Лицарі любові і надії

Розділ 25

«Петре, друже мій... »

Петро укотре перечитував рядки, виведені дорогою рукою. Листування з Дусею стало дорогим скарбом, чи не єдиним світлим променем у царстві суцільної каторжної муки. Чи думав він, торуючи повстанські стежки, що сильний, морально та фізично загартований, готовий до всіляких труднощів молодий чоловік може перетворитися за кілька років на виснажене, хворе, кволе створіння, яке ледь перебирає ногами! Як легко долали ці ноги кілометри повстанських рейдів! Як легко витримували плечі вагу радіостанції! Як легко дихалося і свіжим лісовим повітрям, і загуслим людськими випарами духом криївок! Легко. Бо то було своє, на своїй землі. Бо знав, що робить і навіщо.

Каторга ламала.

Виснажувала.

Забирала силу. Життя.

Минула щойно половина, а половини Петра Кекіша, міцного, мов молодий дуб, не стало. Дивився на свої руки — і не вірив, що вони його власні. Дивився на обличчя — і бачив череп, обтягнутий пожовклою шкірою. Невже це він? Хіба стане його на другу половину терміну?

Єдина надія на майбутнє — Дусині листи. Єдина підтримка — друзі. Невгамовний, живий і веселий, хай би там що, Борис Мірус. Він міг перетворити підневільне існування, виснажливу рабську працю на виставу. Грав роль в’язня. Майстерно, талановито грав. Але всередині залишався собою. Це був теж шлях спротиву — удавати, але залишатися собою.

— Ти бач, вони хочуть, щоб я був покірним, щоб носив номер і відгукувався на нього, як собака на кличку? Та залюбки! — жартував Мірус. — Добрий актор повинен зіграти кого завгодно, навіть собаку! Навіть... дерево! Так нас вчили у студії. Роль в’язня нічим не гірша за інші. Костюм в’язня — також. Хочуть, щоб номер був великим і чітко написаним? Та нехай! Я їм так зіграю, що аплодуватимуть! — і виводив велетенські цифри на спині, на шапці, на коліні, і хвацько відгукувався на перекличці, чим запопав симпатій в охорони і права виходити на перекличку останнім. Та найбільшою нагородою були усмішки стомлених товаришів — не можна було не посміхнутися, коли Мірус «рубав» стройовим, стаючи у стрій, і натхненно виголошував свої «установочниє данниє».

— Ото побачити б колись Бориса на сцені, в якійсь із комедій, ото б насміялися! — мріяв ІКекіш.

— Талант, який талант отут пропадає, — зітхав Романчук.

Володимир Романчук. Такий же упертий, затятий у своїх переконаннях галичанин, як і сам Петро. Невтомна робота думки допомогла йому зрозуміти людожерську суть системи ще на початку ув’язнення. Він навчився виживати сам і вчив інших. Розпочав свою таборову школу ще у 44-му. Якби не його поради й допомога, чимало хлопців пішло б зі світу першої ж зими.

Мірусові пощастило зустріти Романчука ще при брамі, у перші дні на воркутинській зоні. Дивом зберіг молодий актор добротний, красивий костюм, пильнував його як міг.

— Борисе, віддай бригадирові, — порадив Романчук.

— Бригадирові? Мій костюм? Нізащо! — вхопив обіруч одяганку ще зовсім недосвідчений з/к.

— Віддай, кажу тобі, за це влаштуєшся на легшу роботу, а це єдиний спосіб вижити. Я тут не перший рік, знаю, — радив Володимир.

— Та грець із ним, з костюмом, узяв бог корову, то хай бере й теля, — зітхнувши, погодився Мірус.

Отак буває іноді — віддаси мале, а отримаєш велике. Чи не саме життя вдалося виграти в оцю лотерею зі смертю, послухавши доброї ради?

