Лицарі любові і надії

Розділ 34

Відспівала на різні голоси ця дивна ніч, відцвіли ракети у небі, розійшлися по бараках і сиділи тихо, вдивляючись очі в очі, ті, що вже знайшли свою зорю.

Чорніла пусткою відчинених уперше за довгі роки дверей внутрішня тюрма, слідчий ізолятор, звідки хлопці Віталія Скі-рука визволили чи не півтори сотні в’язнів.

— Спасібо, товаріщі! — дякував Капітон Кузнецов, невисокий, приземкуватий, з тих, про кого кажуть, що «ладно скроен, крепко сшит». За час покарання на його голові, зазвичай гладенько поголеній, відріс сивуватий пушок. Примружені щілинки гострих очей, вузька щілина рота. Суха, міцна у потиску долоня: — Спасібо, товаріщі, за то, что началі. Ми возьмьом дело восстанія в свої рукі!

Кузнецов показав свої долоні. Не вельми спрацьовані. Його зброя — олівець, робота — бухгалтерія. Оволодів він нею, щоправда, віртуозно — умів так закрити процентовку, що й начальство задоволене, і роботяги не ображені.

— В крепості для офіцера есть только две прілічниє долж-ності — командір осади і командір оборони! Ми Берлін бралі! І Кенгір возьмьом!

Кримінальники відшукали свого «головнокомандувача» — Глеба Слученкова. У своїй звичній матроській тільняшці, у ретельно начищених (і як він це робив у карцері?) чоботах з відгорнутими за останнім кримінальним шиком халявами, високий, дещо сутулий, що змушувало його дивитися наче трохи з-під лоба, він видавався взірцем «злодія в законі» для своїх молодих прибічників, був їхнім ідеалом, кумиром, вчителем. Через стару травму трохи накульгував, та це лише надавало його ході особливого шику. Смугастий тільник — данина моді, на флоті Слученков ніколи не служив.

Народився у рік смерті Леніна. Ідейний комуніст, батько нагородив сина гучним найменням Енгельс, яке не надто стало йому в пригоді у реальному житті, тому кличка «Глеб» — коротка й хвацька, приклеїлася міцно. Війна. Фронт. Полон. Шанс вижити — військо Власова, Російська повстанська армія. У рік перемоги — арешт, суд, термін. Спершу — мімікрія під «блатного» як спосіб вижити. Потім — спосіб жити і керувати.

Ділові й заклопотані Кузнецов та Слученков подалися до своїх бараків, до друзів, з якими вже віддавна обговорювали плани виступу проти адміністрації.

— Ми Берлин брали! И Кенгир возьмём! — не виходив зі стану збудження після останніх подій Кузнецов. — Не позволим издеваться над заключёнными! Хватит произвола! Штурм и натиск! Так учили нас во Фрунзенской академии!

— Во Фрунзенской академии? — перепитав Глеб. — А в каких войсках вы...

— Я вошел в Берлин во главе танковой армии!

Глеб тихо присвиснув. Кілька днів тому, в карцері, він чув трохи іншу біографію Кузнецова — агроном за освітою, вирощував виноград десь під Анапою. І враз така запаморочлива військова кар’єра? «Свежо преданіе»...

Дивина! Уперше вони в жіночій зоні! Незвично — небо, зорі, і без конвою, і не на роботу, і без гавкоту собачого довкола...

Дивно інше — чому солдати завмерли на вишках і мирно спостерігають за неймовірним — вільним пересуванням в’язнів між зонами?

Щось тут не так...

Травнева ніч коротка. Ще затемна хлопці прошмигнули у свій пролом. Щойно склепили очі тривожним передранковим сном — і вже «Падйом!»

Бийшли на роботу. Наче все як завжди, та відчуття нічного ковтка свободи туманило голови. Яка там робота! Яка продуктивність праці, норма та всіляка інша бригадирська лабуда! Тільки й розмов, що про вчорашнє. Гірко каялися ті, що переграли в обережність, і вирішили не підставлятися, добути чемно свій табірний термін до «дзвінка», не шукаючи пригод. Думали — перестріляють — аж ні. Все гаразд. І кримінальники поводилися як люди — ні бійок, ні суперечок. А які очі в тих, хто уперше за багато років відчув себе не тільки людиною, а мужчиною, чоловіком!

До кінця робочого дня очі горіли вже навіть у найобережніших та найспокійніших. Життя одне! І от воно, життя!

Кипіло, клекотіло, виривалося з душі — вимоги! Чого ми вимагаємо?

Чого нам треба, задля чого весь цей... що? Бунт? Мятєж — пропонували росіяни. Повстання — висували воркутяни. Ні, повстання — занадто серйозно, щоб придушити повстання, Рим повів на армію Спартака військо Красса. Щоб придушити повстання — зазвичай стріляють. У нас не повстання, у нас... свято... казахською — сабантуй! Отак весело і скромно!

— Ми повинні висунути політичні гасла! — кипів Кара-таш. — Відділення України від Союзу!

— Припинення насильної русифікації! Припинення арештів! — додав Скірук.

