Лицарі любові і надії

Розділ 20

Минуло коротке північне літо. Вперше за роки, проведені в таборі, Орися мала змогу, час і сили спостерігати за дуже швидким, майже миттєвим розквітом природи. Щойно починав сходити сніг, якісь поки що підземні, потаємні явища починали вирувати у тонкому шарі ґрунту над вічною мерзлотою. Одна, друга, третя ніч несміливої весни — і якогось ранку прокидаєшся у зеленому — кожна травинка, кожна стебелинка, кожна квіточка спрагло тягнеться до ще прохолодного сонця — щоб не втратити марно жодної хвилинки тепла.

Працювала тепер лише половину зміни. Другу половину дня проводила у клубі. Таке розпорядження дав сам генерал Дерев’янко — цар і бог тутешніх місць. За його волею запрацював особливий підрозділ — агітбригада. Хор. Театр. Самодіяльний, але з професійних акторів та режисерів — їх на Воркуті хоч греблю гати. Останніми роками дещо зменшилася тривалість робочого дня, у поневолених з’явився вільний час. Хай краще співають, аніж мають виготовляти гранати, мудро розсудив генерал. Купити їм пару баянів безпечніше, ніж потім виловлювати листівки чи міни.

Безконвойне пересування від барака до клубу — особливий, безцінний привілей, хоч і всередині зони. Зате можна підійти до клумби, помилуватися зайву хвилину хоч якоюсь зеленою травинкою і квіточкою. І ніхто не кричить над вухом.

Роботу Орисі також підібрали з врахуванням її особливого статусу особистої піаністки особистої вчительки співів особисто дочки головного «особіста» Воркути. Швацька майстерня, де строчили наволочки та іншу постільну білизну, вважалася ласим шматочком — в чистоті, в теплі. Орися мусила берегти пальці. Також з особливого розпорядження. Завдяки доброму харчуванню — Ніна Павлівна щоразу приносила щось смачненьке, спокійному життю та теплому приміщенню Орися швидко відновлювала не лише здоров’я та гнучкість пальців, але й оту особливу свою красу — тонку і ніжну, акварельну, пастельну.

Пальчики вже не спотикалися на клавішах — літали ними, майже як колись удома. Орисі знову підкорялися Бетховен, Боккеріні, Бах, Штраус, Вівальді, частково — Шопен. Не всі шістнадцяті та тридцять другі ноти його вальсів могли укласти у бездоганно чисті пасажі її пальці, але наполегливе тренування давало результати. До репетиції з Ніною Павлівною Орися по дві години сиділа за інструментом — готувала партію фортепіано для акомпанементу співачці.

Якось відчула, що за нею спостерігають чужі очі. Не роздивилася у темряві чималої зали для глядачів — правда чи здалося? Потім почувся звук — чоботи, чоловіча хода, скрип дверей. Відчуття погляду зникло.

І от одного разу...

— Хто ви? — зірвалася, злякавшись, з місця.

Ноти, велика важка книга «Арії з опер» упала з підставки. Нотні зошити, ноти, написані від руки, розлетілися по всій сцені.

— Не пугайтесь, пожалуйста. Я услышал музыку — и зашел... Случайно...

Бід нього пахло мужнім і свіжим. Одеколон, не звичайний «Тройной», яким напахчувалися місцеві чепуруни так, що смерділо за три метри, хоч носа затуляй, ні, якийсь особливий, дуже приємний, та не гострий. Очі. Карі, та не чорно-карі, світліші, горіхові. Волосся, чисте, красиво зачесане за модою догори і трішки набік. Плечі — широкі, мужньо розгорнуті. Погони на плечах. Талія, по-юначому струнка, затягнута широким шкіряним паском. Форма. Дорога, така, як у старших офіцерів, на погонах — чотири капітанських зірочки. Шинель, накинута на плечі, — в залі холодно навіть улітку.

Схилився, почав збирати ноти.

— Не треба, я сама, — кинулася Орися.

— Ничего, это я виноват, это я напугал вас... Пожалуйста, сыграйте ещё. У вас замечательно выходит «Лунная соната». Пожалуйста...

Він не наказував — просив. Уперше людина в погонах не наказувала їй, Орисі Полянській, дівчині без прізвища, лише з номером.

— Гаразд. Але я знаю лише першу частину. Далі ще не вивчила, — наче вибачалася.

Бетховен наповнив залу повільним і розмисловим.

Орися пальчиками виплітала музичні візерунки, і крадькома позирала у перший ряд, туди, де блищав чобітьми, нога на ногу, молодий офіцер. Скільки йому? Не більше тридцяти, мабуть. Любить музику?

Капітан заплющив очі, майже як у філармонії. Насолоджувався звуками.

— Спасибо. Давно не приходилось слушать такого замечательного исполнения. У вас несомненный талант. Вам нужно в консерваторию, непременно в консерваторию! В Москву!

— В Москву? — посміхнулася Орися. — От у Москву мені якраз і не можна. Ви ж знаєте, мабуть, хто ми. З нашою статтею за сто кілометрів до Москви, Києва та інших міст, де є консерваторії, не підпустять. Ото й гратиму сама для себе.

— Кто знает? Многое меняется в мире, — загадково відповів офіцер. — А это вам от меня. Гонорар за концерт.

Шоколадка. Шоколад «Гвардійський»! В Орисі затремтіли пальці. Вона боялася навіть собі признатися, як любить шоколад, як хочеться їй цього чудового, чарівного, найсмачнішого та найкориснішого у світі продукту. Так хочеться, що руки тремтять і пальці не згинаються! Вона й мріяти боялася про щось таке.

— Ну, что же вы? Не любите шоколад? Впервые встречаю такую девушку! — посміхнувся офіцер і вміло розірвав обгортку. Зашелестіла обгортка — червона, із золотими літерами. Потім ще одна — зі сріблястої фольги. — Ну, откройте ротик!

Орися взяла з його рук плитку, відламала маленький шматочок і поклала до рота акуратним жестом, якого навчила мама — дівчина не повинна хапати їжу, мов соловецька чайка, якою б голодною не була, як би їй не смакували ласощі. Особливо у присутності чужих.