Друзі. Дружба. Єдність. Єдине, що можна протиставити табірному ненаситному Молоху. А ще — гартування духу. Не дати загнати себе у глухий кут. Працювати, читати, збагачуватися усіма крихтами знань та інформації, які можна силоміць видерти із зубів системи — сама не дасть. І Петро у вільні години відпочивав тілом, але працював головою — почав вивчати англійську мову з підручника, який завалявся у табірній бібліотеці. Не тому, що потребував мови — треба було заповнити порожнечу в мозку. Читав газети — «Правду» можна було читати, навіть треба. Виловлював поміж рядків офіційних повідомлень хоч якісь краплі близького до справжньої правди. Слухав радіо. Серед нескінченних випусків новин, що голосили бадьоро про величні досягнення радянської промисловості та сільського господарства, проривалася музика, пісня, поезія. Тулився душею, зігрівався.

І раптом...

— «Состояніє крайнє тяжолоє... Диханіє Чейн-Стокса...»

— Господи, звершилося! Почув нас, убогих...

— Борисе, ходи сюди, слухай!

Мірус застиг, забувши, що поспішає на одну зі своїх вечірніх репетицій у театральному гуртку.

— Що це значить? Хворий?

— Значить, уже помер. Якби була надія, вони б не повідомляли, — проникливий Кекіш оволодів майстерністю читати поміж рядків і слухати поміж словами віртуозно, як кожна розумна людина, що живе за умов тотальної брехні.

Повідомлення повторювали знову і знову. В паузах — похоронні марші.

— Значить, помер... Подох... Якби жив — музика була б інша...

— А может, ещьо виживєт?

— Да что же ето делается? Отец радной! Да на кого же ти нас покідаешь? Горе-то какое, горе! Как жить теперь?

Васілій Пузіков був не самотній у щирому розпачі. Були такі, що ридали, розмазуючи вірнопіддані сльози по всохлих, запалих, як у мучеників фашистського Освенцима, щоках.

— Как жіть без тебя? — ридав, озираючись на реакцію інших, відомий стукач Башликов. — Пропалі ми, совсем пропалі...

— Та облиште ви! — плюнув у бік кількох справді убитих горем Петро. — Теж мені, біда! Забрав сатана душу нечистого, то нехай міцніше тримає!

— Петре, не так голосно, — смикнув його за рукав Мірус. — Забагато зайвих вух.

— Та начхати мені на їхні вуха! Сталося... Нарешті сталося, Борисе! От побачиш, щось зміниться!

— Зміниться! Звичайно, не може не змінитися!

Такого душевного піднесення, спалаху надії не давала досі жодна звістка. Після смерті тирана мусить, неодмінно мусить щось змінитися! Переглянуть справи, випустять!

Воля... Воля!

Здавалося, що все зміниться просто завтра. Навіть конвой, офіцери виглядали розгубленими, не знали, що робити, як поводитися.

Три дні жалоби. Стурбовані обличчя наглядачів, заплакані — жінок. Ба, навіть чоловіки проливали хто щиро, хто про людське око скупу чоловічу сльозу.

Десь там, у Москві, натовпи сунули, щоб побачити востаннє «вождя і учителя». Десь там, у Москві, вночі потай вивозили трупи задушених і затоптаних, змивали кров з асфальту. Він і після смерті продовжував душити. Не тільки в Москві — по всіх островах архіпелагу ГУЛАГ.

Головного ката не стало. Але несхибно котилися коліщатка і зубчики досконало відпрацьованої і заведеної на повні оберти ключа людожерської машини.

І все лишалося по-старому.

Після першої хвилі розгубленості знову зміцнів голос конвоїрів — «Вихаді без паслєднєво!», «Шаг влево, шаг вправо — побег!». Знову позакручували гайки, знову міцно закрили кришку казана, що накипів ненавистю й обуренням.

І вибухнуло!

В Казахстані, Тайшеті, Норильську.

У липні відмовилася виходити на роботу 29-та шахта. Вигнали коменданта, наглядачів. Обрали власних керівників — страйковий комітет. Звільнили з БУРу затриманих свавіллям начальства, натомість заповнили камери сексотами та стукачами.

«Бихадітє на работу! Ленінграду, колибелі революціі, нужен уголь Воркути!»

— То самі його й видобувайте, якщо нужен! — спльовували спересердя хлопці, яким увірвався нарешті легендарний український терпець.

