Лицарі любові і надії

Розділ 9

І ліки, і вітаміни з особливого розпорядження Говорової, і харчування, а надто — піклування майже рідних людей — лікарки Айни та пані Розалії не просто поставили Орисю на ноги — повернули їй здатність думати не лише про їжу. Якось увечері Орися спробувала голос. Так боялася, що табірні застуди та голод пошкодили щось у ньому... Ба ні, спершу тихо, а потім на повну полилася українська пісня — ота ж, улюблена, «Романе-Романочку».

— Як ти співаєш, дівчинко! — не стримала сліз захоплення пані Перебенда.

Навіть оплески пролунали — кожного, хто міг ходити, підняла та змусила глянути у небо сила народної пісні, помножена на неймовірної краси голос. У дверях палати стовпилися слухачі.

— Ще, ще!

І Орися співала, скільки мала сили — до самого відбою. Співали й разом із Марічкою, Орися з льоту перекладала її вірші на музику — і тужлива арештантська пісня про долю кожного з них роздирала серце:

Вже з сорочки моєї

Залишились рубці,

Просмалились в прожарках

Чудодійні взірці.

Ті взірці кольорові

Вишивала рідня,

Ця сорочка для мене —

Найдорожче вбрання.

У тюрмі почорніли

Взори ці дорогі,

Торочки лиш лишились,

Та для мене святі.

Їх таємно зашив я

У бушлат, у рукав,

Стерегти моє серце,

Щоб я тут не пропав.

Вже з мойого бушлата

Лиш латки й номери.

Вишиванку пронесу

Крізь лихі табори.

З вишиванкою верну

До своєї рідні,

В вишиванці зустріну

Волі нашої дні.

А як вмерти судилось

У чужій стороні,

Покла.діть вишиванку

На могилу мені.

Тут, у лікарні, не так допікала охорона, навіть конвой, що таки стеріг «больнічку», був якийсь більш людський, не кричав криком за пісню, за розмову до опівночі. На кого ж тут було кричати? На завтрашніх покійників?

Дивні дівчата ці українки — може, завтра винесуть ногами уперед і прикидають снігом до весни десь у ямі, а вони — про свої вишиванки, про свою Україну, про надію на повернення. От латишки, литовки — не такі. Вони теж мають свої пісні, а щоб співати тут, у неволі — і не проси. Посадили тут одну артистку — з Риги, в оперному театрі, кажуть, співала. Ані звуку не вичавили. «Працювати в неволі, — каже, — буду, а співати — не примусите!» Як відрубала.

А українки — вони і в неволі співають.

Ой, не вслухалися охоронці, зачаровані красою мелодії, в слова, ой, не вслухалися:

Співай, співай, поки голос ще є,

Співай, співай, поки серце ще б’є.

Усю себе не даруй чужині,

Не замерзай в хуртовині страшній.

Розлука й біль ятрять рани старі,

Нехай про долю розкажуть пісні,

Карають нас тут за справу святу,

За нашу віру й повстанську сім’ю.

Отак, в чому не зізнавалися у катуваннях на допитах, призналася Марічка Потикевич у пісні!

Молодість, добрий догляд та посилене харчування брали своє — дівчата міцніли та набиралися сил. Водночас смутніли — нескінченно тримати в лікарні їх не зможуть, скоро випишуть, і що тоді? Шахта висмокче життя і знову перетворить на ходячий скелет.

— Не журіться, дівчата, щось придумаємо! — вірила у краще пані Рузя.

«Краще» завітало в образі Вєрки-бригадирки, нової начальниці дівчат.

— Ну, кто тут... Полянска... — по складах прочитала на великій, обшитій полотном пачці. — Тебе посилка! Проверь!

Орися не зразу повірила, що бачить літери, виведені маминою рукою. Гладила обшарпане полотно — нелегкий шлях пройшла ця вісточка з волі — і немов витирала материнські сльози, пролиті над нею. Ящик уже відкрила і перелопатила чиясь безсоромна рука. Лист! Лист від мами!

Берка нетерпляче тупцювала над головою, розглядаючи те, що, звісно, вже бачила — жодна з посилок не обминала її загребущих рук, але забирати речі вона не наважувалася — за це карали.

