Лицарі любові і надії

Розділ 35

«Смерть одна розлучить нас...»

Яка горда, яка тривожна, яка справжня, для когось далека, для когось зовсім близька істина.

І ось уже Алла Пресман ніяково перебирає пальчиками пасемця чорної, мов Кенгірська ніч, хвилястої, мов степова ковила, коси:

— ...Алла... з Києва... а тебе?

— Гурій...

І от уже рай... гурії виводять своєї пісні... і чують лише два серця... і стукати їм одним ритмом, і дихати одним диханням сорок днів... і смерть одна розлучить їх...

— Яка ти красива, Олю... я такою тебе й уявляв...

— Ференц... Таке дивне ім’я...

— Звичайне угорське ім’я. Можна — Федір.

— Ні, краще — Ференц... Так гарно...

Вони зустрілися випадково років зо два тому. Листувалися. Писали слова любові — і не бачили одне одного.

Кенгірський степ співатиме їм свою пісню рівно сорок днів. І все життя. Усе довге, прожите нарізно, розтяте залізним муром, вищим за Кенгірську стіну.

Анна упізнала голос. Той самий глибокий баритон. Так це він, той, що оборонив від «урок»-малоліток минулої ночі.

— Добрий вечір...

— Добрий...

— А мене звуть... — і затнувся. Він, хто не відводив очей не допитах, хто зазирав у цівки пістолетів, хто... та що там, хлопці, хіба порівняти мертвотну холодну цівку, повну смерті, із вуглиною, що пропікає наскрізь і кличе до життя?

Та що ж таке зі мною? Смерті не боявся, а тепер... Ні ступити, ні мовити...

— Влодку, мерщій сюди!

— Іду!

І людське море завирувало, закрутило, і...

— Що там у вас?

— Є поранені, треба перенести...

— Ет, та що там, більше нікому? — крутилося на язиці, а руки вже робили роботу.

Ще раз озирнувся — де ж вона? Де?

А хіба знайдеш перлину в морі?

Дванадцять тисяч людей... чотири тисячі жінок... шукай...

— Та що з тобою, Володимире! Тебе не поранено, не дай Боже?

— Ні... Так, поранено... — потер те місце, де стукало щось велике й гаряче, стукало, гупало, пульсувало...

За стіною залишилось розбурхане людське море.

Тут, у госпдворі — море крові. Море поранених. Десятки убитих.

— Хлопці, не час на знайомства. Треба допомогти людям.

Як завжди, там, де не видно, але необхідно, тримав оборону

Михайло Сорока. Сорока, отець Омелян, інші священики блукали по господарському двору, щоб встигнути прийняти останнє «Прощай!» у смертельно поранених, та перенести до санчастини тих, кого можна було ще врятувати.

Засвітилися вікна операційної. Хуліан Фустер, хірург-іспанець, став до операційного столу. Всі, хто міг, рятували поранених — їх були десятки.

Саме тут, поза межами свята, в оркестрі стогону й болю, під музику зойку, в прохолоді смерті, мов у витверезнику, минало сп’яніння об’єднанням і поставало жорстоке — що далі? Куди йдемо? Що буде?

Застиглі в останньому пориві до волі тіла ще стискали кулаки в німій погрозі, останній подих прошитих кулями грудей, останній крик — свободи! Свободи!

— Мабуть, вони щасливіші за інших. Вони померли в боротьбі за волю. І в мить смерті дихали повітрям свободи, — хрестив покійних капелан Суничук, закривав очі, змовляв молитву над убієнними.

В розореній, розбитій їдальні стихійно зібралися майбутні провідники повсталих.

— Госпдвір засіяний трупами. їх понад сімдесят. Я рахував, — перехрестився Михайло Сорока. — Хай з Богом спочивають. Та це лише квіточки.

— Свобода або смерть! Ми розпочали — і не відступимо!

— Смерть чекістам! Бий червонопогонників!

— Нападай першим!

