Лицарі любові і надії

Розділ 3

Якби серце мало крила,

То б додому полетіло,

До матусі і до тата...

Як же там далі? Як далі? Орися ніяк не могла знайти останнього рядка.

Цей постійний гамір, що не змовкав, здавалося, й уночі, вимордовував душу. Камера стогнала і плакала, шепотіла і кричала, ридала і скімлила. Жінки — молоді дівчата, молодиці, старші пані, та й зовсім бабусі — зчиняли стільки галасу, що камера нагадувала вулик. Хтось тихо, на вухо сусідці, розповідав про себе, хтось молився, хтось плакав, поки були сльози — по одній сльозі, по одному зойкові, по одному зітханню — і вистачало, аби сповнити кам’яний каземат невпинним і нестримним, бо рвався із серця, не залежав від волі, стогоном горя.

Кожен мав тут, у тюрмі, свою, особливу муку, кожному допікало своє: Оксана Ваврищук залишила вдома мале дитя, і перші дні неволі катувалася більше за камерне пекло мукою материнською, та ще й молоком у грудях, яке перегоріло лиш після першого допиту, вчителька Олена Оксентіївна чомусь журилася тим, що діти тепер не вмітимуть розв’язувати задач, і фізики у школі викладати більше нікому, пані Розалія Пере-бендова, дружина фармацевта Перебенди, постійно підходила до вікна під самою стелею, щоб вловити бодай краплю свіжого повітря, затуляла носа несвіжою вже хустинкою, бо не могла витримувати камерного смороду, Орисі ж найбільше допікав галас — оті звуки, що пробивалися крізь запону, якою вона прагла себе оточити, аби прислухатися до себе внутрішньої, до того, що жило у ній — музики, слова, шелесту вітру, крапель дощу — того, що вдалося пронести крізь обшуки, чого не можна було у неї відібрати.

— Орисю, то як же там далі? — нетерпеливилася Катря.

— Зараз, Катрусю. Ще трішки... А якщо так: «До матусі і до тата, у свою рідненьку хату»?

— Ой, гарно, Орисю... Але плакати хочеться.

— Не можна плакати, не можна, Катре. Не час. Якщо ми згадуватимемо, хто ми, як добре нам було у матінки і татка, то загинемо. Не витримаємо. Он поглянь на Любцю...

Катруся зітхнула. Любця, їхня подруга спершу гімназійна, потім, по війні, шкільна, опинилася в тюрмі кілька місяців тому. І з хвилини арешту безупинно плакала, квилила, стогнала, просила допомоги, нарікала. Розповідала, як хороше було їй удома, яка вона чемна, слухняна дитина, що її заарештовано помилково, що вона... Ой, і скільки ж сліз мала бідолашна Люба, що проливала їх що не Божого дня — а все не закінчувалися. Ой, і до кого ж були оті благання, хто чув їх? Утім, хтось у камері таки чув, бо доносив. Хто?

Був у камері той хтось, що слугував вухами й очима наглядачів та слідчих. Орися довідалася про це на одному з допитів.

— А що це за вірші ти читаєш у камері? Що це за лютий ворог? Що за цар тьми? Кого це ти мала на увазі?

Орися пригадала вірша, якого справді читала уголос:

Гей, царю тьми!

Наш лютий вороже!

Недарма ти боїшся

Кайданів тих залізної музики!

Боїшся ти, що грізні, смутні гуки

Пройняти можуть і камінне серце.

А чим же ти заглушиш дикий голос

Хаосу темного, крик голоду й біди,

І розпачливого волання «світла, світла»?

— Так, я читала цього вірша у камері. Це поезія Лесі Українки, її вивчають у школі, я читала, щоб не забути. Написане у 1896 році, за царату. У цьому вірші поетеса засуджує царський режим, називаючи самодержця «царем тьми», і висловлює прагнення трудового народу до світла. Хіба тут є щось... неправильне?

Слідчому довелося проковтнути вірша авторки «Досвітніх вогнів», схвалених вищим керівництвом для шкільної програми. Погано, мабуть, читало начальство цю Лесю Українку, неуважно. Жила б тепер, то саме тут, у тюрмі, їй і місце. Ач, понаписувала — хаос, голод, кайдани. Та найгірше, що читання цих віршів не могло лягти рядком до звинувачення! А справа цієї дівчини була просто порожньою, на неї майже нічого не вдалося знайти, бодай якихось свідчень чи доказів! Заарештували, бо звелено було брати усіх, хто вчився колись у гімназії. Всі вони там однакові, щось та знайдеться. А йому, слідчому, суши тепер голову, ший справу білими нитками... Хіба те, що вона — дочка лікаря, а лікарі допомагали лікувати повстанців. І живуть вони поблизу Щастигори. І зустрічалася ця дівчина з хлопцем на ім’я Роман, сином лікаря Смереканича, а на того справа вже є! Кульове поранення, не відкрутиться! Ліпить там щось хлопчина про випадкову кулю, наче й було щось таке минулого року, стріляли на вокзалі у цигана, але якщо хлопчисько заарештований — мусить сидіти, у нас так просто нікого не забирають. І на цю красуню щось зліпимо, і ця сидітиме. Є наказ — значить, усі сидітимуть. Колима велика.