Після 1948 року в режимі таборів побільшало суворості і... настало певне полегшення. Хтось нагорі скомандував розділити «соціально-близьких» радянській владі кримінальників і небезпечних «політичних», аби оті небезпечні не впливали своєю «буржуазно-націоналістичною ідеологією» на душі нормальних радянських людей, що зовсім трішки схибили у житті — когось убили чи обікрали. Утворилися окремі зони для «політичних». Бараки обнесли додатковим рядом «колючки», на вікна навісили ґрати, на ніч замикали до тієї пори відчинені двері. Але гайку не вдалося загвинтити й на повний оберт — і так різьба зривалася.

Та навіть з вікнами в клітинку «політичним» стало легше без «блатного» кодла — припинилися крадіжки, сутички.

Змінювалося дещо й на волі. Рідшими стали етапи — запаси «ворогів народу» виявилися не безмежними, уже всіх, кого можна, вивезли. Воркутинські шахти, Колимські золотодобувні та уранові родовища, Карагандинські копальні, Норильські поклади нікелю, Транссибірська залізниця та незліченні тайгові лісоповали потребували робочих рук. Рабська безкоштовна робоча сила, як виявилося, має певну цінність. І безглуздо просто вбивати, фізично нищити в’язнів, як практикувалося у криваві єжовські тридцяті та під час війни. Нехай працюють «на благо», хай потом і кров’ю змивають свою «ізмєну родінє»! Ця велетенська конструкція — ГУЛАГ — Главноє управлєніє лагєрєй — потребувала такого ж велетенського апарату. Всю цю масу рабів належало одягати і годувати, витрачаючи на це державні кошти. То чому б не дозволити хоч часткове утримання рабів за рахунок їхніх же родичів? Тому суворі обмеження на посилки з продуктами та одягом були зняті.

Звісно, всілякі внутрішні «винаходи» табірного начальства, як-от позбавлення права на посилки тим, хто не виконував норму, отруювали життя, але хоч якийсь зв’язок із домом, якась надія зажевріла. І тому навіть бригадирка видавалася добрим ангелом.

— Ну, скоро ти там?

Берка нетерпляче пристукувала валянками. Чекала. Нерідко з посилки їй перепадав подарунок — звісно, не за красиві очі, як хабар, з надією на допомогу.

— Ой, чьо-то ти долго рассматріваєшь! Мда, красів сві-терочєк! — Орися саме притулилася личком до густої теплої вовни, виплетеної маминою рукою — як же зігріє її це плетиво у найлютіший мороз! — Но тебе велик будет, небось по старой мерке вязали!

Орися не зразу второпала, на що натякає Верка. Допомогла пані Рузя, прошепотіла тихенько:

— Орисенько, віддай їй посилку, віддай, не шкодуй. Верка в цьому чесна — побачиш, не забуде. Може, цей светрик тобі життя врятує!

А вголос:

— Та куди тобі, Орисенько, цей светрик? Поки в лікарні — і так тепло... На зоні — блатні заберуть, все одно пропаде, не вбережеш. А Вера у нас модниця! Бач, як їй колір до лиця!

І Орися простягла светрика разом з ящиком новій бригадирці. Собі залишила тільки полотняну обшивку з літерами, написаними хімічним олівцем — «Полянській Орисі». Бодай хтось іще називає її, номер «Ш-901», на ім’я!

Берка розцвіла! Уявила, як хизуватиметься обновкою перед своїм «хахалем», як ласуватимуть вони смачним українським салом, чималий шмат якого займав половину ящика.

— А тебе... как тебя? По-ті-кевіч? Тебе завтра прінесу!

— Що? — не повірила Марічка.

— Тебе тоже єсть посилка. Хорошо вам, бандеровкам, такіе вєщі шлют! Боґато живьотє там, у себя, куркулі чьортови...

І гордо подалася геть, тулячи до серця обновку.

— «Боґато живьотє...» — перекривила вслід Марічка. — Не живемо, а жили, і добре, і багато жили, поки ваші солдати не принесли нам на своїх багнетах «свободу»!