— Заспокойтеся, хлопці, — стримував надміру запальних Сорока. — Бий чекістів? Що це дасть? Чим ви їх збираєтеся бити? З рогатки по кулеметах? Безглузді жертви нікому не потрібні.

— Та краще смерть в бою, аніж таке життя!

— Е, не кажи, життя одне...

— Товарищи, ми должны выдвинуть реальные требования к администрации. Только тогда они могут быть удовлетворены. Например — найти и наказать виновных в расстрелах, снять номера, замки в ночное время. Я считаю, что этого вполне можно достичь, — постукував нервово пальцями по столу Кузнецов.

— Нам потрібно обрати Комітет порятунку!

— Раду повстанців!

— Ага, ще б раду міністрів... Бигадаеш таке...

— Центральний провід!

— Ще чого... Давайте скромно — комісію. Комісію для перемовин. І вимагати представників з Москви! Генерального прокурора! Міністра!

— Ой, хлопці, гарячі у вас голови... — зітхнув Михайло Сорока. — Був уже генеральний прокурор у Воркуті. Руденко власною персоною. І чим справа скінчилася? Розстрілом людей на двадцять дев’ятій шахті.

— Харош, меньше слов, больше дела. Кого будем выдвигать в комиссию? — Слученков не любив зайвих слів.

— Анатолія Задорожного! Михайла Келлера! Юрія Кноп-муса!

— Слученкова! Кузнецова!

— А от женщин? От женской зоны?

— Пусть сами предлагают.

— Любу Бершадскую! Марию Шиманскую, она уже восемнадцать лет сидит!

— От Закавказья — Батояна и Чинчиладзе!

— На роботу не виходимо, поки адміністрація не задовольнить наші вимоги!

— Проходи між зонами не замуровувати!

Розходилися далеко за північ. За стіною, у жіночій зоні, було тихо, лиш окремі пісні проривалися то литовською, то естонською, то російською...

— Хлопці, якось недобре... Треба було запропонувати в комісію Михайла Сороку!

— Ні, не треба. Нам не можна наражати нашого провідника на небезпеку. На ньому й так уже стільки статей висить...

— Маєте рацію. Щось не віриться мені, що начальство отак мовчки прийме наші вимоги і проковтне пілюлю. Чи ж ми їх не знаємо, падлюк червонопогонних? Мусимо зберегти нашого патріарха. Він потрібен не тільки нам — майбутній Україні.

— Та хіба личить мені переховуватися за вашими спинами? — не погоджувався Сорока. — Мужність не в тому, аби висловлювати ідеї, а в тому, аби їх утілювати!

— А мудрість — у тому, щоб зберегти голову і серце нашого руху! І навіть провідник мусить підкорятися думці загалу і дисципліні! Коновальця убито, Бандеру знищено енкаведистами, Шухевич загинув! Хто очолить наш спротив? Підставляти провідника під кулі — безглуздо!

— Ото маєш! Навчив на свою голову! — усміхнувся на знак підкорення волі більшості член Проводу ОУН. Він не увійшов до офіційного керівництва повстанням, стояв наче осторонь, та був його справжнім серцем, пульсом і словом.

Поки хлопці приминали бентежними головами подушки, Сорока писав.

Ранкове сонце повсталого Кенгіру зустріли рядки пісні...

— Хлопці, послухайте!

І голосом, що тремтів від хвилювання, вивів:

У гарячих степах Казахстану Сколихнулися спецлагеря,

Розігнулись потомлені спини,

Бо стогнати тепер не пора.

У святому пориві Розірвались нариви,

Ми не будем, не будем ра.бами І не хочем носити ярма!

Впали мури, що нас розділяли,

І зустрілися брат і сестра,

Батько з сином, дружина із мужем,

А дівчина віта юнака.

Перший подих свободи Об’єднав всі народи,

Ми не будем, не будем рабами,

І не хочем носити ярма.