— Дякую, досить. Більше не хочеться.

Господи, як же їй насправді хотілося того шоколаду! За малесенький шматочок вона пішки бігла б до самого північного моря! Ще трішки, зовсім трішки! А як пахне!

Бідламала ще один шматочок.

— Тепер досить.

Офіцер поклав шоколадку на кришку піаніно:

— Ну, я пошел. Времени в обрез. Если можно, я зайду завтра. Шоколад ешьте, не стесняйтесь. Я ещё принесу.

Коли стукіт чобіт віддалився, і двері зачинилися, Орися відчула пустку. Пальці тремтіли, не попадали по нотах.

— Та що це сьогодні з тобою, Орисенько? — здивувалася Ніна Павлівна. — Вчора це місце ти проходила бездоганно, а сьогодні спотикаєшся. Щось трапилося?

— Ні, ні, нічого! — запевнила Орися, марно намагаючись зосередитися.

Репетиція скінчилася. Орися несла дорогоцінний дар у барак і думала тільки про одне — як не з’їсти зразу весь, як залишити хоч по маленькому шматочку дівчатам — Катерині, Дусі, Людмилі. Відламувала по крихітці, розсмоктувала довго-довго, аж поки шматочок не зникав, залишивши гіркуватий смак і відчуття щастя, чудового настрою, якого не було вже давно. Отямилася, коли залишилася лише одна смужечка. Обличчя залило фарбою сорому — ненажера! Скнара!

Дівчата й від малесенького шматочка були в захваті:

— Яка смакота! Це тобі Ніна Павлівна принесла? А вона де дістала? Такий шоколад лише офіцерам у пайках видають!

Орися відмовчувалася. Особливо боялася Катрусі — та як вчепиться, то витягне все. А так хочеться розповісти!

На щастя, Катерина була повна власними враженнями — переживала через Андріїв перелом.

— Досі в гіпсі. А коли знімуть — буде видно, що там з рукою. Іноді доводиться знову ламати і вправляти! — лякала сама себе. — Але ж в лікарні добре годують. І відпочине від шахти хоч трохи. Ти чула, хлопців почали заарештовувати! Там у них якісь справи... Я краєм вуха чула — готується страйк! Чоловічі зони хочуть не вийти на роботу. Вимагатимуть...

— Катерино, давай краще про любов. Дивись, он Стефка вуха нашорошила, — кивнула у бік відомої стукачки, яку нещодавно переселили ближче до них з Катериною.

— Давай заспіваємо тихенько! «Карі очі, чорні брови, не забуду вас ніколи»... Ну, Орисю, давай першим!

— Не можу. Ніна Павлівна заборонила без неї співати, — послалася на авторитет Орися.

Та Стефа вже втратила до них інтерес.

Зазвичай в’язень засинає ще на шляху до подушки. Брак сну — одна з неодмінних складових таборового катування. Та сьогодні Орисі не спалося. Щось тепле оселилося у грудях. Пальці ще пахли шоколадом і навіть на смак були, мов шоколадні. Ніс розкошував пахощами — шоколаду і... й одеколону, яким пахтів отой чоловік. Отой ненависний червонопогонник! Отой катюга, отой людожер! Це такі, як він, поневолили нашу Україну, це їхніми руками нищиться наша надія на незалежність, це вони...

Так, це вони. Але не він!

Він не може бути таким, як усі! Людина, яка ТАК слухає Бетховена, не може бути катом.

Можливо, завтра він також прийде. І принесе їй шоколад!

Господи, зроби так, щоб він прийшов!

І враз хвиля сорому накрила Орисю з головою, здавалося, відро окропу хтось вилив просто на голову. Оце твоя вірність ідеї, оце твоя любов до Романа, оце твоя справжня сутність! Щойно ворог поманив шоколадкою — а ти вже й готова цілувати власні пальці, що пахнуть ласощами, гвардійськими, солодкими, мов зваба, і гіркуватими, мов зрада, виготовленими в Москві задля спокуси отаким, як ти, слабким і забудькуватим.

Та голос розуму загортав у вату, роблячи не таким гострим голос шлунка — уперше за роки ув’язнення Орися не почувалася голодною!

Навіть тепер, коли регулярно приходили посилки від мами, коли Ніна Павлівна, знаючи голодне існування ув’язненого, приносила якісь крихти зі свого власного, зовсім не багатого столу, цар Голод не відступав. Молодий організм вимагав калорій, справжніх, поживних, важливих для свого росту, яких і близько не було у кращій за інші, зона ж «образцовопоказательна», але все ж табірній баланді, шматку глевтяка, що називався тут хлібом, ложці каші, де «крупінка за крупінкой гоняется с дубінкой». їсти хотілося всюди й завжди. Це вже не був той вселенський голод, коли в голові не залишається місця ні для чого, окрім їжі, не та глуха тупість до світу «доходяги», ні, зараз відчуття голоду, що притлумлювалося їжею на кілька хвилин, ставало особливим. Здавалося, що наїстися не зможеш ніколи. Що у шлунку утворилася бездонна діра, і навіть коли ти з’їси всі припаси їдальні — все одно смоктатиме хижим і підступним відчуттям голоду. Хижим — бо рве, як вовк. Підступним — бо робить тебе вразливим до кожної можливості отримати їжу. З будь-яких рук. І на те, щоб втриматися, не взяти, потрібна сила титана. А де вона у кволої дівчини?

Шоколад, справжній, без підробки, особливий трунок, володів чарівною здатністю позбавляти відчуття голоду. Його недарма назвали «Гвардійським» — він входив до спецпайків льотчиків, розвідників. Володів здатністю насичувати. Одна плитка — добовий раціон калорій.

Орися розкошувала. Нарешті кожна клітинка отримала свою дозу, нарешті набралася сили й заспокоїлася. Як добре засинати, коли не смокче в шлунку!

Як добре засинати з надією!

Наступний день приніс розчарування. Упродовж усієї репетиції — спершу на самоті з фортепіано, а потім разом з Ніною Павлівною Орися пильно прислухалася до звуків у темній залі. Тихо...

Минуло кілька днів.