— Марічко, а тобі теж посилка! — раділа за подругу Орися.

— Від кого б оце? — замислилася Марія. — Батьки від мене відхрестилися, мама померла дуже давно, я ще немовлям була, а батько оженився. Мачуха... Сама знаєш, що таке мачуха... Нікому мені надсилати отакі светрики... Мабуть, помилка...

Орися гірко зітхнула, пригадавши запах чистої вовни, який лиш один зостався після маминого дарунка. Перечитувала листа, горнула до серця прокурену чомусь, затерту, зі слідами далекої дороги, але таку рідну полотнинку...

— Орисю, та нехай вони цим салом вдавляться, не піде воно їм на користь, — втішала пані Рузя. — Не светрик головне — мамина молитва. А вона залишилася з тобою. І побачиш — допоможе, порятує.

Спогад про дім навіяв пісню. Орися сідала у ліжку, обхопивши коліна руками — і співала. Тихенько, замріяно. І вкотре сподівалася, що пісню почує Роман. Озветься. Згадувала оте чудо в тюрмі, коли на її «Романочка» обізвався живий Романів голос.

Ой, де ж вони тепер, наші хлопці-каторжани? Чи живі?

Кожна думала про своє.

А після линула і єднала. Хай не з Романом, але...

Одного дня Орися побачила під вікном палати жінку, що зачудовано вслухалася в її голос.

— Айна, кто это? — допитувалася жінка вже за кілька хвилин у лікарки. — Кто эта девушка? Неповторимый, незабываемый голос! Это великий талант! Ей нужно учиться! Она прославится когда-нибудь на всю страну! На весь мир! Такие голоса появляются один раз в сто лет!

— На какую страану? — сумно зауважила Айна, по-естонському розтягуючи слова. — Разве этой стране нужны таалантыы? Разве она позволит миру услышать этот гоолос? Тюрма, лаагерь — вот единственное место, которое нашлось для этоой талантливой деевочки. Какое счаастье, что удалось её спаасти...

Орися розглядала цю жінку, яка немов з’явилася з іншого світу, з подивом і недовірою. Невже тут, у цій Богом забутій глушині, на цій самою природою створеній для катівні, замороженій та заґратованій землі можуть існувати жінки, яких лише в кіно показувати? Царська постава, манери імператриці, хода, фігура, хай і в після табірних напівцивільних одяганках, видавали людину незвичайну.

— Ніна Певна, — подала руку так елегантно, так вишукано, немов би їхня зустріч відбувалася не в кабінеті лікарки табірної «больнічкі», а десь у палаці в оточенні фрейлін.

— Орися... Орислава Полянська... — Орися зловила себе на тому, що за звичкою ледве не видала усі свої «установоч-ниє данниє»: номер, статтю, термін ув’язнення. Сором, який сором! Мабуть, зовсім відвикла від нормального людського спілкування.

З того дня Орися зазирнула в інший світ — туди, де жили Бізе і Верді, де «У любви, как у пташки, крылья», де ще жива музика, де люди — іншого виміру.

Пані Ніна майже нічого про себе не розповідала. Більше від Розалії та Айни, ніж від неї самої, довідалася Орися, що вчилася майбутня співачка у Харкові, потім закінчила консерваторію, працювала актрисою в Луцькому театрі. Заарештували ще перед війною. Термін ув’язнення закінчився, а заслання — майже те саме, але без ґрат і конвою, залишилася відбувати на звичному місці. Та й повертатися додому — нікуди. Ніхто не чекає. Куди ж повертатися актрисі з обличчям, обпаленим північними вітрами, з голосом, що дав тріщину, з руками, шкіру яких не відновиш жодним кремом... Зуби розхитані цингою, душа випалена болем. Та й вік. Пізно, все пізно. На сцені панує молодь. Юні актриски відвойовують собі місце під сонцем. А вона, колишня Наталка Полтавка, Аїда, Кармен так і залишиться тут зі своїми спогадами і болем, зі своєю поруйнованою, розбитою долею.