Воєдино всі мови сплелися,

Одна віра колише серця,

У тривогах і на барикадах Дівча разом з плечем юнака,

Наше гасло — Свобода Для всього народу,

Ми не будем, не будем ра.бами І не будем носити ярма.!

Хлопці ледве проковтнули клубок у горлі:

— Та це ж справжній гімн! Наш, повстанський гімн!

— Треба вивчити його негайно і співати хором, усім!

— Я знаю наших дівчат з Воркути. Вони дуже добре співають, — похопився Караташ. — перепишемо слова, роздамо... Ну, я побіг...

— І цього в жіночу зону потягнуло... — по-батьківському всміхнувся Михайло Сорока. — Молодість...

А хіба спала жіноча зона солов’їної травневої ночі, коли тьох-тьох виспівували не далекі українські тенорові птахи, а лиш власні юні серця!

Не клени, не берізоньки, не явір із калиною обнялися і завмерли до ранку, не ймучи віри ні собі, ні небу — мовчазні подвійні постаті. Переплетені руки, схилені на плече голови. Чи торкнулися вуста вуст? Соловейко не бачив.

Б них обмаль часу. їм залишилось сорок днів свята після Великого посту у сорок по сорок сороків ночей.

Соловейко не бачив. Та жайворонок почув...

Чорне небо зачервонілося багряним десь на сході. І ранкову пісню вісника світанку заглушило ритмічне тупотіння за стіною.

— Солдати! Солдати! — хіба сплутаєш цей звук загрози з чимось іншим?

— Дівчата, виходьте! — лунало по бараках.

І знову з репродукторів:

— Мужчіни должни немедленно пакінуть женскую зону!

І знову постріли десь оддалік — і зойки, влучили.

За якусь хвилю вже цілий натовп дівчат вирував довкола бараків.

— Що вони задумали?

— А хіба не видно?

— Знову за своє, душогуби!

— Кажуть, хлопців визволили з внутрішньої тюрми, і вони десь тут, у нашій зоні!

— Дівчата, не віддамо наших хлопців!

— Не пустимо катів у зону!

— Шикуйсь!

— Вони мають наказ стріляти тільки у чоловіків, — ділилася Бершадська, потерпаючи душею — а чи справді так? — Вони в нас не стрілятимуть!

Справді, серед убитих і поранених — лише чоловіки.

— А наші хлопці їм що, м’ясо? В них стріляти можна? Не дозволимо!

Мабуть, наміри солдатів і начальства не були аж надто кривавими — на лінійці шикувалися автоматники, та перед ними — дві пожежні машини з брандспойтами напоготові. Кількість трупів, зібраних уночі в госпдворі, жахнула навіть їх. Не з жалю, не з людських почуттів — просто таких цифр не приховаєш, доведеться доповідати в Москву, а там тепер всілякі вітри віють, то не за широкими плечима «батька». Заворушення такого масштабу загрожували вже не нагородами, а тим, що зірки позлітають з плечей. А може, й голови...

— Женщіни, вам нічево не угрожает, разойдітєсь! Ми хатім защітіть вас от насілія і грабежа! Єслі мужчіни пакінут зону, нікто не будет наказан! — умовляв репродуктор, змінивши голос і тон.

— Якого насілія? — не розуміли жінки. — Все було мирно, ніхто й пальцем не зачепив жодну з нас!

— Зачепили, дівчата... — зітхнула Нюся Михайлевич. — Учора опер Беляев удерся в наш барак зі своїми переодягнутими під «урок» поплічниками. Почали дівчат бити, мордувати, а двоє фотографів знімали...

— Провокатори! Провокатори чортові! — волала, не стримуючись, Люба Бершадська.

А солдати тим часом шикувалися...

— Не пустимо! Не пустимо їх у зону! Хай стріляють!

— Дівчата, шикуйсь!

Жінки швидко вишикувались у шеренгу навпроти автоматників, узялися під руки, міцно стиснули долоні на грудях у замок — такий «живий ланцюг» прорвати буде важко.

