Лицарі любові і надії

Розділ 11

Юрія Панова заарештували як члена родини «ворога народу». Його батька, українського поета Андрія Панова заарештували у 34-му, а в 37-му розстріляли. Над хлопцем висів вирок — щоднини чекав арешту. Лютій системі мало було батька — дружини ішли етапами, діти. Попри заяву «батька» Сталіна, що син за батька не відповідає, діти відповідали: малі — сирітством у спецдитбудинках, старші — в’язничними термінами. Не знав конструктор цієї кругової «відповідальності», що настане день після його смерті, коли й власним дітям доведеться відповідати за те, що носили прізвище Сталін... У ці повоєнні роки «дозріли» для арешту й ті, кому в 37-38-му було по шість чи вісім. Ніхто не був забутий, про кожне «вороже» дитя попіклувалися, подбали, кожному знайшлося місце в камері.

Іван дивився на Юрія з повагою — вже утямив, що воно таке — вижити на Колимі воєнного часу. Слухав його розповіді не просто як історії про незбагненні чудеса, а як інструкцію — як жити, щоб вижити. І переконувався — це не для нього. Не з його характером, не з його шаленим, непримиренним норовом... Іван рідній матері не міг змовчати, стерпіти, батькові виговорював усе, що думав, то хіба тут мовчатиме? Яка різниця, раніше чи пізніше померти? Отієї «двадцятьп’ятки», стандартного повоєнного терміну для «українських буржуазних націоналістів», однаково не відсидить, не стане його на ці нескінченні літа. Самі кістки залишилися, душа невідь у чому теліпається, а норов — той самий, он і сьогодні чудом з-під кулі вивернувся.

— Справжньої сталінської каторги не відсидів ніхто, — ділився спостереженнями Юрій Панов. — Не бачив я таких на приісках¹.

— Де? — не зрозумів чужого слова Іван.

— На приісках, це там, де золото миють, руду видобувають. Мабуть, від слова «іскать», так мені здається... — спробував пояснити Юрій. — В шахті теж за кілька місяців людина на скелет ходячий перетворюється. Не неволя, не мала пайка убиває — важка робота. І ще — статті наші. З 58-ю, це наша, українська, 54-та, тільки «тяжолий фізіческій труд», іншого немає. Навіть як пощастить знайти земляка чи зласкавиться доля і пошлють на легшу працю, за місяць-другий знайдеться сволота, що заволає — «А куди ж ви цього політіческого між нормальних людей, соціально-блізкого блатного елемента поставили? Тут він ще місяць протягне, не подохне завтра»... Єдиний шлях вижити — опинитися між «придурками»!

Іван уже не раз чув це слово, та змиритися з його принизливим значенням не міг:

— Я? Між придурками? Та ніколи, нізащо! Хай буде, що буде!

— Ну й немудрий ти! Он я, бачиш, вижив. І сподіваюся свою десятку дотягнути потихеньку. Я — художник. От і зараз роботу собі підшукав непильну — одній лікарці картину пишу. А вона мене від етапу прикриває.

— Картину? — недовірливо глянув Іван.

— Атож. Ще й знаєш яку? «Загибель Помпеї»! — Панов задоволено всміхнувся, пригадавши, як запропонував лікарці зобразити велике багатофігурне полотно, яке мало б прикрасити її квартиру. — Знаєш, скільки там роботи? Ого-го! На півроку стане! Ото я тут і перекантуюся на пересилці, поки навігація не припиниться. А взимку звідси шлях тільки на захід... Утямив?

— Так я ж не художник, хисту не маю, — зітхнув Іван.

— Зате — поет! Чув я твої вірші. Гарно пишеш!

— У газеті не такі вірші потрібні. А про Леніна-Сталіна я їм писати не буду, не діждуть! — стиснув кулаки Гнатюк.

— Ну, що з тобою робити... — знизав плечима Панов. — Давай хоч прогуляємося трохи. Повітря — єдине, що тут доступне. І літо, тепло...

Із зони видно було море. Обидва, поет і художник, присіли на горбочку і вдивлялися у далечінь. Вечірнє небо цвіло особливими, синьо-бузково-фіолетовими барвами. Вода зливалася з небом на обрії, одна барва переходила в іншу, та надто неприродними для українського ока виглядали ці північні переливи.

— От намалюй таке — і ніхто не повірить, скажуть — не буває такого неба, не буває такого моря, — ділився Панов.

—А словом таке описати — треба хіба... Шевченком бути... — нітився перед власним безсиллям описати красу природи й водночас безпросвітність і розпач існування у цих небачених і нечуваних барвах Іван Гнатюк. — Написав тут щось таке...