— Як дивно, Орисенько, як дивно... — ділилася пані Рузя думками. — Ніна Павлівна живе тут так давно. Хворіє часто, заходить до Айни, вірить їй як лікарю, але ніколи не розповідає про себе. Закрита, замурована душа. А почула, як ти співаєш — і немов розквітла! Згадала, мабуть, себе на сцені... Каже, голос у тебе — унікальний, надзвичайний!

— Та що ви, пані Рузю, — зніяковіла Орися. — Співаю собі потихеньку, як можу, голос як голос...

— От у тому й біда, що «як можу»! Тобі вчитися треба! Щоб співати по-справжньому!

Орися гірко всміхнулася, перекинула на груди косу і заходилася переплітати тонкими пальчиками золотисто-русяві пасма.

— Звісно, мені треба вчитися. От зараз попрацюю ще трішки у шахті — і в консерваторію... А потім — в оперу. В Мілан, у ЛаСкала, як Соломія Крушельницька... Гастролі, квіти, шанувальники, шампанське... Оце, здається, він, світ актриси? — зморшка гіркоти перетнула чоло між тонкими, високо заломленими бровами. Орися зараз виглядала справді Снігуронькою з опери Римського-Корсакова, сніговою дівчиною, що от-от розтане від весняного сонця. — Коли скінчиться «десятка» терміну — мені буде двадцять сім, а потім ще п’ять — от і рахуйте! Ще трішки повчитися — і саме час на пенсію.

Пані Рузя обняла, притулила тонке під зношеним лікарняним халатом тіло.

— Не кажи більше такого, дитино, ніколи не кажи. І не думай так. Ти мусиш вижити. Тебе батьки чекають. І Роман... А вчитися співу... Зроби це навіть не задля себе — задля пані Ніни. Уперше бачу, щоб вона так сяяла, наче шматочок себе колишньої повернула.

Ніна Павлівна приходила до лікарні тричі на тиждень. Знаходила час між своїми заняттями у школі — працювала вчителькою співів, малювання, і навіть географії — «вільних» вчителів у цьому суворому краю бракувало. Вчила Орисю правильно дихати, спершу тільки дихати. Потім — вправи... Це були дивні, незвичайні і несправжні заняття — без фортепіано, без інструмента. Лише абсолютний слух Орисі та безмірне прагнення Ніни Павлівни передати комусь той скарб, яким володіє і який самій вже ніколи не згодиться, уможливлювали ці заняття — безнадійні, власне, за суттю своєю. Вже хто-хто, а жертва «єжовського набору», людина, що пройшла найстрашніші табори, воєнні, дуже добре знала, який меч висить щогодини над головою в’язня, і наскільки тонка ниточка силою маминої молитви утримує його.

Цих занять Орися чекала, мов свята. Це був вітер з волі, місточок в її колишнє життя, у кімнатку з білими у рожеві квіточки шпалерами, до свого фортепіанка з купкою нот та двома підсвічниками, щоб увечері ці ноти освітлювати.

Слухняно виводила за Богом посланою вчителькою безглузді для стороннього вуха «Да-де-ді-до-ду» та «до-мі-соль-сі-бемоль-ля-фа-фа-фа», та нескінченні розспівки, розуміючи, як важливо схопити, запам’ятати, навчитися зараз, поки має таку можливість. Вчилася з голосу оперних арій. Запам’ятовувала умить, немов записувала навіки у чіпкій музичній пам’яті,

Кармен, Аду, Снігуроньку, Наталку Полтавку, Чіо-Чіо-сан, опереткових Сільву та Маріцу.

Бачила, як повняться зачудуванням очі старої, так, старої у свої сорок шість, безнадійно старої, знищеної табором королеви сцени, як забутий вогник спалахує в них, коли юний, чистий, сильний голос повторює за вчителькою фіоритури «Солов’я» Аляб’єва, заввиграшки долаючи силою свого таланту технічні складнощі.

У такі хвилини лікарня завмирала. Усі слухали.

— Соловеєчко наш, український... — притискала до грудей руки пані Перебенда.

