Лицарі любові і надії

Розділ 41

— Паслушай, Роман, ілі как тебя там, ти вроде по-нємєцкі трохі кумекаешь, там фріца каково-то поймалі, лепечет чего-то, хрен ево поймьот, пайді, памагі разобратся!

«Фріц», якого ледь живим доправили до лікарні, лепетав щось незрозуміле з гарячки, трусився в лихоманці і виглядав кандидатом на той світ, ба ні, навіть вихідцем із того світу.

— Ну, вішь, хрен ево паймьошь!

— Оу, хрен, йа-йа, ні хрена! — почув знайоме слово «фріц» і повторював безтямно, задихаючись у нападі кашлю і блимаючи безпорадно світлими голубими очима на незнайомий, чужий і такий лютий світ, зовсім не схожий на той, звідки його сюди закинуто.

— Херберт? Херберт... — упізнав Роман старого знайомого. — Та який він вам фріц, він — австрієць, студент, засудили на три роки, бо піонера по попі відшльопав, хлопчисько курсову писати заважав, та ще й вікно м’ячем розбив.

— Окно? Да я би стервецу за такое ухі-то пооткрутіл! — поспівчував «фріцу» санітар.

— Оу, йа-йа, піонер нельзя... Нельзя біть деті... Суд — харашо! Суд — правільно! — лепетав у маренні тонкий, мов тріска, Херберт.

— Ти смотрі, какой правільний немец оказался! — розчулилася завідувачка відділення, дружина місцевого «особіста». — «Суд — харашо!» Вот молодец! Не то, что ви, все на советскую власть обіжени, всем недовольни. А наш советскій суд самий справедлівий, нікого просто так не осуждают! Положите его в первую палату і корміте получше! І полівітаміни! І глюкозу! Он ведь і не нємєц-то, а етот, как ти сказал?

— Австрієць!

— Вот, австріец он, студент, і статья нормальная, не політіческая, і осознал, раскаялся...

Пощастило Херберту «правильно» марити. І потрапити в ласку до завідувачки. Інакше — не бачити б студенту свого Відня як власних вух, так і загинув би на Колимі.

А хіба раз доводилося Херберту Кілліану вмирати на цій лютій і до своїх землі?

Дивним дивом не загинув на етапі, дістався від Львова до Ваніно, в убивчому трюмі «Джурми» захворів на дизентерію, зняли з пароплава майже труп, доправили в Дебін, де Мохнач своїм знаменитим «синім йодом» повернув з півдороги на той світ. Симпатичний ретельний австрієць сподобався лікареві, і він тримав його, доки міг, санітаром у лікарні. Та чиєсь лихе начальницьке око зауважило, що у Мохнача здоровий «фріц» байдикує, в той час, коли країні потрібне золото. І Кілліан подався на золотодобувний приіск «Спокойний». Своєї назви місцина не виправдовувала — начальство було люте й нарване, а робота... Та така сама, як на кожному золотому родовищі. Улітку «бутарили», мили золото. У люті морози готували ґрунт до літньої промивки.

— Вот тєбє, студент, длінний карандаш! Рісуй квадратікі, занімайся геомєтрієй! — жартував бригадир анітрохи не оригінально — це був жарт всієї Колими.

Цими «довгими олівцями», себто товстими ломами, виконувалася важка робота. І як же любо було «соціально-близькому» люмпену-бригадиру кпинити над нещасними професорами, артистами, вчителями, відомими світові ученими, які насправді нічого важчого за олівець в руках зазвичай не тримали! Яким всевладним і соціально вищим почувався недоук з командирським дрином у руках!