Після цього допиту в Орисі відібрали книжечку «Досвітні вогні», яку передала мама. Та дарма — чіпка молода пам’ять вже увібрала кожне слово, і щовечора у камері лунало Лесине, Тарасове, Франкове. І своє, власне, невміле, та щире.

А ніч повертала Орисю додому — до своєї маленької кімнатки з балкончиком, до свого ліжечка з білішими за сніг простирадлами, прикрашеними мереживом по краю та блакитними стрічечками й бантиками, до полички, повної улюблених книг, до фортепіано у вітальні, до стосика нот, до лазнички із духмяним милом та м’якими рушниками. Уява, тренована ще удома, коли вона разом із героями улюблених книг переносилася то в прерії, де міцно трималася у сідлі разом із Майн Рідовими мустангерами, то в середньовічний замок, де співала разом із Консуело, то в старовинний Париж, де саме за її, Орисі, честь, змагалися на дуелях мушкетери, залюбки переносила її із задушливої, галасливої камери у світ музики й тиші. Кожен мав свій шлях до порятунку душі в цьому хаосі, повному криків голоду й біди, хто цього шляху не знаходив — гинув і фізично, і духовно.

Здавалося, ця тендітна, тоненька, нездатна до опору дівчина з русявою косою до пояса, з очима пресвітлої голубіні, з пальчиками, яким торкатися лише клавіш та сторінок, мала б загинути у неволі першого ж тижня. Або зрадити, розповісти все, що знає, у надії повернутися до свого біленького ліжечка зі стрічечками. Або збожеволіти, щоб утекти від страшної реальності. Де, хто, коли міг уявити, щоб отаке дівча, яке виросло у мами під крилом, пещене татом і люблене всією родиною, одиначка, надія роду, котру Господь послав мамі з татом на втіху вже у таких літах, коли інші онуків бавлять, зможе не просто вижити, а вистояти, та ще й бути опорою духу іншим, слабшим у своїй вірі та надії!

Мамина квітонька, татова любленка, втілення усіх здібностей і талантів, химерне, загадкове дівча, котре горнуло себе у музику та поетичне слово, уміло перевтілитися у Мавку чи Джульетту, уміло розтлумачити кожному теорему чи фізичну формулу, знало кожну квіточку в садку, називало по імені кожну травинку обіч стежки на Щастигору... Хіба цей світ, що загрозливо займався за сході червоним маревом, був для неї? Хіба створіння, яке лиш у долонях носити, немов казкову Дюймовочку, не мало впасти першим, непомітно хруснути під чоботом, халява якого у дьогті, а підошва — в крові?

Не впало.

Тендітною, ніжною виглядала квіточка, та корінням міцно вросла у рідну землю. Родина Полянських активно підтримувала місцеву організацію «Просвіти», допомагала книжками, коштами, і батьки, й Орися, щойно підросла, брали участь у кожному заході — святкуванні річниць народження велетів українського духу. Ще зовсім маленькою Орися вивчала напам’ять цілі сторінки з «Кобзаря». Вишивати навчилася чи не тоді ж, як читати. Стелила ниточку рівненько чи хрестиком, чи гладдю, чи мережкою — кожна техніка вдавалася. Уміла оздобити чимось маленьким та недорогим і букет квітів, і скатертину, і серветку, і хусточку — виглядало, ніби справжній художник працював над мистецьким витвором.

Кожної вільної хвилини бігла до свого фортеп’янка — діставала зі стосика нот щось таке, чого просила душа — Дебюссі, Деліба, Гайдна — коли хотілося світлого й ніжного, Бетховена чи Ліста — коли вирувало в серці суперечливе й грізне, просило виходу. Не вірилося, що в цих тонких ручках стільки сили, навіть мама іноді зазирала до вітальні, щоб переконатися — це вона, її доня, своїми напівдитячими пальчиками видобуває з інструмента такі потужні, дзвінкі, розкотисті акорди. І голос...

— Соловеєчку наш! — усміхався тато, коли доня виводила Шубертову «Аве, Марію» чи «А я дівчина полтавка, а зовуть мене Наталка».

