Лицарі любові і надії

Розділ 32

Цим словом можна було вдавитися. Воно сичало, мов змія і кигикало, мов чайка над бухтою Нагаєво. У ньому почувався як у несходимому чагарнику, чіплявся за кожен склад і літеру, залишаючи клапті життя. Ним видирався високо поміж скелі й падав глибоко в ущелини. Довге, мов мотузка на шиї. Туге, мов обійми смерті. Бо воно й означало саму смерть. Бутугичаг. З якутської перекладалося як «долина смерті».

Якути здавна спостерегли цікаву річ — в оленів, яких пробували випасати поблизу, спершу висипалася шерсть на ногах, потім по всьому тілу, а відтак тварини слабли і гинули. Ніхто не знав чому. Гинули й пастухи, якщо довго перебували зі стадом у цих місцях. Тому багаті пасовища поблизу високого хребта не вабили, місцеві жителі нарекли погибельне місце погибельним словом і обминали десятою дорогою.

Мабуть, не зважали на досвід аборигенів ті, хто виявив у погибельному місці метал, погибельний і зародково, на місці свого залягання, і наслідково, у способі використання. Уран.

Тут, у самому таборі, ніхто не приховував таємниці таємниць — видобувають уранову руду. Це там, «на материку», не належалося знати, що невинна на перший погляд руда — радіоактивна, небезпечна, смертоносна. А тут приховувати нічого. Кожен учасник подій — від звичайного гірника до начальника лабораторії мав право, якщо хотів, знати всю страшну правду. Шлях тієї правди — короткий. За кілька місяців дорога смертника тут і скінчиться. Шляху узворот немає. Квиток в один бік.

Роман зрозумів це з перших кроків.

ОЛП №1 «Центральний» — так гордо називався чоловічий табір. Каторжний чоловічий табір.

І тут уперше не спрацював захисний механізм «білого халата».

— В шахту! На общіє! Тут у нас нету дактаров, тут только враґі народа! — гидко заіржав в обличчя дрібненький офіцерик, що ледве досягав високому Романові до грудей і цим, мабуть, лютився іще більше — мізерія страждає через власну мізерність тим сильніш, чим частіше зустрічає більш обдарованого природою. Високий, вродливий, хоч і вихудлий, витомлений дорогою і голодом, Роман був приречений наражатися на інтерес жіночої і ненависть чоловічої частини обслуги таборів, на те не було ради.

Шахта. Той, хто не знає, думає, що спроможеться поконати глибинного звіра. Так міркував першого дня і Роман. Сильний, молодий. Чи не здолаю я їхньої норми? Звісно, що так! Люди ж якось працюють, то і я зможу.

Кілька місяців роботи у касетиритовій шахті злилися в один довжелезний, безперервний, безпросвітний день. Власне, в одну ніч — поночі шикували колону на «розвод», поночі приводили у зону, поночі відбувалися нескінченні переклички-перевірки-перерахунки. Ніч облягла цей край, здавалося, навіки, сонця тут не було й бути не могло за визначенням, бо це — Колима, звідки не повертаються. Без сил і без бажань, без думок і надії провалювався у короткий сон, за мить прокидався, вирваний із забуття криком-гавкотом, і знову шахтна темрява, пил, вода під ногами і кігті голоду в шлунку. Наприпочатку якісь життєві спонуки ще давалися взнаки, ще думалося бодай про хліб, про сон, про тепло, найпростіші інстинкти, вигострені обставинами, вимагали зберегти себе просто як фізіологічну одиницю, вимагали їсти, пити, триматися поблизу тепла, загортати тіло в лахміття, на яке шахта швидко перетворила колимський бушлат, висушувати ватні човганці з ніг. Надалі й ці найпростіші думки вимерзли, перетворилися на сніжинки, які вітер легко видував із голови. Лиш якесь від нього самого незалежне осердя стукотіло, дихало, проривалося крізь пил і сніг, крізь лайку й стогін — вижити, вижити, вижити. Повернутися, побачити дім, батька, Орисю...

Вже двічі змінилися тіні, що совалися попри нього в земних глибинах, кості багатьох звичних до сільської праці трудяг, що потом і кров’ю заробляли підвищений пайок і «премблюдо», встигли вимерзнути у покинутому шурфі, перетвореному на братську могилу, а впертий юнак все тягав і тягав свою тачку, зціпивши зуби.