Бін прийшов. Навіть трохи зарано. Орися тільки починала звичну процедуру — розпалила в пічці за сценою — інакше працювати неможливо, руки дубіли одразу. Грілася біля полум’я, підкладаючи акуратні полінця, а згори — вугілля. Оте саме, яке вони видобували у шахтах. Корисне, необхідне людям паливо, але якою ж важкою ціною дістаються ці блискучі чорні шматки, що перетворюються на золу, випромінюючи таке необхідне, таке життєдайне, особливо тут, на півночі, тепло.

— Давайте, я помогу.

Вправно кидав у пічку вугілля — совок за совком, видно було, що робить це не вперше.

Вогонь розгорівся швидко і гаряче.

— Холодновато сегодня. Совсем руки замерзли.

Його руки, напрочуд красиві, як для чоловіка, з акуратно підпиляними пилочкою нігтями, у відблисках вогню видавалися червоними, немов облитими кров’ю.

Орися сховала свої руки — надто грубими здавалися її пальчики з обвітреною, сухою від авітамінозу та їдкого господарського мила шкірою супроти пещених, білих чоловічих пальців з невеликими дивними свіжими саднами на кісточках.

Офіцер перехопив її погляд, заховав руки:

— Это так, работа...

Поставив ще одного стільця поблизу піаніно.

— Ну, что вы мне сегодня сыграете?

Пічка швидко наповнила простір невеличкої сцени теплом. Орися зняла тілогрійку, хустку, залишилася у домашній в’язаній кофтинці — тонка, мов стеблинка. Косу, акуратно заплетену, перекинула на спину, щоб не заважала. Сіла на край стільця, випростала спину — так вчила іще домашня вчителька музики, за цю поставу і професійно правильну постановку рук дуже хвалила її Ніна Павлівна. Розім’яла руки. Пробіглася по клавішах гамою. Спробувала один з прелюдів Шопена, з тих, що вже технічно могла подолати. На середині збилася.

— Вибачте, голова...

Голова справді запаморочилася. Не від офіцерського одеколону, звісно, від запаху зі згортка, який офіцер поклав на стільця поруч. Пахло... ковбасою. Голодний вчує навіть молекулу цього небесного аромату за кілометр. Мабуть, спрацьовують якісь підсвідомі механізми, і шлунок миттю наповнюється гострим, їдким соком, кров відливає від голови — ото й голодна непритомність. Після шматка хліба та ранкової миски минуло вже півдня.

— Простите, простите меня, — похопився офіцер. — Я не подумал. Это для вас. Минутку, я порежу...

Білий хліб. Масло. Ковбаса. Краківська, ціле кільце! Господи, як же пахне! Хіба буває на світі запах приємніший, кращий за запах ковбаси із часничком!

— Давайте немного поджарим, так будет вкуснее! Мы на фронте так и согревались.

На фронті... Значить, воював. Не всю війну відсидів у теплі, захищений від ворожих куль колючим дротом.

Офіцер вправно порізав ковбасу складаним ножем на шматочки, підніс, настромивши на ніж, до вогню в пічці. Ковбаса зашкварчала й запахла — хоч умлій! Обережно і вправно, не втративши жодної крапельки жиру, поклав на хліб.

— Вот теперь самая вкуснятина!

— А ви? — не забула про галицьку ґречність Орися.

— А я только что пообедал. Борщ сегодня замечательный! На кухне у нас одна хохлушка работает — отличный борщ варит!

Орися мало не вдавилася ковбасою:

— Ми не хохлушкі. Ніколи не називайте нас так. Ми — українки.

Офіцер ствердно кивнув. Ці бандерівки — дивні. Ображаються. Але хай вона поїсть, ця тоненька, мов лісова фея, дівчина. Господи, яке ж вродливе створіння! Навіть грубий бушлат, навіть потворна хустка не можуть сховати юної, незайманої вроди. І отаких красунь ці бандерівці ховали по лісах! У дівчини — безперечний талант, голос просто унікальний, небесний. І музичний дар рідкісний. Недарма ж його як громом уразили звуки.

— Хорошо. Украинки так украинки. Ешьте. Остальное возьмете с собой. Давайте, я хлеб порежу.

Бін знав, що ножі належать до заборонених предметів, але не хотів чомусь, щоб ця дівчина ламала хліб своїми тоненькими пальчиками і ковтала, мов голодний звір. Хай все буде по-людськи.

Білий хліб. Справжній. Виявляється, на світі є ще білий хліб! І масло. Справжнє. Вологодське. Райські пахощі. Виявляється, вологодський буває не тільки конвой.

Як тепло, коли ситий! Як зігріває тіло кров, коли вона повна чимось корисним. Як легко пальчикам! І Шопен ллється хвилею.

Сьогодні Орисі вдавалося все.

І наприкінці пролунали оплески, хай навіть і єдиного глядача.

— Это вместо цветов!

Утім, пакунок з ковбасою був ціннішим за будь-який розкішний букет.

— Позвольте поцеловать вашу руку! Артисткам положено!

Уперше чоловічі губи торкнулися Орисиних пальців. Зніяковіла не стільки через сам факт поцілунку, як через свою загрубілу, пошерхлу шкіру — аж ніяк не для вуст!

— Извините, спешу! Служба!

Офіцер хвацько клацнув закаблуками.

Коли карбовані кроки стихли, Орися відчула, що пригортає пакунок до грудей. Ніжно, як немовля. Шлунок, повний небесної смакоти, воркотів по-котячому задоволено і сито. Кров, гаряча, молода, припливла до щік, за якусь мить повернувши їм барву липневого світанку.

Ніна Павлівна не упізнала Орисі у цій квітці, що розсипала звуки і пахощі щедро і трояндово-ніжно.

— Що це з тобою, дівчинко? Тут хтось був? — повела носом.

Навіть «вільний», та напівголодний усе ж, ніс, вловлював

недоступний простим смертним запах краківської ковбаси безпомильно.

— Пригощайтеся, Ніно Павлівно, — щедро намастила маслом білий, пухнастий, довоєнний хліб Орися.

Актриса ковтнула зрадливу слину — «на волі» також було нелегко прогодувати себе, навіть на службі в «самого».

— Це від кого? — повторила підозріло.

