліків? Лише звільненням від роботи.

Доктор Касінський опікувався Марічкою ще й тому, що добре знав її тата. Який тісний світ! Поляк Юзеф і українець Василь Потикевич навчалися в одному університеті, лише на різних факультетах. Коли до Чорткова у 1939-му увійшли «визволителі», родина Касінських одразу виїхала до Польщі — з перших кроків нової влади відчула залізну руку на горлі інтелігенції, а сам лікар відкладав від’їзд до одужання то одного важкого хворого, то іншого... Незчувся, як опинився у Чорт-ківській тюрмі. А потім — пощастило! — перед самою війною етапували до Тернополя. «Чому пощастило?» — тихцем спитала Орися нову подругу. «Бо всіх, хто залишився у Чортківській в’язниці, в перші дні війни було знищено, — так само тихо і з болем відповіла на вушко Орисі Марія. Вони остерігалися сусідок по палаті — ану ж, донесе котрась? — Розстріляли, поскидали в ями, засипали вапном — понад вісімсот в’язнів...» «Навіщо?» — не розуміла Орися. «А щоб не упізнали... Я сама туди ходила... Хай Бог боронить ще раз побачити таке страхіття... Упізнали лише одну — Надю Юрківську, дочку відомого адвоката, не з обличчя — такої коси, як вона, ніхто у Чорткові не мав... А вони нам кіно показують про фашистські концтабори... Чим тут не Освенцім?» Навіть зараз, після багатьох пережитих жахів, Марійці гірко і важко було згадувати видовище понівечених, закатованих людських останків зі слідами нелюдських знущань.

— Забудьмо погане, Орисю. Нам треба жити! Нам дуже треба жити! — ці слова Марічка повторювала, мов ворожіння, мов чари.

Доктор Касінський докладав усіх зусиль, щоб вилікувати хворі ноги дівчини. Щодня гарячі ванни і якийсь електричний прилад, схожий на піч, і навіть жовтенькі кульки — полівітаміни, чудо новітньої медицини, яке видавали тільки деяким хворим (на вибір Говорової), бо на всіх бракувало.

— Надо же, как ви, бандеровки, докторше понравились! Вот мне бы так! — заздрила Райка-разлетайка, «блатнячка», що «замостирила» собі гнійну рану, яка перетворилася на абсцес, над яким довго мудрував навіть всесильний Касінський, і якби не його мудрість і вміння — лихом скінчилася б «замос-тирка» — спроба «припухнути» в лікарні, свідомо завдавши собі каліцтва.

Бесела, безтурботна Райка, справжнє «дитя дна», для якої тюрма — справді «мать родна», тут, у лікарні, де не треба працювати, де краще годують, розважала їх своїми жартами, часто непристойними, та й поводилася у межах розумного.

— Эх, девки, вот житуха! Знай припухай-кантуйся! Век бы в больничке припухала! На живот лёг, спиной укрылся... Не-уедно, да улёжно!

Отак, по одному, «блатних» можна було терпіти, це було навіть кумедно. Та коли вони збивалися в кодло, перетворювалися на диких звірів, яким не писані закони: «Закон — тайга, медведь — начальник!» У них були якісь правила, «понятія», дійсні тільки для «своїх», всі інші в’язні — тільки об’єкт для крадіжок та знущань. Змішати «політичних» та «блатних» — це був хитрий крок адміністрації, щоб зробити життя в таборі ще нестерпнішим, ніж роблять його дванадцятигодинна праця, голод, північний мороз.

Орисі довелося провести цю нестерпну зиму серед «блат-няцького» кодла, і вона на собі відчула, що значить, коли після виснажливого дванадцятигодинного робочого дня у шахті, після дороги до бараку — в суцільній темряві, після переклички, що здавалася нескінченною, ти не можеш спокійно впасти на свої нари і простягти натомлене тіло. Треба ще вистояти чергу до «каптьорки», щоб забрати свої речі. Залишити просто так на нарах — неможливо, негайно вкрадуть. Серед небагатьох «своїх» речей Орисі вдалося зберегти домашній плед з англійської вовни. Як він рятував її в дорозі та серед цієї нескінченної зими! Як берегла його від хижих загребущих рук! Не погоджувалася обміняти навіть на хліб у найлютішу скруту. Здавалося, поки вона береже цей місточок додому — є надія повернутися.

