Лицарі любові і надії

Розділ 21

Єдине, чого боїться в’язень у місці, де боятися вже, нібито, нічого — перемін.

Коли викликають просто з роботи отак, без пояснень — не «С вещамі на виход!», а по-іншому, незрозуміло — «Ну, по-шлі, девка!»

Куди?

Орися розмірковувала недовго. Всю «образцово-показа-тельну» зону за місяці вільного пересування вивчила. Звернули ліворуч — а там у кінці, красивий новий двоповерховий будиночок, спеціально збудований оддалік — щоб зайві очі не бачили, зайві вуха не чули. Отими задніми дверима привозять сюди тих, хто потім вже не повертається.

— Да не боісь, дєваха, нічєво с тобой не сделается, не ти первая, не ти последняя, — напучувала її наглядачка, мабуть, перебуваючи «в курсі».

Серце затремтіло. Зараз вона побачить його... Не втримався-таки, покликав. Але навіщо тут? На «своїй» території, кажуть, стіни допомагають... Ні, територія не своя. Не та територія... Орися приготувалася до... А боронитися насправді не хотілося. Серце просило ніжності, чоловічої ласки. Оте хвилеве відчуття захищеності, коли пригортають до плеча. Так хотілося почути слово, звернене до її жіночого «Я». Поговорити... На більше він, звісно, не зазіхне.

От якби те плече не кололося погоном, якби на грудях не вишиковувалися колючі й гострі ордени. От якби це було Романове, тепле, надійне плече...

Двері відчинилися. Солдат впустив Орисю. Наглядачка залишилася надворі.

Озирнулася. Сходи нагору. Праворуч — коридор, вистелений червоним килимом. її повели ліворуч.

— Ну, наконец!

З-за столу назустріч підвівся... ні, не майор. Полковник. Середній на зріст, сказати б, навіть маленький. Але низький зріст компенсувався кремезною статурою. Сидяча робота виростила добряче черевце — ґудзики ледь утримували поли кітеля укупі. Гаряча піч у кутку кабінету гріла господаря з усією щедрістю воркутинських надр. Чи не тому з лоба, укладеного у три жирні складки, котилося... Котилося ще й з носа — якийсь хронічний нежить, риніт, сказав би по-вченому тато. Те, що котилося, господар витирав величезною картатою хустинкою. Витирав ззаду наперед, тому довгі пасма ріденького солом’яного волоссячка зализувалися також наперед, роблячи його подібним на білявого Гітлера. Шия, також укладена на стоячому комірі мундира у три складки, лисніла й стікала тим самим, що й лисина.

— Полковнік Степанов! А для вас — просто Сергей Ануфрі-евіч! Садітесь... Нет, ізвініте, ви і так уже сідіте, — розреготався із несмішного жарту, який, мабуть, тупо повторював з дня у день. — Прісаживайтесь! Да не сюда, ви же не на допрос... Вот сюда, на діван...

Вперше Ориславі довелося відвідати кабінет слідчого МГБ у неофіційному, так би мовити, порядку.

А він непогано підготувався — пляшка шампанського, якісь бутерброди — з червоною рибою, з копченою ковбасою. Цукерки. Добре їх тут годують.

— Я прігласіл вас, чтоби... Ну, моє восхіщеніе...

Чомусь дихання, надміру часте, урвало потік красномовства,

який, утім, і не сяйнув іще жодною хвилею. Правильно, розсудила Орися, чого полковникові розсипатися у компліментах перед якоюсь з/к?

Запас компліментів, мабуть, вичерпався. Або й не було його зовсім.

— Ну, давай випьем! Шампанское — ето для тебя. А я — водочкі, по-нашему, по-боевому. Закусивай!

Орися узяла шматок хліба з червоною рибою — надто смачно пахло, щоб стриматися.

Бистрелив корок шампанського.

— Ну, давай! За победу!

Орися вдихала запах грайливого напою.

— Ну, ти чево? Пей давай!