І Орися аж тепер усвідомила, що не знає імені офіцера.

— Та так, від... шанувальника таланту! — викрутилася, паленіючи.

— І що, шанувальник випадково приніс оцей пакуночок? Класично — «масло, сахар, бєлий хліб». А ковбаса — замість цукерок. Стривай, тут іще й шоколад. «Гвардійський». Серйозний у тебе шанувальник, Орисю. Будь не просто обережна, а дуже-дуже обережна. За все треба платити.

Як і чим треба платити за увагу чоловіка в погонах, Орися знала. Були такі, що платили. Потім розплачувалися соромом, відокремленістю від «своїх», вагітністю, пологами десь в окремій зоні «для мамок». І тим, що ніколи більше не бачили своїх малюків, відокремлених від матерів у спеціальних дитячих будинках, таких самих крихітних з/к, засуджених без суду на сирітство. А ще — не могли потім вийти заміж «за своїх», втрата цноти у таборі вважалася серед українок страшним безчестям.

Якби офіцер грубо присікувався, чіплявся, простягав руки, вона знала б, як боронитися. Але ж...

Він був з іншого світу. Такий елегантний, витончений, вихований. Ані зайвого слова, ані руху. він не такий, як інші. Виявляється, є десь між тими брутальними московинами і такі — що вміють цілувати руки, що пахнуть, мов весняний ранок, що слухають Шопена.

А як він дивився на неї! Справжнім чоловічим поглядом. Як добре, що саме сьогодні вона витягла з посилки цю майже нову кофтинку — свою святкову, особливу. Як гарно облягає вона її дівочий стан... А він дивився, дивився... він бачив у ній жінку. Не дівчинку, не дитя, не подругу дитячих ігор, як Роман — жінку!

Попри всі біди, попри голод і неволю, вона дозріла, розквітла тут, за ґратами. Увійшла у пору жіночої зваби, отого першого цвітіння... І хай там що, дівоче серце тріпоче, чекає.

її серце не має права чекати ні на кого, окрім Романа. І вона не збирається ані духом зрадити їхнє кохання. У неї ані думки немає про якусь близькість, цього вона аж ніяк не допустить.

А на руці підступно горів слід від чоловічих вуст. Хотілося сховати в кишеню, здавалося, кожен бачить.

І пакунок. Позбутися, негайно позбутися!

— Ніно Павлівно, чи не можете забрати до себе? — спитала, судомно пригортаючи дорогоцінний хліб до серця.

— Ні, — чесно відповіла актриса. — Я не витримаю, з’їм.

У цьому не було ані пози, ані ганьби. Кожен, хто знав голод, розуміє — несила витримати запаху їжі, тим паче такої рідкісної та смачної. По крихті, по шматочку зникне не тільки пакунок, а й папір. Не з’їсти — неможливо.

— Що робити? Я не зможу все з’їсти зараз... І в барак нести не можу...

— Я залишу в кабінеті директора, у сейфі, разом з нотами, — запропонувала пані Ніна, розуміючи, як розривається душа дівчини між голодом і бажанням з’їсти все й одразу, та необхідністю пояснювати подругам походження дарунка, склад якого видавав усе.

— А чим це від тебе так гарно пахне? — обнюхувала Катерина з підозрою. — Знову шоколадка?

— Де там! То я заникала шматочок, — виправдовувалася Орися.

— Ну й сила волі у тебе! — позаздрила Катря. — Я б усе змолола негайно.

Тепер Орися чекала кожної репетиції з подвійним почуттям — чекала і боялася.

А він зник. Надовго. Тиждень, другий...

З’явився, коли Орися вже зітхнула з полегшенням — минулося. Потім зітхала вже інакше. «Це мені шоколаду хочеться!» — заспокоювала сама себе. А серцю хотілося іншого.

— Я люблю Романа! Я люблю Романа! Я люблю... — повторювала вже уголос, наче відбиваючи ритм гамам і пасажам, етюдам і вальсам.

Я люблю...

Переконувала сама себе, ворожила, заклинала. І не могла вдіяти нічого. Залишалося єдине — розповісти Дусі. Вона б відшептала не згірше будь-якої ворожки — уподобати собі ворога у золотих погонах — це ж гріх нечуваний!

А ворог, лютий, лихий, ненависний — от він. Виник, мов чортик з коробочки. Намалювався останнім сонячним променем на молоці надвечірнього туману, ледь блиснувши новим погоном — одна велика зірка світилася не згірше за Кремлівську.

Орися не могла здобутися на слово — з новою зіркою належало вітати. Але зірки, що засвічувалися на офіцерських погонах, зазвичай означали якусь велику перемогу «їх» над «нами», а отже — згасла чиясь зоря із «наших». А може, ні, просто час надійшов на підвищення, — заспокоювала себе Орися, не в змозі таки відвести очей від погонів та... плечей...

— А вот и я! — хвацько клацнув закаблуками майор. — Простите, не представился. Капит... Да нет, майор Крутов, Виталий Николаевич. Родом из Москвы. Воевал. Танкист. Вот это, — показав ряд різнобарвних колодочок, — военные награды, а эти — после войны.

— А за що ж дають такі нагороди після війни? — несміливо запитала Орися. Здогадувалася, звісно. Та хіба це її справа?

— За службу! Вот закончили важное дело, долго вели следствие, трудно было, и награды — заслуженные. И звание, как видите. Но это не главное. Главное в другом. Тепер я буду служить здесь, в Воркуте. Поближе к вам...

— Навіщо? Цього вам не можна. Це не дозволено... За зв’язок із зекою можуть...

— Ну, это уж моя печаль, — что можно, чего нельзя. Главное, чтобы вы, Слава, относились ко мне так же, как я к вам.

— Слава? Це хто, Слава?

— Это вы. По документам вы — Орислава. Орися — это очень уж по-украински, а Слава — это по-офицерски, отличное имя, как раз подходит.

— Але ж мене звуть Орисею...

— А для меня будешь Славой! Ну, хватит разговоров. Дай...

— Ні! Нізащо! — сахнулася Орися, наїжачившись в обороні.

— Да что с тобой? Дай руки! Я привез кое-что из Москвы. Тут и не достанешь...