— Не только вааш, Роза, такие гоолоса принадлежаат миируу! Но каак ей помочь, каак уберечь... Такоой таалаант! Ведь голос так легкоо потерять на таком моорозее, — бідкалася Айна, розуміючи усю хисткість і незахищеність становища. — Говоряят, в Воркуте и в Норильске есть даже театр из заключёонныых. Тут ведь столько профессиональных актеров, певцов! И просто талантливых людей. Онии ставят спектаа-клии, там другой режиим... Вот если бы удалось... каак это у них гооворяат... при-строо-ить... нашу Орисю туда!

Наступного дня Верка принесла ще один ящик, вже для Марічки. Також відкритий, також перебраний чужими руками.

— От матері? — нетерпляче постукувала валянками, чекаючи хабара.

Марічка кивнула. Посилки приймали тільки від найближчих родичів. Чи мала б їй розповідати про те, що сирота? Що посилку надіслали дівчата, подруги по повстанському загону? Знали, що порятує тут, на півночі — сухарі, шмат сала, часник, цибуля — найголовніші ліки від цинги.

— Ну, что, разобралась? — зазирала в ящик, мов сорока, бригадирка.

— Розібралася... — зітхнула Марічка. — Гаразд, Віро, забирай...

Цього разу навіть Верка засоромилася забирати все: висипала зневажливо сухарі — мала удосталь хліба, відрізала дівчатам тонку скибу сала, кинула пару часничин:

— Нате, ето вам на лєчєніє і усілєнноє пітаніе. Скоро, поді, опять в зону! Поработаете на благо родіни!

Будь-який рай і курорт колись та й закінчується. Як не намагалися Айна та доктор Касінський протримати дівчат довше, не вийшло. Не вийшло і залишитися санітарками в лікарні — приїхала якась люта комісія і відправила всіх, хто хоч трохи тримався на ногах, на роботу — «стране нужен уголь».

Ніна Павлівна Орисю вже не застала. Світлим променем майнули їхні уроки, блиснули — і зникли, немов і не було ніколи.

Знову табір, знову шахта. Отут і згадали дівчата про мамині молитви. Мала рацію пані Рузя, коли говорила, що навіть злодії іноді бувають чесними — Верка відпрацювала отримані хабарі повною мірою. По-перше, дівчата опинилися в одному бараку і на нарах поруч, по-друге, під час «розводу» на роботу для них пролунало — «Налево». «Направо» йшли ті, кому в шахту.

— Куда етіх, Вера, на швейку ілі на порку?

— Давай на порку, но во второй цех!

Аж потрапивши в цей «второй цех», зрозуміли дівчата рятівну силу маминої молитви і відносну чесність злодійки, яка походжала тепер у новому светрику, що ледь не лускав на добре вгодованих грудях бригадирки. Вже хто-хто, а вона голоду й холоду не знала. Зате добре знала силу хабарів. Мусили пізнати її Марічка з Орисею. Увечері після робочого дня тулилися одна до одної на витертих тілами їхніх попередниць нарах, накривалися Орисиним коциком і ділилися потаємним:

— А наші продовжують боротьбу, Орисю! Дівчата написали: «Буйко Степан все ще працює лісником» — це наш надрайоновий провідник. Значить, живі, значить, не скорилися! І допомагають своїм, знаходять нас по тюрмах, турбуються. Рідний батько забув, сухаря не вислав, а друзі по підпіллю пам’ятають. Бережи їх, Господи!

— А ця Верка, хоч і злодійка, виконала обіцяне, — шепотіла з надією Орися. — Робота в приміщенні...

Робота в приміщенні — це була надія вижити, не знищити до кінця здоров’я, пережити сніг і холод.

Знову насувалася сувора північна зима. Полярне сяйво вигравало спокійними голубувато-зеленими кольорами, немов прозора театральна завіса то засувалася, то відкривалася перед зачарованим оком глядача, який ще мав силу після виснажливої зміни милуватися небом, тим більш милим після дванадцяти годин під землею. Якийсь невидимий художник немов виливав на небо фарбу — то одну, то іншу, і воно мінилося кольорами — сяйливе, холодне, чуже.