— Я не буду... я ніколи не пила шампанського... — крутила у пальцях склянку Орися.

— Как ето? Что у вас, на западе вашем, шампанского нету? А ещьо говорят — Європа! Ех ви, чьортови макарони!

— У нас є шампанське. Але не «Советское», а французьке. У нас усе є... було, поки ви не прийшли, — виправилася Орися, передчуваючи, що їхня розмова добром однаково не скінчиться, тому не варто стримуватися у словах. — Але поки ви не прийшли, батьки не дозволяли мені вживати вино, бо до повноліття не можна. А коли прийшли ваші — мене одразу заарештували. А в тюрмі шампанського чомусь не подають.

Полковник розвеселився:

— Надо же — в тюрьме не подают? А я і не знал! І как ето оні дошлі до жізні такой? Не подают, панімаешь, чьортови макарони! Ну, пробуй! Хорошее шампанское! «Советское»! Самое лучшее шампанское в міре! Ну ево на хрен, ваше драное французское! Ти наше пей, настоящее! Говорят, еслі впервие в жизні пробуешь чево-то, надо желаніе загадать! Пей і за-гадивай!

Орися вагалася. їй страшенно кортіло спробувати золотистого напою, що переливався і грав бульбашками, та з розповідей Раздольнової знала, яка підступна штука алкоголь — людина, особливо жінка, перестає контролювати свої вчинки. І чоловіки цим користуються. Втім, від одного ковтка, мабуть, нічого не станеться. Але з рук ворога? Починала здогадуватися, для чого її сюди кликано. Мабуть, отут, на цьому дивані, майже новому, обтягнутому лискучою чорною шкірою, посиденьки із шампанським чи горілочкою відбуваються частенько.

— Ну, давай, пей! Вєсьолоє віно! Прівикай. Ти же у нас — артістка. Шампанское спеціально для артісток, улучшает голос!

Полковника била нетерплячка. Та Орися не поспішала. Вона вже приблизно розуміла, що буде далі. І готувалася до відсічі. Що на неї чекає? Карцер. Може, смерть. Не хочеться вмерти, так і не скуштувавши ніколи цього грайливого вина. І вона відпила ковток. Загадала бажання. Відчула, як у жилах заграли бульбашки. Взяла з тарелі ще один густо намащений маслом шмат хліба з ковбасою. Кинула погляд на три грубі складки на комірі мундира, що стікали соком. На таких хлібах не дивно...

— Молодец! Ти мне нравішься! А то ломаются тут всякіе — не буду, не дамся... А ти — нормальная, простая.

— Але я теж не дамся, — з набитим ротом відповіла Орися. Добре, що її в цю хвилю не бачить мама. І Дуся. От вона б нізащо не взяла з рук ворога нічого!

— Жить все хотят, Рая! А в моіх руках — всьо, што хочеш! Как сир в масле будешь купаться! Пойдьошь ко мне домра-ботніцей! Нічєво делать не будешь, только петь і... ну, ти по-німаеш...

— Я не Рая. Я — Орися.

— О-рі-ся... Что за ім’я... І не виговоріть... Нет, будешь Раіса.

— Не буду. Я — Орися. Орислава.

— Да плевать мне, как тебя зовут! Іді лучше ко мне... дай обніму...

І пальці, вогкі, мов у жаби, і масні, мов ковбаси, потяглися до її стану.

— Ох, і худющая ти! Одні кості!

— Вашими стараннями! — відрубала Орися.

— Да ти хаміть начінаеш? Нічєво, скоро перестанешь!

Ковбаси полізли під кофтинку. Орися зірвалася з дивана,

відсахнулася.

Підвівся й полковник.

— По-харошему не хочешь? Ну, тогда... Тогда раздевайся. Сама. І бистро!

— Не буду. Хоч убийте — не буду.