Якось напровесні трапилося дивне — зміни поміняли місцями, і Романові довелося іти в нічну.

— А воно не один чорт у шахті — і так ніч, і так! — жартували ті, хто ще міг жартувати.

Травневий день удався напрочуд сонячним. Неймовірно сонячним. Роман не бачив такого яскравого, теплого, живого сонця ще від Ванінської пересилки. Велике, кругле, неймовірно світле і тепле, воно посміхалося, пестило обличчя променями, намагалося обігріти й освітити кожен закамарок, куди його не пускали довгі місяці. Роман підставив лице світилу і завмер, насолоджуючись світлом і теплом.

— І звідкіля ж ти, хлопче? — пролунав над головою голос.

Роман розплющив очі. Ну, звісно, марення. Мабуть, буває, коли після тривалої ночі уперше бачиш сонячне світло. Певна річ, марення. Або він уже вмер і стоїть перед ликом Господа. Широка сива борода, зовсім біла, прозоре бліде лице, світла усмішка, над головою — німб, а від нього — промені. Оце він і є, Бог-отець...

— Отче наш, ти, що є... Богородице-Діво, радуйся... Вірую в...

— Що з тобою, сину? — обізвався «господь».

— Господи, слава Тобі, слава, що явив лик свій мені, грішному... — шепотів Роман слова молитви.

— Ще не явив, стривай, встигнеш на той світ, усі там будемо. Мене звуть Миколою Івановичем. Доктор Цвітковський.

Доктор ступив крок убік, і світлий німб над головою став просто сонячним промінням. Якби в Романових жилах збереглося досить крові, він почервонів би з ніяковості.

— А я — Роман. Роман Смереканич. З Прикарпатська.

— Смереканич? З Прикарпатська? А чи твого батька, бува, не Тарасом звуть? він лікар?

Так Роман зустрів свій порятунок — доктора Цвітковського, якого всі називали професором. Доля звела Миколу Івановича з лікарем Смереканичем десь на медичній конференції, ще перед війною.

— А ти сам що до арешту робив? Вчився у медшколі? То чому ж ти на загальних? — допитувався професор, немов забувши, як починалася його власна арештантська «кар’єра».

Заарештований ще у 44-му наче за «співпрацю з фашистами», а насправді за те, що лікував людей, не запитуючи про їхню національну приналежність, а ще — висловлював власну думку з багатьох приводів, не надто рахуючись із можливими наслідками, професор Цвітковський опинився на Колимських копальнях з позначкою в особовій справі: «використовувати лише на загальних роботах» — «ТФТ» — «тяжолий фізічєскій труд». Перший рік на Колимі ледве пережив — хіба могутнє здоров’я та людські молитви колись врятованих втримало душу по цей бік світу. А далі сталося те, що завжди буває з тими, чия праця — від Бога. Сувора північна природа і брак найнеобхідніших організмові речовин гнули додолу не лише арештантські спини, нищили не лише арештантські шлунки та легені. Таборова обслуга — від начальника з жінкою та дітьми до останнього солдата-наглядача складалася з тієї ж нетривкої плоті, дихала тим самим морозним повітрям, харчувалася хай кращими, та мороженими продуктами, то й хворіли вони часто і потребували лікарської допомоги. Якось крадькома то один, то інший наглядач спитав поради у кремезного, з ошатною сивою бородою зека-цілителя. І порада виявлялася слушною. І ліки, приписані зеком, допомагали краще, аніж призначені в спецлікарні для обслуги у Сусумані. Спершу один, другий, а там далі — вервечка хворих потягнулася до лікаря.

Це спричинило непорозуміння. Коли доктор Цвітковський мав приймати хворих, якщо з/к Цвітковський повинен працювати в шахті і виконувати норму? Діялося кумедне — спершу в’язня виводили на «розвод», вели в шахту, а потім забирали, і лікар приймав пацієнтів. А під кінець робочого дня знову приходив у зону, як належить. Начальство заплющувало очі, наглядачі самі себе дурили, бо здоров’я дорожче, зате все приховане завжди вилазить — у Магадані здалося дивним, чому це враз на «Центральному» «поздоровшав» контингент — ніхто не звертається за лікарською допомогою в Сусуманську лікарню, не користується послугами вільнонайманих лікарів, та й місця на «вільному» цвинтарі неподалік від Сусуманської лікарні «гуляють» за браком охочих залягти у привітну колимську земельку на вічне зберігання у вічній мерзлоті. З Магадана вирушила перевірка. На щастя, встигло начальство за горнятком горілоньки «з дороги» довідатися про мету приїзду високої комісії та припровадити професора до належного йому місця «во глубінє сібірскіх руд». Там, у штреку, і застали доктора за виконанням професійних обов’язків шахтаря. Про що й доповіли за інстанціями.

