Лицарі любові і надії

Розділ 26

— Хлопці, тут місто на мою честь назвали! — розважав народ Влодко Кобрин. — Та ще й цілу тюрму! Великий я чоловік!

Володимирська тюрма. Знаменитий Владімірскій централ.

Старовинна, навіть красива, якщо зважати на архітектуру, будівля. Білі корпуси по периметру, всередині — з червоної цегли.

— Ото вона, наша рідна хата, вона й нагодує, і помиє, і переночує, і, прошу панства зауважити, — все абсолютно безкоштовно! В якому готелі матимеш такі послуги? — не вгавав Володимир.

Його характер допоміг — навіть тюремне начальство більше любило веселих в’язнів, а не похмурих та кислих на вигляд. Після звичайних процедур — лазні та переодягання у смугасті тюремні роби, їх розводили по камерах і — о диво дивне! — офіцер спитав, звертаючись — о диво дивне! — на ви:

— Вас можна размєстіть в адной камєрє?

Петро спочатку не повірив — мабуть, мариться. Чи справді звертаються до нього? Смугастого в’язня закритої тюрми, питають, з ким би він хотів ділити камеру? Та вже майже десять літ його, каторжника, кидають, не питаючи, з одного кола пекла в інше! Офіцер зрозумів його подив, пояснив:

— Нам не нужни ссори і стичкі между заключоннимі. Єслі между вамі нормальние взаімоотношенія — і персоналу спокойнее. Бивает — режут друг друга, а нам отвечай...

Переодягнуті у смугасті роби, хлопці здавалися один одному дивними і дикими.

— Ти у цьому костюмчику на тигра схожий, Петре, от-от загарчиш, — продовжував жартувати невгамовний Володимир. — А я — на шакала. Такий же ненажерливий і лютий!

Камера невимовно здивувала хлопців! Три... ліжка! Диво дивне! Не нари, не вагонки — ліжка! Постіль! Стіл і стільці. Все, щоправда, пригвинчене до бетонної підлоги. Поки вони оглядалися та виходили з дива, третій мешканець камери піднявся, щоб привітатися. Це зразу виказало, що він не належить до «блатного» світу, хоч і виглядає суворо і дивно у смугастій тигровій шкурі. Про це свідчили й очі інтелігентної людини, й обличчя — відкрите, по-чоловічому красиве. Цій людині хотілося вірити! Відрекомендувався:

— Павел!

— Петро...

— Володимир.

— Ви з України, хлопці? Земляки? — щиро зрадів співка-мерник. — Тоді я — Павло!

Мабуть, він довго сидів тут сам, або був переведений з одиночки, бо говорив і говорив, не вгаваючи, аби просто чути людський голос, хоч би й власний, так буває після тривалого вимушеного мовчання.

— Земляки! Хоч наговоримося українською! Звідки ви, хлопці?

— З Тернопільщини, — скупо процідив Петро. Йому в дивину була така відвертість у чоловіка, балакучість і майже любов з першого погляду. Звик до стриманості.

— А я — з Мелітополя! Вам, звичайно, непросто буде тут — тюрма каторжна, умови вкрай важкі, їжа — дуже погана, режим надзвичайно суворий. Але потроху звикнете.

Дивно — цей чоловік, зрілий, під п’ятдесят, виглядав поважно, якось... по-європейському... — і водночас розмовляв українською мовою, навіть більше — на західноукраїнському діалекті — абсолютно чисто, наче народився і жив десь на Львівщині!

Хлопці перезирнулися — каторжна тюрма, суворий режим? Це називають суворим режимом? Там, де їх чемнесенько питають — а з ким би ви, шановні, воліли провадити філософську бесіду, пити каву, і з якої філіжанки? Там, де замість голих нар із неошкурених горбалів, ліжко зі справжньою постіллю, яку, кажуть, змінюють щодесять днів. А «на пузо лєчь, спіной укрится» цей пан не бажають? А мокрі чуні під голову і бушлат на ноги? Такої постелі не пробував? А не знімати промоклого наскрізь бушлата тижнями? Ой, не нюхав ти, чоловіче, Воркути, ой, не морозило тебе в Норильську.