Під чужим суворим небом лютувала не тільки охорона — лютувала сама природа, Снігова Королева тундри не бажала ділитися своїми підземними скарбами і насилала на голови непроханих гостей снігову заметіль — люту хуртовину. На цій рівній, відкритій вітрові скільки бачить око, пустелі він мав удосталь місця для лету наввипередки зі снігом. Коли здіймалася хурделиця, яку тут називали коротко і страшно — пурга, кожен, хто виходив на вулицю, ризикував не повернутися, навіть якщо відходив усього на кілька метрів. Снігова стіна ставала непроникною для ока — простягнеш руку і власних пальців уже не бачиш. Вітер збиває з ніг, а того, хто упав, замітає у лічені хвилини. У сніговій круговерті людина одразу втрачає орієнтацію — стіна будинку може бути на віддалі простягнутої руки, а не знайдеш. Страшно ступити крок, бо не знаєш, куди йдеш — до порятунку чи у відкрите море тундри — на певну смерть. Ревіння вітру глушить будь-який звук — хоч сам кричи, хоч тебе кличуть, — не почуєш крізь отой осатанілий оркестр із самих пекельних труб.

Бітер, пурга, лютий мороз — ніщо не було перешкодою для роботи — «Стране нужен уголь!». План, план, виконання плану — от чого вимагали щоденно начальники та бригадири! Цього вимагали й від них. І байдуже, що отой «уголь» і «план» мали видавати «на гора» немічні жіночі руки...

Ті, хто на «розводі» йшов «Направо!», навіть у пургу, навіть у мінус 49 закривали обличчя хустинками, залишаючи лише очі, зав’язували під підборіддям шапки-вушанки, запиналися так, щоб зберегти крихти тепла від пічки, не дати вітрові змоги видмухати з тіла оте живлюще тепло занадто швидко, і виходили у темінь — хоч в око стрель, беручись за руки чи тримаючись за дріт — таку собі нитку Аріадни, протягнуту від дверей барака до входу в шахту — лиш так можна було в пургу не збитися з дороги. Лиш коли мороз досягав мінус 50, а певніше — мінус 52, бо при мінус 50 бригадири завжди ледь не пальцем опускали ртуть у термометрі до 49,5, дозволялося залишатись у бараках — такий день називався «актірованим», бо писався відповідний акт — сама мати-природа, саботажниця, грала на руку отим «ворогам народу», не випускаючи їх на лютий холод, в такий мороз навіть слова, здавалося, перетворюються на крижинки і замерзають, ще не злетівши з обледенілих вуст.

У тих, хто йшов «Наліво!», була власна нитка Аріадни, яка вела їх до «пошивочного цеху». Вся ця пекельна індустрія червоного дракона, цей комбінат з перемелювання людських тіл, душ і життів потребував цілого господарства зі свого утримання — треба було у щось одягати всю ту багатотисячну масу, північ вимагала свого. Та навіть тут винахідливий мозок дракона вдався на спосіб — одяг для зеків шили зі старих солдатських шинелей, гімнастьорок, шапок. Першого дня дівчата не зрозуміли, навіщо на подвір’ї оці гори воєнного обмундирування — зі слідами крові, дірками від куль. Та й війна закінчилася так давно... Згодом зрозуміли, що тут відбувається, і подякували чесній злодійці Вєрці, що опинилися за її розпорядженням у «другому цеху». Ті, хто працював у першому, мусили прати, відпарювати і сушити речі, зняті з поранених а, може, й мертвих — нудотний запах крові та пари доводив до запаморочення, від такої «роботи» деякі самі просилися в шахту, особливо, коли в рукаві гімнастьорки знаходили заморожену, відірвану снарядом разом із рукавом, людську руку, добре збережену на північному морозі.