Лом забивали у землю — у вічну мерзлоту — на глибину 50-60 сантиметрів, на квадратному метрі робили п’ять «бурок» — одну в центрі, чотири по кутах. У ці заглибини закладали вибухівку. Подрібнений вибухом золотовмісний ґрунт тачками звозили і складували у терикони — готували запас на літо, коли велася «промивка». Нехитрий інструмент — «довгий олівець» і тачка — «машина ОСО, две ручкі, одно колесо» до вечора вимотував сили так, що навіть фізично сильні, звичні до роботи із землею та на землі люди надривалися і переходили у розряд «доходяг» за лічені тижні.

Улітку 49-го Кілліана разом з бригадою відправили на «командировку», де ручай Спокійний впадає в Колиму, приймати з невеличких барж, розвантажувати і відправляти у табір продовольство, будматеріали, запасні частини до техніки. Готувати табір до зими, поки триває коротка північна навігація. Знову важка праця, зменшена навіть порівняно з табірною пайка. І чарівна північна природа довкола, могутня Колима, тайга, повна розкішних літніх дарів...

Ліси, гори... Цієї літньої пори майже такі, як рідні, як удома, в Австрії. Ніколи, ніколи не побачить він рідної землі, хіба зможе пережити чергову люту північну зиму?

Глянув у чисте плесо повільної, гордої у своїй могутності ріки. Обличчя скелета, кістяк, обтягнутий шкірою... В ньому не залишилося нічого, жодного запасу сил на ці холодні заметілі, що зовсім скоро обляжуть землю. От упасти б у річку — і втопитися, не жити, піти, не мучитись... А може — піти? Піти звідси? Кажуть, якщо іти за течією, то зовсім близько море, порт, а там можна сісти на іноземне судно і потрапити за кордон, додому!

Мабуть, не так уже й далеко цей Магадан, мабуть, можна спробувати... Однаково тут — лише смерть. Вдихнути наоста-нок повітря свободи!

І Херберт зірвався...

Отак без підготовки, зопалу, наодчайдуш, сам... На вірну смерть.

На одчай душі вирвався у тайгу з-під прицілів охорони, побіг, повний чуттям волі, вдихаючи на повні груди повітря, чисте від бруду й смороду зони, чисте від конвойного перегуку, від мату-перемату, від ранкового «Підйом!», від... від усього, в чому людина жити не може.

Бирвався. Побіг. Полетів. І вже після першої ночі під кущем нахапався вільних дрижаків і сумнівів. Гаряче липневе сонце дрижаки уйняло, а сумніви не зуміло. Скатерть-самобранка літньої тайги щедро обдаровувала грибами та ягодами. Але треба було йти, крокувати, виходити до моря, де на нього чекає білий пароплав з червоними вітрилами...

На третій день ягідно-грибної дієти геть ослаб. І тут шлях перетнула нездоланна перешкода — ріка, що впадала в Колиму. Перепливти? Та колись, у часи студентства — заввиграшки. Але тепер, коли сил немає навіть щоб іти...

Течія виявилася неочікувано сильною і швидкою. Черевики вирвало з рук, понесло... Ледь вибрався на берег. На який — уже не важило. Аби на землі, аби до людей. Побрів наосліп... Босоніж. Абикуди... Зранив ноги до живого, і майже не відчував болю, така позамежна втома, глибока й зелена, мов тайга, облягла тіло й душу.

Галявина. Мох. Зелений, м’який, мов мамина перина. Ступив — і провалився. Зрадливий мох розступався, плив під ногами, засмоктував. Спершу навіть сподобалося. Гарна смерть, приємна. Нарешті все скінчиться — не буде ані голоду, ані морозу, ані брутальності, що допікала не менше за мороз. Колимська земля вміє бути гостинною — он як ніжно, поволі, лагідно приймає його, іноземця. Заплющив очі — хай діється, що має статись.

Глибше, глибше... Почав борсатись — відчув, що трясовина уже не просто розступається під його вагою, а засмоктує, втягує... Краще не опиратися... Та яке ж синє, навдивовижу ясне і чисте небо над ним, яке тепле сонечко! Ще трохи погрітися, помилуватися, хай попестить воно мучене холодом обличчя, хай зазирне в очі, такого ж голубого кольору, такої ж чистоти і прозорості, хай обігріє, хай пожаліє по-материнському...