їх тут не напхано сорок на цю площу, а лиш троє, каша у мисці на диво густа і навіть... не повірите... смачна! У ній немає жодного таргана, ані шматочка мишачого посліду! І температура в камері не мінусова, і повітря дуже навіть чисте, бо кватирку можна тримати відчиненою хоч би й увесь день, а не по хвилинах, як в інших тюрмах, і жодного урки із заточкою! І не женуть на роботу в шахту при мінус 49, не вибивають норму разом із зубами! Відпочинок! Курорт! Хто сказав, що цей рай — тюрма?

— Все пізнається у порівнянні. Хто знав біду, той сало їсть без хліба! — звів пальця догори Влодко. — Хто був на Воркуті, тому й Владімір — Кримський курорт!

Петро сам собі не вірив — цілий рік не ганятимуть у шахту, цілий рік відпочинку!

Минуло кілька днів — і новий шок: симпатична дівчина простягнула крізь віконечко товсту книжку з друкованих на машинці листочків.

— Це — каталог бібліотеки. Замовляйте.

Петро знову не вірив собі — такого багатства вибору не мала, мабуть, жодна зі столичних бібліотек!

— Тут чудовий вибір. Спершу голова крутиться. Багато забороненої літератури. «Пісьма к с’єзду» Леніна читали? І не прочитаєте більше ніде. А тут є! Сюди потрапляє література, конфіскована при обшуках, — ділився тюремним досвідом Павло.

Цілий рік читання! Ніколи в житті ні раніше, ні після того Петро не читав так багато, так спрагло, так жадібно, ненаситно! Ковтав, насолоджувався, тікав у світ героїв Діккенса, Дефо, Майн Ріда, Бальзака, Гюго, Достоєвського, Толстого. Дні злітали за книгою швидко.

Єдине, що заважало читанню — напівтемрява у камері. Дашки над вікнами і в білий день не пропускали досить світла, а надвечір’я й зовсім зливало рядки в суцільну темну смугу. Вечори минали у розмовах.

Павло виявився рідкісно поінформованим чоловіком! Йому доводилося бувати у таких місцях, про які хлопці і не мріяли! Вільно оперував прізвищами, що донедавна фігурували на перших сторінках газет! Щоправда, прізвища вголос не вимовлялися, з огляду на те, що й стіни мають вуха, та ловити з напівнатяку — професійний навик кожної радянської людини, що звикла жити в умовах підслуховування та донесення, а в умовах зони — відточений і доведений до досконалості.

Щоправда, всього кілька днів їм вдалося насолоджуватися цікавенними оповідями — Павла перевели до одиночки.

Розповіді напрочуд поінформованого співкамерника повертали у недавнє минуле, воскрешали легендарні історичні постаті.

Коли людина довго мовчить — виговоритися хочеться несамовито! Тим паче, що за «синдромом супутника» людей, яких зустрів у тюрмі, ніколи більше не побачиш, тим паче, що їх, з великою вірогідністю, прийме мати-земля — ці кістки, обтягнуті шкірою, не дотягнуть до кінця терміну. Ото й підуть твої таємниці у сиру землицю, розповідай щиро, немов живим покійникам, не замислюйся над словом, не стримуйся, полегшуй душу.

— Ви , мабуть, Павле, пройшли війну? Чимало знаєте... — допитувався Влодко. Цей чоловік, що чудово розмовляв по-їхньому, виглядав якимось... закордонним. Чистий, відкритий погляд, очі під довгими віями — красивий, те, що називається, видний мужчина, жінки, мабуть, із глузду зсувалися! Кинув камінця на спробу: — І за кордонами, мабуть, вдалося побувати?

— Ще б пак! Відень, Париж, Хельсінкі, Роттердам, чимало поїздив по Європі за завданнями нашого підпілля.

— Нашого? — перепитали. Надто... надто радянською виглядала ця людина, щоб бути «нашою».

— Саме так. Моя робота в ОУН розпочалася ще у тридцять п’ятому... Ви , хлопці, тоді ще коням хвости крутили, а я вже боровся за волю нашої неньки України! Весь Провід ОУН працював тоді за кордоном, і мене переправили спершу до Хельсінкі, а потім до Берліну. Там я зустрівся з нашим провідником Коновальцем.

— Із самим Євгеном Коновальцем? — не йняли віри хлопці.

— Тихше, чого розкричалися? Почує хто... Із самим... Який чоловік був! Патріот! Справжній український патріот! А зовні... Красивий, елегантний! Справжній європеєць. Спершу ставився з недовірою — небезпечні часи були, радянська розвідка не спала. Могутня постать. На ньому трималася вся наша нелегальна робота — усі контакти з підпільною агентурою в різних країнах він носив не в портфелі, не в сейфі — у власній голові. Нікому не дозволяв знати зайвого.

