Лицарі любові і надії

Розділ 27

Чимало міг би розповісти хлопцям генерал Судоплатов. З двадцяти восьми розвідників — Героїв Радянського Союзу — двадцять п’ять були його вихованцями, належали до його групи! І легендарний Ріхард Зорге, і Микола Кузнецов, і «Червона капела»!

— А за що ж вас посадили? Ви ж, як видно, великий чоловік! — розпитував Петро, намагаючись не так зрозуміти, як отримати додаткову поживу для роздумів — він вже уторопав, що ця надміру, як на звичайного виконавця, поінформована людина насправді належить не до мух, що заплуталися у тенетах МГБ, а до павуків.

Судоплатов відповів майже чесно:

— Я забагато знав і знаю.

— Про що?

— Про все. І про тих, хто керує державою.

Про Микиту Хрущова Судоплатов міг би розповісти таке... За це й посадили! Щоб не світив своїми надміру поінформованими очима, не заважав «розвінчувати культ»! Щоб не розповів комусь, що саме він, «реформатор» Микита, особисто брав участь у допитах заарештованих членів колишнього ЦК КПУ — із сотні лиш троє уникли арешту.

Особливо допікали Першому секретарю КПУ в повоєнні роки «попи-уніати» — греко-католицькі священики. Понад тисячу посадили, але не всіх — залишився невеликий осередок в Ужгороді, на чолі з архієпископом Ромжею, останнім з греко-католицьких владик.

27-го жовтня 1944-го радянські війська увійшли до Ужгорода. Населення зустріло визволителів гробовою мовчанкою. 6 листопада єпископ Ромжа отримав запрошення виступити на урочистій академії.

— Але ж я не встигну підготуватися, — спробував утриматися від запрошення владика.

— Не треба готуватися, все, що ви маєте сказати, записано отут, — простягнув папірець із надрукованим текстом військовий у формі полковника.

Єпископ не взяв цидулки. Зі сцени театру сказав:

— Дякую Господові, що жах війни перейшов над нашою землею без більших жертв. Гуркіт гармат не викликав у нас страху, бо вони вістили, що визволення несуть нам вояки братнього народу, якого мову і звичаї знаємо з літератури. Дякуємо за гладкий перехід війни на терені Закарпаття і бажаємо успіхів та швидкого миру.

Наступного дня газета «Закарпатська Україна» подала виступ єпископа Ромжі. Текст відповідав цілком отій цидулці, яку владика відмовився читати, та з неї виходило, ніби єпископ просив Сталіна приєднати Закарпаття до УРСР.

— Але ж у моїй промові не було жодного слова про це! — обурився, спробував протестувати.

— Ви так не говорили, але мали так говорити, — спокійно відповів головний редактор газети, де надрукували провокаційний брехливий виступ. Довгі роки тяжітиме чорною плямою ця віртуозно змайстрована оборудка НКВС над чесним іменем вірного сина церкви.

Розгром греко-католицької церкви триває. Напровесні 47-го відібрано у монахів-василіан їхній одвічний осередок — монастир на Чернечій горі поблизу Мукачева. «Ми вас не виганяємо, — просять братів у Христі православні монахи у час, поки солдати багнетами «допомагають» василіанам збирати нужденні пожитки, — кожен, хто приєднається до нас, може зостатися». Та брати-василіани обирають тюрми.

Не піддавалися ні на прохання, ні на погрози! Єпископ Ромжа підтримує василіан.

І тоді Микита Сергійович звернувся з листом до Сталіна, просив дозволити фізично знищити «терористичний осередок Ватикану» на радянському Закарпатті. Отримав особистий «ви-сочайший» дозвіл. На Закарпаття для керівництва операцією прибув навіть персонально Павло Судоплатов! Щоправда, не афішуючи свою участь у цій слизькій навіть для бувалих у бувальцях справі. Та енкаведисти під керівництвом міністра держбезпеки України Савченка операцію практично завалили. Ну, хіба не вершина бездарності? В улаштованій автокатастрофі єпископ Ромжа лише поранений!

...Наприкінці жовтня 1947-го року єпископ доктор Теодор Ромжа у супроводі двох священиків їхав бричкою із села Лохова, де щойно освятив церкву. Саме відмовляв вервицю, коли на повіз на швидкості наїхала радянська вантажівка із солдатами. Коней забито, візок розлетівся на друзки, та пасажири опинилися у рові майже неушкоджені. Солдати вискочили з машини і почали товкти прикладами священиків та особливо єпископа. Переконавшись, що справу зроблено, залишили їх у рові помирати. Та Господь не дозволив так легко здійснитися задумові антихриста. Вже вечоріло, коли на сліди бойовища натрапили люди. Побитих священиків перевезено до міської лікарні у Мукачеві.