У другий цех потрапляли відносно чисті, без слідів крові, гімнастьорки, шинелі, шапки. А сама «порка» полягала у тому, щоб відрізати ґудзики, зірочки з шапок, інші військові відзнаки, розпороти шви і перетворити гімнастьорку на тканину, з якої в іншому, швейному цеху, шитимуть якісь потрібні в «зеків-ському» господарстві речі — рукавиці абощо. Щодня дівчата знаходили в кишенях, а частіше зашитими під дно шапки солдатські медальйони — прізвище, ім’я, рік народження загиблого, адреса. Знаходили сімейні фотографії та листи, написані на обривках паперу неслухняними солдатськими пальцями десь у вільну хвилину між боями. Листи до дружин, матерів, друзів, повні туги, надії, тепла. Читали їх уголос, і серце рвалося від болю та співчуття — як рано, як невчасно обірвали кулі та снаряди ці молоді чи зрілі, дорослі життя, як не встигли ці юні російські хлопці та кремезні сибірські мужики, грузинські джигіти та узбекські арати, українські козаки та чукчі далекої півночі нажитися, як прагли ці відірвані війною руки праці, любові, ніжності... Плуга, чарки, мисливської рушниці, шаблі, кінського поводу — всього, що належить чоловічій руці, прагли.

— Яка ж біда — оця чортова війна! Скільки людей побито, скільки доль покалічено! — плакали від жалю жінки в цеху, бо слова любові, написані чоловічою рукою, хай навіть і не тобі, зворушували до сліз.

— Отак і мій десь загинув... — зітхала Люда Раздольнова з Харкова, героїня війни, снайпер, капітан, яку пораненою, непритомною захопили в полон німці вже під кінець війни. Втекла, пробилася до своїх. Не повірили, «пришили» зраду Батьківщині, дали десять років. А на прикладі її снайперської рушниці зарубок — пам’яток про знищеного ворога, вистачало на золоту зірочку.

Саме тут, у цьому пропахлому старою кров’ю та солдатським кривавим потом цеху відкрилася дівчатам трагедія народу, кинутого у м’ясорубку війни, на «праведний», справедливий, кривавий бій з ворогом, що топче твою землю.

— Вони боролися з Гітлером. Виганяли його зі своєї землі. Герої. Мученики. Хай з Богом спочивають! — хрестила дірки від куль вчителька з Хмельниччини Марія Гумка. — Мусимо зберегти для історії, для музею ці листи, медальйони, іконки, хрестики, все, що знаходимо. Бо це — сліди обірваних ворожою кулею життів. Може, хтось прочитає, знайде рідних, повідомить, що загинув смертю героя син, брат, чоловік...

Листи були на різних мовах. Латишки, литовки, естонки, білоруски читали, перекладали зі своїх мов. Зберігали ці листи у себе, не віддали до спільного мішка. А деякі ніхто не міг прочитати — Кавказ, Середня Азія.

— Герої... А ми — не герої? Ми теж воювали з німцями, всю війну воювали! А вони... — замислено повторювала Ма-річка Потикевич. — Спершу виганяли Гітлера, потім стріляли у нас. Нас також хотіли вигнати? І таки вигнали, бачиш скільки нас тут, нагнали з України, Естонії, Латвії, Литви — поглянь, скільки дівчат з Прибалтики! І хлопців... А їхні країни невеликі. Чи залишився там іще хтось, біля їхнього холодного моря? Чи всіх забрали? Звільнили місце для своїх.

— Ой, Марічко, — заспокоювала подругу Орися, випорюючи тонкими пальчиками чергового листа з-під обшивки шинельного рукава, — ці проти нас не воювали, шкода їх, бідолашних.

— Зате їм нас не шкода...

— Нас теж. А ми ж ніби свої, воювали, орденів нікуди вішати, — відірвала очі від рукава шинелі, який розпорювала гострими ножицями, Людмила.

Марія Гумка збирала ці священні реліквії, отримані з того світу, в мішок.

— Передамо до музею. Це велика цінність!

І передала. Напровесні до табору прибула якась поважна комісія. Питали, чи є скарги. Звісно, скарг не було. всі чудово знали, чим зкінчуються будь-які спроби поскаржитися. Обізвалася Марійка, показала свій мішок з листами:

— Ми зібрали цінні документи про історію війни. Тут солдатські листи, документи, фотографії. Передайте це в музей!

Як оскаженів чомусь червонопикий вгодований полковник!

— Кто разрєшіл? Какіє пісьма? Сжечь немедленно!