— Звісно, не дозволяв! У нашій роботі конспірація — це було головним. Я лише раз порушив — і опинився тут... — зітхнув, пригадавши, Влодко. — Дівчині сказав замість псевда своє ім’я і прізвище. Здавалося ненормальним, що кохана називає «Грабом». Грубо воно якось, правда, «Граб»? А вона не витримала на допиті, сказала. Я її не звинувачую, катували, мабуть, бідолашну...

— От бачиш... — поспівчував Павло. — Так що Коновалець мав рацію — перевір тричі! Мене перевіряли довго. Аж потім допустили до навчання у нашій підпільній школі.

— Вишкіл у нас був налаштований добре. Вчили на радистів, вчили зброєю користуватися, не пускали у бій, поки не оволодіємо досконало, не кидали як «кулеметне м’ясо», на відміну від совєтів, — додав свого Петро.

— Якось у Парижі пішли ми на цвинтар, на могилу нашого великого провідника Симона Петлюри... — продовжував співкамерник. Павлові очі затяглися смутком. Справжнім, непідробним! — У мене тоді в кишені гуляли вітри — повнісінька пустка. Хоч би квітку купити... А тут — ані франка! Підійшли до надгробка, помолилися за душу великого чоловіка. Я опустився на коліна, набрав у хустинку землі. «Що ти робиш, Павлусю? — спитав Коновалець, зворушений. — «Повернуся на Україну, посадимо калину у пам’ять про великого героя. Хай молодь приходить...» Коновалець обняв мене, пригорнув до серця. З того дня довіряв мені цілковито, як самому собі. І псевдо сам дав — Павлусь.

Бін так мальовничо розповідав, душевно, з подробицями... Хлопцям наче самим вдалося побувати у Парижі, і Відні, Берліні. Мучили, щоправда, запитання, яким чином Павлові, людині настільки наближеній до Проводу, вдалося безперешкодно їздити з Радянського Союзу за кордон, та ще й так довго протриматися, аж до смерті Сталіна? Мабуть, не розповідає він усієї правди...

— А коли ви востаннє бачили провідника? — занурившись у живу історію руху, Володимир мало не плакав — так узяла його за серце розповідь про самотню могилу в чужому місті.

— У Роттердамі, навесні тридцять восьмого... — також розчулився Павло. — він був таким елегантним — чудово пошитий костюм, капелюх...

— У Роттердамі? — насторожився Петро, знаючи, що саме у цьому місті провідника організації було підступно убито агентом московської розвідки.

— Зустрілися у ресторані «Атланта». Шикарне місце, хлопці, скажу я вам. Полковник чекав на мене за столиком у кутку. Пообідати не встигли, я поспішав на судно, працював там радистом. Домовилися про зустріч пізніше. Та зустрітися більше не довелося...

— Це було у травні. Полковника Коновальця було убито якимось московським агентом.

Петро пильно вдивлявся в очі співрозмовника, дивився так, ніби в них можна було прочитати правду. Павло витримав погляд. Він це умів. Чорт, ці хлопці хоч і давно сидять, та все ж поінформовані навіть про те, що діялося за кордоном!

Ой ви, хлопці-бандерівці, скільки б міг розповісти вам генерал-лейтенант Павло Судоплатов, якби не оці ваші підозрілі погляди!

Розповів би, як ще у тридцять п’ятому його викликав легендарний Артузов і запропонував зайнятися агентурною розвідкою. Як через канали ГПУ заслали у Фінляндію, як важко довелося працювати, щоб йому повірили, через які густі сита перепускали новачка, скільки разів перевіряли. Але це був його особливий дар — природженого розвідника! Відкрите обличчя, що викликало довіру, розмова без акценту на західноукраїнському діалекті та мовах Європи, очі, що променилися любов’ю до України, Росії, Фінляндії, Франції, Німеччини, Японії, Тьмутараканії — як треба, на замовлення, на вибір дня, на будь-який смак.

У пам’яті постали картини не такого вже й давнього минулого. Упертий і страшенно обережний та підозрілий Ко-новалець довго випробовував Павла Грищенка — з такими документами перейшов кордон Фінляндії Судоплатов. Два роки довелося шукати підхід! Та вже у тридцять сьомому Павло — «Павлусь» — особистий зв’язковий полковника. Звідки ж Ко-новальцю знати, що паралельно із його завданнями, які справно виконували чекісти, «Павлусь» Судоплатов виконує й особисте завдання Сталіна — ліквідувати голову, серце і мозок агентурної розвідки ОУН і самої організації.