— Консерваторія, консерваторія за вашою Орисею плаче! — вслухався у переливи дівочого голосу сусід, доктор Смереканич, гостюючи на свята. — Колись ми всі пишатимемося, що отут, на нашій вулиці виросла знаменита співачка! Тернопільщина дала світові Соломію Крушельницьку, а наша земля — Ориславу Полянську! Чи Ориславу... Смереканич! — хитро підморгував услід дітям, коли вони, знудившись, бігли на горище чи на схили Щастигори бавитися у хованки чи бігати за м’ячем.

— Дай Боже, можливо, колись і сватами будемо! — мрійливо здіймав очі догори доктор Полянський, якому вже ввижалися онуки та зять — високий, гарний, стриманий та розважливий, весь у батька, Роман.

Дитяча дружба якось непомітно перейшла у кохання. У те перше, невинне почуття, яке змушує вчорашніх дітей, які звикли кожну хвилину проводити разом, зовсім інакше дивитися одне на одного, коли кожен рух, кожна гра сприймається по-новому, коли випадковий дотик рук, такий звичний ще учора, обпалює червневою стиглістю полуниці щоки, коли такий звичайний подих вітру, що підхоплює спідничку і відкриває білу панчішку трішки вище за дозволене — правдива буря, коли кожне слово, таке звичайне учора — нині вже є натяком, коли навіть квітка закодовує таємницю почуття, коли...

Дитяча дружба. Перше кохання. Щасливе дитинство. Гімназія. Університет. Студентство. Одруження. Лікарська практика. Щаслива сім’я. Так жили покоління Смереканичів та Полянських. Як просто це було ще учора, і як безповоротно змінилося по війні, відколи звичний хід життя порушила, поруйнувала, докорінно змінила ота червона заграва, що запалала на сході, ота червона пожежа, що невтомно посувалася на захід, невблаганно накривала землю аж до кордону, залишаючи по собі руїну звичного штибу життя. Вже не буде Відня, Кракова, Будапешта як міст, куди можна поїхати вчитися чи просто задля того, аби побачити світу. Навіть Львів, начебто наш, начебто український, змінився до невпізнанна — вулиці, особливо центральні, застрекотіли російською, зникло звичне звертання — пан, пані, панно. Зникли люди — багато, безліч людей. Кожен знав, куди вони зникли, і боявся не те, аби питати, а й згадувати при сторонніх прізвище.

Колишнього світу більше не буде. Його спалено червоним полум’ям. Спалено, та ще й попіл розвіяно по околицях імперії.

Світу колишнього життя — з біло-рожевою кімнаткою її дитинства, з теплом маминих рук, з дбайливою опікою батька, з товариством місцевої інтелігенції, друзями, що збиралися в їхньому гостинному домі щотижня, з планами на майбутнє — світле, усталене, надійне, світу цього життя більше немає і не буде. Його знищено, викорінено, понівечено не лише дуби і берези, нині досвідчена катова рука рубає й підлісок, молоде пагіння, знищує саме насіння, щоб ніколи, ніколи, ніколи не могло відродитися на цих землях протилежне й вороже червоній заграві українство. Протилежне, несумісне, вороже, але незнищенне.

— Нас хочуть знищити, Катрусю, — шепотіла на вушко подрузі Орися. — Бачиш, скільки нас, молодих, тут, у камері. Ніхто з нас ще не встиг зробити нічого поганого, не встиг і не міг зробити якоїсь справжньої шкоди червоним. Ну, хіба ми з тобою, якщо зовсім чесно. Але ж Любця чи пані Перебендова? Ми ж добре знаємо, Любця не належала до організації, навпаки, вона й удома плакала, просила, щоб її нікуди не кликали. Вона просто така — несмілива, пасивна, поза рухом, поза нашим життям. Вона і в гімназії вчилася ледве-ледве, хіба вишивала та вміла добре готувати. За що її? За що Оксанку, Михасю, Гальцю, Тусю? Вони ж ні до чого не причетні! Нас просто мають знищити. Щоб наші діти не чули про Союз українок, щоб не слухали українських пісень над колискою.

— Звідки ти це знаєш, Орисю, як тобі це спало на думку? — дивувалася Катря здатності подруги до узагальнень.

— А пам’ятаєш ту пані з російським прізвищем, яка колись, ще до війни приїздила до наших сусідів, а потім подалася до Відня? Вона приходила до нас у гості.

— Не пригадую. Ми ж були ще зовсім малими!

— А я її добре пам’ятаю. Така красива, така вихована пані! Вбрана, щоправда, бідно, вона ж утекла із радянської Росії, але як вона тримала голову, як вимовляла слова, як брала до рук філіжанку з кавою!