— Будешь, — просичав полковник над самим її обличчям, заламавши за спину тоненькі, не здатні протидіяти такій бе-гемотній масі, руки. — Ти будешь раздеватся сама, для меня, а я буду смотреть! А не захочешь... Нет, ти захочешь! Ти ещьо і спайошь, і спляшешь... голая... Просто тебя ещьо жарений петух в задніцу не клевал, чьортова макароніна!

— Я не буду! — виривалася Орися, відчуваючи, як огидні пальці обмацують її тіло.

Бона борсалася попри власну безпорадність — важезні кілограми супроти її слабких кісточок могли придушити будь-який опір.

— Іді ко мне, харошая моя, не брикайся, я ведь ласковий, я ведь от тебя одного прошу — нежності...

Він дихав просто в обличчя несвіжим, гидким духом, бризкав слиною і стікав потом, тиснув своєю тушею, пригнітивши майже переламане навпіл тіло до столу. Щось намацував вільною рукою, щось у неї, щось у себе...

І Орися закричала.

— Відпусти! Що ти робиш, негіднику! Відпусти! Люди, рятуйте!

Туша лише притиснула сильніше:

— Дура ти! Кто тут прібєжит тебя спасать! Тут і не так крічат, бивает. Все прівиклі!

Вся ота жирна маса заколихалася від сміху.

А Орися продовжувала викрикувати, верещати, кликати на допомогу. Відчула, що втрачати нічого. Боротьба знесилювала. Не з її потугою воювати. Задихалася, майже роздушена, якась забута на столі папка гострим кутом впилася у спину, але надія на звільнення не покидала — Орися кликала на поміч, борсалася, пручалася, кричала. Як не дивно, мабуть, отой ковток вина додавав сили.

І раптом грюкнули двері.

Напівзадихнувшись, майже втрачаючи свідомість, Орися роздивилася лише руку, в якій дрібно тремтів пістолет, спрямований у груди полковникові...

— Что тут проісходіт?

— Что ви себе позволяете, майор? Вриваться в кабінет во время допроса... категоріческі... категоріческі...

Це, можливо, виглядало б грізно, але виголошуючи свої «категоріческі» недомовленості, полковник намагався сховати у штани чоловіче начиння, напівготове до зґвалтування, а тому смішне.

— Я категоріческі...

— А ето что? Шампанское во время допроса? — майор Крутов сховав пістолет у кобуру. І саме вчасно. В дверях уже виріс начальник Степанова, полковник Барабанов.

— Что здесь проісходіт?

Видовище говорило само за себе — розтерзаний одяг дівчини, господар кабінету, що так і не зміг заправити у тісне галіфе все, що за статутом туди повинно уміститись.

— Ви опять за свойо, полковнік? — Барабанов не вперше «заминав для ясності» певні нахили свого підлеглого, цілком зрозумілі з огляду на специфіку професії. Проте ці нахили загрожували великими неприємностями і самому Степанову, і його начальству, якщо виявиться, що ця «діяльність» покривалася і не була рішуче «пресечена».

— Товаріщ полковник, я...

— Віжу, віжу... — намагався якнайскоріш «розрулити» Барабанов.

—Я категоріческі... Во время допроса... Майор Крутов угрожал мне оружием! — знайшов рятівну соломинку Степанов.

— Оружием? — це було справді серйозне звинувачення. — Ето правда?

Він звертався, звісно, не до Крутова, той буде заперечувати. А дівчина, що намагається сховати під розтерзану кофтину юні, до біса звабливі груди, неодмінно скаже правду.

— Скажите, майор Крутов на самом деле угрожал товаріщу полковнику оружием?

— Ні! Я не бачила зброї! Оружія... — виправилася Орися і перейшла на російську, щоб начальник зрозумів. — Я не видела оружия, это неправда!

— Хорошо, создадім комісію, разберьомся. А ету уведіте!

— Куда прікажете? — клацнув закаблуками і витягнувся в струнку перед начальством конвоїр.

— Куда? В БУР! На пять... На троє суток! Без вивода... — милосердно виправився полковник. — Пусть остинєт. І поумнеет.