Марічка також мала приватну власність — якийсь чорний мішок. Такі видавали у таборах, щоб насипати сухих соснових голок. Велика цінність за умови, коли спати доводиться на голих дошках. Цінність подвоюється, коли твоє тіло складається іх самих кісток. Та ставлення Марії до цієї, власне, не такої вже й цінної речі дивувало. У лікарні користуватися власними постільними речами заборонялося. всі свої речі Марічка погодилася здати у «каптьорку», але чохол поклала під подушку — не віддам!

— Та нічого з ним не станеться, кому він потрібен? Навіть «блатні» не візьмуть! — переконувала Орися, але Марічка щодня перевіряла, чи на місці чорна, переснована для чогось чорними ж нитками тканина.

— Це — велика цінність, Орисю, — пояснила Марія згодом, коли вони стали подругами і могли цілком довіритися одна одній.

І розповіла...

Минулого року трапилося Марічці лежати у лікарні в Ухті. Потім лікар допоміг працьовитій і ретельній дівчині залишитися тут санітаркою. Скільки ж людських страждань довелося побачити, скільки очей навіки закрити! Найбільше запам’яталася палата, де лежали старші жінки-українки, яких було схоплено разом з дітьми і вивезено в Сибір. Жили в землянках, голодували. Діти почали вмирати від голоду. Тоді вирішили відправити кількох «делегаток» по хліб у рідне село. Ховаючись, пересідали з одного потяга на інший — і таки дісталися додому! Насушили сухарів, назбирали по селу теплого одягу для дітей і подалися назад. Дорогою перехопила міліція — без документів, утекли з місця заслання. Судили, дали по п’ять років, заслали на Північ. Жінки вмирали від пневмонії та страшного виснаження, та найбільше допікала їм доля дітей — як вони десь там, на чужих руках, не знаючи нічого про матір? Чи не зашлють кудись по дитбудинках, щоб росли яничарами в ненависті до всього українського? «Запиши мою адресу, дівчино, вийдеш на волю — напиши моїм, щоб знали, як загинула мама!» — попросила жінка з Донбасу. «І мою!» «І мою!» — ледь чутно ворушилися губи стражденних.

— Тут — понад триста адрес. Спершу намагалася запам’ятати, потім писала на клаптиках паперу, згодом зрозуміла — ненадійно, заберуть під час обшуку. Почала вишивати чорними нитками на чорному — нічого ж не видно, правда? Ніхто досі не здогадався. А якщо потерти крейдою — нитки стають білими.

— Як ти гарно придумала, Марійко! — прошепотіла Орися. — І мою адресу виший, гаразд?

— Ти що таке говориш! Навіть не думай! Тут адреси тільки мертвих. Бувало таке, що запишу — і зразу закриваю очі, упокоюється душа з надією, що колись прочитають рідні, дізнаються, отримають останнє «Прощай!». Хіба можу я тепер загинути? І ти не маєш права. Як щось зі мною — ти повезеш додому цей мій «чорний записник»! І вірша...

Якщо виживу тут, о Боже, благаю,

Поможи мені винести скарби, що маю, —

Адреси вмираючих в’язнів.

Вони ще при тямі Просили:

«Колись напиши моїй мамі».

В санмістечку в Ухті відразу я пишу,

Матрас вишиваю, його не залишу.

Як повернусь колись, знайду їхню родину...

Та чи станеться так? Може, й я тут загину?

— Ти мусиш вижити, Марічко. Мусиш вивезти звідси свій «чорний записник»! І вірші... — тонкий, вихований на класиці слух Орисі вловлював незграбність вірша подруги, але невправності форми переважувала сила та щирість почуття, вкладеного у рядки. — А за що ж тебе вигнали з лікарні? Як опинилася знову на загальних роботах, у шахті?