Бувало, обрієм прозорим,

В’язав я мерву почуттів —

Й чаїним криком понад морем

У далеч погляд мій летів...

— Ех, не в ту далеч ми з тобою дивимося, друже, — зітхнув Панов. — Україна, вона ж не за морем, там — Колима... Україна — там, на заході...

— А наша дорога — на схід. На північ...

— І хто ж коли опише ці наші смертні, трагічні дороги... — не спитав, а скоріш видихнув Панов. — Хто повернеться, щоб сказати людям правду?

— Я не повернуся. Сам бачиш, куди мені? Але ж у тебе, Юрію, шлях зворотний, ти протримаєшся! Запиши... ні, краще запам’ятай! Я тут написав дещо... про етап...

І Гнатюк почав стиха:

Вечірній Львів. І знічена колона.

І конвоїри з псами — не втекти.

Діждалися товарного вагона

І зникли в ньому, вирвані з глоти.

В два яруси вмостилися квапливо —

До грона гроно стрижених голів —

І в забутті крізь дим локомотива

Стривожено дивилися на Львів.

Загув гудок — і рушили. Як тіні,

Хиталися у рамочці вікна.

Остання ніч на рідній Україні,

А далі — невідома чужина.

Зникали сили, тижні і вокзали,

Ніхто не знав, куди нас за.везуть,

Ми, як поліна в штабелі, лежали,

На дні і ночі міряючи путь.

Солона риба — їли чи не їли,

Але нікому й крапельки води —

Немов кати, бездушні конвоїри

Знущалися із нас — не доведи.

По на.дцять раз на ніч, несамовиті,

Лічили наші ребра залюбки —

Нема нічого тяжчого на світі

За дерев’яні їхні молотки.

Так цілий місяць в голоді й печалі

Ми пропа.дали, биті задарма.

Урал — Байкал — порт Ваніно, а далі —

Охотське море, далі — Колима.

— Далі — Колима... — повторив Панов. — Прочитай іще раз, Іване. Хочу запам’ятати.

— Та я це записав... — Гнатюк показав крихітний клаптик, на якому бісерно, скорочуючи слова, записав текст.

— Запам’ятай. Надійніше буде. А записів не тримай, знайдуть — отримаєш на повну котушку... Та й вірші згинуть. А це — справжні вірші, Іване, те, що від нас залишиться колись, — правда.

Знаючи мінливість долі — нині ти з одними, завтра — з іншими, Гнатюк цінував кожну хвилину між людьми, яких послала доля, слухав історії про табірне буття, на які щедрий був Панов, і мотав на вус, а раптом знадобиться...

Юрієві довелося у воєнні роки зустрічатися з багатьма відомими людьми — бачив по таборах дружин Бухаріна, Штерна.

Не тільки самих злочинців — усю родину мусила перемолоти пекельна машина. Дружин Тухачевського і Гамарника розстріляли одразу ж після арешту чоловіків.

— Чому? Навіщо? — не міг збагнути безглуздої жорстокості Гнатюк. — Це ж лише жінки... Чим вони завинили?

— А раптом щось чули? Раптом розкажуть? — пробував пояснити і сам зрозуміти Панов. — А доля жінок у таборах — важча, ніж наша, чоловіча. Особливо кремлівських дружин, що знали інше життя — театри, дорогі речі, пам’ятали ще дореволюційні сукні, бали... А тут — сам бачиш...

— А звідки ти, Юрію, знаєш? Ми ж тут відірвані від жіноцтва...

— Так це тепер. А раніше, до сорок сьомого, чоловіки і жінки були в одних зонах, лише в різних бараках. І працювали разом. Зустрічалися... Ех, брате, розповів би я тобі, так не повіриш...

Гнатюк і направду не все брав на віру — надто вже романтичні та неймовірні історії виходили у Панова.

— Ці кремлівські дами, як не дивно, потрапивши в табір, недовго переживали. Життя є життя, і воно — одне, треба жити. А довкола — чоловіки. Заводили романи, кохали...

— Кохали? — обурився Іван. — їхніх чоловіків розстріляли, а їм на думці — кохання?

— А чому ні? Сам побачиш — і на камінні ростуть дерева. Не засуджуй нікого, не знаєш, як самому доведеться. Любов — як блискавка, влучає там, де й не чекаєш. А в таборі — потрійна блискавка. Таких почуттів, як там, у зоні, де кожної миті побачення може скінчитися карцером, я, мабуть, більше в житті не знатиму.