— Заспокойтеся, хлопці! Тримайте ці гасла у серці до слушного випадку. Не тут і не сьогодні, — втихомирював юначу запальність Михайло Сорока. — Це — гасла революції. А у нас — виступ проти свавілля адміністрації. І вимоги відповідні.

— Знайти винних у розстрілі Сисоєва, отого віруючого, що застрелили безвинно!

— І в розстрілі колони на Великдень!

— Опера Бєляєва — під суд за його жорстокість!

— Хай залишать проходи між зонами! Ми хочемо бачити свою родину!

— Та чого ви отут мітингуєте! — підійшов бригадир. — Усі ці вимоги вже прийняті адміністрацією, працюйте спокійно! Теж мені, крикуни!

Ледве дочекавшись вечора, летіли у табір, мов на крилах — невже правда?

А правда вишкірилася вовчим оскалом. Репродуктор передавав:

— ...чинилися грабежі, зґвалтування... за грубі порушення табірного режиму... за... за... між зонами створюється вогнева лінія... кожен хто... буде...

— Та це ж підла брехня!

— Які зґвалтування?

— Хто грабував? Біля кожного складу стоїть наша охорона! Жоден шматок хліба не пропав, жодна пара взуття!

Наївна чесність, проста чесна наївність! От вам і підтримання «революційної законності», от вам і бездоганний порядок! Хай не пропала ані крихта хліба, а голосять — грабунок! Хай ви потрималися за руки, хай лиш погляд чоловічий ковзнув по запалій від голоду щоці, а скажуть — насильство, розпуста, ґвалт!

Бід учорашнього пролому в стіні — лиш вогкий слід: подейкують, навіть генерал узяв до рук кельму — мурували й офіцери, й солдатушкі-брави рєбятушкі, аж запінилися! Не зупини їх вчасно — до неба звели б стіну!

— ...чинилися грабежі, зґвалтування... за грубі порушення табірного режиму... за... за... між зонами створюється вогнева лінія... кожен хто... буде... — віщав голосом факіра репродуктор.

— Неправда! Вимагаємо комісію з Москви!

— Вимагаємо!

— Вимагаємо...

— Та що від них вимагати! Менше слів!

— Хлопці, а може — правда? А може наших дівчат таки поґвалтовано?

Натовп завмер. Ущухло, стихло все, отерпли ноги від неймовірного — а раптом таки правда? Раптом якісь провокатори таки порушили угоду?

А репродуктор не вгавав:

— ...чинилися грабежі, зґвалтування... за грубі порушення...

— Хлопці! Рятуймо наших!

— До діла!

І скоїлося неймовірне — багатотисячна маса сколихнулася — і ринула океанською хвилею на штурм. Так колись змітала французька чернь Вастилію, так колись невідь чого дерлися на браму Генштабу революційні солдати й матроси буремного жовтня сімнадцятого тричі проклятого. Якого дідька їх понесло на браму — загадка революції, та символ — дертися, аби перемогти, закарбувався у свідомості мас. Руки потяглися до зброї пролетаріату.

— Хлопці, розбирай реманент!

Ха-ха, потерпай, Гулагу! Ти сам навчив нас того, чого досі не вміли! Копати, бити, лупати сю скалу! Гей-га, разом!

Якби зібрати всю землю, яку перекопали за свій табірний вік ці мозолясті кістляві руки, то насипався б Монблан! Чи Пік Сталіна... Якби всі зеки всіх таборів домовилися б і дружно водночас гупнули кайлами і ломами — земна куля тріснула б навпіл, це точно! То хіба довго цим робочим управним рукам розбити щойно замуроване генеральсько-офіцерським білоруччям?

— На мури, панове, на мури! — кличе із минулого Мазепа. Хай мури не Батурина, хай висока стіна, та не кам’яна навіть — саманна. Летіли через неї наші листи-записки, літало кохання-розлука-страждання, то чом би й нам, молодим і сильним не перелетіти?

— Бийте, хлопці, бийте міцніше, скільки там тієї стіни!

— Підкопуйте знизу, вона ж без фундаменту, самі будували!

— Та ми Хеопсову піраміду по камінчику розтягнемо, а потім знову складемо, тільки скажіть, де вона!

З протипожежних щитів умить розхапали лопати, кирки, ломи, багри, принесли з їдальні навіть миски — і цим можна було відгортати суху землю з підкопів.

Ще ніколи бригадири не бачили своїх працівників такими зосередженими на процесі праці. Ще ніколи рядові працівники не бачили, аби у білих бригадирських ручках кайло літало із посвистом!

І вдарив посвист куль.

Вдарили кулемети.

Вони били не по людях. Поки що. Прицільний вогонь вели з вишок по верхній частині муру — засипали хлопців шматками цементу, що обвалювалися, падали на голови.

— То он ви як!

Постріли чомусь розлютили, перетворили роботу на війну, на поєдинок — хто кого.

На поєдинок майже рівний — у вас кулемети, але нас — більше, на всіх куль не вистачить!

— Хлопці, будуймо барикади! Захищаймось!

І цієї миті веселий «сабантуй» перетворився вже таки на повстання! Це була «точка неповернення», як кажуть бойові льотчики.