І враз відчув крижаний холод вічності під прогрітим липневим сонечком мохом. Туди, у холод? Он яка вона, ця позірна гостинність — на поверхні тепло, а всередині — крига! Ні, не дамся, ще не зараз, я вирвуся, та мені ж усього двадцять три, хіба я готовий гризти твої отруйні льодяники, смерте?

Бхопився за гілля карликової берізки, що простягнула віти над погибельною трясовиною. Витримала, встояла, витягла...

Куди далі?

Обминув підступну галявину. Знову блукав, бродив, блудив, утративши лік часу і напрям. Нарешті чуттям дикого звіра, набутим у тайзі, відчув наближення людського житла. До людей! А там — що буде!

Доповз. Лихим жартом долі людською оселею виявився отой самий табір, з якого тікав.

Отямився в лікарні.

— Що тепер буде, Романе? — допитувався в єдиного знайомого на чужині. — Судитимуть, додадуть новий термін, і я ніколи не виберуся звідси, ніколи не побачу рідного краю...

— Шкодуєш, що тікав?

— Так... Ні, не шкодую. Але не так треба тікати, щоб утекти.

— Ей ви там, чєво не по-нашему балакаєте? — загримів санітар.

На диво, за втечу термін Херберту не продовжили. З лікарні відправили на Піщєвой, де була вітамінна фабрика. Бригада, куди потрапив Кілліан, заготовляла лапи стелюха — тут він називався стланік. З його глиці виготовляли вітамінний напій — гіркий, він випікав рани у шлунку, та водночас вважався чи не єдиними ліками від цинги, і медичне начальство змушувало в’язнів щодня вживати ці «чудодійні ліки». Насправді спосіб виготовлення цієї майже чорної смоли — кип’ятіння і випарювання — позбавляв рідину присутності чарівного вітаміну С, що легко руйнується при закипанні, зовсім не так пропонували виготовляти ліки автори ідеї — настій, настій, а не відвар, от у чому сила вітаміну! Та настоювати силу-силенну бочок — це так довго! Тому краще гидке на смак і малоефективне місиво — косо, криво, аби живо. І відрапортуємо начальству — рятівні ліки є, а чому цинга лютує — так самі ж з/к винні, не хочуть пити, не до смаку, їм марципанів подавай.

Лікарня — місце, де частенько перетинаються людські долі. От і ще одного старого знайомого зустрів Роман за роки неволі. Ледве упізнав — не на ліпше змінюються люди за дротами.

— Петре, ти?

Він, Петро Січко власного персоною!

Про поневіряння по таборах і слухати нічого — хто був, той знає. А хто не був — не зрозуміє.

— Що в тебе з ногою, Петре?

— Та так, намастирив...

Своєму «доктору» можна було й признатися. Стомлені до напівсмерті важкою роботою хлопці інколи вдавалися до цього вигаданого «блатними» засобу «відкосити», полежати в лікарні, цим коротким відпочинком порятувати собі якийсь зайвий місяць життя, хоч невдала «мастирка» могла його вкоротити, таке бувало часто.

— Як там Іван? Щось знаєш про нього?

Петро після Аркагали де тільки не побував!

— Чув, отець Маркіян десь у «Долині трьох маршалів», миє золото святий чоловік так само, як усі ми, грішники, а Гнатюк... З Гнатюком кепські справи, Романе. З легенями біда...

— Плеврит?

— Та ні, гірше, кажуть, сухоти...

Роман причесав пальцями густого світлого їжачка — волосся почало відростати, і колишня звичка набула сенсу — зачісувалися не тільки платинові кучері, а й думки.

— Туберкульоз? В Івана? Та це ж в умовах шахти — певна смерть!