Лікарі жахнулися — обличчя молодого, вродливого єпископа по-звірячому розбите — вибиті зуби, переламана у двох місцях нижня щелепа, на тілі — безліч глибоких ран. Ні говорити, ні їсти... Хворого годують лише рідкою їжею через «цівку, вставлену в уста». Минає день, другий, і здоров’я владики помалу покращується — він вже ходить, ледь чутно розмовляє, навіть вимагає бритву, аби поголитися. Молодий організм бореться, сили відновлюються швидко. Владика навіть висповідався і дуже розхвилювався, що не зміг через рани прийняти причастя, попросив отця Петра Васька принести до палати Святі Тайни і довго молився над ними...

Інформація про скоєне просочується за кордон. Ватикан занепокоєний, сам Папа турбується про здоров’я останнього з католицьких Владик, що залишився на волі. У Хрущова здають нерви — як завершити справу? З Москви дружня рука генералісимуса присилає начальника таємної токсикологічної лабораторії МГБ Майрановського, майстра з виготовлення та застосування отрут. І от уже Хрущов особисто розмовляє з Майрановським у своєму штаб-вагоні на Київському вокзалі, ось уже дає останні вказівки Савченку...

...До лікарні понад штат прийнято нову сестру-піклунку. Монахинь, що опікувалися хворим, усунуто з відділення, їм наказано... спати. Спати під час чергування? Неймовірно, не-чувано...

— Що за дивне розпорядження доктора? — не йняли віри сестри.

Та накази головного лікаря не обговорюють, а надто, якщо при цьому присутня людина з погонами. Що можуть вдіяти сестри в обітниці послуху? Лиш молитися і зберігати для історії у пам’яті кожне слово, кожен крок...

Близько опівночі лунає телефонний дзвінок. Сестра-монахиня підіймає слухавку:

— Як там єпископ, чи вже помер? — лунає дивне запитання.

— Слава Господу, отцеві краще...

— Ще не помер? Ну, повідомите, коли... — діловий чоловічий голос цілком певен свого.

Сестрі терпнуть руки у передчутті страшного... Та в палату її не пускають:

— Вам уже кілька разів говорено, хворий більше не потребує вашої опіки, сестро... Я сама...

Приємної зовнішності усміхнена дівчина у білому халаті наповнює прозорою рідиною шприц.

Ампула з отрутою кураре — в руках медсестри, агента МГБ. Білий халат, приязна посмішка, присяга Гіппократа, найгуман-ніша професія... Під халатом не видно зірочок на погонах. Рука не тремтить. Смертельну ін’єкцію зроблено. «Це щоб ви добре спали, хворий!» — «Хай береже тебе Господь, дочко!» — розбитими вустами ледь чутно благословляє святий отець симпатичну дівчину, що так зворушливо піклується про нього.

Лікарська комісія, що приїхала аж із Києва, констатувала серцевий напад. Серцевий напад у тридцять шість років?

Справа нарешті доведена до кінця. Єпископа Ромжу знищено, генерала Савченка переводять на підвищення у Москву.

— А Майрановський, до речі, сидить отут, у Владімірі, і камера неподалік! Отак йому віддячив Хрущов за все, що цей великий учений зробив для держави! А він — порядна людина, мушу вам сказати, хлопці! Коли мене судили, категорично заперечував, що ми використовували отруту на живих людях! — розчулено згадував Судоплатов.

— А що ви, на покійниках її стосували? — цідив крізь зуби, ледь стримуючись, аби не розбити це красиве обличчя до крові, Петро. — Справді, великі вчені, порядні люди, що й сказати!

Скрегоче зубами, але терпить — почувається розвідником у тилу ворога, збирає інформацію, хай говорить, хай виговорює мізерну частку того, що знає, цей прислужник смерті у погонах.

За день-другий Павла переводять в іншу камеру.

— Слава Богу, вберіг Господь від гріха! — перехрестився услід Петро. — Ще день, ще одна історія чекістського героїзму, — і не стримався б, задушив гадину...

— Я б тобі не дав, — скрипнув зубами Влодко. І засміявся у відповідь на обурений погляд: — Сам би задушив!