— А що, було й у тебе? — зацікавлення хлопця, який сам іще нічого не знав про те, що буває між мужчиною і жінкою, не мало меж.

— Було... Звичайно, не в таборі, там думаєш тільки про їжу, який з доходяги коханець? А вже потім, коли влаштувався у художній майстерні, важко не працював, пайку отримував нормальну, з’явилася у нас одна...

— І ви зустрічалися?

— Зустрічалися... намагалися знайти куточок десь на горищі, чи після роботи затримувалися у виробничій зоні — і...

— І що?

— Та все оте ж... Знаєш, Іване, думаю, ніколи вже не буде таким щасливим, як отам, серед рулонів ватману на столі чи десь в глухому кутку за бараками поміж бур’янами... Таке не забувається...

— А як її звали?

— Женя. їх ще «шоколадницями» називали. За зв’язки з німцями під час окупації, мовляв, за плитку шоколаду продавалися.

— Тьху, та як же можна з німецькою підстилкою злигатися? — обурився цнотливо-чистий навіть у помислах про жінку Гнатюк.

— А ти сам хто? Бандит. Справжнісінький бандит, та ще й ворог народу.

— Я — бандит? Який я тобі бандит? — ледь не кинувся на художника з кулаками Гнатюк.

Панов криво посміхнувся:

— А що, ні, не бандит? Вирок свій почитай, там усе написано — брав участь у бандитському угрупуванні, значить, бандит. Стаття яка? Радянський суд не помиляється! Який ти бандит, отака й Женя була фашистська підстилка. Дівчиною виявилася, до речі, незайманою. Сказав їй якось: «Може, колись ми кохатимемося удома, у справжній квартирі, на справжньому ліжку, на білосніжних простирадлах, але ніколи, ніколи не будемо щасливіші, ніж отут, на цьому горищі, під дулом охоронця, під страхом смерті чи карцеру...» Знаєш, мабуть, так воно і буде...

— Поживемо — побачимо. Я на таке ніколи не піду! — відрубав Гнатюк. — Кохання коханням, а все оце — тільки після шлюбу, вінчання, весілля. У нас так не можна, щоб просто на горищі, похапцем, у глухому кутку, десь у бур’янах. Так і самому недовго на бур’ян перетворитися. Не може бути, щоб усі жінки були такими!

— Звичайно, не може. Були й недоторкані. З ваших більше, із західних. Розповідають по таборах історію про Сніжинку... Після війни багато дівчат опинилося в таборах, так званих «указниць», за указом повоєнним — за запізнення на роботу, за те, що із шахт утекли, від непосильної праці. Давали небагато — по 3-5 років — і сюди, на Колиму. Ото лафа почалася для бригадирів та блатних! Ласували «свіжинкою» досхочу! Але не всі дівчата на таке годилися. Була одна — нізащо! Спала у товстих ватяних штанях під лампочкою, щоб ніхто не застав зненацька. Зчиняла такий лемент щоразу — охорона прибігала. Один бригадир вирішив помститися. Відправив незговірливу дівчину на штрафний лагпункт «Торфболото». Думав — допоможе, побачить привид смерті, поступиться, дуже йому хотілося зламати її опір. А робота на болоті сам розумієш — по коліно у воді, мужик не кожен витримає. Слабке дівча, звичайно, не могло виконати норму, то й опинилося на штрафному пайку. І за місяць перетворилося на доходягу...

Іван, сам уже майже такий доходяга, стиснув кулаки, так йому шкода стало нещасної дівчини.

— От падлюки!

— Скоро ослабла так, що не змогла виходити на роботу, а з «відказниками», з тими, хто відмовляється працювати, сам знаєш, яка розмова — у карцер з «виводом». День — праця, ніч — сидячи або стоячи, прилягти ніде, вода і триста грам хліба. Отак би й згасла тихенько, та сталося чудо. Довідався про її стійкість хтось із блатних авторитетів, а серед них романтики бувають, чим жорстокіший — тим сентиментальніший, і почав її за чистоту і стійкість вихваляти. Отакий образ непорочної діви створив, як зразок для всіх жінок. Сніжинкою назвав — за чистоту і непорочність. Почали для неї урки діставати дефіцитні продукти, відгодовувати. І врятували. Поважали, шанували, мов святу. Ото тобі приклад сили духу, що перемагає обставини і силу зла.

— Брехня це все, про вашу Сніжинку, — обізвався з нижніх нар хриплий голос. — Чув я цю історію. Скінчилося тим, що цей же авторитет її й трахнув!