— І що, що вона говорила?

— Що в Росії винищували спершу дворянство, потім інтелігенцію, селянство, масово, не розбираючи, хто винен, а хто ні, винищували свідомо, щоб зник отой клас людей, які пам’ятали устрій колишнього життя і могли його відродити. А тепер вони добралися до нас. Так говорив мій тато, він так часто це повторював мамі — вони доберуться й до нас!

— Навіщо, навіщо їм це, Орисю? — Катруся, весела, жартівлива, ніколи не замислювалася над такими серйозними речами.

— Щоб нас не стало. Щоб не стало нашого міста, наших людей, нашої мови, і тих, хто навчить її своїх дітей — нас із тобою, Катрусю.

Орисині очі, величезні, глибокі, прозоро-голубі, бачили, здавалося, в цю хвилину саму суть речей, прозирали крізь роки в минуле і в майбутнє.

— Не говори так, Орисько, замовкни! — злякалася Катря і того, що їх можуть почути, та, мабуть, більше, суті казаного.

— Тобі здається, що це неправда?

— Ні, так воно і є, тому й страшно. Дуже страшно, Ори-сенько...

— Ми повинні це розуміти. І повинні вижити. На зло їм усім, цим ґратам, цим наглядачам, усьому тому, що вони з нами роблять, ми мусимо вижити, Катре. Вважай це останнім нашим бойовим завданням!

Дні в камері минали одноманітно, не даючи поживи ані думкам, ні тілу. Понад усе хотілося чистого повітря, чистої білизни, взагалі чогось чистого! Здавалося, за ковток води з лісового джерела, за подих вітру зі схилу Щастигори, напоєного пахощами... та ні, навіщо пахощами, не треба пахощів, не треба жодних запахів, тільки чистого, чистого повітря — за ковток отого повітря жодна плата не здавалася надмірною!

— А пригадуєш, Катрусю, наші шкільні вечори...

— Коли приходили Роман...

— І Дозик...

— Та ну тебе, Орисько! — зашарілася Катруся. Навіть з найближчою подругою вона уникала обговорення того, що тримала глибоко у серці — студента Львівської політехніки Теодозія Ткачука, який мешкав на сусідній вулиці і двічі... ні, таки двічі, бо той третій раз, коли вони навіть словом не перемовилися, не рахується за зустріч, пройшлися поруч, а одного разу навіть танцювали!

— Де вони тепер, Дозик і Роман?

— З Романом зрозуміло, він у Крем’янці, а про До... про Теодозія чула, що... — Катря стишила голос до нечутного шепоту і зовсім у вухо подрузі прошепотіла: — ...чула, що він у лісі, у сотні Ореста. Воює. Бореться. Покинув навчання.

Тюрма є тюрмою, хоч скільки до неї звикай та призвичаюйся. Та якщо вже така доля, мусили шукати способу спілкування, щоб якось повідомляти друзів та дізнаватися самим про те, кого заарештовано. Вдалися на такий спосіб: наглядачі не заперечували проти того, щоб в’язні вечорами співали. Самі із задоволенням слухали українських пісень. Співали зазвичай камерою — і новоприбулим давали соло, в надії, що свої упізнають. Так Орися довідалася, що Роман тут, у в’язниці рідного міста. І відповіла своїм «Ой, Романе, Романочку». її слухали, замовкнувши, всі — і наглядачі також. Рідкісної краси і сили голос. І звідки він у цьому тоненькому тілі?

З пісні дізналися й про те, що хлопців повели на етап. Уміли вони в текст пісні увести рядок-повідомлення. Чи пішов із цим етапом Роман?

Поки Роман був тут, поруч, хай навіть на іншому поверсі, хай навіть за кам’яним муром, Орисі було тепліше та якось спокійніше — таки їхня, Прикарпатська тюрма — зовсім не така катівня, як інші, про які розповідають бувалі в’язні.

— Ні, на етапі якось легше, — розмірковувала Олена Оксентіївна. — Якийсь рух, нові враження. І повітрям свіжим подихати можна. Скоріш би на етап. Сил немає катуватися у цьому мішку!

— Не говоріть про те, чого не знаєте, колего, — обізвалася Татьяна Анатольєвна Полєтаєва, також учителька, а до війни — викладач університету десь у Казані, яка перший свій термін розпочала ще в тридцять сьомому і вже встигла побувати всюди — в тюрмі, на етапі, в таборі. — Запевняю вас, зовсім скоро ви будете згадувати цю камеру як найкраще місце у своєму житті, після рідного дому, звісно.

— Ой, пані Тетяно, та скоріш би вже! Як воно буде, так і буде! — заголосила Віра, сільський агроном.