— Какови ваші прєдложєнія, товаріщь Судоплатов? Етот Коновалєц представляет огромную опасность для СССР! Єво нужно... Ну, ви меня понялі... І как можно бистреє!

— Через неделю я подготовлю план, товаріщ Сталін! — клацнув закаблуками хвацький офіцер. На грудях сяяв новенький, щойно отриманий за «внедреніе в банду украінскіх націоналістов» орден Червоної Зірки.

— Подумайте, что етот человек любіт? Где бивает? Как можно усипіть его бдітельность?

Уважність Сталіна до деталей просто дивувала!

— Что любіт? — замислився Судоплатов. — Шоколад! Он очень любіт шоколадние конфети! В каждом городе покупает...

— Тогда он, конечно, не откажется от подарка с родной украінской землі? Пошльом ему подарок — коробку с шоколадом... — жовтозубо вишкірився у хижій посмішці «отець народів». — Распорядітесь немедленно!

Ідея була втілена миттю — на Луб’янці тамтешні майстри змонтували бомбу, вмістили в коробку з-під шоколадних цукерок. Проблема була у тому, щоб знищити саме Коновальця, а не когось іншого — адже полковник міг пригостити цукерками когось із близьких, врешті-решт, подарувати комусь! Тому замість звичного механізму, що вмикався при відкриванні, вирішили застосувати інший, негайної дії. Щойно коробку перевертали з вертикального положення в горизонтальне, вмикався годинниковий механізм і починав відлічувати останні хвилини життя жертви.

Розповісти б хлопцям, як тремтіло серце, коли перевозив бомбу в сейфі капітана корабля «Шилка», де працював нібито радистом. Оце натерпівся страху! А раптом перевернеться «подарунок» під час морської хитавиці, чим чорти не жартують! Рознесе капітанську каюту до дідькової матері! Капітанові ж віддали суворий наказ виконувати усі команди свого «радиста». Почувався справді не в своїй тарілці, коли взяв коробку з бомбою до рук — знав, щойно змінить положення «цукерок» — і вибух розірве на клапті, майстри з Луб’янки працювали на совість. Руки, чесно кажучи, тремтіли, ледве знайшов клямку дверей «Атланти».

— Даруйте, пане полковнику, зараз не маю ані хвилі — мушу повертатися на судно, капітан — просто звір, не простить і хвилинного запізнення. Не хочу, щоб виникали підозри.

— Гаразд, зустрінемося пізніше. О 17-ій вас, «Павлусю», влаштує?

— Згода! А це — подарунок з рідної землі!

Поклав коробку на край столу. Майже фізично відчув, як побігли, полинули хвилини перед вибухом. Серце стукало голосніше, ніж досконалий, майже безшумний годинниковий механізм.

— Спасибі, Павле! Стривайте, почастуйтеся! Ви також любите шоколад! Куди ж ви?

— Вибачте, мушу бігти!

Ноги самі винесли його з ресторану. Дорогою встиг зауважити закохану парочку за сусіднім столиком, двох чоловіків, що саме влаштовувалися до обіду, маму, капризне дитя якої просило тістечка й морозива... Що буде тут всього за дві хвилини? Кров, шматки плоті... Хто виживе, хто врятується? Заряд заклали потужний.

— Та куди ж ви, Павлусю? — пролунало услід приязне.

Полковник узяв цукерки і вийшов з ресторану.

Павло ледве стримувався, щоб не бігти. Помахав на прощання рукою. Лічив кроки і чекав... Повернути за ріг, якомога скоріш...

От воно...

За спиною вибухнуло, посипалося скло. Обійшов квартал, підійшов до натовпу цікавих:

— Що трапилося?

— Вибух...

Переконався — справа зроблена якісно. Машина медичної допомоги, що саме зупинилася поряд, непотрібна. Від тіла провідника не залишилося майже нічого. Кількох людей, випадкових перехожих, поранено.

Судно «Шилка» продовжило свій маршрут без радиста. «Радист» уже ввечері був у Парижі і передав шифрограму: «Подарунок вручено. Посилка зараз у Парижі. Шина мого автомобіля луснула, поки ходив по магазинах».