— Та я тебе зараз... я тебе... — Гнатюк вчепився у горло сусідові, що смів опоганити непорочний образ, який поет встиг собі сотворити за якусь хвилю з розповіді Панова. — Брешеш, як погана собака брешеш!

— А я чув — справжня то історія. Тільки була в Сибіру, в Озерлагу, а не на Колимі, — додав інший сусід.

Історій, подібних на цю, справді блукало таборами чимало. У жорстокості буднів так хотілося вірити в казку, в те, що добро перемагає зло...

— Не вірите? То я вам справжню історію розповім, про живих людей, з прізвищами та іменами. У нас, в Маріїнському таборі, була дівчина Ірма Чистякова. Батько викладав у Кембриджі, і, звичайно ж, виявився «шпигуном». Розстріляли його у 38-му, а дочці дали п’ятірку і в табір, як водиться. Дівчину влаштували в креслярське бюро. Красуня, художниця, мовами володіє, на скрипці грає — ну, ідеал. І от цей наш ідеал зв’язується... Ну, з ким би ви думали? Зі злодієм на прізвисько Ручка!

— Ручка? Знаю такого! У нього одна рука, але фраєрів він і однією чистив — боже ж мой! — побурчав хтось.

— От бачите? Правда! — із завзяттям продовжив Панов. — Поважні столичні дами з бараку Ірми були обурені — дівчина з пристойної сім’ї зв’язалася з кримінальником! Пророкували, що вона остаточно зруйнує своє життя, що ніхто не подасть їй руки, що злочинний світ затягне її...

— Так ніби їй щось інше світило у цьому світі, — усміхнувся на кутні Гнатюк. — Яке ж її життя чекало навіть після звільнення? Хоч зі злодієм дівчині краще долю не в’язати, з цим я таки погоджуюся.

— Так от, чиста любов дівчини зробила з Ручкою чудо! Його термін скінчився у сорок четвертому, він вийшов, але влаштувався на роботу неподалік і чекав на Ірму. Посилки їй надсилав регулярно, підтримував. А коли вийшла на волю — одружилися.

— І стали жити щасливо, і померли в один день!

— Та живі вони, мабуть, чого їм мерти? — розреготався хтось із темряви бараку. — Ти того, тіскай романи далі, цікаво!

— Я вам що скажу, хлопці, — продовжував Панов. — Не чув я ніколи, щоб чоловік жінку чекав з табору, та ще й посилки надсилав. Жінки — так, це нормально. Щоб жінка чоловіка чекала, з останнього стягалася на передачу, на харчі, а чоловіки... Ні, не здатні ми, мужики, на таке!

— А чого? Баб на волі — хоч штабелюй! Чого нам зечку чекати? Життя коротке, вийшов — хапай своє, поки не пізно, а баби...

Панов, не зважаючи на репліки, продовжував:

— От у нас в Маріїнському таборі випадок був — і не один, до одного з наших художників приїхала дружина з Ленінграда, оселилася в місті, збирала чоловікові посилки. На хлібі й воді сама сиділа, стягалася з останнього, щоб підгодувати бідолашного зека. А він на добрих харчах завів собі подружку і ділився з нею. Не раз траплялося мені зачиняти їх в майстерні, а самому вештатися десь, аби вони встигли зайнятися своєю справою. А вийшов на волю — зробив бабі ручкою і одружився з іншою, навіть і не з табірною подружкою, тій було іще сидіти і сидіти.

І ніколи не чув я, щоб чоловік, який залишився на волі, допомагав своїй ув’язненій дружині. Хтось чув? Може розповісти?

Охочих не виявилося.

— Отак і виявляється справжнє обличчя мужчини — у відношенні до жінки. Чи лице у нього, чи потворна гидка морда! Це на волі можна в красиві папірці загортати, а в таборі все видно, все проявляється — хто ти, і яка тобі ціна як мужику.

— Подумаєш, баби! Та їх, бл..., треба під ноги!

— Ти думаєш, ти про баб зараз сказав? — усміхнувся Панов. — Ти про себе сказав усе, що я хотів почути. Отака, значить, ти людина.

— «Слова Петра про Павла більше говорять нам про Петра, ніж про Павла», — спробував утихомирити сперечальників отець Володимир, слово якого було законом для всіх: і віруючих, і не віруючих.

— Це з Біблії, отче? — засумнівався Іван, не пригадуючи такого у вічній книзі.

— Ні, сину, це — Спіноза. Смертний чоловік, але мудрий.