— Прошу не перекручувати моє ім’я! Не називайте мене, як якусь бандерівку — пані! Яка я вам пані? І не Тетяна зовсім, це по-вашому! Я Татьяна Анатольєвна, хіба так важко запам’ятати?

— Та яка різниця, пані Тет... Та-тья-но, — по складах вимовила Віра, — чим погане наше звертання — пан, пані?

— Теж мені — пані! Сидить у тюрмі, а також — пані! Пани — це експлуататори, от хто вони такі! Я навіть чути не хочу, щоб мене, людину з університетською освітою, хтось називав «пані»! Ми всі тут — товаріщі!

— Зовсім не всі, — втрутилася Катря. — От ми, наприклад, зовсім не товаріщі, ми друзі. Ми навіть для наглядачів не товаріщі, а... Як вони нас називають? Заключьонні. Ну, ще гражданє. От і всі звертання!

— А мені не подобається! Не хочу бути «паней»!

— То не будьте. Не можна людину примусити бути паном, вона повинна сама це усвідомити, — зітхнула пані Перебендова, єдина таки справжня пані в камері. — Це відчуття — в душі. Самоповага, усвідомлення себе приналежним до певної спільноти людей. Якщо цього відчуття немає, то, звісно, зайво звертатися у такий спосіб.

— Ну, ми принадлежим к разним... как ви сказалі? Спільнотам... — перейшла на російську, щоб виокремити себе з-поміж «бандерівок», Татьяна Анатольєвна.

— Прінадлєжим к разним, а в камері сидимо одній на всіх, — обізвалася Орися. — Краще розкажіть про етап, щоб раєм не здавався.

Полетаева не дуже радо згадувала пережите. їй було, мабуть, важче за інших, бо той, хто вже одного разу пройшов цим шляхом і позбувся ілюзій, що десь там, на етапі, в таборі чи в іншій в’язниці буде краще, дуже чітко собі уявляє всі особливості перебування в задушливому влітку та промерзлому наскрізь узимку «телятнику». Там не буде краще. Та як розповісти правду цим дівчаткам, висмикнутим з-під вишитої квіточками маминої ковдри, що тут, у найжахливішому, на їхню думку, місці, ще зовсім не так погано. Що найстрашніше почнеться навіть не на етапі... Ні, краще не треба.

— Не буду рассказивать. Поживьотє — увідітє... А передачі із дома пока что пріберегіте. Кто знает, когда заберут. Прігодітся, всьо прігодітся в дароґе...

Сама Полетаева для себе вже вирішила — спробує тікати дорогою до вокзалу — хай краще пристрелять при спробі втечі — вдруге вона цих жахів не витримає, не витримає, не витримає...

Кажуть, тому, хто вже побував у тюрмі, вона стає рідним домом, і вже не такою страшною. Насправді все не так. Той, хто переступає поріг камери уперше, ще не знає, що його там очікує. І тому має сили пережити. Краще не розповідати цим дівчаткам, краще не розповідати. Самі побачать...

Коли наглядач учергове гукнув: «Полянська, на допит!», Орися вже навіть і не злякалася. Попередні допити були якимись нудними. Слідчий, молодий і симпатичний капітан Ратніков змушував її раз у раз повторювати одне і те ж:

— Чи знаєш ти Оксану Савку?

— Так, ми разом вчилися в гімназії.

— А Ганну Гоць?

— Ні, такої не знаю.

— А Олесю Ставничу?

— Теж не знаю.

— А як було псевдо Оксани Савки — «Верба»? Бачиш, ми й так знаємо, твоя справа лиш підтвердити.

— Я не знаю ніякого псевда. В гімназії ніхто не мав псевда.

— Не придурюйся, ти чудово знаєш, де були псевдо. До речі, а як називали в організації тебе?

Орися знову й знову повторювала, що не перебувала в жодній з організацій. Ще на першому допиті слідчий запропонував їй сісти на табуретку посеред кабінету, але на наступних змушував стояти, сподіваючись, що хоч це спонукає вперту дівчину давати потрібні свідчення. Справа майже не просувалася, але він мав вказівку щодо цієї бранки — не застосовувати «особливих методів впливу». Мабуть, батько, відомий у місті лікар, дав хабара начальникові тюрми, таке бувало. Іноді він сам стомлювався, виходив на півгодини, щоб випити чаю, увесь цей час Орися мусила стояти. Через три-чотири години ноги боліли так, що хоч плач. На щастя, слідчий не бив її, не влаштовував катування добовою «стійкою», не замикав у «бокс» — низеньку шафку в кутку кабінету, де можна було лише сидіти, скорчившись, і за кілька годин такого сидіння навіть без побоїв тіло боліло, як після катування, так розповідали інші в’язні.