Знали б ці хлопці у камері, з яким героєм ділять тюремну баланду! Мали б що внукам розповідати!

Міг би розповісти їм про подробиці знищення Льва Троцького — не убивства, ні, його група не займалася убивствами! Вони знищували ворогів радянської влади. А це, погодьтеся, — зовсім інше.

Знову особиста зустріч зі Сталіним. Доручення створити групу, щоб усунути голову «троцькістського» руху. Поки Троцький живий — Сталіну є альтернатива. Навіть глибоко законспірований, навіть в далекій Америці Троцький не такий недоступний, як йому здавалося.

Судоплатов отримує величезні повноваження і кошти. У Мексику росіянина не пошлеш — надто кидається у вічі. А Троцький напрочуд обережний. Доводиться використовувати іспанців, що емігрували в Союз під час війни з фашистами. Створює дві групи. Першу очолює великий мексиканський художник Сікейрос. Один з його людей знайомиться з кимсь із охоронців Троцького. Не підозрюючи про справжні наміри нового «друга», охоронець відчиняє двері. І тут же отримує кулю. Група Сікейроса проривається до спальні Троцького і просто через зачинені двері перетворює на решето ліжко. Та Лев Давидович не отримує жодної кулі. Почувши перший постріл, встигає сховатися.

У Москву летить шифровка із визнанням провалу. В дію вступає резервна група, кодова назва операції — «Мати». її очолює Каредад Меркадер, мати Рамона Меркадера, якому й доручена головна роль. Після невдалого замаху до Троцького підступитися ще складніше, потрібний оригінальний хід... І віддана революції мати приносить у жертву сина.

Красивий іспанець, що сипав грішми, не рахуючи, впав до ока секретарці Троцького Сільвії Агелоф.

— Леве Давидовичу, завтра Френк принесе статтю, написану на ваш захист. Прочитаєте?

— Гаразд...

Троцький погодився, хоч і не дуже подобався йому цей надміру активний залицяльник Сільвії. А Френк Джексон — Рамон Меркадер — сипав квітами, компліментами та подарунками! Грошей в Москві для цього не шкодували.

Троцький читав статтю, яку приніс Джексон.

— Френку, але тут... — підняв очі від тексту запитально.

І на його голову опустився льодоруб — альпіністське спорядження, не зброя. Удар вийшов не зовсім точним, але смертельним — через добу Троцького не стало.

Меркадера заарештували.

— Групою керувала мати? І послала свого сина на вбивство? — чудувався Володимир.

— Так, уявіть собі, в іспанців інше почуття честі — мати до смерті пишалася подвигом сина! А «Френк Джексон» запевняв на суді, що убив Троцького через те, що старий упертюх не давав дозволу на його шлюб із красунею Сільвією.

— Дивні почуття. Ми намагалися тримати своїх матерів осторонь від кривавих справ, — зауважив Петро.

— Хіба? Далеко не завжди! От, наприклад, Дарія Гусяк разом зі своєю матір’ю переховувала Романа Шухевича, — знову виказав свою надзвичайну обізнаність із найсекретнішими подіями Судоплатов.

— Шухевича? Ви знаєте щось про нашого генерала? — загорілися очі у Петра. — Бачили його особисто? Чули, як він загинув? Коли це сталося?

— Розумієте, табір — мов казан, — пояснював Влодко. — Одних привозять, інших переводять. Постійно кипить, постійно змінюється. Ті, що були заарештовані пізніше, розповідають про те, що діялося на волі, тим, хто сидить ще з війни. А ті, хто побував на пересилках, набираються новин з цілого світу, самі, мабуть, знаєте, як воно, кого тільки не зустрінеш! От, приміром, вас! Покидала ж вас доля, стільки всього довелось дізнатися...

«Знали б ви, хлопці, скільки всього мені довелося зробити самому чи організувати!» — так хотілося сказати Павлу Судо-платову, та ці затяті хлопці-бандерівці не виглядали простими.

Навряд чи сподобаються їм його розповіді, не переплетені брехнею. У біографії Судоплатова безліч такого, про що не можна буде розповісти, мабуть, ніколи. Хіба б уявити собі, що відбудеться революція, і зникне з політичної карти Хрущов, який запроторив його до в’язниці, бо забагато знає цей павук агентурної розвідки про роль Микити Сергійовича у потаємних справах Луб’янки. Не такий вже й невинний цей Микита, що узявся «розвінчувати» «культ особи» Сталіна, а мало чим кращий, якщо придивитися ближче.