Крем. Крем для рук. Справжній. У красивому тюбику з балериною. Невже десь у світі ще є фабрики, які випускають такі необхідні жінкам речі? Орися так зачудовано дивилася на білу смужку, що змійкою виповзала з туби, зачаровано вдихала запах. Майор узяв її руки в свої і заходився змащувати. Ніжно. Його м’які теплі долоні передавали внутрішнє глибоке тепло, зігрівали краще за сонце.

Та що ж це із нею? Стоїть, немов паралізована, і вдивляється у карі, горіхово-теплі очі... ворога... її руки, ніжно зігріваючи, тримає... ворог... От уже... Що це? її щоку коле... гострий куточок якоїсь з його орденських планок... І чоловічі, ворожі чоловічі руки горнуть її до себе. Ніжно. По-справжньому.

Бідсахнулася... Та це ж якийсь підступний, хижий вир! Затягує, засмоктує...

— Даруйте, я мушу працювати! — і майже побігла до рятівного фортепіано, схопилась за кришку, немов за соломинку. А вир, підступний, лихий, закручував своє магічне і бездонне коло просто під ногами... Ось воно як — коли пригортають чоловічі руки... Ось воно як — почуватися жінкою...

— Извини. Я не хотел напугать тебя. И сегодня совсем нет времени. Новое дело. Вырвался буквально на минутку... Ну, что ты молчишь? Скажи хоть слово! Скажи, что ждала меня, что волновалась! Что ты, как каменная!

Орися й справді мов закам’яніла. Що вона могла сказати цьому чоловікові, який уже знайшов для неї своє, чужинське ім’я, який звертається до неї на «ти», який чекає якоїсь відповіді.

— Да, совсем забыл... Тут кое-какие продукты для тебя. Ешь, поправляйся. Ты похудела за эти недели.

Орися приготувалася відмовитися, твердо налаштувалася не брати цього важкого пакета, від якого так запаморочливо пахло! Та змій-спокусник приготував більше:

— Тут ещё ноты... Я одолжил у мамы. Она у меня учительница в музыкальной школе. «Русские романсы». С аккомпанементом.

Орисині руки вхопили безцінний зшиток і несамохіть притулили до серця. Пальці гарячково гортали сторінки:

— «Соловей» Аляб’єва! Яке щастя! Ніна Павлівна так шукала...

— Если успеете разучить к празднику — это будет лучшей наградой за мои труды. Но придется переписать — сейчас и в Москве нелегко достать хорошие ноты.

Подяка ішла справді від серця:

— Дякую вам щиро! Я швидко перепишу, не турбуйтеся!

Велика нова зірка на погонах ще раз блиснула у темній, мов північний вечір, залі. Двері зачинилися, й Орися залишилася сама. Ні, не сама. І навіть не на самоті з пакунком, що пахтів уже знайомою сумішшю смачного. І не на самоті з нотами. Ні. Тут, на сцені, у неї був постійний глядач, підглядач і чи не співрозмовник. Він усе бачив, усе чув, усе знав. Він стояв тут на повен зріст, на всі свої портретні три метри. Він мружив брову, дивився пильно, не зводячи очей, куди б ти не пішов, де б не стояв. Посміхався хитро у свої кавказькі вуса. Грів на плечі зірку. Одну. Але величезну, завбільшки з Орисину долоньку. Він, генералісимус Сталін.

Він був завжди на сцені разом із ними. Ніна Павлівна дуже пильнувала, аби хтось, збережи Господи, не «перекривав» портрета, не стояв спиною до нього, навіть хор шикувала з прогалиною посередині. Це погіршувало умови звучання, але покращувало умови сприймання — виглядало, наче сам товаріщ Сталін співає разом із ними, в єдиному творчому пориві.

Під час нескінченних Орисиних тренувань вони залишалися удвох — Орися і Сталін. Його погляд впивався у спину, гострий, мов шпичка.

Він бачив усе. І офіцера на ім’я Віталій Миколайович Крутов з новою зіркою. Бачив — і посміхався. Хитро. Мабуть, це ще одна хижа пастка для неї, української дівчини Орислави. Орисі. Чи по-офіцерському — Слави.

Слави офіцерської підстилки — ось чого хоче для неї товаріщ Сталін. І цей красивий, розумний майор, він теж цього хоче. І цей пакунок, що пахне маслом і білим хлібом, хоче того ж.

Думки снувалися довкола слова «зрада», а зрадливі пальці, намащені чудодійним кремом, самі розгортали пакунок, самі хапали вже нарізаний на товсті скибки білий, мов українська паляниця, хліб, зуби гризли ковбасу, а очі милувалися великою банкою тушонки з чарівно-милою коровою на етикетці. Люба моя корівонько, яка ж смакота чекає нині дівчат! Додаткова вечеря... У Катерини збереглася ще жменя крупи з посилки, а в Орисі — цибулина. Ох, і свято у них буде! Ні, не сьогодні, сяйнула думка. Післязавтра — Покрова. їхнє свято — день

УПА. Зберегти, не спокуситися, залишити на свято... Ой, як же важко! Та сьогодні Орися почувалася сильнішою. Цар Голод не так міцно тримав її за горло. Рефлекс перших років, коли тримали разом з «блатними», і пайку, а тим паче посилку могли просто вкрасти, послабився. Після створення спецтаборів, коли «політичних» звели докупи і відділили від «соціально-близьких», думаючи, що це погіршить становище, насправді його покращили — припинилося злодійство, і можна було навіть такий безцінний скарб, як банка тушонки, відкласти на потім.

— О, та у нас знову були гості! — повела носом Ніна Павлівна.

Орися на виправдання підсунула заздалегідь намащену маслом скибку хліба і шматок ковбаси. І відкрила ноти на сторінці, де розсипалися фіоритури «Солов’я».

Та Ніна Павлівна глянула суворим оком.

— Хто це приніс. Хто він, Орисю?

Сьогодні Орислава могла відповісти.

— Майор Крутов.

Замість відповіді Ніна Павлівна підвелася і зробила кілька рвучких кроків по сцені.