— Отож, ти призналася, що знаєш Оксану Савку на псевдо Верба, а також Ганну Гоць — псевдо Пташка і Ставничу...

— Ні, я не знаю ніяких Ставничої і Гоць!

— Але ж ти щойно сказала, що знаєш Оксану Савку на псевдо «Верба»...

— Ні, я не знаю ніякого псевдо, я вчилася з дівчиною на ім’я Оксана Савка в гімназії, от і все!

Допити тривали довго і були розраховані на те, що втомлена людина не може контролювати свої відповіді і настає момент, коли вона починає плутатися, тут слідчий і ловить на невідповідностях. Але це маленьке, худорляве, схоже на горобчика дівча заплутати було важко. Чи то пам’ять така чіпка, чи то справді нікого не знає.

Тому цього разу слідчий приготував сюрприз. У кабінеті на Орисю чекала так звана «очна ставка».

— Ну як, упізнаєш?

Упізнати побите, вкрите кров’ю, що запеклася і ще сочилася з рани на голові, обличчя не змогла б і рідна мати. Сорочка у синю з білим смужку, розірвана на плечі, присохла до спини і просочилася кров’ю, спричиняла, мабуть, хлопцеві нестерпний біль при кожному рухові, та він намагався не стогнати. І не дивитися на Орисю. Втім, його очі, що запливли синцями так, що перетворилися на щілини, не так вже багато й бачили. Сухі, потріскані губи не ворушилися, але погляд, прикутий до склянки з водою на столі слідчого, промовляв без звуку: «Води! Води, хоч краплю води!»

— Чого мовчиш? Упізнаєш?

Слідчий ступив крок до хлопця і, вхопивши за побите і неприродно викручене плече, повернув його обличчям до дівчини:

— Ну, поглянь на неї, поглянь, не відвертайся!

Хлопець лише глухо застогнав — вивихнуте плече і руки,

зв’язані колючим дротом за спиною, завдавали йому болю.

Слідчий відпустив плече в’язня, поглянув на свої пальці, що забруднилися кров’ю, гидливо скривився і заходився витирати хустинкою. Кров не витиралася, слідчий підійшов до умивальника в кутку:

— Що за неподобство? Рядовий, принеси води!

Солдат, що досі мовчки стояв у кутку, пильнуючи в’язня,

побіг по воду — бачок умивальника виявився порожнім. Повернувся швидко. Налив води, щоб начальник мав можливість вимити руки, які у кожного чекіста повинні бути чистими, як заповідав великий їхній учитель Фелікс Дзержинський: «Холодная голова, горячее сердце и чистые руки».

Увесь час, поки лилася з відра чиста, прохолодна вода, в’язень дивився, не відриваючи погляду. Навіть не облизував уже розпухлих, розбитих, потрісканих від спраги губів сухим, розпухлим язиком. А слідчий наче навмисно лив і лив воду:

— Ну, чого ти, Петре, чи як тебе там, мовчиш? Хіба не знаєш цієї дівчини? «Ой, дівчино, рибчино, чорнобривко моя!» — майже чисто проспівав. Він взагалі був веселим, цей молодий і майже вродливий мужньою чоловічою красою капітан. Мабуть, не одне дівоче серце тьохкало від погляду цих карих очей десь там, поза мурами в’язниці, де він питав, а не допитував, де шепотів, а не кричав, де ніжно торкався дівочих кіс своїми довгими красивими пальцями. — Ну, згадай, як разом на танці ходили! Як у лісі стежечки топтали! Місто маленьке, тут усі всіх знають! Скажи, як звати дівчину, як її псевдо — і все, ота склянка води — твоя. А потім підеш у камеру. Не в карцер, а в камеру, там тепло, там хлопці, там їсти дають. І я дозволю тобі передачу від тата й мами.

Слідчий витирав руки, красиві, пещені пальці чистим рушником з вишитими маками, й Орисі чомусь було дуже шкода отих маків, які вишивала чиясь невідома рука, немов отой зайда без жалю плюндрував не тільки їхні молоді життя, а й квіти, вишиваний символ їхньої землі.

Відводила очі від спотвореного, розбитого обличчя. Не хотіла дивитися, залишати у серці образ скатованого товариша.

— У мене немає тут тата й мами. Я нетутешній, — ледве виштовхував крізь розбитий рот хлопець.

— Брешеш! Знаю, що брешеш! Ну, подумай, який тобі сенс мовчати? Мабуть, батьки всі тюрми обшукали. А ти справжнього імені сказати не хочеш. А мама, напевно, передачки носить і носить, про сина питає, а ми? Що ми можемо? «Не чіслітся!» — от що чує твоя бідолашна мати!