— Та що ж ви робите? — заголосила Марійка, вириваючи мішок з рук наглядача, який намірився вкинути листи у пічку. — Це ж останні слова прощання солдатів Червоної Армії своїм рідним! Дорогоцінні воєнні реліквії! Може, хтось знайде тут родичів, дізнається про їхню долю!

— Ах ти, бандеровка! Какое твайо дело до Саветской Арміі? Защітніца виіскалась! Абайдьомся без такіх! — не вгавав дебелий полковник, на широченних грудях якого самотньо тулилася медалька «За победу над Гєрманієй». Вишколений особіст, мабуть, порох нюхав лише з вікна штабу навпіл із бузком, а посвисту німецької кулі і чути не чув.

І листи, написані на залитих кров’ю, пробитих кулями пещених солдатською рукою папірцях, полетіли у полум’я. Не згинувши від німецького вогню, вони вмирали іще раз. Корчилися і звивалися, волали до неба, перетворюючись на попіл. І тепер уже ніхто не почує останнього «Прощавай», останнього «Благословляю!», останнього «Люблю!»

А Марію Гумку забрали. Більше ніхто її не бачив. Де скінчився життєвий шлях жінки, що боронила героїв війни навіть після їхньої смерті?

Після першої посилки прийшла ще і ще одна. Орися трішки підбадьорилася — тато з мамою вдома, вільні, пам’ятають про доню, допомагають, чим можуть. Як добре, що тато, відомий лікар, вдома! Що його не забрали, не кинули до в’язниці, як-от доктора Касінського, як Айну.

Згадувала Ніну Павлівну, її уроки. її долю, зламану, понівечену табором. Замислювалася і над власною, нічим не кращою. Ніна Павлівна принаймні вижила. А їй ще тільки належить боротьба за життя, за зустріч з Романом.

Тут, у цій зоні, поруч відчувалося чоловіче дихання. Зовсім неподалік, на іншому лагпункті, катувалися хлопці. Каторга. Цим страшним словом називали в’язнів з великими термінами, з особливо суворим режимом утримання, на особливо важких, каторжних, роботах.

Каторга. Так називали турки галеру з рядами прикованих до широких лав рабів, що вдень і вночі під канчуками наглядачів налягали на важенні весла, приводячи у рух величезне судно. Подумаєш, весло! Зате теплий морський вітерець обвіває, зате немає снігу, зате...

Каторга. Білі номери на шапці, спині, на правій руці та лівій нозі — нумерований, проштампований людський товар. Не для роботи навіть — для загибелі.

Коли йшла у шахту каторжанська колона, всі інші мусили поступитися дорогою — відійти набік, щоб жодних контактів. Була у цьому навіть якась повага до цих смертників.

Якось, ідучи в свій швейний цех, колона дівчат затрималася, пропустила свій час і мусила зупинитися оддалік, щоб розминутись.

Бони шли, знесилені вже зранку, похиливши голови, човгаючи ногами у важезних «чунях», прикриваючи рукавицею від крижаного вітру поморожені обличчя. І щось сталося з Марічкою. Вона стиснула руку Орисі і... заспівала!

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чого ж наша славна Україна зажурилася?

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну гей-гей розвеселимо!

— Замолчать немедленно! — закричав старший конвою і замахнувся прикладом.

Та жіноча колона вже співала хором:

Гей, у полі ярої пшениці золотистий лан...

І щось переламалося у каторжанській колоні — випросталися похилені плечі, гордо піднялися голови, заблищали очі. Хлопці підрівнялися в шеренгах і вдарили стройовим. Не всі, лиш ті, хто спромігся, хто мав хоч трохи сили. Проходячи повз дівчат, повернули голови за командою «Ліворуч рівняйсь!», зняли шапки, поклали на зігнуту ліву руку. Отакий парад повстанців приймали посестри по боротьбі.

— Дякуємо за пісню, за підтримку, подруги наші! Бережіть себе! Зустрінемося! — лунало з колони.

Конвой не стримався, вдарили постріли. На щастя, в повітря, щоб лише злякати.

Але вихватка дівчат не минула безкарно.

Наступного ранку всіх, хто співав, забрали на етап.