Бсе, що відбувалося досі ще можна було так сяк укоськати, зам’яти, не зважати, не оприлюднювати, пояснити якимись побутовими, «домашнього вжитку» причинами — ну, побешкетували хлопці минулої ночі, ну, з ким не буває, адміністрація табору — добра, вона трішки постріляла, та й простила, мов нерозумних дітей. Скільки ж їх там брало участь у бешкеті? Сотня? Дві? Дрібниці. Та й що їх спонукало до цього? Весна? Захотілося до жінок? Та це ж зрозуміло кожному. «Бунт самців!» Жодної політики.

Можливо, ще учора так думав і хтось із в’язнів, відлежуючись на своїх вагонках, поки необачна молодь шукала пригод. Та сьогодні вирувало зовсім інше. Обурення брехнею — і місцевою, і всезагальною, вибух проти несправедливості, образа у своїх кращих почуттях — от що виводить людей на вулиці масово, не кількох, не десятки, а тисячі, коли піднімаються стіною проти свавілля й неправди усі. Це не можна створити штучно. Це не можуть організувати одиниці. Брехня і сваволя — от що вивело людей на Кенгірський майдан.

Стріляли поки що поверх голів — щоб відлякати, щоб перешкодити, а не щоб убивати. За якусь годину проломи зроблено — широкі, щоб ходити вільно. Третій лагпункт об’єднався з другим, і разом пішли на госпдвір. Ворота разом зі стовбами, на яких трималися, упали, мов іграшкові.

Господарський двір! Яке ласе місце для в’язня, якому бракує завжди усього! Скількома корисними речами тут можна розжитися!

— Хлопці, на варту! Нікого не допускати! Жодних грабунків!

Задорожний та Слученков розставляли своїх хлопців біля складів.

Та розпашіла юрба мала іншу мету — височенний мур довкруж жіночої зони.

І тут знову вдарили з вишок кулемети. Вже не по стінах — по людях. Двір сповнився зойком.

— Барикади, хлопці!

Столи, лавки, двері — з усього, що можна було витягти з їдальні та використати як щит, росла барикада. Під її захистом хлопці почали розбирати стіну. Найспритніші шукали драбини, столи, здиралися на стіну — і падали під кулями.

Хлопці Слученкова привели офіцера — у бідолахи зуб на зуб не попадав від страху.

— Де знайшли?

— У каптьорці. Спав...

Пом’ятий, переляканий, як не схожий був цей офіцер на своїх доглянутих, лискучих від чобіт до червоної пики спів-братів!

— Дайте його нам! На клапті порвемо! — волали вже не «блатнярі», а й політичні, ненависть до офіцер’я була спільною.

— Не трогайте меня, пожалуйста, ребята, я ведь не із охрани, я і... інтендант... Я Медвежонок!

— Хто? Медвежонок?

Мабуть, це кумедне прізвище врятувало життя. Сміх часто рятує від непоправних вчинків.

— Ребята, я ведь нікаво не обіжал... я... я по снабженію... У меня двоє дєтєй... я...

— Двоє медвежат? Ой, Медвежонок, Медвежонок! Да у тебя ещьо і медвежья болезнь, судя по запаху... — покрутив носом Слученков. — Хлопци, ведіте ево до вишкі. Атдайте своім...

— Зачем, Глеб? Раз уж папался, ми ево...

— Ещьо чево не хватало! Убіть в зоне афіцера — значіт, всех пад расстрел падвесті. А ми — мірние люді... Хоть наш бранепоезд стоіт, понятное дело, на запасном путі! — посмішку змінила гостра стріла погляду, який згинав найнеуклінніших: — Кругом марш! Виполнять!

Прикриваючись лейтенантом, мов щитом, хлопці вивели його на добре освітлене прожекторами місце.

Богонь на якийсь час припинився.

Хлопці взялися до стіни з потроєним завзяттям. У госпдворі виготовляли ще й керамічні труби. Ціла гора їх виросла, захищаючи пролом від куль. І от уже невдовзі широкий пролом, в який ринула маса людей, готовий.

Мурів між зонами немає.

Не стріляють.

Уперше зони поєдналися.

Мабуть, ніхто у таборі не спав тієї ночі. Хлопці познімали з вікон бараків ґрати, відсунули з дверей важкі металеві штаби.

Розгубленість перших хвилин змінилася хвилею радості. Уперше за довгі роки змогли зустріти розлучені сім’ї.

— Тату! — кинулася на груди худому, виснаженому старому чоловікові, в якому тільки очі залишилися від її батька, Емма Войцехович.

І кожна з дівчат, милуючись цією картиною, плакала від зворушення і уявляла себе в обіймах матері, брата, сестри.

Зустрілися знайомі лише з листування пари. Шукали одне одного литовки й литовці, звінчані своїми ксьондзами через стіну. Шукали важко, бо ніколи не бачилися. Питали, ловили слово своєю мовою у тисячному натовпі. І знаходили...

Знайомилися. Доля водила перстом. Зав’язувала свої нитки у вузлики — часто до самої смерті.

«Смерть одна розлучить нас...»