— Мене звуть Петро. Прізвище — Продан.

— Це я чув уже сто разів! Сім’я Проданів уже заарештована! Ніхто з них тебе не упізнав. Подумай, через твою брехню порядні, ні в чому не винні люди сидять у тюрмі!

— Я зі Львова. Тутешніх Проданів не знаю.

Орися розуміла — Петро говорить неправду. Він знає, що Сергій Продан — зрадник. Сексот. Секретний сотруднік, так це називається на їхній чекістській мові. Тому й назвався їхнім прізвищем. А капітан так забалакався, що вже й не аналізує слів — щойно бідкався бідолашною матір’ю, і тут же — Про-данів уже заарештовано! А якби хлопець сказав справжнє прізвище?

— Говори, говори, бо знову...

Рядовий, що досі нудьгував у кутку, ступив крок до в’язня. Петро несамохіть відсахнувся. Орися глухо скрикнула — невже його знову битимуть?

— А чому ж ти мовчиш, Полянська? Ти ж знаєш його, знаєш!

Орися справді знала його. І як Петра з Орестової сотні, і як... і як Теодозія Ткачука.

— Ну, гаразд. Якщо вам так подобається мовчати — я маю час. Можете помовчати тут удвох. Чи навіть поговорити. Згадаєш його прізвище — покличеш.

Слідчий вийшов із кабінету.

Орися метнулася до столу вхопила склянку з водою, піднесла до вуст хлопцеві. Байдуже, що скаже капітан, байдуже! Аби лиш ковток води, хоч крапля на ці пересохлі вуста!

Він спрагло випив, хоч кожен дотик до розбитого рота спричиняв муку.

Рядовий, що сопів у кутку, здавалося, не звертав уваги. Пробурчав щось, але навіть не підвівся. Чи не все людське вмерло в душі простого солдата? Орися метнулася до умивальника, набрала ще води, дала випити, а рештою змила обличчя скатованому.

— Ну, ти там того, — пробурчав солдат, — ти того, не очєнь...

Слідчий невдовзі повернувся. Помітив порожню склянку, сліди крові на склі.

— Ага, то ти його знаєш! Водичку подаєш, так? Говори, як його звати, говори!

— Я його не знаю, не зна...

Орися не договорила. Красиві пальці слідчого стиснулися в кулак, і кулак цей полетів в її обличчя. Удар відкинув до стіни.

— Та що ж ти робиш, нелюде! За що дівчину б’єш? Я її не знаю, ніколи не бачив! — рвався із пут Петро-Теодозій, намагаючись звільнити руки з колючого дроту, але колючки лиш сильніше впивалися в тіло, та й солдат не давав йому ступити й кроку.

— А як з вами розмовляти? — урвався терпець капітанові. — Ви у нас стріляєте, бандерівці чортові, а ми повинні з вами кренделя розводити? Ну, вона у нас знатиме, як родіну любіть! Сержанта Капустіна сюди!

Сержант Капустін виконував у тюрмі обов’язки ката. Бити, звичайно, умів кожен, але капітан Ратніков уникав прямого контакту своїх пещених пальців з тілами жертв — гидував. Максимум, що міг собі дозволити — ляпас по обличчю, коли здавали нерви. Коли потрібна була справді професійна робота — кликав сержанта.

— А як цього, товаріщ капітан? — спитав рядовий, показуючи на Петра. — Тіснувато тут...

— Нічого, хай дивиться! Коли ще доведеться голу дівку побачити! Роздягнути її, сержанте! — і посміхнувся масно: — Кофточку шкода, красива...

Допит тривав до пізньої ночі. Капітан вийшов, його змінив майор. Потім знову капітан.

Коли Орися повернулася в камеру, Катруся не спала. Розбите обличчя подруги і посмугована спина, ледь прикрита мокрою від крові кофтиною, жахнули не тільки її.

— Боже мій, невже почалося? Невже починають бити й жінок? — заламала руки пані Рузя Перебенда. — Орисенько, донечко, дай я допоможу. У мене є трішки мазі...

Мазь зі знаменитої аптеки пана Перебенди трохи втишила біль. Та інший, невимовний біль терзав Орисі душу. Як вона має сказати Катрусі, кого бачила в кабінеті слідчого, як?

На щастя, Катря не клопоталася допитом, розбите обличчя подруги, скатоване тіло — от що вимагало турботи.

— Лягай отут, Орисенько, — поступилася нижніми нарами Олена Оксентіївна.