— Яка ж машина працювала проти нас! Які служби! За першим словом мали все — гроші, людей, машини, військо, лабораторію отрут. Ціла фабрика убивств! Що лиш не вигадували — цукерки з вмонтованими бомбами, шприци, парасольки з отрутою! І при тому УПА боролася так довго! Мабуть, дух зламати важче, ніж тіло.

Тюрма перемелювала у своєму череві дуже різних людей — колишніх партпрацівників, що занадто фанатично служили Сталіну, військових, колишніх чекістів, на зразок Судоплатова, винних і невинних, віруючих і безбожників, радянський підданих та людей з інших країн та країв, які просто фактом свого існування загрожували владі, тут усі були рівні перед безумом свавілля — вищі церковні ієрархи та прості селяни, колишні міністри, генерали та куховарки, тюрма не лічила географії та історії — всі порівну ділили баланду, всім однаково світили лампочки під стелею, всіх однаково обігрівав лютим холодом карцер за провину чи без.

Переведення з однієї камери до іншої вже вважалося розвагою — брак спілкування, хай навіть неприємного, після кількох місяців утримання за ґратами давався взнаки.

Не здивувалися, коли до камери занесли ще одне ліжко і привели не одного, а зразу двох сусідів — обидва високі на зріст, обидва з бородами. Через однаковий смугастий одяг навіть не зразу упізнали...

— Отець Величковський! І вас сюди? А вас за що?

— За те, що й вас, діти мої, — роздивився і впізнав Петра та Влодка отець Василь.

— Та хіба ж ви брали участь у повстанні? Вони ж наче тільки активних учасників попереводили до «закриток», — намагався вивести бодай якусь логіку Кекіш.

— Мабуть, слово моє брало... їм аби причина... Говорив, служив, сповідав, причащав — хіба ні? Отож, був активним учасником усіх ферментацій та страйків.

Четвертий «брат» по ув’язненню виявився також з Воркути, та ще й добре знав отця з Першої Капітальної.

— О, то великий чоловік! Звуть Федором, ми з ним давненько знайомі, — усміхнувся в бороду отець, рекомендуючи нового сусіду. — То є знаменитий вламувач!

— Хто то є, прошу отця? — перепитав, не утямивши, Влодко.

— Вламувач, себто фахівець із... насильного посідання чужого майна, — у делікатний спосіб пояснив особливості професії Федора монах.

— Ну, хлопці, всьо, капець, фініта ля камєдія, як гаварят, скінчилася ваша вольная воля! — хазяйновито розпорядився новий співкамерник. — Тепер по фені не ботати, байки не травити, матюків не гнути! З нами святий отець, а він цього не любить. За порядок відповідаю лічно я!

— Та ми наче й самі не лаємося, — миролюбно зауважив Влодко, аби не стинатися першого дня з новачком. — А отця Величковського знаємо ще з Воркути.

Федя проковтнув розчарування — так хотілося провести вишкіл, а заодно й тюремну катехизацію нових знайомих.

Почувався охоронцем душпастиря у неволі, боронив його і словом, і ділом, навіть кулаком інколи, і мав від того правдиве задоволення.

— Ні, таки Господь добрий і справедливий! Дає терпіння, але й благодаттю не обминає! Чи мали б ми на волі можливість спілкуватися з отцем так близько? — передчував задоволення розмови Кекіш.

Отець вечорами розповідав про своє служіння, про арешти, допити:

— «Чи сам, чи з чиєїсь намови, чи по приказу зробили ви отой хресний хід з жовто-блакитними лентами і хоругвами? То була антирадянська демонстрація!

— Я не робив жодної антирадянської демонстрації, а провадив хресний хід відповідно до порядку, заведеного в церкві.

— Чи до нашого приходу ви проповідували проти радянської влади? Де і коли?

— Так, я проповідував проти. Завжди і всюди.

— Чому?

— Бо ми знали з газет і від свідків про нищення і палення церков, про убивства священиків, нищення всієї релігії, тому я мусив взивати нарід до молитви, щоби Бог могучою силою здержав ту дику нищівну силу».

— Та навіщо ж ви, отче, говорили так відверто супроти себе? — жалкував Петро.

— Хіба може священик говорити неправду навіть ворогові? Як мав кривити душею, то ліпше мовчав.

— А вони?