Двері гримнули за спиною Орисі. За дверима здійнялася буря голосів — начальник розбирався, мабуть, в особливостях «допитів» із шампанським.

— Ох, і дура же ти, девка! — бурчав конвоїр, щулячись від пронизливого, зовсім зимового вже у листопаді, вітру. — І до чево же ви, бандеровкі, дури! Сколько я вас тут пєрєвідєл — уму не понять! Да што она у тебя, золотая? Потерпела минутку, да всево-то делов! Нет, орут, будто іх режут! Потерпела — і в барак, к тьоплой печке... А оні орут... А разве ж полковнік тебе чего плохого хотел?

Орися зазвичай уникала розмов з конвоїрами. Але цей занадто вже балакучий. Хоч і заборонено їм розмовляти.

— Послухайте, а у вас у самого дочка є?

— Єсть. Как не бить? В школе учітся!

— А якби вашу дочку отак...

— Ти мне поговорі! Да за мою Дашку я би любому... Но ти ведь не... Ви ведь... Да что говоріть... Дури ви, бандеровкі, как єсть дури... Не хотіте ні жить, ні вижить!

Звісно, в очах цього вологодського мужика вони — не люди. Якщо ти з/к, то з тобою можна коїти що завгодно. З його Дашкою — ані-ні! Вона — «девушка парядочная», а ви, бандерівки...

БУР виріс із темряви, гримнув засувами дверей.

— Прінімайте. Трое суток... без вивода...

Укотре за сьогодні її обмацують тверді безсоромні чоловічі руки.

— Раздевайся! Чуні снімай!

У неопалюваних камерах БУРу належить перебувати без верхнього одягу.

Побачивши, на що перетворилася Орисина кофтинка, наглядач змилувався:

— Ладно, пусть будет. І так сойдьот... На вот тебе на ногі...

Якісь наче калоші зі старої покришки, перев’язані ганчір’ям.

Металеві двері захряснулися. У напівтемряві камери, де стіни вкрилися по кутках інеем, не було навіть нар — дошка, що ледве трималася на двох каменях.

Орися зрозуміла — звідси виходу немає.

Незграбно човгаючи гумою, просунулася до дошки. Як краще — сісти? Лягти? Як зберегти якнайдовше крихти тепла, принесені із собою? Мабуть, згорнутися калачиком. Спробувала. Вдалося. Обгорнула спідницею ноги. Обхопила руками. От і все, що вона може зробити, щоб порятуватися. Чи надовго?

Насувалася холодна північна ніч. Це ще не зима, ще не мінус сорок. Скільки зараз надворі — двадцять-двадцять п’ять? А тут, у камері? Під стіною — калюжі, значить, температура плюсова.

Плюсова температура й у повному поки що шлунку. Цей грубий шмат хліба з маслом гріє ще й досі. У БУРі дають лише хліб і воду. Гарячу баланду — через два дні на третій. Але до цього третього дня треба ще дожити. Зазвичай узимку, в морози, звідси виносять уже через добу-дві. І могилу копають круглу — в’язень замерзає, згорнувшись калачиком, і встигає задубіти так, що не розігнеш. Отак його й закопують — калачиком.

Після яскравого електричного освітлення очі призвичаювалися до темряви поступово. Світла північна ніч намалювала угорі, під стелею, квадрат віконця. І навіть зірку. Ніч буде ясною і морозною.

Як не загорталася, як не ховала, не берегла тепло, воно потроху тікало, вислизало, витікало з тіла із диханням, зігрівало крижану дошку, на яку присіла. Оте нервове тремтіння, яке розганяло кров і зігрівало, поступово втишувалося. Мабуть, треба ворушитися, треба рухатися. Спробувала. Вийшло. За хвилю знову скувало крижаним і лютим. Намагалася дихати кудись у коліна, щоб ані крихітка тепла, яке ще продукувало тіло, не відлітала марно.