— Адміністрація готова вислушать ваші требованія! — віщала радіоустановка.

— А ми не готові з вами балакати! Годі, наслухалися! Хай приїздить комісія ЦК, говорити будемо лише з Москвою!

Бірус непокори множився, захоплював усе нові й нові шахти — зупинилася 7-ма, ба, навіть «Перша Капітальна» припинила роботу! З 69 об’єктів майже 50 припинили видобуток. Генерал Дерев’янко втратив сон і апетит, метався від однієї збунтованої шахти до іншої — просив, умовляв, закликав, погрожував, але «ні просьби, ні грозьби» не діяли. В’язні уже вдихнули повітря бунту, страйку, непокори.

Щоб утихомирити страйкарів, табірне начальство пішло на зміни режиму — знімали ґрати з вікон, не зачиняли на ніч ба-

раків, дозволили познімати номери! Кожен міг написати заяву на перегляд своєї справи. І були наївні, котрі писали.

Та Провід «ОУН — Північ» не задовольняли ці дрібні поступки. Провід висунув політичні гасла, і таборові майори та полковники не могли цьому зарадити. «Звільнення неросійських теренів від окупації, припинення арештів та масових убивств на цих землях» — ось чого вимагали українські та неукраїнські націоналісти у таборах Воркути!

А підприємства Ленінграда залишилися без вугілля, металургійному заводу в Рибінську загрожувала зупинка!

Полум’я непокори охоплювало одну зону за іншою. Прохідники відмовлялися спускатися у шахту. «Не дамо вугілля до амністії!», «Свободу ув’язненим!» — писали вугіллям на стінах бараків. Жіночий лагпункт висунув гасло «Свободу народам і людині!». Каторжани вимагали й зовсім неможливого — «Геть тюрми і табори!», «Вимагаємо поваги до прав людини!».

— Шкода, немає з нами Михайла Сороки! — зітхав, повільно виводячи неслухняною після перелому правою рукою рядки листівок Андрій. — От він би очолив наше повстання!

— Ну, ти й сказав, Андрію, — шкода! — покепкував з молодшого друга Петро. — Слава Богу, що немає, добре, що відпустили, хоч ковточок справжньої свободи вдихне!

Звідки ж було Петрові Кекішу знати, що «ковток свободи» був коротким та гірким — Михайла Сороку знову заарештовано. Саме його руку впізнають у підготовці повстання, хто ж інший, як не оті ненависні бандерівці могли підняти таку бурю у місці, спеціально створеному для упокорення!

— Ти пиши, Андрію, пиши.

Андрій виводив рядки віршів табірних поетів — Василя Курила, Ярослава Дорошенка. Поетичне слово влучало гостріше і било дошкульніше.

— Як ти гадаєш, Петре, комісія приїде?

— А що їм робити? Звісно, приїдуть. Генерала якогось пришлють. Обіцятимуть золоті гори, щоб тільки спустилися в забій, щоб тільки дали вугілля. А потім заллють повстання нашою ж кров’ю! — не фарбував нарожево мрії реаліст і практик ІКекіш. — їм не уперше — на Норильськ літаки кинули, не пошкодували. Розстріляли їхню волю.

— То що, марні наші надії? — відклав олівця Андрій.

— За справжню волю завжди платять кров’ю. І ми заплатимо, — спокійно відповів Петро. — Рано чи пізно впаде ота остання крапля, я вірю. Хай навіть і моєї власної, я готовий.

— А я хотів би ще пожити! — підвівся на весь зріст Андрій, такий юний і прекрасний у своєму пориві. — Пожити на волі! Щоб сини у нас із Катрусею народилися! Щоб побачити колись хоч шматочок отієї справжньої, нашої України!

— І я хотів би... А буде так, як судилося.

— Хлопці, є новини! — прибіг опромінений надією Ярослав Дорошенко. — Кажуть, прилетіла комісія з Москви, наче сам генпрокурор, власною персоною! Злякали ми їх, затрусилася Москва!

— От бачиш, Петре, а ти не вірив!