— Через обман. Ошукала хворого. Був там такий «блатний» авторитет, мав чиряка на нозі і його належало для знеболення колоти морфієм. А я одного разу схитрувала — поділила його дозу на двох ракових хворих, що страшенно мучилися від болю, а йому ввела фізрозчин. Прилітає через годину. В руках фінка, кричить: «Прірєжу, давай морфій! Я должен как Ісус Хрістос по волнам ходіть і болі не чувствовать, а ти меня обманула!» Була в мене ще ампула морфію, ввела. Заснув. Я викликала лікаря, лікар — табірну міліцію. Знайшли у нього фінку і ще один ножик — саме заточку виготовляв. Забрали. Але подружка його, медсестра, «заложила» мене головному — і знову в барак, знову в шахту. От бачиш, чим скінчилося? — показала на свої ноги, які, слава Богу, під дією лікування вже почали рухатися, і Марічка вже могла потроху ходити.

— Эй, девчонки, хто у вас вышивать умеет? — забігла якось у палату медсестра з «вольнонайомних» Тамара.

— Та яка ж українка не вміє вишивати? — здивувалися дівчата.

— Э, не скажите, не всякая! Мне нужно подушечку вышить моему Васеньке, чтобы по краю розы, а посредине — надпись: «Любимому Васеньке — моя любовь!» А за это, девочки, будет вам масло-сахар-белый хлеб!

Подушечок потрібно було дві — щоб до пари. Отримавши нитки, тканину, та обіцяний білий хліб з маслом та іноді ще й шмат оленини, дівчата із задоволенням видзьобували голочкою розкішні рожеві троянди, які Орися спершу намалювала на папері, а потім перенесла на подушку. Тамара була у повному захваті — такої мистецької, красивої подушки не мав жоден Вася в околицях!

Дівчата невтомно працювали — троянди розквітали під пальцями, що загрубіли від роботи та північнх вітрів.

— Ой, дуры вы, девки! Чё глаза портите? Куда спешите? Работа — не волк, в лес не убежит. Нет чтобы откосить, про-сачковать — вкалывают! Дуры, как есть дуры! Тут знай припухай, а они до ночи...

— А знаєш, Райка має рацію, — погодилася з «блатною» сусідкою Орися. — Куди нам поспішати? Довше вишиватимемо — довше полежимо. Поки не закінчимо ці «розочки», нас не випишуть. Хай носить Тамара хліб з маслом.

— Вот я и говорю — потянете резину — подольше полежите! — задоволено підтримала Райка.

Та скільки не «тягни резину», кінець однаково буде. Настав день, коли обидві подушки були готові. Тамара не поспішала приймати роботу. Прийшла якась невиспана, невдоволена, із синцем під оком... Хліба з маслом не принесла. Зате через кілька днів прибігла щаслива, якось навіть трішки ніяково попросила:

— Девочки, вы уж извините, но придется вам подушечки подправить.

— Що, троянди не сподобалися?

— Да нет, розочки замечательные, только надо «Басеньку» выпороть. А вышить — «Геннадию Александровичу». Не трудно вам будет? А за дополнительную работу — дополнительная оплата! — і Тамара окрім хліба з маслом поставила на тумбочку банку повидла!

— Вот счастье вам, девки, привалило! И Тамарке тоже! — раділа незлобива по натурі і не така вже й дика без свого «кодла» Райка, облизуючись у надії на ложку повидла, яка їй, безумовно, належала за мудрі поради.

— А таки пощастило нам, Орисенько, мов псові на Андрія! — розвеселилася Марічка. — Як добре, що Тамара знайшла собі не якогось «Банечку» — бо що ж тут за робота — якихось три літери спороти? Днів на три, не більше! А поки ми «Геннадія Олександровича» поміж трояндами втулимо — не менше тижня мине!

— А вы, девочки, не очень спешите. Васеньку порите, а с Геннадием не напрягайтесь, Тамарка баба шустрая, она себе за это время ещё пяток «любовей» организует. Заморочитесь пороть! — підтримала Райку Зінаїда, симпатична росіянка з «політичних», родом із самісінької Москви.