— Крутов... Капітан Крутов. Значить, уже майор... — говорила ніби сама до себе. — Красивий мужик, нічого не скажеш. Інтелігент. Тямить у мистецтві. Сам співає під гітару. Душевно співає, чисто. Доводилося чути. Я тепер «вхожа» до «самого». А там на свята збираються вершки тутешньої «аристократії» в погонах. Цікаві розмови точаться за столом після добрячої випивки, Орисю, цікаві...

Ніна Павлівна зупинила невластивий її королівській поставі різкий, поривчастий рух, нависла на Орисею, що зіщулилася на своєму стільчику біля піаніно, чекаючи нищівного удару. Прошепотіла у саме вухо, аби не чув кавказець-генералі-симус:

— Віталій Крутов — слідчий КДБ. Звання майора отримав достроково за викриття націоналістичної групи, що діяла... Ну, тобі не треба знати зайвого. Отакі вони — романтичні, красиві, витончені... кати.

— Господи, прости мені...

— Заспокойся, дівчинко. Тобі нічого прощати. Ти не зробила нічого недостойного. Він приносить продукти — бери. Ти мусиш вижити і не втратити свій талант. А голос — він чутливий до всього, і до голоду теж. Це вони тримають нас тут. І якщо хтось із них — менший звір, як інші, то користуйся цим. Задля свого майбутнього. А ковбаска смачна. Добре їх годують, героїв!

Ніна Павлівна узяла ще шматок ковбаси, яка тепер чомусь не лізла Орисі в горло, і підморгнула портрету на заднику сцени. Погано, мовляв, пильнуєш своїх офіцерів, батьку. Що ж вони в тебе у бандерівок закохуються?

— Ну, давай розбирати «Солов’я»! Яка ж чудова річ!

—Я... я не можу... Я не буду співати на замовлення цього... — Орися навіть стиснула кулачки і блиснула голубінню очей, мало не розхлюпавши.

— Будеш. Іще як будеш! Ти тут — актриса «крепостного театру», і будеш співати все, що замовить «барін». І «Пісню про Сталіна», і «Родіна моя», і «Наш паровоз». А «Солов’я» вже й сам Бог велів!

Останні тижні перед концертом минали в такій гарячці, наче готувався виступ на сцені у Кремлі. Кожен номер повторювали по десять разів, на генеральній репетиції було стільки начальства, ніби готувалося взяття рейхстагу. Репертуар, і без того узгоджений ще на початку, просіювався ще і ще раз.

— Нет, это не пойдет! — рішуче заперечив начальник КВЧ проти «Блохи». — Что это такое? «Жил-был король когда-то, при нем блоха жила?» Какая-такая блоха? Вы на что намекаете? На антисанитарию? Никаких блох!

— Да это же классический репертуар! Это пел сам Шаляпин! — без особливого ентузіазму відстоювала своїх співаків Ніна Павлівна, знаючи, що тупоголового начальника не пробиває ані логіка, ні авторитет, хоч би й самого Шаляпіна.

Навіть такі, здавалося б, абсолютно «чисті» в ідеологічному плані пісні, як «Родіна», прослуховувалися ще і ще раз, аби жодна похибка не вкралася і не викликала якоїсь двозначності. Вже хто-хто, а офіцери безпеки знали, як легко стати в’язнем у країні суцільних підозр. Чи не їм самим доводилося засуджувати до великих термінів типографського робітника, який з утоми, несамохіть, звісно, помилково набрав літеру «р» замість «т» у прізвищі керманича, чи невдаху хормейстера, хор якого підспівував солістові на риторичне його запитання «Хотят ли русские войны?» підступним фашистсько-провокаційним «Хотят, хотят, хотят, хотят!»

У Ніни Павлівни тремтіли не тільки руки, а й голос.

У піснях, які мала виконувати Орислава, жодної крамоли не вловили — «Соловей» тьохкав цілком аполітично, арія Наталки Полтавки теж не викликала підозр — наша пісня, про дівку «просту, некрасиву, з добрим серцем, не спесиву», наша дівка, цілком радянська, соціально близька.

На три останні репетиційні дні та день концерту усіх учасників звільнили від роботи. Це було величезним щастям — просто відіспатися, просто полежати, просто подумати... І потеревенити — адже Катруся з її чудовим сопрано також зусиллями подруги опинилася серед учасниць хору. «Протягнула» у хор і Дусю — голос дівчини зачудував Ніну Павлівну, та от лихо — Дуся відмовлялася співати пісні про Сталіна! Мовчала, зціпивши зуби — і ані пари з вуст! Даремно просила її Орися хоч рота відкривати. «Я не знаю цієї мови. Не можу. «Ой, у вишневому садочку» — скільки завгодно. А по-чужинському — нізащо!» Навіть послаблення режиму для учасниць художньої самодіяльності напередодні концерту — величезна пільга для змучених дванадцятигодинною щоденною працею людей не прихилили її серця до чужинського співу. «То великий гріх — славити антихриста! Не буду!» Щоб таки допомогти талановитій дівчині навіть попри її галицьку затятість, Ніна Павлівна створила ще й вокальний ансамбль, який виконував ліричні пісні. Отам Дуся показала себе!

В один із цих вільних днів Орисю викликали в «каптьорку» і переодягнули — видали нову, «першого строку», тілогрійку, бушлат, валянки, підшиті гумою. Видали й власні, з маминих посилок, речі — туфлі, вишиванку, чорну спідничку. Щоправда, спідничка виглядала, немов зі старшої сестри.

— Да что ж такую широкую мама вислала-то? — насупилася «каптерша», літня жінка з «битовічек», засуджених за побутові злочини. Саме такі й потрапляли на «хлібні» місця. — Она, поді, на тебе і не удержится... Упадьот прямо на сцене, неровен час. Давай подошью!

І заходилася вшивати у поясі спідницю. Не уперше, батьки висилали одяг, який носили їхні діти до ув’язнення. Хіба ж материнське серце в змозі уявити, що коїть голод з дівчинкою, в якої вдома завжди був поганий апетит? У листах мама писала: «Доню, я знаю, що ти не любиш сала, але прошу тебе, їж, відживляйся... »

Перед виступом їм належала додаткова, та ще й індивідуальна лазня. Повели удвох. І залишили надовго.