— Тримайтеся!

У першу лінію стали Ліда Охрімович, Аня Людкевич, її сестра Марія, Оля Лядська, естонка Єва Монсо, Зоня Замрій, Марійка Дембіцька. Орисю відтіснили у другу:

— Орисю, ти така тоненька, не встоїш! — командувала гуцулка Параска Мінчук. — Ставайте у кілька ліній, дівчата!

— Перекривайте всю дорогу, щоб не пройшли!

— Катрусю, ой, що ж воно буде? — озиралася довкола Орися. І враз зачепилася поглядом за знайому начебто фігуру. — Катре, поглянь... Ні, мабуть, здалося...

— Ти про що, Орисю? Упізнала когось із наших? З Воркути?

— Із наших? Мабуть, не з наших... Поглянь, здається, це — Крутов!

— А таки він! Бач, куди занесло...

Орися сама не знала, радіти чи плакати. Хай би краще він її не упізнав, хай би не помітив, хай би... Але ж він...

Репродуктор узявся поливати дівчат брудними словами, на які багатий «вєлікій і маґучій».

— Разойдісь! Разойдісь немедленно! Будем стрелять!

— Нусю, мені страшно! Страшно... А раптом вони... — шепотіла з другої лінії Оля Климкович.

— Усім страшно, Олюню! Тримайся! — Аня Людкевич, хоч і сама тремтіла, намагалася не показувати свого страху.

— Вони не будуть стріляти в жінок, я точно знаю! У них є наказ! — підбадьорювала Люба Бершадська.

— А раптом будуть? від них чого завгодно можна чекати! — і Руф Тамарина побігла до дверей одного з бараків — там була секція для медобслуги. Постукала — відчинили. Через вікно спостерігала, як у натовп вдарили потужні струмені води.

— Ну вот, я же говорила? Этим нелюдям ничего не стоит и огонь открыть! — шепотіла Руф Ірині Паршут — лікарці.

— В лазарете есть раненые, надо бежать туда, — побивалася Ірина.

Струмені вдарили боляче, мов гумовою палицею. Заливали обличчя, рот. Пожежники намагалися розсіяти натовп, змусити його розбігтися.

— Тримаймося, дівча... Тримай... — навіть говорити не виходило — вигуки заливало водою.

— Ой, боляче!

— Терпи! Нічого вони не вдіють! — підбадьорювали дівчата одна одну.

Була хвилина, коли під потужним струменем, що шмагав, наче батогом, перший ряд подався назад... Підперли плечем жінки з наступних:

— Ще трохи, дівчата... Та скінчиться ж коли-небудь ця їхня вода!

Вона в машинах справді скінчилася.

А може, команда була — не чули.

Бачили лише, як солдати повернулися — «Кругом!» і рушили за зону.

Мокрі, в синцях, наче побиті, дівчата витирали обличчя і не вірили самі собі:

— Ми перемогли!

— Вони не стріляли!

— Ну, я ж вам казала! — витирала мокре волосся Люба.

— Вони не стріляли, дівчатка!

— Перемога...

Це слово не вимовлялося уголос, та відчуття того, що ми — сила, переповнювало серця і давало надію. А може, і справді щось зміниться?

Вони не стріляли!

— Стріляли... нелюди...

На ношах — майже прозоре личко, напівдитяче, здивоване раптовістю свого страждання... Як це — лише удар кулі кудись у живіт — і все?

— Миколонько, синочку, тримайся, зараз хлопці віднесуть до лікарні...

Лідія Кіндратівна, вчителька і мати, плакала над цим покаліченим долею і кулею хлоп’ям, мов над рідним. Гладила колючу біляву голівку:

— А я тобі хлібця приготувала...

Сині від втрати крові губи ворушилися — дайте...

— Тримай, дитино, тримай, потім з’їси... Лікар зробить операцію, видужаєш... Потім...