Зінаїда була тут особистістю відомою, навіть легендарною. їй вдалося... утекти! Неймовірна історія для цих північних країв, де мороз і безлюддя стережуть приречених краще, ніж варта. Ці пригоду розповіла дівчатам Райка ще у перші дні перебування в лікарні — розповіла з гордістю, з повагою до Зіни — попри все, «блатний» світ поважав силу і сміливість. В інтерпретації Раїси все відбувалося героїчно й відважно — Зіна утекла у вагоні з вугіллям. Непомітно пробралася у вагон — і так дісталася до «Беликої землі». Не замерзла, бо тікала влітку. Непомітно вибралася, понад рік переховувалася у добрих людей. А потім захотіла побачити маму. Отут її й схопили. Стежили.

Історія видавалася надто неймовірною. Якби все так просто — тікати могли б цілі бригади. Та не такий дурний конвой зі спеціально навченими собаками.

— А як же ти вибралася з вагона — вся у вугільній пилюці, як сталося, що ніхто не помітив? І на волі чимало таких, хто пантрує за втікачами! Невже таке щастя? — сумнівалися Ма-річка з Орисею.

Зіна спершу відмовчувалася — така вона, мовляв, щаслива, отак їй вдалося перехитрити всіх найхитріших, але потім, коли познайомилася з дівчатами ближче, тихенько розповіла їм, як усе було насправді. Ця історія виявилася набагато романтичнішою та вірогіднішою, ніж вигадка про вугільний вагон.

Зінаїда Кудінова вчилася у Москві в інституті, де вивчають східні мови, на відділенні, що спеціалізувалося на вивченні Китаю, тому знала звичаї країни та вміла розмовляти китайською. Ще під час війни вийшла заміж за красивого та мужнього Артема Кудінова — льотчика винищувальної авіації. Чекала чоловіка з фронту, тремтіла душею — і дочекалася. Та хвилини щастя були короткими — повоєнна хвиля репресій змела усіх, хто не потрапив під мітлу 37-го. За родом професії Зіна мусила спілкуватися з іноземцями. От і «пришили» шпигунство.

Та знання мови згодилося й тут. У зоні на кухні працювали китайці. Людина, яка знала їхню рідну мову, стала їм близькою. Старший серед них, Лі Шу Пенг, на той час дістав особливого привілею куховарити для найвищих офіцерів. Спокійні, невисокі на зріст, слухняні люди із жовтим кольором обличчя видавалися на перший погляд зовсім безпечними. Опинившись тут, на жорстокій півночі, вони намагалися триматися купки, щось там лепетали по-своєму, посміхалися і чемно кланялися, притискаючи худенькі жовті ручки до серця, чим остаточно підкупили серця наглядачів і начальства, а також переконали їх у повному підкоренні новій владі та відсутності будь-яких лихих намірів. Російською китайці майже не розмовляли, а дитячий лепет, побудований із самих інфінітивів за законами китайської мови, переконував кожного в їхній тупості та розумовій обмеженості. Спокійніших та потульніших в’язнів годі й шукати!

Звідки ж узялася легенда про легендарну східну мудрість та підступність? Звідки вислів — «хитрий, як сто китайців»? Спілкуючись із цими людьми, Зіна зрозуміла всю глибину їхньої мудрості, всю гіркоту образи на країну, яка так підступно їх обдурила, ненависті до її правителів та жаги помсти — в особливий, східний спосіб. Ох, і помилялися ж начальники, вважаючи, що мають справу зі скореним, напівдитячим народом! Ох, і хибними були їхні поняття про китайців лише як про добрих кухарів та слухняну прислугу!