— Нічого, хлопці, хорошого я від золотопогонників не чекаю, — не цвів наївними усмішками ІКекіш. — Якщо генпрокурор привіз перегляд справ — завтра ж піду в шахту. Та не думаю, що вони покажуть слабкість своєї влади.

— Але ж Сталін помер! Головного ката не стало!

— А сталіненята живі. Ну, подумайте, хлопці, куди їм, бідолахам, подітися? Тисячі, може, навіть добрий мільйон стереже нас отут, по всіх таборах Союзу, — і всі отримують північні доплати, платню, як у міністра. Ми працюємо, видобуваємо вугілля — воно ж практично безкоштовне! Вільним треба платити, а рабам — навіщо? Все, що ми заробили, отримують вони, ця офіцерська зграя. Так, Сталіна немає, але куди ж вони, бідолахи, підуть, якщо не стане таборів? Вони ж нічого своїми руками робити не вміють, освіти не отримали, професії нормальної — також! Хіба сторожами підуть — це їм вдається непогано, — засміявся Петро. — Звикли, що на них працюють. Не здадуться вони так легко, хлопці, згадаєте моє слово, не здадуться.

Генпрокурор і генерал армії Маслєнніков справді прилетіли з Москви і перші дні начебто терпляче вислуховували вимоги. Погодилися на скорочення робочого дня, схвалили намір зняти з одягу номери, з вікон — ґрати, та хай їм дідько, номерам, не в цьому щастя, аби лиш ці стрижені голови повірили, а ці випростані спини знову зігнулися і полізли в забій! Аби лише Ленінград отримав вугілля! План, виконання плану понад усе!

І прокурор спершу кивав головою й обіцяв «розібратися», давав якісь доручення своїм «прокуроренятам», які пачками приймали заяви на перегляд справи.

— Петре, пиши, а раптом?

— Чи я дурний? Хотів би я побачити хоч одного звільненого по нашій статті... — криво усміхався Кекіш. — До речі, як писатимеш заяву, не забудь, що ти шульга. У цих хлопців непогана пам’ять. Пригадають тобі листівочки.

— Хлопці, кажуть, «Перша Капіталка» і сьома вже приступили до роботи. Сьогодні комісія прибуде на перемовини! — приніс радісну звістку Іван Курило.

— Ото вам, хлопці, празник заради неділеньки святої! — не втрачав скепсису Кекіш.

— Вихаді строітся! — гукав, не зовсім певно, щоправда, бригадир.

— А ввічливіше не можна? — і не думав підводитися Кекіш.

Бригадир знітився. Його звичний командний тон за ці дні

й так втратив гучність і певність, а тепер довелося майже просити:

— Ну, давайте, ребята, виходіте, начальство ждьот!

— Ну й нехай «подождьот» трохи, поки я приберусь і зачешуся, не личить нечесаному перед лице генерала, правда, хлопці? — водив гребінцем по коротко стриженій, з поріділим волоссям голові, де вже й чесати майже нічого було, Петро.

— А я зуби почіщу, — усміхнувся майже беззубим від цинги ротом литовець Яніс.

— А у меня чтой-то лаковие туфлі запилілісь, нічего, что я в нечіщених? Ґєнєрал не обідітся? — стурбувався награно одесит Олексій, відбивши стоптаними черевиками чечітку.

Андрій убрався задля неділі у вишиванку — дозволили ж одягатися у власне!

— Ну, як я вам? — покрутився, мов дівка перед дзеркалом. — Шкода, Катруся не бачить... Ой, неділенька-неділя сьогодні, люди до церкви, а ми...

— А я пуйдзє так, не вельке свенто! — скривився поляк Казимир.

— Да хватіт шутіть, ребята, вихадіте, — квапив делікатно бригадир. Як усі стукачі, він знав, що ходить цієї гострої пори по волосині, і варто хоч трохи перебрати ліміт терпіння, як зранку знайдуть його холодне тіло, накрите подушкою. Набирала сили табірна «рубіловка» — політичні навчилися розправлятися зі стукачами.