— А він ще й із карцерів не вилазить!

— З його характером тільки цього й чекай. Загине, загине такий хлопець, такий талант! Де він тепер, не знаєш?

— Та чув, що після Аркагали відправили на Аляскітово...

— Аляскітово? Та це ж у дідька на рогах! Справжнісінький край землі, далі вже Америка! Та й клімат там — тільки сухоти лікувати...

Роман тяжко зітхнув. Роки минули в далекому суворому краї, зі стількома людьми довелося зустрітись, а Гнатюк — непримиренний, їжакуватий, незручний у спілкуванні, бо не визнавав компромісів і напіврішень, сидів у куточку серця для найближчих друзів і посуватися не хотів. Сиділи у пам’яті рядки його віршів, написаних ще у Ваніно, повні болючої правди і... і віри, віри попри все!

У такі хвилини особливо нестерпною видається доля невільника — гине товариш, а допомогти чи змінити бодай щось в його каторжанській долі — не вільно, карається за віру десь далеко духовний учитель, а подати руку чи підставити голову під оту святу й благословляючу пастирську десницю — не вільно, сказати слово підтримки коханій, що карається без провини десь у світах далеких і холодних, також не вільно! Нічого тобі не вільно, бо невільник єси...

Петро й Роман перезирнулися, зітхнули, зрозуміли, що думки обох плетуться довкруж одного стовбура, що лиш вірою й надією живий і повний. Та ще любов’ю...

— А як у тебе? Як вдома? Маєш якісь звістки? — Роман пригадав, як ще на Банінській пересилці Петро важко переживав смерть батька, яка привиділася йому в пророчому сні.

— Маю...

І Петро розповів, як на Аркагалі, вже через багато місяців, прийшов лист...

— Знаєш, Романе, як воно буває — приходиш із шахти змордований, одна думка, впасти на нари і заснути — отак, як є, не роздягаючись, бо й на це вже сил не стає, а тут хтось із хлопців: «Петре, біжи до начальника воспітатєльной часті, кажуть, що для тебе лист є! Зачитували твоє прізвище!». Я бігом бушлата на себе — і ходу. Звідки й сили взялися! Бачу, начальник вже паку з листами шнурком перев’язує... А ти знаєш, Романе, вони задля нашого брата зайво пальцем не ворухнуть! Я називаю прізвище, кажу, що лист мені. А в самого серце тремтить — от зараз скаже, що все, нема листа, аби лиш не перетрудитися, шнурка отого не розв’язати! Але ні, нормальна якась людина попалась, розв’язав, подає... Повіриш — уперше в житті щиро подякував мужику в погонах!

— А далі? від кого лист?

— від сестри... Прибігаю в барак, а там хлопці вже чекають — не щодня звістки з України приходять. Сестричка пише: «Дорогенький братчику! Уяви собі, яка була велика радість, коли ми одержали від тебе листа, що ти живий! Три роки не мали звісточки, не знали, чи убили тебе у Львівській тюрмі, чи вижив. Виплакали очі за тобою, братчику, а тепер маємо надію»

— Листа? То вони одержали того листа, що ти кинув тоді з вагона, ще на етапі, як везли нас через Сибір? — не повірив Роман. — Чудеса!

— А таки чудо! Якась добра душа, а сибіряки — добрі люди, підняла мого листа, поклала у конверт, приклеїла марку — і пішов лист додому, наче звичайний, вільний.

— Дай Боже тому чоловікові чи жінці радості в житті і многая літа! — від душі побажав Роман.

— Я тоді написав, що живий, хай пишуть в Магадан. Ото читаю ці слова, а хлопці плачуть, у самих вдома ніхто не відає — живі чи погинули. Перегортаю сторінку — і тут вже плачу сам. Пише сестра, що тато наш помер, перед смертю все про мене говорив, прощався. Пише — поховали... Число пише. Уявляєш, Романе, те самісіньке!