Чисто вимите волосся весело закучерявилося на скронях. Густе і довге, воно потребувало часу, щоб висохнути.

Орися поділилася з подругою скарбом з балериною на тубі.

Катруся довго не розбиралася — намастила кремом не тільки руки, а й обличчя, посічене північними вітрами.

— Як пахне... Стривай, Орисю, а звідки це? З тих самих рук, що й шоколадка? Це все Ніна Павлівна?

Та в голосі Катерини вчувався сумнів — не такою вже й всесильною здавалася їй колишня зека, хоч би тепер і звільнена.

Орися не почувалася на силі розповісти подрузі про офіцера. Особливо про почуття, які будили в її серці широкі плечі, сильні руки, тихий глибокий голос. Це було анітрохи не кохання, ні, в жодному разі! — але ніхто досі не піклувався про неї так зворушливо. І їй... так потрібне було це відчуття себе жінкою, відчуття своєї необхідності комусь, визнання того, що цей красивий, сильний і мужній чоловік подоланий її жіночністю, яка, здавалося, навіки втрачена. Але ж цей сильний і мужній офіцер — один з катів, які «вибивали» зізнання в їхніх хлопців. «Вибивали» з властивою їм мужністю і силою — зазнаючи травм на роботі — згадалися збиті кісточки пальців. Вони з різних світів і жодні почуття не можуть збудитися між ними. Окрім ненависті до ворога. Та ненависть не приходила, скільки б Орися її не кликала.

— Ой, Орисенько, яка ж ти гарна! Віджила, засвітилася... Не те що я — на морозі, на всіх вітрах...

— Ніколи не знаєш, що тобі в житті згодиться. І що врятує... Як я ображалася на маму за те, що вона змушує мене, малу, три години денно сидіти за фортепіано і товкти гами!

— Твоя правда, Орисю. Таких, що грають, тут не бракує, зібрали цвіт з усього світу. Навіть професійні актори, піаністи є, а Ніна Павлівна обрала тебе.

— Моє щастя, Катрусю... А як Андрій? Гіпс уже зняли?

Катерина посвітлішала лицем, як щоразу, перемкнувши себе

на Андрія.

— Гіпс зняли. Але пише тепер лівою рукою. Каже, правою не може поки що. А лівою — зовсім не схоже, ніби інша людина писала. Просив чомусь знищити всі його колишні записки. Чому?

— Він знає, чому. Якщо просив, так і зроби, Катерино, — чомусь посуворішала Орися. Тривога штрикнула серце.

— Ні, я не можу! У тих перших листах стільки добра і гарних слів про кохання! Вони мені дуже дорогі! Кому це зашкодить! Та ще й так гарно написані... Тепер Андрій так красиво не може — рука... Хай хоч у мене збережеться його каліграфія.

— Не жартуй, Катре. Йому там видніше. У хлопців неспокійно. Чула, що Дуся розповідає?

— Та чула я. Знаю. Вони готуються до страйку! Але до чого тут кохання?

Орися не відповіла. Серцем відчувала, що кохання, страйки, допити, записки, які передає від Петра, хлопця, з яким познайомилася за листуванням, комусь із очільників майбутнього повстання Дуся, Андрій, слідчий Крутов зав’язані в один тугий клубок, та не могла вловити кольору ниток, напряму струму в цій мережі. Знала одне — це смертельно небезпечно.

Святково прибрана і освітлена сцена виглядала чомусь місцем особливо небезпечним. Цифра «35» у віночку зі штучних квітів символізувала зрілий вік країни, що перемогла світовий фашизм і будувала світле соціалістичне майбутнє. Просто тут, у шахтах, їхніми мозолистими руками й будувала. На повен зріст стояв, зробивши впевнений крок у майбутнє, вождь світового пролетаріату, й усміхався усім з-під кавказьких вусів. Чи насміхався...

Ніна Павлівна у довгій чорній сукні, в рукавичках до ліктя, які невідомо звідки з’явилися в її скромному гардеробі, виглядала королевою. Лише перелякані очі дисонували із загальним святковим настроєм. Усоте нагадувала, щоб ніхто, заступи Господи, не опинився спиною до портрета генералісимуса, щоб усі розправили плечі, стояли на сцені прямо, не горбилися, тримали ноги укупі, зайво не посміхалися — начальство не любить бачити розхитані, цинготні зуби, що віялом вилазять з рота. Це неестетично. А начальство любить, щоб усе — красиво.

Концерт розпочався несподівано. Щойно оголосили «Пісню про Сталіна» і завіса поповзла у боки, відкривши спершу постать рідного і близького посеред сцени на повний зріст, як особисто генерал-майор Дерев’янко встав і почав аплодувати. За ним підвелися й усі присутні — партійний та громадський актив міста, а також передовики виробництва, яким пощастило зайняти задні ряди та гальорку. Аж згодом хор зміг розпочати. Ніжно, зворушливо звучала у виконанні з/к «Песня о Родіне»: «Дай мне такое дело, чтоби сердце пело, верь мне, как тебе верю я!» Адже Родіна вже дала їм «такое дело» — спершу «пришила» «дело», потім дала кайло в руки. Та були серед них і такі, що співали цілком щиро, і продовжували вірити, не зважаючи ні на що.

Орися тремтіла за сценою — не від холоду, від скупчення людей тут було навіть душно, від тривоги. У неї було ще два виходи — як акомпаніатора і власний, з «Наталкою Полтавкою». До звичайного хвилювання, завмирання серця у передчутті успіху — інакше й бути не могло, домішувалося ще й таке, про що боялася зізнатися власному сумлінню. Там, десь у глибині залу, горів вогонь очей, які з усіх учасниць хору вирізняли лиш її. Тепло цих очей змушувало тремтіти серце і розправляти плечі. Намагалася стримати посмішку, перетворити щасливе сяйво на стримано-серйозний вираз обличчя, необхідний для виконання обов’язку, та це не вдавалося.