— Стривай, Влодку! Павле, чи відомо вам щось про загибель генерала? — не міг стримати нетерпіння Кекіш.

— Кому й відомо, як не мені! — зітхнув Судоплатов.

Звісно, він не розповість хлопцям, як це відбувалося насправді, подасть лише романтичний бік справи і аж ніяк не засвітить власної ролі. А історія цікава! Саме вона й погасила оте полум’я бандерівщини, що то тліло ледь помітно, то спалахувало яскравими язиками, нагадуючи людям, що повстанці живі, борються, а значить, є надія.

«Господар» у Кремлі рвав і метав:

— Когда с етім бандеровскім бандітізмом будєт покон-чєно?

До Шухевича підбиралися всіляко — розпитували, допитували, підсилали. А він — мов заворожений! Добре б, якби просто переховувався, так ні! Рейдує зі своїм, хоч і побитим у сутичках, військом, чинить напади, не дає спокійно працювати органам радянської влади. І ніхто, ніхто не дає відомостей, де його шукати!

Але ж про це не розкажеш хлопцям...

По коридору загрюкала «сталінка», візок з їжею. Розвозять обідню порцію баланди.

У віконце зазирнуло жіноче обличчя — бліде, але привітне.

Павло вичерпував свою порцію без особливого апетиту — йому раз на тиждень дозволялася передача, не був таким голодним, як інші. Петрові ж той погляд жіночих очей був замість сметани до борщу.

— Яка приємна жінка... Мабуть, теж із наших?

— А це вона і є, Дарія Гусяк, власною персоною! Особиста зв’язкова генерала Шухевича!

— Тут? Не може бути!

— Чому ні? Усі чотири зв’язкові генерала отримали по двадцять п’ять років. Усі чотири сидять тут. Дарка і ще одна, я її імені точно не пригадую — чи то Марія, чи то Галина Дидик, розносять їжу. Двох інших не бачив.

— Жінкам по двадцять п’ять років? — жахнувся Петро. — Нелюди! Звірі дикі...

Павло промовчав, не сказав того, що висіло на язиці! Двадцять п’ять? І цього мало!

Знав би ти, хлопче, скільки клопоту завдали нам ці дівчата, як майстерно, як ретельно переховували вони свого провідника, на скільки років затягнули існування та боротьбу бандерівського підпілля! Скільки хлопців-чекістів побито, скільки жертв! Як тяжко було виловити кожну з них, як уперто не давали свідчень, не піддавалися на провокації, не вірили листам, не хотіли здаватися живими! Знав би, то не дивувався б! Ці бандитки і на смертну кару заслужили, шкода, що нема для жінок «вищої міри».

Одного не міг зрозуміти Судоплатов — чому Дарка не впізнає його, генерала, який вів допити «особливо важливої» заарештованої у Львівській тюрмі? Хіба його обличчя так не-впізнавано змінилося? Не може повірити, що такий високий чин міг опинитися за ґратами? Чи перестаралися хлопці на допитах і пам’ять відбили?

Чи навпаки — впізнала і по-жіночому жаліє його, такого ж упослідженого в’язня, як сама? Ні, мабуть, не впізнала. Не буває такого християнського милосердя, не буває!

Розповів так, ніби назбирав з чуток, та ще й умить перевтілився у «свого»:

— Не давався їм наш генерал у руки! І дівчата стерегли його пильно. Змінювали криївки, суворо конспірувалися. До смішного доходило! Чекісти у Львові носом землю риють, а Шухевич лікується тим часом у санаторії в Одесі. Вони в Одесу — а там уже й слід застиг. Нарешті вдалося їм дізнатися через одну актрису, що генерал у Львові!

— Яку актрису? — уперто допитувався Петро.

— А я знаю? Це у начальника МГБ треба питати, а не у мене, — ухилився Павло. — Вийшли спершу на Дарію Гу-сяк, встановили стеження. Виявили будинок, де переховувався Шухевич.

— Дарку заарештували? — спитав Володимир.

— Вона всюди ходила озброєною, та ще й мала при собі отруту, як кожна з бандерівок — не давалися живими. Чекісти вдалися на спосіб — підійшов молодий лейтенант і почав загравати — красива дівчина, мовляв. А красива дівчина довго не думала — пристрелила лейтенанта на місці. Тут її й схопили. Отрутою скористатися не дали.