— Неймовірно... Ти таки направду видющий, Петре! Де той Долинський район, де Колима, а наче бачив... Ти й мені тоді сказав про мою Орисю. Сказав, що зустріну її тут, на Колимі. Але поки що — нічого. Пишуть батьки — на Воркуті моя доля...

— На Воркуті — це добре. У них там — курорт, харчі непогані, кажуть, не те, що тут.

— Але й не те, що вдома. Потерпаю я за неї, Петре, лиш тобі признаюся, так серце болить... Як бачу, що коять тут із жінками всілякі негідники, то світ немилий стає. А моя Орися — така красуня...

— Нічого, зустрінеш ти свою красуню, поберетеся, сина народите. Я бачу. Я знаю.

І Роман направду розцвів у душі певністю — побачить! Петро знає, що говорить!

— Послухай, Романе, а чи працює тут іще лікарка Софія Павлівна Короткова?

— Софія Павлівна? Працює... Але прізвище, здається, якесь інше, мабуть, ти забув.

— Та ні, не забув, хіба таку жінку забудеш? А як її прізвище, не... не Назарова, бува?

— Назарова! Точно, Назарова!

Отут не повірив уже сам собі Петро...

Доля розвела їх з Романом одразу з пароплава — кожен пішов своєю дорогою. З Аркагали Петра етапом відправили на Бутугічаг. Зрозумів, що з уранової шахти чи збагачувальної фабрики живим не вийде — ніхто не витримував там довше за три тижні. Тоді й виникла ідея про «мастирку». Недосвідчений у цій справі, трохи перестарався і ледь насправді не помер. Від-правили у Центральну лікарню. Завідувачкою відділення була Софія Павлівна Короткова, добра за натурою жінка, вона по-людськи, майже по-материнському ставилася до своїх пацієнтів-невільників, особливо молодих. Петро звернув на себе увагу тим, що вмів розгадувати сни. Якось так уже потім склалося, що ранковий обхід лікарка починала з нього, розповідала, що снилося, а Петро тлумачив. Сімейне життя лікарки було не дуже щасливим, Петро щиро жалкував, що така красива, розумна, добра жінка марнувала свій жіночий вік з тупим солдафоном, яким був її чоловік, майор Коротков, лихим, та ще й зрадливим, але окрім жалю нічим допомогти не міг. Чим допоможеш, як сталося те, що сталося...

До родини Короткових, які жили собі в російській глибинці, на канікули часто приїздила рідна сестра Софії, яка теж вчилася в медінституті. Такі ж глибокі очі, такі ж довгі русяві коси. Але молодша на десять років. Одного чудового дня після роботи Софію Павлівну чекала вдома пустка і записка: «Прощавай, не ображайся, ми любимо одне одного, влаштовуй своє життя сама!». Софія Павлівна, капітан медслужби «завербувалася» на Колиму і всю любов свого самотнього серця віддавала пацієнтам.

Невільник є невільник, його кроки рахують десь нагорі, в кабінетах, де ні жалю, ні печалі, ні співчуття. Одного ранку Софія Павлівна прийшла в палату до Петра сумна: «Синок, ідеш в етап. Я нічого не можу зробити». Та перед тим, як зібрати речі, дозволили на кілька хвилин зайти в кабінет завідувачки. Сіли з нею за стіл, помолилися, змовили «Отче наш» і «Богородице Діво» — Софія Павлівна російською, Петро — українською. «Ну, хай Господь тебе, синку, охороняє!» — перехрестила услід. «Зачекайте, Софіє Павлівно! Я вам іще свого сну не розповів! — гукнув уже з порога Петро. — Послухайте! Снилося мені, що ви сидите, і косу вам розплітає маленький хлопчик. І поруч із вами — чоловік на прізвище Назаров! Чуєте? Назаров, запам’ятайте! Ви вийдете заміж за Назарова, і він не буде військовим!» Ці слова Петро вигукував уже з борту машини, яка відвозила його углиб Колими, на приіск Ельген, оте прикровідоме «Ельгенвугілля»...