Для хліба не існувало у вічно голодних малоліток слова «потім», Колька-шкєт, а тепер Миколонька потягнув шматочок хліба, мов найсолодшу цукерку, до рота... Не доніс... Слабка, наче з вати, чужа рука не підкорялася його волі.

— Не можна тобі зараз... Потерпи, синочку... Скоріш, скоріш, хлопці! — квапила Лідія Кіндратівна.

Ноші, майже невагомі, навіть не вгиналися під худеньким дитячим тільцем. Але знизу капало червоним. Спершу краплями, важкими, густими, потім струмочком.

— Вихаді строітса! В сталовую, там накрито! — пробували навести бодай якийсь лад надзорки. — На работу!

— Весло хватай, в помойку капай! — в перекладі «Бери ложку, йди в їдальню!», веселився, щасливий від маленької перемоги хтось із «блатних», якому вдалося пересидіти у сховку й не потрапити під кулю.

— Какая столовая? Не видите, раненые! Нам нужно в больницу! — побігли услід за ношами Ірина Паршут і Руф.

В хірургію зносили поранених — п’ятеро «малоліток». В усіх — поранення в живіт, в усіх — велика втрата крові.

— Этот — самый тяжёлый! Нужна кровь! — мив руки хірург Хуліан Фустер.

— Я дам свою! — простягнула тоненьку руку Тамарина.

— И не думай, Руфь, у тебя гемоглобин пятьдесят четыре, тебе самой переливание не помешает. Нельзя, — рішуче відмовила Ірина Паршут.

— Візьміть у мене! — простягнула руку Лідія Супрун.

— Нет смысла, Лидия Кондратьевна, он умирает... — стримала сивоволосу вчительку Ірина.

Світло в очах Кольки, якому так недовго довелося побути Миколонькою, поволі згасало.

— Мамо... хлібця...

— Йому не можна... — сказав хтось із хлопців, що несли ноші.

— Йому вже можна все... — і Лідія Кіндратівна поклала крихту хліба у відкритий голодний рот. Миколонька смачно заплямкав сухими губами. Вдячно засвітилися голубим великі, дитячі цієї передсмертної хвилі очі...

Кров Рути Тамариної таки згодилася — Фустер, віртуоз скальпеля, врятував хлопчаків.

— Кровь! Быстрее кровь! Чего вы там копаетесь? — квапив медсестру, яка зважувала флакон з кров’ю.

Зважувала, записувала.

— Справді — чого вона? Важить, мов золото. Папірці пише... — нетерпеливився літній чоловік, що приніс ще одного малолітнього «урку», з тих, кого лиха доля підставила цього ранку під кулю. Хвилювався тепер за нього, мов за рідного.

— А вы меня жить не учите, каждый знает своё дело, — бурчала літня медсестра, записуючи кількість грамів крові в якийсь бланк. — У нас каждый грамм крови на учёте, каждый грамм денег стоит. Двадцать семь копеек — это если кровь даёт заключённый, а если вольный — пятьдесят четыре.

— Ти бач, і кров у нас дешевша, ніж у вільних. Порахували, оцінили... — сплюнув літній чоловік. — Скільки ж її вчора пролилося? Чи зважив хто? Чи полічив? Чи заплатять нам хоч по двадцять сім копійок за літр?

Лідія Кіндратівна до останнього тримала руку на стриженій білявій голівці. Коли груди хлопчика опали в останньому подиху, заплющила материнською легкою долонею голубі очі. Пішла. Понесла ще один нечужий біль...

Шматочок хліба, що й досі стискала мертва хлоп’яча долоня, прикував погляди обох чоловіків — і літнього, і молодшого. Забирати у покійника — чи можна? Вони відводили очі, ховали руки, відверталися. Та хліб, хай маленький шматочок, тримав, наче магнітом. І дві руки кинулися, мов за командою. І два голоси злилися в один:

— Йому вже хліба не треба...

Розділили чесно навпіл.

І хай осудить їх той, хто не знає, що таке голод.