— Героїчна дівчина! — глянув чомусь у бік дверей Петро. — А потім?

— А хіба я знаю, що з нею було потім? Те, що з нами усіма...

Судоплатов брехав. Саме до його рук потрапила Дарія, саме він мусив за всяку ціну «вибити», витягти обманом місце перебування повстанського командарма! Щоденні дзвінки з Москви додавали снаги. Всі кола пекла пройшла на землі дівчина. Допити тривали без перерви добами. На її очах катували матір. Обидві мовчали. Побиту, скатовану дівчину віднесли після чергового допиту в «лікарняну» камеру. І цей начебто «відпочинок» також був продовженням диявольських планів — хитрістю видобути те, чого не вдалося дізнатися силою.

Передали звістку «з волі», листа, написаного нібито Шухе-вичем, щось отакого: «Наша боротьба скінчилася, здавайся!» Тільки скривилася:

— Фальшивка!

— Чому? — здивувалися гебісти. — Почерк неможливо відрізнити!

Вони вміли підробити почерк, та не вміли — особливого стилю розмови і листів генерала.

— Провідник ніколи не звертався до нас на «ти»!

Навіть такі майстри провокацій мусили визнати прокол!

Таке й на думку не могло спасти — звертатися до підлеглих,

тим паче жінок, на «ви»! їхньому мисленню було доступно одне — жінка для утіх плоті.

Катування, фізичні й моральні, не могли притупити почуття відповідальності — перебувати в Білогорщі надто небезпечно, гебісти вистежили, потрібно зникнути! Передати на волю цей крик: «Рятуйтеся!» — опанувало мозком.

— Бідолашна, та як же тебе помордували нелюди! — голосила незнайома, та дуже приязна, «своя» дівчина, обмиваючи від крові обличчя Дарки після чергового допиту. — Звідки ти, дівчино? Якщо хочеш, можу допомогти подати звістку нашим, на волю. Тільки напиши кілька слів і скажи, куди?

Звісно, змордована Дарця не сподівалася на зраду. Написала кілька слів, сказала адресу. Саме так подала про себе звістку Катруся Зарицька.

Хіба ж хто думав, що ця мила дівчина — агент МГБ?

Бже наступного дня розпочалася ціла військова операція, керована генералами Дроздовим і Судоплатовим. Частини 62-ї дивізії блокували село Білогорща під Львовом та прилеглі хутори. Тихо, безгучно, але й муха не вилетить, і миша не вишмигне... Постукали в двері. Відчинила Галина Дидик. Двоє офіцерів одразу схопили жінку й заламали їй руки за спину. «Шухевич, здавайся!» «Тут немає ніякого Шухевича!» — як домовлялися, голосно гукає Галина. У відповідь — автоматна черга крізь двері. «Падаймо!» — кричить Галина. Розгубившись, офіцери випускають дівчину, і вона встигає розкусити ампулу з отрутою.

З кімнати за стіною через вікно вилітають дві гранати — для ворога. Лунає постріл. Останній. Для себе. У скроню.

Емгебістам, які увірвалися до останнього схрону генерала армії незламних, не вдалося ані схопити героя живим, ані навіть убити його — в їхніх руках опинилося лише безмовне тіло. Задля звіту приписали влучний постріл якомусь «доблесному» сержантові, ще й премію дали, аж тисячу рублів!

Генерали нетямилися:

— Спасайте бабу!

До справи узялися лікарі, яких спеціально возили на затримання із собою, знаючи, що повстанці, особливо жінки, живими не здаються. Саме таким лікарям вдалося врятувати Катерину Зарицьку, що встигла розкусити ампулу з отрутою, та проковтнути свою смерть їй «гуманно» не дали. Саме ці гуманні служителі Феміди й Асклепія заливали зараз молоко до рота Галини Дидик, вони не відпустили її у добрий і теплий засвіт, зберегли її тіло для допитів, знущань, катувань, перед якими німіли й падали ниць сили пекла.

І от вона тут, у Володимирській тюрмі. Зачинена від світу, від людей. На самоті зі своїми спогадами, болем, безнадією. На самоті із вічністю неволі. Двадцять п’ять років, двадцять п’ять! Незліченних, нескінченних, неуявно, люто, нелюдсько довгих. І зовсім не завдає ані радості, ані зловтіхи обличчя колишнього ката, що майне іноді, в обідню пору, у віконці камери, такої ж бетонно-кам’яної, як її власна.