— Ну, ходімо, колего...

Роман хвацько підхопився і... Отямився вже в лікарні.

— Та ти ж — скелет ходячий, голубе! В чому душа тримається? — бідкався професор. Не потребував пояснень, сам добре знав, до чого доводить шахта людину.

Минув місяць, аж поки Роман зміг ходити не заточуючись. І ще кілька тижнів, поки засвоїв нескладні обов’язки санітара.

— Завтра підеш зі мною.

— Куди? — не спитав, лише запитально глянув на професора, за яким був готовий іти куди завгодно, Роман.

— На Сопку.

— На Шайтан?

Це погибельне місце можна було називати як завгодно, від цього воно не ставало ні кращим, ні гіршим. Вже одна назва гори чи перевалу — Шайтан, «чорт», говорила сама за себе.

Ніхто не знає іншої, красивої, благородної назви — гора Фльорова, по імені геолога, що відкрив родовище олов’яної руди. Молодий, запальний, завзятий Борис Фльоров був учасником другої Колимської експедиції Білібіна, першовідкривача краю. У 1936-му геологічна партія, очолювана Флоровим, під кінець польового сезону, пильно вивчивши район річки

Детрин, вийшла-таки на слід руди важливого для оборонної промисловості металу! На високому перевалі у гірських породах заблищали кристали чорного каменю — касетириту! На радощах геолог вибіг аж на вершину гори і танцював там несамовитого танцю. Олово знайдено!

Так було відкрито родовище Бутугичаг. Щоправда, родовище — голосно мовлено, геологи називають його скромно — рудовиявленням. Не такі вже й багаті поклади, а географічне положення просто катастрофічне — ані транспортного сполучення, ані людських ресурсів. Для розробки необхідні величезні затрати і феноменальні людські зусилля. Втім, зовсім скоро людей стане аж задосить — розстрілювати ворогів народу — завелика розкіш, нехай перед смертю добудуть трохи руди...

Олово — от чого вимагала країна. А долина річки Теньки, яку наприкінці тридцятих інтенсивно освоювали, давала все нові й нові поклади золота. Фльоров, призначений начальником Тенькінського районного геологорозвідувального управління, не раз отримував замість подяки парадоксальну реакцію начальства: «Бас посылали за оловом, а вы снова дали золото! Плохо работаете!» — гримнув якось спересердя дверима зали засідань після чергового переможного «золотого» звіту геологів начальник Дальстрою Нікішов.

Олово. Олово за будь-яку ціну. Ціна відома. Ціна — людські життя. А життя на Колимі не важило нічого. Це кожен кілограм олова й уранової руди підрахують і зважать. А людей тут рахували приблизно, аби при перекличці зійшлося, а скільки їх було і загинуло — невідомо й досі. Потім в музеї Усть-Омчуга зроблять табличку: «У Бутугичагу видобуто 5300 тонн олова, понад 30 тонн уранової руди. Кількість в’язнів — невідома.» Промайне цифра — через Бутугичаг «пройшло» близько 850 тисяч в’язнів. Скільки повернулося додому? Ото б підрахувати, у скільки людських життів обійшлася кожна тонна олова... Дорожчим за золото вийде. А потім хтось напише: «Около миллиона человек? Не так уж и много в глобальном измерении»...

Та все це ще попереду. Тридцяті щойно почалися. Партія кличе, комсомол відгукується. Молоді завзяті геологи, романтики... Величезна країна, невичерпний потерціал природних багатств. Розвідка невідомого, далекого, незаселенного краю. Усе нове, загадкове. У багатьох географічних пунктів ще немає назви. І вони щедро роздають їх. Хтось, закоханий у музику Верді, називає долину річки Детрин Долиною Хозе, а місцину неподалік — Кармен, хтось, мабуть, після перебору з приводу нового геологічного відкриття дає долині поряд назву «Вакханка» — згадавши жінок, що віддавали особливу шану богові вина Бахусу — Вакху... Хіба спадає їм на думку, яким знущанням обернуться ці назви за якихось кілька років! «Вакханка» стане назвою жіночого каторжного табору. «Кармен» — так романтично назвуть збагачувальну фабрику, де масово гинутимуть молоді, красиві, талановиті, про долю кожної з яких можна написати оперу, що розриватиме душу не менше за творіння Меріме та Верді.