Заснути. Хай уві сні минуть оті три доби, на які «милосердно» прирік її начальник. Мабуть, отому бегемотові було б тут саме в міру — його жирна шкура добре зберігає тепло. Отут би він не пітнів, не мусив би раз у раз витирати «трудовий» піт із чола.

Про що думати, чим наповнити душу, щоб стало хоч на крихту тепліше? Про маму? Ні. Знала б її бідолашна мама, чув би тато, як нині катовано їхню одиначку, пестунку, зіроньку, таку саму самотню, як ота, що блимає срібно у маленькому квадратику віконця. Навіть після повернення, у теплій батьківській хаті, під своєю теплою пуховою ковдрою Орися нізащо не розповість їм про цю страшну крижану ніч. І про гарячий вечір. Не треба їм знати про це. Бідолашна мама! Як вона щовечора зазирала до її кімнати, щоб підіткнути, поправити ковдру, як пильнувала, щоб доня не змерзла, не застудилася...

Краще думати про Романа. Це ти, Романе, твоя любов дала мені силу не піддатися. Ти й зараз отам, десь далеко, думаєш про мене. Згадуєш, як тримав за руки, як пестив коси...

Коси! Розплести косу — от що її врятує! Напівдерев’яними уже пальцями Орися почала розплітати свою довгу, густу дівочу окрасу. Густе волосся, яке досі рятувало від хтивих поглядів у лазні, перетворилося на плащ, який укрив плечі. І зігрів. Вона знову сіла, обхопивши коліна руками, накрила себе волоссям. Стало тепліше. Справді тепліше. Тепер навіть тепло дихання не вилітало у простір, залишалося з нею.

Вона нікому не розповість про те, що коїться з її душею й тілом. Надто страшно все. Не треба їм знати.

Не треба знати про її страх перед сотнями живих створінь, що метушаться, цокаючи кігтиками по камінцях долівки, про те, як балансує вона на вузькій дошці, аби не звалитися у калюжу просто в зуби цим працьовитим, невтомним створінням. Найбільш спритні вилазять і сюди, на її дошку. От якби впіймати, зняти шкірку і зробити собі таку велику шубу. Загорнутися у неї і зігрітися, зігрітися, нарешті.

А ще — якби поставити отут, у кутку, піч. І кидати б туди вугілля. Оте, що видобувають у тутешніх шахтах. І щоб воно палало, палало... Горіло ясно і гаряче. Щоб зігрітися. Бо вже навіть дихає вона холодом. Навіть повітря не зігрівається у промерзлих наскрізь легенях. А ноги та руки, здається, стали крижаними і відламаються, кришталево дзенькнувши, якщо вона намагатиметься ворухнутись.

Милосердна втома склепила-таки повіки десь над ранок. Вона, мабуть, поспала годину-дві отак, сидячи і обійнявши коліна.

Синє вікно не затягнуло молоком ранку, воно залишилося таким же густо-синім, та все ж щось змінилося. У коридорі грюкнуло — мабуть, виводили на роботу тих, хто «з виводом». Аж зараз Орися зрозуміла підступність начальницького «милосердя» — «без виводу», нехай мерзне усі три доби поспіль. Може, для тих, хто у шахті, БУР — спосіб відпочити, відлежатись після каторжного напруження. Та її робота, «блатна», справді непогана, у теплому приміщенні, за швейною машинкою, от що зігріло б і урятувало. І дівчата, що підгодували б, відірвавши від своєї пайки. Вона б одягла свою новісіньку, «першого строку», щойно видану, тілогрійку,

бушлат, свої чудові чуні — справжні валянки — і грілася б, грілася, грілася...

«Без вивода» — мов вирок.

Калюжі за ніч перетворилися на ковзанку.

Спробувала ворухнутися, ледве розігнувши потерплі ноги. Не могла.

Змусила себе підвестися, присісти, потупати ногами. Дивно — наче не свої. Не відчувала пальців. Невже поморозила? Невже проґавила ту хвилину, коли тіло перетворюється на кригу?