Орися довго не могла знайти собі місця — на животі не могла, бо боліло обличчя, на спину годі лягти, бо посмуговані плечі... Мучила думка — хоч би не викликали на наочний звід Катрусю, хоч би не здогадалися. Катруся не витримає, упізнає. Вона ж така безпосередня, все на обличчі написано. Не вміє брехати. Майнула думка — а якби Романа отак, побитого, скатованого... Чи витримала б вона, чи не заридала? Чи не зрадила б?

Чи не почала розповідати все, що знає, аби лиш припинили катувати коханого? І не могла відповісти ствердно...

Отепер Орися зрозуміла, чому так суворо дотримувалися в організації правил конспірації. Чому знали одне одного тільки на псевдо, і провідники суворо карали кожен випадок звертання по імені, навіть якщо люди були знайомі з дитинства. Тільки на псевдо, жодних імен, а тим паче прізвищ — інакше в небезпеці опиняється родина. Під час війни, при німцях, було якось легше — зрадники траплялися зрідка, зате після початку радянської окупації розплодилося їх багатенько — хтось хотів добре влаштуватися на роботу, хтось поклав око на сусідове майно, хтось просто виявився слабким — не витримав допитів. Почастішали випадки, коли чекісти навмисно засилали своїх провокаторів — щоб вивідували. Псевдо рятувало. «Про справу говори не з ким можна, а з ким треба» — як мудро обмежував дівоче бездумне щебетання «Декалог»!

А тепер доводилося практично пізнати вивчене напам’ять, але таке далеке й неможливе колись: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни».Оце вже й були тортури. Орися внутрішньо пишалася собою, що не виявила тайни, не сказала імені хлопця. Але чи не більшою була інша тортура, на яку не сподівався чистюля-капітан, — мовчати, не сказати подрузі правди, не розкраяти їй серця.

Відтак Орися почала боятися кожного виклику на допит — не так побиття, як чергових хитрощів слідчих — хіба важко їм довідатися від когось із слабших духом, що Роман і Орися — не тільки сусіди, не просто знайомі з дитинства... Душа холонула від думки, що Роман, можливо, такий же скатований, лежить зараз десь у карцері на холодному камінні з руками, зв’язаними колючим дротом. Хоч би чоловічі камери не довідалися, що її побито, хоч би не переказали...

Не змогла склепити ока. Нелюдське «Підйом!» сприйняла майже як звільнення. Камера завовтузилася, заворушилася. Побитій Орисі кожен намагався прислужитися, чим міг, поділитися, зробити бодай якусь приємність, щоб полегшити біль.

Кількох жінок забрали на роботу — мити кабінети, коридори, прибирати на подвір’ї тюрми, наглядачі швидко збагнули, що самим надриватися немає рації. Увечері Олена Оксентіївна та Люба повернулися, тихі й німі, зі сльозами на очах. Люба ридала вголос, билася в істериці, Олена Оксентіївна просто хитала головою, мов китайський болванчик, так, ніби хотіла захитати, заколисати якийсь нестерпний біль.

— Що трапилося? — розпитували дівчата, але в Люби годі було чогось допитатися.

Трохи заспокоївшись, Олена Оксентіївна розповіла, що вони прибирали заднє подвір’я між стіною і муром, яке дуже заросло травою, і наглядачі вивели туди хлопця «з наших», у подертій сорочці в голубу й білу смужку, дуже побитого, не можна було навіть обличчя роздивитися.

— А який був — білявий, чорнявий? — чомусь узялася розпитувати Катря.

— Замовкни, Катрусю, не питай, не треба, навіщо воно тобі, — почала її вмовляти Орися. Вона вже зрозуміла, про кого йдеться.

— Ой, Катрусю, який там білявий-чорнявий! Сивий був зовсім!

— О, то це, мабуть, якийсь старший чоловік, — заспокоїлася Катря.

— Та ні, молодий. А може, і в літах, як тут розбереш. Ми з Любою сховалися за рогом, під стіною, щоб нас не помітили. Ці катюги дали йому лопату і наказали копати. А він плюнув і сказав... Ми не чули, що сказав... Тоді два солдати взяли рискалі і заходилися копати яму... А потім... Ой, дівчатка, сто років проживу — не забуду! Кинули його туди живого, руки за спиною, і почали землею засипати. І засипали...

Олена Оксентіївна розридалася, мов за рідним.

— Засипали... І пішли... Ми з Любцею вибралися, узяли наші мітли... А земля на могилі... Земля... рухалася... рухалася... а потім перестала.

Вчителька застигла, немовби знову перед очима виник отой горбочок землі, що рухався, рухався безгучно й страшно, витерла вже сухі очі, наче хотіла стерти зображення, спогад, що навіки прикипів до сітківки, залишився там, наче фото.