Коли пролунало «Арія із опери «Наталка Полтавка», глибоко вдихнула і... Видихнула, аж коли «Соловей» відтьохкав останню ноту. Невже ці оплески — їй? Невже ці люди в погонах, від золота яких аж темно в очах, невже ці жінки в дорогих сукнях аплодують саме їй? Це їй кричать «Браво»!

— Ну, тепер давай на «біс»! — це Ніна Павлівна.

— Арія Оксани з опери «Запорожець за Дунаєм»! — оголосив ведучий. Оголошувалися лише назви творів — у виконавців немає прізвищ, є тільки номери, а концерт таки святковий.

І полилося:

Місяцю ясний, зорі прекрасні,

Зорі — як очі темної ночі,

Зорі — як очі темної ночі.

Вас я благаю — грудь облегчіте,

Вість принесіте з рідного краю!

Орленьку сизий, соколе бистрий,

Ви ж бо на волі, в широкім полі...

Вас я благаю — грудь облегчіте,

Вість принесіте з рідного краю!

Як не затремтів голос, як не пролилася сльоза від цього «Вість принесіте з рідного краю!» Розчулилися навіть жінки із чорнобурками на плечах, притулили до очей хустинки на-манікюреними пальчиками.

— Какой голос у дєвочкі, какой голос! — не шкодувала долонь дружина генерала.

— Зато песня какая-то... Про какой-то «рідний край»... Ідєологічєскі нєвидєржанная... — зморщив носа Дерев’янко.

— Нормальная песня. Ето ведь оні за Дунаєм... Опера такая, старінная.

— А... Ну, еслі старінная... Что я, не понімаю?

— Зато голос, голос какой! — захоплювався полковник Степанов, витираючи носовою хусткою почергово то носа, то лисину, з якої градом котився піт — чи то від надміру людей у залі, чи то від зайвих емоцій. — І фігурка какая! І коса... А лічіко...

— Ну, ти потіше тут, Сергей Онуфріевіч, со своімі востор-гамі, жена услишит! — масно посміхнувся генерал.

— Да хрен она услишит, глуховата, — зітхнув полковник і озирнувся на дружину, що захоплено аплодувала і перемовлялася з такою ж полковницею, як сама, та ще й у такій самій сукні — саме такі завезли перед святами на промтоварну базу. Навіть модна зачіска з буклями, навіть пудра й помада не додавали краси поморщеному личку.

— Не скажи, ето она к чему не надо глуховата, а еслі что — мігом услишит. І напішет. А парторганізація с аморалкой строга... Так что осторожно! — з розумінням підморгнув генерал.

— Да что нам, впервой? — ще раз шморгнув носом і витер лисину полковник.

Ще одні руки не менш захоплено аплодували — красиві, сильні. І садна на кісточках пальців, отримані зовсім недавно під час чергового допиту — що вдієш, травма на виробництві, саме загоїлися.

Зала вибухала оплесками чи не після кожного номера — то балерина крутила свої фуете, то оркестр народних інструментів витинав на саморобних балалайках і домрах такі віртуозні речі, що годі повірити — ці вузлуваті, понівечені пальці знайомі з держаком лопати краще, ніж зі струнами. Наприкінці концерту сама Ніна Павлівна наповнила залу своїм глибоченним контральто. І лиш прискіпливе вухо могло вловити у цьому професійному співі ледь помітну тріщинку. Глядачі не відпускали примадонну зі сцени, аж поки вона не переспівала все, що було дозволено «на біс».

— Какая роскошная женщіна! — зітхнув сам генерал і скосив око у бік дружини. Ой, скочив би у гречку, та гріхи не пускають. Полковник Степанов із розумінням похитав головою.

— Всем участнікам завтра — виходной! — кинув з царського плеча царський подарунок генерал. — Руководителей коллектівов — ко мне!

Задля напівювілею радянської влади ще один царський подарунок чекав учасників концерту — буханець хліба і шматок масла.

— Не треба мені їхніх подачок задля їхнього кривавого свята! — не хотіла брати Дуся.

— Ненормальна ти, Дусю. Дають — бери. Глянь на себе — аж світишся. Кому ти зробиш добро тим, що змарнуєш здоров’я? Вони ж саме цього й добиваються! Бери. А з’їси не на їхнє свято, а на наше — на Дмитра! — Катерина вміла переконувати.

— Ні. Я передам Петрові! — придумала вихід Дуся. — їм, нашим хлопцям-каторжанам, потрібніше.

Свято минуло. Орися скупалася в оплесках, наслухалася компліментів і від учасників концерту, професійних артистів, що опинилися за ґратами ще у тридцятих, під час великої чистки, яку учинив «вождь і учитель» українській, та й російській інтелігенції. Зрозуміла — сцена, опера — от її покликання. її голос — справді незвичайний, унікальний, її талант потрібно розвивати. Це стверджували знавці, авторитету яких не можна було не повірити — соліст Бухарестської опери Цибулаке, Марк Буслович — балетмейстер Московського театру ім. Станіславського і Немировича-Данченка, колишня актриса МХАТу Тетяна Паллагіна, і навіть Валентина Тіхонравова, відома естрадна співачка з Одеси.

— Бачиш, Орисю, не було б щастя, так нещастя допомогло. Де б ти у нашому тихому Прикарпатську зустріла таких визначних людей, та ще й з усього світу! І всі радять тобі займатися співом професійно! Пророкують велике майбутнє, — шепотіла увечері Катерина.

— Ой, Катрусю, сама не вірю. Мені здавалося — голос, та й голос собі, такий, як у всіх, — не виходила за межі скромності Орися.

А сама вже розуміла — от воно, те, задля чого її покликано на світ. От вона — влада над залом. От він, її могутній, сильний без усяких технічних пристроїв, леткий голос, що накриває зал, немов хмарою, що проникає в усі його куточки, що так легко виходить з грудей і лине так далеко. Звісно, без уроків Ніни Павлівни, без її професійної роботи над постановкою голосу, нічого цього б не було. Вона просто гарно б співала, не більше. А тепер їй легко вдаються будь-які технічні складнощі. Навіть Аляб’євський «Соловей» підкорився їй, хоч це річ для професійних співачок опери.

А як її слухали! Навіть офіцери, навіть їхні дружини — з іншого боку Місяця! Чи справді її голос такий незвичайний?