Липневий день заливав обідню пору сліпучим північним сонцем.

Стіл. За столом — генерали, московський Масленніков та свій, Дерев’янко. Довкола — десяток-другий офіцерів високих рангів — комісія. від погонного золота блищало й переливалося, та не аж так засліпило, щоб не помітити, що на вежах заміть звичних автоматників — по два кулемети.

— Ми прізиваєм вас прекратіть бєссмислєнний бунт і вийті на работу! Советской Родінє нужен уголь Воркути! — розпочав Дерев’янко.

— Ото сам і лізь у шахту, якщо так сильно нужен! — пролунало з рядів, де офіцери замість звично похилених голів бачили тепер обличчя — людські, горді. Вони усміхалися і насміхалися!

— Сейчас ідьот пересмотр ваших дел! Ударний труд на благо Родіни — путь к освобожденію!

— Ударний труд — то шлях у могилу! — почулося з колони.

— Ваши требованія будут учтени! — продовжував, зціпивши зуби, начальник бунтівного Речлагу. Понад усе йому хотілося скомандувати «Богонь!» і вдарити з кулеметів по цих нахабних скелетах-бандерівцях, та стримувався — Ленінграду потрібне вугілля Воркути. А крім скелетів його видобувати нікому. Тому обіцяв: — Ми обсудім ваши предложенія!

— Як рак на горі свисне! — долинуло з іншого кінця.

Натовп підтримав дружним сміхом.

Генерал Масленніков зірвався. Це вже було занадто — продовжувати у такому тоні.

— Прекратіть бєзобразіє! Немедленно прекратіть «волинку»! Завтра — в шахту! Кто не пойдьот в шахту — пойдьот под суд! У Советской власті хватіт сіл навесті порядок!

— А ето ми посмотрім! — долинув з колони відвертий регіт. — Кішка тонка у вашей власті!

— Ми пересмотрім дела... — спробував обіцяти генпрокурор Руденко.

— Казав пан — кожух дам, то й слово його тепле!

Бунт слів переходив у бунт дії — колона порушила стрій, розсипалася.

— Стаять! — пробував утримати бунтівну зону Дерев’янко. Та колона, ще хвилю перед тим принаймні позірно слухняна, блиснула очима, упертими, непокірними, та голови, щойно похилені, гордо підвелися. Погляди, погляди, очі! Не вдалося їх погасити навіки, не вдалося скорити назавжди навіть роками таборового гніту! Ще трохи — і вони перейдуть у наступ, ці роками катовані напівтрупи! І вирвалося з генеральських грудей відчайдушно-перелякане: — Огонь! Пулемьоти, огонь!

Генерали ганебно утекли, ледь встигнувши випорснути з-під перших кулеметних черг, що вдарили з вишок.

— Хлопці, по бараках, займай оборону!

— Тут усіх перестріляють, по бараках!

— Андрію, що з тобою? — відчув, як обважніло осідає тіло друга йому на руки, Петро.

Андрій ще й сам не вірив, бачив свою кров, та не вірив, що бачить свою смерть.

Вдихнув раз, удруге пробитими грудьми... Вишиванка, галицька, червоно-чорна, вкривалася додатковими, вишитими смертю, взорами. Ще хвилю тому ці груди дихали волею, ще мить тому очі світилися надією...

— Петре, отут листи... переда... Катру... — і згас очима.

Мить, єдина мить — і він уже потойбіч життя...

А кулі свистіли над головами, не даючи змоги випростатися.

— Іване, Ярославе, допоможіть! — хлопці відтягнули Ан-дрієве тіло до бараку.

— Андрію, брате, та що ж це... — безсило стискали кулаки хлопці над тілом убитого.

У барак забігали то один, то другий, ті, що зуміли уникнути кулі.

Важко впав на руки друзям Євстахій Кушнірик:

— Передайте моїм, у Тернопіль... Загинув... не чекайте... Синові Богданові передайте... щоб пам’ятав... щоб не простив... щоб...

Не договорив, згас.