Як можна було гадати, що нація, чия історія сягає у глиб тисячоліть. народ, що створив порох, збудував Велику Китайську стіну, відкрив таємниці творення порцеляни та шовку, насправді здатен лиш посміхатися та кланятися! Хоч би задля власної безпеки глянули у слідчу справу, поцікавилися, а ким був оцей маленький, тихий, послужливий, майже непомітний китаєць Лі Шу Пенг до арешту! Може, здивувалися б — радником посольства! Може, замислилися, а що ж оцей тупуватий на вигляд чоловік може комусь радити? Йому ж і місце тільки на кухні, і всі його думки лише про те, як догодити начальнику табору та його дружині, як повернути рум’янець на щічки його донечки, як накрити розкішний стіл для гостей із тих небагатьох продуктів, які завозилися з материка.

Нікому й на гадку не спадало, які думки рояться в цій голові! Які хитромудрі комбінації прокручує цей схований під високим чолом мозок! Як прагне він реваншу! Як мріє перемогти цю добре продуману, відпрацьовану, невідмовну у своїй жорстокості та запрограмованості на смерть систему!

Не може бути, щоб у цій стіні, що відділяє навіть найстрашнішу, найнадійнішу тюрму від світу, не виявилося шпаринки! А якщо шпаринка є, то витончений східний розум, вишукані китайські хитрощі віднайдуть спосіб визволити бодай одну жертву з пазурів червоного дракона!

Звісно, мріяти про втечу китайців з північної неволі — річ марна і безнадійна. За воротами тюрми жодному з них не вдасться розчинитися у людському морі — на їхніх обличчях викарбувана нетутешність. Ще десь на сході, ближче до китайського кордону, там, де люди звичні до такого сусідства, можна було б спробувати, але не тут, на півночі європейської частини країни. Для них цей шлях закрито, проте Зіна, жінка, що знає мову Великого Китаю, з повагою ставиться до їхніх традицій, розуміє і поважає душу китайців, може реалізувати прагнення до визволення! Важливо не те, хто опиниться на волі, важливо перехитрувати цю машину смерті! він покаже їм, цим зарозумілим європейцям, наскільки примітивною і недолугою вона насправді є! їм тільки здається, що все продумано, що голод, холод і вічні сніги нездоланні!

І Лі Шу Пенг взявся до роботи. Зовні це нічим не проявлялося. він так само пильно ставився до своїх обов’язків осо-бистого кухаря начальника табору. Готував смачні та поживні страви. Намагався урізноманітнити не таке вже й веселе меню радянської кухні. І думав, думав, думав...

У зоні кожен, хто має справу з продуктами, майже всесильний. За невеличкий шматочок масла вдалося через бригадира влаштувати Зіну на кухню. Пенг розпитував про все — як влаштована система проходів у бараки, як можна вийти за межі зони. І щоразу переконувався — неможливо. Неможливо ні вийти, ні виповзти, ні виїхати за межі зони навіть мертвим — кожному покійнику перед похованням спеціально призначений енкаведешник проколював штиком живіт. Можна хіба вилетіти. Якщо ти птах і маєш крила.

Крила у Зіни були. її чоловік, Артем Кудінов, був льотчиком. Залишалися дрібниці — повідомити йому про місце, де катується дружина, і розробити план її звільнення.

Хитромудрий китайський розум запрацював повільно, тихо й точно. Ніхто й не здогадувався, звідки така запопадливість у приготуванні до свята — дня народження господині дому, яке припадало на початок липня. Липень, тільки цей літній теплий місяць підходив для здійснення їхніх планів.

Щоб прийняти гостей, начальник не шкодував грошей. Тут, у цих диких краях, єдине задоволення, єдина розвага — накрити стіл, посидіти, поспівати, випити, закусити смачно й вишукано — китайський повар мастак на вигадки! Для цього довелося замовити деякі особливі компоненти для страв — китаєць, виявляється, мав у Москві зв’язки, а зараз, за умов зміцнення дружби з Пекіном, з’явилася можливість діставати деякі делікатеси... Для того й воювали, для того й проливали кров, щоб зараз, після війни, пожити по-людськи! Ну, написав там китайоза якийсь папірець по-своєму — дідько його прочитає, — ну то й що? Передали літаком у Москву кому треба. Потім інший літак передав продукти. Китайоза знову щось там накалякав, посміхаючись. Знову прийшла передача — якісь трави китайські. До речі, від цих трав у донечки такий апетит з’явився, такий апетит! Ну, як не дякувати цьому жовтенькому чоловічку, який любить їхню родину і дбає про здоров’я кожного!