Молоді, завзяті геологи не задають собі питань, а чому ці благодатні місця не заселені? Чому корінне населення обминає багатющі пасовища? Чому оленям не смакує соковита трава Бутугичагу? Чому якутські назви цих долин і гір такі зловісні — Бутугичаг — «долина смерті», Коцуган — «чорт»? Що вони знають про ці місця особливе і таємниче, аборигени?

Та молодим і завзятим, веселим і романтичним ніколи замислюватися над зловісним. У них свої завдання — розвідати, вивідати таємниці копалин, які приховує ця далека земля. їм також нелегко — польовий сезон короткий, колимське літо непривітне — удень спека, уночі — холод, заїдає комашня, сотні кілометрів доводиться намотувати пішки, відшукуючи сліди необхідної країні сировини. Геологічну партію ніяк не назвеш легкою прогулянкою — це важка праця. І не завжди з результатом. Скільки «порожніх» експедицій, порожніх партій!

Тим цінніша кожна знахідка. Гора, на вершині якої молодий і завзятий Фльоров вибивав свого гопака чи чечітку, виявилася багатою на олов’яну руду. Оце воно, саме те, що шукали!

Хтось із геологів спостеріг дивовижний феномен — руда касетириту виходила на верхівці високої, понад кілометр, гори, на верхівці відмітка — 1481,1м — майже на поверхню, тому не доводилося споруджувати справжні, глибокі шахти, видобуток ішов відкритим способом, як у часи давнього Риму, на тому ж технологічному рівні та із застосуванням тієї ж рабської праці. Висота і несамовиті вітри, що обдували цю відкриту площадку, забезпечували ідеальні умови — сніг не затримувався на верхівці, його здувало, і уламки породи з блискучими вкрапленнями олов’яної руди подекуди можна було збирати просто з поверхні.

Звісно, геологам не спало на думку, що ідеальні умови для видобутку означають страхітливі умови для людей. Чортова гора виявилася кам’яною пасткою для кожного, кому судився цей квиток в один бік.

Тут не було води. Ані струмка, ані річечки. Вода падала згори — дощ або сніг. Та сніг видувало вітрами, і в’язні мусили збирати його в розпадках між сопками і носити нагору. Збирати — це легко сказано! Злежаний тисячолітній сніг, що не танув навіть улітку, пам’ятав іще мамонтів. Відколи світ, відтоді збирався тут, влежувався, ущільнювався. Не брала ні лопата, ні сокира. Спеціальні бригади «снігоносів» випилювали його кубами, немов модрину, населяли на палицю і несли у зону, наче упольованого ведмедя — удвох, а хто міцніший — закидав палицю на плече і на такому «коромислі» приставляв на кухню.

Води бракувало навіть для належної за «статутом» баланди, навіть для чаю, люди обходилися якимись глевтяками на зразок галушок. Про те, аби обмити грішне тіло, ніхто й не думав. Піднімати на цю висоту продукти, навіть хліб, доводилося звичайним способом — на спинах невільників. Так само, як убоге шмаття чи інструмент для роботи. Не було й деревини — не для праці, для опалення. З роботи кожен ніс якусь дерев’яшку, щоб кинути в піч. Звісно, більшість того дерева, що випадало з обморожених рук, потрапляла у печі наглядачів.

Існували певні «цивілізаційні прориви» — на гору спорудили трасу — бремсберг, щось на зразок рельсової дороги, якою вниз і вгору рухалися дві колісні платформи. Платформи використовувалися у промислових цілях — ними транспортували дорогоцінну руду.

Перевал Шайтан і табір «Сопка» стали синонімами слова «смерть». Ще з «Центрального» можна було, як дуже пощастить, вибратися живим. Із «Сопки» не виходив ніхто. Там навіть не ховали — задля чого довбати граніт? Єдиний шлях смертника — «в атвал», у провалля...