— Вони кричали, а я молився на вервиці. Розмовляв лише з тим слідчим, який поводився достойно, як культурна людина. Були серед них і такі. Один з них мене доброго навчив... Наприкінці допиту належиться підписати протокол. І я підписую всю оту товсту пліку карток. Ставлю підпис внизу сторінки. Остання сторінка списана лише до половини, а я машинально підписую унизу. Слідчий каже: «Ви підписали собі смерть». «Чому?» «Бо на цьому порожньому місці над вашим підписом можна написати що завгодно». Я сполотнів. Та направду, спаде на хвору голову написати там, де вільно, щось на кшталт: «Планував заколот з метою убивства лічно тов...» Ви розумієте, хлопці... Питаю слідчого: «Що ж тепер робити?» «Перекрес-літь порожнє, ото й усього». Я подумав собі — ото людина! Згодилася потім ця наука.

— Але ж вас засудили?

— Ні, то було ще за перших совітів, у сороковому, до війни. Тоді мене випустили.

— О, таки так, перші совіти були кращі за других, бо скоро минулися, — пожартував невгамовний Влодко.

— Другі прийшли у сорок четвертому. Бої за Тернопіль тривали довго — німці лишили велику залогу і билися до посліднього патрона, особливо захищали залізну дорогу та станцію. Місто було облягане совітським військом тривало. Німці цофнулися до польського костьолу і звідти боронилися. До монастиря понад ранком, ледь сіріло, прийшли офіцери-артилеристи. Подивовано питали, чому ми не втікаємо? «Чого маємо тікати, ви ж виголошували, що маєте освободжувати,» — кажу йому! Один схилився до мене і тихо каже: «Відкривайте церкву, служіть, ми вам кривди не зробимо, але скоро будуть вас переслідувати!»

— Ти бач, і між них були люди...

— Артилеристи поставили свої гармати за дорогою на городі навпроти нашої нової церкви і почали бити на місто без розбору, нищили все підряд. Наказ був — знищити німців, а разом і Тернопіль.

— І таки знищили. Стерли з лиця землі, визволителі, самі руїни залишились, а яке місто було... — крізь зуби процідив Петро.

— Хіба їм було в голові чогось пильнувати, пожаліти бодай старовину? Мене серце боліло за старовинні церкви. У тому диму, гуркоті, страхітливій руйнації, побіг просто в габіті³, з церкви, до тих артилерійських офіцерів. Просив їх пожаліти бодай оту маленьку церковцю Чесного Хреста, з якої Тернопіль починався. «Вона дуже цінна як пам’ятка архітектури, та й за-маленька, аби там могли ховатися німці!» І знаєте, послухалися добрі люди, пожаліли, не зачепили церковці артилеристи...

— Тепер знаємо, кому завдячує Тернопіль збереженням своєї найстаршої церкви. Сам запам’ятаю і дітям розповім, — схвильовано прошепотів Петро. — А я думав — випадок, Господнє чудо.

— Чуда повинні робити люди... А Тернопіль направду знищили так, що й тюрми цілою не лишили! — засміявся отець. — Як арештували мене другі совіти, то мусили в Чорт-кові перетримувати!

— А потім?

— Потім Київ, в’язниця на Лук’янівці, є там така...

— Ех, Лук’яновка, дом радной, тюрьма, матросская тішина! І я там сидів зразу після війни, — замріяно поділився Федір.

— У Києві отримав гірку звістку... Викликали до віконця, дають передачу. А на торбинці написано: «Єп. Гр. Хомишин». «Та це ж не мені!» — «Тєбє, теперь тебе...» Так я зрозумів, що Кир Григорій пішов у засвіти...

— Григорій? Старенькій такой? — насторожився, упізнавши знайоме, «знаменитий вламувач».

— Та вже немолодий... Скільки ж було преосвященному? Та добре за сімдесят...

— Зовсім старенький був. І побитий увесь... Фамілія якось Хамішин, штолі?

— Хомишин... — виправив отець. — Довелось зустрітись, Федоре?

Федір довго ховав очі.

— Та... як вам сказати...

— Правду, правду говори.

— Я сам з ним не був, век свободи не відать, не був!

— Але ж знаєш щось? Розкажи...

— Не бійся, розповідай, Федоре, все, що знаєш. Бажливе кожне слово.

— Я сам там не був, але один кореш... Одним словом, попросили двох моїх... корешів... допомогти... гм... переодягнути одного... політіческого...

— Переодягнути... Знаємо ми, як вони «переодягають»! Та вже так і скажи, Федю, наказали «соціально блізкому кантінгєнту» пограбувати людину, забрати останнє, не соромся, ми ж у курсі діла, свої, можна сказати, — допоміг Влодко.