Роман не просто був уражений — не міг спромогтися на слово.

— Петре, але ж ти насправді щойно з шахти, ти не міг усього цього знати... Чи хіба тобі хто сказав? — перепитав підозріло. — Ні, вибач, друже, вибач, я не те хотів сказати. Просто Софія Павлівна насправді тепер Назарова. І вийшла заміж років три тому. І не за військового. він — із наших, відсидів десятку. Кажуть, був послом у Китаї, а тепер — директор шкірзаводу в Магадані! І хлопчик у них є, маленький. А знаєш, як звуть?

Тут уже зачудувався Січко.

— Петром назвали!

З усіх тих чуд і див Роман чомусь повірив, що все буде гаразд. Що він віднайде Орисю, що вони одружаться. І сина народять.

— Послухай, Петре, а якщо я напишу Орисі листа?

— І напиши. Вклади маленького листочка у лист до батьків, а вони вже знайдуть, як передати, в одному ж місті живуть, з її батьками спілкуються. Та й тепер уже й роки не ті, режим трохи попустили, можна листів надсилати більше, не сорок восьмий!

— Зрозуміли, нелюди, що вільні на їхніх золотих копальнях та уранових шахтах працювати не будуть, що вся їхня хвалена економічна могутність тримається на підневільній праці єгипетських рабів, тому й попустили віжки хоч трохи, дозволили зайві посилки, листи.

— А чому ж не дозволити, щоб раба в неволі утримувала його ж таки власна родина? — криво усміхнувся Петро. — Треба ж додуматись — хай раб працює на совєти, а своє перебування в таборі оплачує з власної кишені — вираховують з тієї сміховинної платні, яку ми всі отримуємо, та ще й родина його нехай впроголодь сидить, щоб надіслати якусь посилку синові зі шматком сала, вирваним з горла молодших братиків... Ой, Романе, ти у своїх — одинак, а моїм так тяжко... Я додому пишу — не висилайте, у нас тут всього досить.

— Та хіба вірять? Ти ж тут не один, інші пишуть правду.

— Не вірять, часом надсилають пакунка — смачнішого немає на світі, та як згадаю, що їм удома теж не в гараздах живеться, то й упоперек горла стає.

У скупі рядочки, які потім читатиме Орися, Роман вклав усю любов і віру, якою палало серце. Що написати, аби зрозуміла — любить, як передати біль за знівечену жіночу долю і надію? Не знав, не вмів. Написав — хай лише минуть лихі часи, і любов моя дасть тобі нове життя, яке ми проживемо в добрі та злагоді, удвох, ні, утрьох із нашим сином у рідному місті, у рідній хаті на схилах Щастигори.

Уявив майбутнє, уявив так виразно, в усіх деталях, так чітко, наче бачив кіно. І батьківську хату, свою, родинне гніздо Смереканичів, і маленького хлопчика, що розплітає густу косу молодої жінки, зовсім таку, як у його Орисі, але густо пересипану сивиною. І жінка щось наспівує стиха, вколисуючи дитя, наспівує тим голосом, який чудував батьків Орисі, чудував самого Романа, та й кожного, хто його чув... Лиш який хрип у цьому голосі, не ллється він так вільно, як колись. Та хлопчикові досить, він заплющує оченята, заколисаний материнською піснею...

— От і мені ввижається, як Петрові, — усміхнувся сам до себе Роман, стискаючи у руках чарівний свій оберіг — стетоскоп, трубочку, подаровану пані Аріадною.

— Що ввижається?

— Майбутнє...

— А ти уявляй, уявляй тільки хороше, і воно збудеться! Поганого собі не клич — само прийде, а добра у Бога проси...