У цих писаних ієрогліфами папірцях містилися не лише кулінарні рецепти. Пенг просив знайти льотчика Кудінова і передати йому план звільнення дружини.

І спрацювало!

Артем Кудінов домігся рейсу на Воркуту. І от настав липневий день, коли разом з продуктами він передав на кухню пакунок з одягом та взуттям для дружини. Пенг обдумав усе до дрібниць. Того вечора Зіна накрутила волосся на папільйотки. Накрила голову хусткою, так і прийшла, сіра, непомітна, замучена на ранкову зміну на кухню. У підсобці помилася, переодягнулася, взула туфлі на високих підборах, сукню — модну, нарядну, зі спідницею колоколом, обвила тонку — пальцями охопиш — талію широким, за модою, паском, зачесала накручене волосся у високий кок над чолом. І головне — підмалювала губи, нарум’янила щоки, та ще й нігті навела червоним лаком — саме губну помаду, пудру, лак для нігтів вимагав привезти на додачу до одягу хитрий Пенг. Про все подумав, про все подбав! У тонкій, немов тростинка, жінці Артем ледве-ледве, та таки упізнав свою колишню веселу й жартівливу дружину. Отак і йшли вони через пости — чарівна, немов саме коротке північне літо, жінка в модній сукні під руку з кремезним, широкоплечим льотчиком, героєм війни — всі груди в орденах. Жінка голосно сміялася, кокетливо погойдуючи сумочкою. Кому б спало на думку, що це не просто літун знайшов собі на ніч легкодоступну «вольняшку», ні, це відбувається найвідчайдушніша в історії ГУЛАГу втеча!

Лише один непомітний чоловічок із жовтуватим обличчям глянув услід красивій молодій парі. Лише одна пара розкосих очей провела поглядом слід своєї перемоги над червоним драконом у північному небі.

Отак вони і пройшли до літака, отак і вилетіли. І ніхто не похопився. Ніхто й не шукав. Аж увечері, на вечірній перевірці, коли не зійшовся рахунок, почали розпитувати та розшукувати. Бригада того дня вантажила вугілля. Пустили собак — нічого. За кілька днів усі забули. Доля самотнього втікача у тундрі завжди сумна — або впаде, заблукавши, й загине від голоду, або здадуть місцеві мешканці — за кожного втікача давали премії, тому не мали вони жалю до «ворогів народу».

Орися і Марічка слухали цю казкову історію із завмиранням серця. Вірили і не вірили. Надто все воно було неймовірно. І можливо водночас.

— А як же ваш чоловік?

— Спасибі, що вивіз, — сумно усміхнулася красивими навіть зараз, хоч і блідими вустами Зіна. — У чоловіка нова сім’я. У нашій країні засуджених розлучають дуже швидко, досить лише заяви однієї сторони. Вважають засуджених уже померлими. Артем і так настраждався за війну. А тут ще я... Ми не могли бути разом — мене б одразу знайшли. Вивіз звідси — і на тім спасибі. Я понад рік переховувалася в селі у далеких родичів. Ніхто нічого й не підозрював — тоді чимало біженців поверталися з евакуації, виглядали не краще за мене. Все було так спокійно, так спокійно, що я подумала — забули... Вирішила побачити маму. Так засумувала, так затужила — спасу немає. От і подалася в Москву. Одну тільки ніч з мамою і поговорили...

— Що, стежили за мамою?

— Навіщо? За всіма не настежишся. А стукачів у кожній комуналці було тоді... Та й тепер не менше... От наче глянеш — всі добрі, порядні, чесні люди, а кожен хоче чужу кімнату захапати. А тут — таке! Маму теж забрали...

— За віщо ж маму? Нелюди! — Марічка навіть кулаки стиснула, та не здивувалася, знала — є така стаття — «за нєдонєсєніє». Це коли рідна мати не донесла на рідну дочку, щоб повернути її на люту каторгу.