Стогнав, стікаючи кров’ю, поранений Йосип Чоловічок, також із Тернопільщини. Хлопці, як могли, спиняли кров, рвали сорочки на бинти.

Десятки убитих, понад сотня поранених — рясно вкрилася трупом бунтарів північна земля. Стогін, зойки, передсмертне хрипіння...

Тих, хто вцілів, вивели за зону.

— Що це вони надумали, Петре? — стривожено спостерігав Ярослав Дорошенко за тим, як підводили в’язнів по одному до великого, вкритого червоною скатертиною аж до самої землі, столу. Ніхто нічого не питав. Чомусь одні хлопці після цього ішли праворуч, інші — ліворуч. Ті, що ліворуч, шикувалися в колону і поверталися в зону. Ті, що праворуч, чекали...

— Нічого нового, Славку. Це у них такий спосіб відділити винних. Бачиш, у скатертині прорізи? Сидить якийсь стукач, дивиться і підбріхує господарям: цей — з активістів, а цей — тихий, сумирний, мухи не зобидить...

Справді, під столом чийсь знайомий голос стиха бубонів.

Петро пішов праворуч...

А на ранок — ніби нічого й не було — трупи таємно поховані, навіть кулі табірні медики витягли — на доказ природної смерті, навіть кров змили. Лиш пам’яті витерти не змогли.

Ті, що були «тихі й сумирні», просто потрапили під вплив націоналістів, зранку почали «давати стране угля».

Тих, хто «пішов праворуч», загнали у штрафну зону. Подейкували — розстріляють.

А липневе сонце розніжувало, зелений мох вабив, небо, ненадовго, на коротке заполярне літо, голубе, співало пісню волі й надії!

Такою неймовірною здавалася ота вчорашня, зовсім свіжа додаткова, не мамою вишита кривава троянда на Андріевій червоно-чорній вишиванці. Не вірилося, що веселий і затятий, ліричний і відчайдушний, закоханий у свою Катрусю Андрій лежить десь там, під териконом 29-ї шахти, недбало закопаний чужою, байдужою рукою, разом з іншими, котрих наздогнала сліпа і люта кулеметна черга.

Як близько просвистіла куля. Не зачепила. Вберегла Божа Мати. Який же він дорогий, дар життя! Як легко його відібрати... Як миттєво, раптово, випадково може спинитися дихання, серце, згаснути зір...

Очі вбирали світло північного літа. Тіло удесятеро жадібніше, ніж учора, просило тепла полярного сонця.

І так до болю хотілося жити!

Настала осінь, заходила люта заполярна зима. Небо часом грало хвилями північного сяйва, часом тихо й знелюднено світило повним, великим, мов на Марсі, Місяцем. Тріщали морози. Голови тріщали від думок. Серце як тріснуло тоді, розірване кулеметним пострілом, що забрав Андрія, так і не зросталося — щеміло, пекло, боліло.

Про табір на штрафній 62-ій наче забули. Запускали іноді «параші», чутки про перегляди справ, та більше — про новий суд і нові терміни за участь у страйку.

Чутки про перегляди справ виявилися правдивими — ще восени всі, хто надсилав заяви на перегляд, отримали писане як під копірку: «Баша справа переглянута. Ви засуджені справедливо. Підстав для зменшення терміну немає».

А нового суду не було. Який суд поза межами правосуддя?

Ближче до весни у штрафній зоні пожвавішало — щодня почали прибувати нові люди — з різних шахт, але як на відбір тих, що брали участь у страйку.

Оголосили: «Збирайтеся на етап». Це означало — рік закритої тюрми, «закритки». Гнали брудних, неголених, у нечистій одежі через замерзлу ще й на початку квітня річку, потім через місто. До вокзалу, на залізничну станцію.

Воркутяни, більшість яких ще донедавна носила табірні бушлати, супроводжували колону поглядами, повними співчуття — куди їх? Траплялися зрідка й пані в пальтах з комірами з чорнобурки, що міряли снігові стежини обіч дороги акуратними «румунками» на хутрі й вернули носа, аби не вдихнути ненароком важкого духу неволі.