Роман озирнувся на голос. Дива! Цей мовчазний зазвичай санітар із «виздоравлівающіх», з яким йому вже вдруге випало чергувати, досі не обізвався до нього й словом.

— Дякую за добру раду. А ти звідки родом? По мові чую, що з наших країв. Мене звуть Романом, я з Прикарпатська.

— А я — Іван Романчук, з Тернопільщини. Мабуть, когось із моїх предків звали Романом.

— То ми — майже родина, — засміявся Роман.

— Тут усі українці — родина, — суворо глянув новий знайомий, і високе чоло перекреслили ранні зморшки впертості й рішучості. — І не залежить звідки, з-за Збруча чи з-за Дніпра, якщо говориш українською — значить, брат.

Довга ніч видалася відносно спокійною, і хлопці мали час поговорити. Роман пригадав, що розповідав йому про Івана Василь. він ще тоді чудувався, скільки бід може перенести людина — і витримати, вижити, та ще й підтримувати інших!

Іван походив із заможної родини — батько мав досить землі, торгував кіньми, то мав змогу вчити старшого сина в гімназії у Чорткові. Після «визвольного» вересня гіркопам’ятного 1939-го хлопці швидко зрозуміли, яку «свободу» принесла на своїх штиках Червона армія. Почалися арешти, відбирали землю, реманент, заганяли в колгоспи, а молодь — у комсомол. Гімназисти організували групу спротиву — розповідали людям про справжнє лице окупантів, почали збирати зброю... Івана узяли з пістолетом — а це найважчий пункт української 54-ї статті, рідної сестри «політичної» 58-ї за кодексом Росії.

— Тебе справді заарештували зі зброєю? — зачудовано дивився на героїчно-легендарну постать нового друга Роман.

— Зі зброєю? Та що ти мелеш! — обурився Романчук.

— Але ж мені казав Василь, він про тебе таке розповідав... Герої, мовляв, хлопці-гімназисти... — знітився Роман.

— Василь? Ну, якщо Василь — то інша справа, він — свій хлопець! А назагал — поменше б ви балакали, тут у кожній стіні по чотири вуха, а на кожному ліжку — сексот. Хіба не бачите, що діється — за дурниці люди нові терміни отримують, он з Магадану пішли нові етапи «повторників» — щойно звільнилися, щойно вільного духу ковтнули...

Справді, 49-й рік поповнив табори новою хвилею досвідчених табірників, мабуть, в Москві збагнули, що 10 років — не такий уже й великий термін, не всі згинули, один з десяти чудом вижив, і ті, кого хотіли навіки позбутися у 37-му, почали виходити з таборів, повертатися додому, зазирати в очі своїм катам, запитувати лжесвідків — «А за що? Чому? Чи спокійно спав на м’якій перині? Чи хлопчики криваві не турбували?» Виявилося, не так уже й легко простій радянській людині, вірній заповітам партії, дивитися в очі тим, хто пройшов усі кола Дантового пекла, повернувся і запитує... Краще б знову їх назад, туди, звідки не повертаються, хай не світять свічок пам’яті, хай не будять потвору на ім’я совість.

— Мабуть, це насправді страшно, страшніше навіть за перший арешт, Іване... Адже все уже пройшов, все уже знаєш, знаєш, яке пекло почнеться за порогом, — розмірковував Роман.

Іван мовчав. Лиш міцно стиснуті зуби свідчили, що думає про те, що й Роман, але переживає не віддалено, теоретично, а по-справжньому — у нього закінчувався термін, лічені місяці залишалися «до дзвінка». Після арешту у вересні сорокового і смертного етапу в липні сорок першого крізь Україну, що палала у вогні війни, почалася така ж смертна, воєнна Колима. Лише Боже змилування та материнська молитва втримали на світі хлопця у часи, коли гасло «Бсе для фронту, все для перемоги» було не словами. Насправді фронту віддавали все. БСЕ. А «ворогам народу» не залишалося й жалюгідної довоєнної пайки. Машини, коні — все на фронт. А «давати план», мити золото, яким оплачували «лендліз», — голими руками. Шахта, лісоповал, драга, голод, цинга — все спробував, все переніс. Вижив. Яким чудом?