Та Федору було нелегко ані казати правду, ані брехати, дивлячись в очі отцю Величковському. Отець зрозумів і сам розпочав розповідь:

— Кир Григорій завжди був непоступливим і непримиренним. Уперше був заарештований ще за «перших совітів». Але в тих тоді зуби були заслабкі до владик, ще непевно почувалися... Вдруге заарештували німці, бо закликав не вбивати євреїв, не порушувати заповіді Божої: «Не убий! Кров невинна волає о пімсту до неба!» Проповідував у соборі, закликав людей переховувати євреїв, не давати їх на поталу. Хтось доніс у гестапо. Забрали просто із собору. Та відпустили німці. А «другі совіти» добили-таки Владику...

...Коли до Владики Григорія прийшли з арештом, двері єпископського палацу, потужні, дубові, були зачинені. Скільки не грюкала солдатня, не відчинили. Мусив аж один з них розбити вікно, залізти досередини і впустити «вершителів правосуддя». Така надмірна праця так розлютила енкаведистів, що, витягаючи хворого старця з ліжка, побили його чоботами і скинули зі сходів. Встати Владика вже не зміг. То кинули до вантажівки, мов лантух...

На допитах Кир Григорій не пильнував етикету. Доводив слідчого до «белого калєнія»:

«— Ви, Хомишин, виступали проти комунізму?

— Виступав і буду виступати.

— Ви виступали проти комсомолу?

— Виступав і буду виступати.

— Ви поборювали радянську владу?

— Поборював і буду поборювати!

Тоді слідчий зшаленів, схопив книги, написані Владикою, які лежали перед ним на столі, і тяжко бив ними Преосвященного по голові та де попало. Владика зомлів. Непритомного, його віднесли до Лук’янівської лічниці» — згадує о. Петро Герилюк-Купчинський.

— І що ж розповідали про останні дні Владики твої «кореша», Федю? — лагідно допитувався Петро.

— Т-та... поклали їх у ту саму палату, що вашого... владику... В палаті народу — человек пятнадцать. Побитий був сильно після допросів, лежав, встати не міг. Вони сначала до торби — а там нічого інтересного, ерунда всяка, трохи сухарів. Ну, забрали, понятно, йому сухарі куди? Зубов всьо равно нет... Думали, хрест золотий, як у попів... ой, вибачте...

— Який хрест, хрест, мабуть, іще у Львові відібрали! Хіба вони своє попустять? — похмуро посміхнувся на кутні Влодко.

— А з тряпья — ряса, так кому вона нужна? Правда, і рясу забрали, як порізати, то згодиться, матеріял хароший... Поп-то... ну, отец... всьо молілся... Как молілся, так вроде і заснул... А як прийшли будити — то й не розбудили...

У камері запала тиша. Кожен проказував слова пам’яті та жалю.

Отець Величковський недовго пробув у Владімірі, знову перевели на Воркуту.

Минали місяці. Навіть за умови, що кількість літератури не обмежувалася, в камері було-таки нудно, молоде тіло потребувало бодай якогось руху, і хлопці зраділи, коли їх почали водити на роботу в столярну майстерню. Вели через внутрішній двір. Ішли, вдихали свіжого повітря, усміхалися шматку неба не в клітинку... І враз...

Невеличка колона раптом підтягнулася, усі, мов за командою, підвели погляд угору, на вікно другого поверху і закрокували, мов на військовому плацу — двоє поляків приклали два пальці до смугастої тюремної шапки, військові узяли «під дашок», інші просто підняли голову. Петро й собі глянув угору — у вікні стояла жінка — велична й сувора. Тонке бліде обличчя. Тюремний одяг. Вона наче вітала цей мовчазний парад.

Наглядачі наче не звертали уваги — ніхто ж не порушував порядку.

Бже у майстерні, під шумок Петро спитав Анатолія Радигіна, нового сусіда по камері, кого вони бачили у вікні.

— Це вона, Незламна! Катерина Зарицька.

— Дружина Михайла Сороки?

— Звідки знаєш? — здивувався Анатолій й одразу зрозумів: — Так ви ж з Воркути...

— Двадцять п’ять років... — вимовив Петро, наче відлічив не роками — місяцями, важенними, мов крем’янії брили, днями незмірний термін лютої кари за любов і вірність, відданість ідеї та незламність. — Як воно тут жінці... Нам — муки пекельні, а їм — утричі...

Усі ті дні, що вдалося виходити на роботу, Петро спостерігав, як колона в’язнів усіх національностей — росіян і латишів, євреїв і литовців, вірмен та естонців вітала велику й незламну українку — мовчки, схиляючись серцем перед подвигом жіночої гідності.