Он вона, станція... Звідси починаються всі каторжанські дороги, тут вони й продовжуються, переплітаючи маршрути.

— Хлопці, ви звідки? Є між вами Олексій... Степан... Андрій...

І враз:

— Чи є між вами Петро Кекіш?

Петро не дійняв віри — голос! Незнайомий! Обличчя — ніколи не бачене! Та невже вона?

Зняв шапку — брудний, нечесаний... Чи ж про таке перше побачення з коханою мріяв?

— Я — Дуся! — гукнула дівчина. — Я та дівчина, що тобі писала!

Зняла хустку, щоб він міг роздивитися до ладу обличчя — чорну косу, брови шнурочком, вуглинки очей.

Вбирав, щоб запам’ятати навіки. Вуста — не рожеві, не червоні — обвітрені, сухі, суворо стулені, навіть несподівана зустріч не склала їх до посмішки. Шкіра — не біла, не рум’яна — вжалена морозами й вітрами, десь і перші довчасні зморшки покреслили чоло і боляче різонули по серцю. Руки — обвітрені й спрацьовані, та які ж, мабуть, ніжні!

Якусь хвилину, може, менше, тривало побачення, цей дотик очі в очі, а вистачило, щоб вирізьбити в пам’яті навіки.

Дівчата наші, дівчата... Красуні наші, княгині, князівни! Як же ми, бойові побратими, не вберегли вас?

— Гарна дівчина твоя Дуся! Пощастило тобі, Петре, — прошепотів, немов почувши його думки, бо вголос Петро ніколи б такого не сказав, Володимир Кобрин, земляк, з яким Петро познайомився вже на штрафній зоні.

— А я? Поглянь лише — худий, самі кості, брудний, неголений, нестрижений, страхіття, а не чоловік! Невдалішого моменту для знайомства і вигадати годі! — журився Петро. — Вона мені більше не писатиме!

— От мудрий ти, Петре, чоловік, а таки дурний! — розсміявся Влодко. — От побачиш — сподобався! Писатиме! Така дівчина — писатиме! Неголене можна поголити, брудне лице — відмити. А душу нечисту — не відмиєш, не поголиш, не відпереш ніяким милом!

Як на гріх, чекати поїзда не довелося. Загуркотіли вагони, довжелезний потяг зачовгав, зачмихав, клацнув засувами, відчинивши пащі вагонзаків². Напхом напхані, вагони повезли свій новий товар на південь. Лиш з тієї причини, що північніше просто нікуди.

Настрій на звання оптимістичного не тягнув. Кожен згадував свої нелегкі етапи сорок п’ятого чи сорок сьомого і готувався до виснажливої муки спрагою. Знову оселедець, знову без води, знову вивід «на оправку» двічі на добу. Пайок видали на п’ять діб. Значить, везти будуть довго.

— Куди нас — на Колиму?

— А не один чорт?

— Ми вже всі кола пекла пройшли...

— Нам не страшен серий волк!

Б’язні перегукувалися спрокволу, готові до найгіршого. Навіть у найдрібніших дрібницях знаходили щось добре:

А пічок у вагоні дві! Чудеса... І палива — досить. Тепло...

— Вагон, вагон-то не бежит, а летіт, хлопци! Ми так на Колиме ещьо до лета будем!

— А їм тепер не з руки нас на люди виставляти! Тато вмерли, щось там уже не так, на волі. Нюхом чую! — повів довгим носом Володимир.

Ніс не підвів Влодка.

Потяг летів, немов на крилах. Усього дві доби — і Владімір.

— Так швидко? Пайок же на п’ять днів... — засумнівалися хлопці.

— Ех ви, нєдотьопи! — посміявся над ними конвоїр. — Ето теперь називается «оперпайок»! Чтоби меньше бегалі. Арестант, он што, он завсегда убежать норовіт! А так — знает, ехать п’ять дней, а то і больше. День-два — осматрівается, чтоби подальше уехать от Воркути на юг. Потом диру в полу режет... Пока то, пока сьо — а тут уже і место назначенія! Вот так ми вашего брата! Думаєте, ви умнее нас, учьоние?