У це важко було повірити — десять довжелезних років, нескінченних, кожен день яких видавався смертним, останнім, та насправді й був таким, добігали кінця. Чи пояснювати людині, яку бачиш чи не вперше, що воно значить — очікування волі? Очікування вже з дня на день, коли йдеться не про роки, а про тижні? Коли сонце свободи зазирає у душу, і мрієш про неї, тріпочеш серцем, обіймаючи, й холонеш водночас, бо та сама жорстока рука, яка вже одного разу повернула ключа в замку твоєї волі, може зробити ще один оберт, просто так, не надто розбираючи, через необережне слово чи без жодних пояснень, бо так треба.

Іван навчився мовчати. Майже рік страшної Чортківської тюрми. Потім — не менш кривава Тернопільська. Суд.

— Мені пощастило — пішов «по малолітці», дали «дитячий термін», десятку і п’ятірку «по рогам».

Роман не питав, по яким «рогам», у самого «роги» росли. Так називали в’язні «пораженіє в правах», заслання після відбуття терміну.

— І я — «по малолітці»! — зрадів Роман. І тихенько, на вухо: — А ти справді... чи батьки допомогли? Бо я народився на Різдво. А записали на 28-ме грудня, щоб... ну, ти розумієш...

Іван розреготався, аж заворушилися в сусідній палаті хворі:

— Ну й дива! Я народився на Свят-вечір, а записали теж груднем, 28-го! Та ми з тобою, Романе, брати-близнята. От тільки я на пару років старший. Однаково думали наші батьки, рятували синів, як могли, спасибі їм. Священик метрику переписав і в церковній книзі дату народження виправив. Гріх великий, звичайно, але всі ми молимося за нього, вся родина, врятував мене отець, інакше певна смерть — розстріляли б чекісти.

— Отут і думай — де гріх, а де рятунок... А отець ще править у вашому селі чи заарештували, як усіх, хто не підписувався на православ’я?

— Забрали, забрали отця, поневіряється десь по Сибірах... Нікому тепер ні охрестити, ні поховати.

— От і знову думай, як воно краще — підписатися на їхнє — і хай паства має бодай якусь службу, чи згинути в Сибіру — і хай діти нехрещені живуть...

— Ні, Романе, священикові так не можна. Брехнею Господу не служать! — відрубав Іван.

— А як людям жити? Хіба зовсім не ходити до церкви краще?

— Господь і вдома молитву почує. І в тюрмі почує... Та нам тут, мабуть, найкраще — священиків не бракує. І яких! От мій брат Блодко пише з Воркути — сидить разом із ним отець Величковський, править служби по святах, сповідає. Звісно, не відкрито пише, цензура не пропустить, але мудрий зрозуміє.

— То твій брат сидить на Воркуті? — розхвилювався Роман.

Не один місяць минув, поки табірна пошта без поквапу, натяками, передала, що у Влодка Романчука на Воркуті є знайомий Петро Кекіш, а у Петра — знайома дівчина Дуся, а Дуся сидить разом з Орисею Полянською, надзвичайною на вроду, талановитою до співу, доброю до дівчат, скромною і страшенно закоханою в якогось собі Романа Смереканича, котрий тягне гірку біду десь по колимських таборах. Не знав Роман, як тулити до серця коротеньку звісточку. Перечитував кожне слово, шукав нового змісту, додумував, дописував сам поміж рядками. Любить. Вірна. Чекає...

Читав, і не знав, що зовсім уже не на Воркуті Орися, а в іншому, спекотному й пекельно небезпечному місці, і висить над її головою знак біди...