Ні, на щастя, ні. Розрухавшись, відчула — жива. Розім’яла кожен пальчик — ні, поки що не відморозила.

Гримнули двері — хліб і вода.

Хліб здавався теплим — зберіг температуру приміщення, де його нарізали, а там — тепло, а там — гаряча грубка. Зате вода — крижана. Пити — це втрачати останнє тепло, зігріваючи ці краплини до температури тіла. Хоч би як хотілося — ковток, не більше.

Двері знову зачинилися.

От якби сьогодні — сонячний день! Якби сонце, сонечко, тепле, осяйне зазирнуло хоч на кілька хвилин сюди, у цей похмурий каземат, розтопило ковзанку на підлозі, подарувало хоч крапельку свого тепла її майже порцеляновим рукам, пальчикам, що ось-ось поламаються...

Хіба вона зможе колись цими пальчиками знову грати на фортепіано? Вони клацатимуть по клавішах, мов одна слонова кістка по іншій, мов біла пластмаса — по чорній. От і скінчилася її кар’єра. Догралася, доспівалася.

А сонечка не буде. Розпочалася полярна ніч. Воно не сходитиме півроку. Отак трішки розвидниться близько опівдня, від синього до голубого, а потім знову темно. Але не так суцільно темно, як у тихі українські ночі. Від снігу відбивається досить світла, і повної темряви не буває, тут уночі не сховаєшся. Як хитро влаштувала тут усе ця заморожена пані — Королева снігу — навіть усемогутнє сонце ходить десь лише краєм неба, навіть його не пускають за колючий дріт. Мабуть, і йому, сонечку, відвели для прогулянки закритий кут тюремного подвір’я і змушують тримати руки за спиною й дивитись у землю, коли виводять на куценькі хвилі під дулами автоматів обігріти гнаних і упосліджених.

Навіть сонечка нам немає, навіть місяця нам не видно... — повторювалося Орисі, хитаючись маятником у голові, повній вати збайдужіння й отупіння, яке наставало часом після великих потрясінь і рятувало від гріха думки розбігтися та й вдарити головою об стіну. Вона не усвідомлювала, не мала сил усвідомити, що рядки — римовані, що рядки — поезія. Просто повторювала. Підсвідомо. Рятувалася ними, як рятувалися усі в БУРах, карцерах, камерах смертників — молитвою і віршем.

День — дзвінко виспівувало синє вікно — ніч. Ніч — видзвонювали кружки — день.

Коли настав отой третій день, двері клацнули невчасно.

— На вот тебе, грейся! — милосердна рука кинула бушлат і чуні! — Вот тебе горяченькое! Да не обожгісь, бері через тряпку! Рукі-то уже і не чувствуют нічего, поді...

Він добре знав, наглядач, що руки через дві доби карцеру справді стають скляними і нечутливими — відморожене легко обпекти.

Гарячий чай, чомусь навіть солодкий, прокотився по горлу, упав у шлунок і потік відмороженими нутрощами. Орися тримала кружку обома руками через хустку і відчувала тепло. Нарешті — тепло!

— Тут тебе ещьо передалі... Только сматрі, бистро у меня! Да, натворіла ти делов, девка! Тут такое із-за тебя поднялось... Сам генерал...

Якщо «сам генерал», то чому ж її не випускають?

Орисі було тепер байдуже — випустять чи ні. їй не було навіть холодно. Звісно, вона загорнулась у бушлат, всунула ноги у чуні — і ледве допленталась до своєї вузької дошки на двох камінцях, на якій уже призвичаїлася спати не згірше, як удома. Лягти, лягти, не піднімати важкої, гарячої голови, об яку так добре тепер зігрівати руки. У камері стало не так холодно — вона замінила собою піч — палала, горіла, обігрівала все навколо, навіть щурикам, до яких уже звикла, стало біля неї тепліше, і вони зі співчуттям, звісно, з чим же іще, юрмилися поблизу, вбираючи жар, яким пашіло тоненьке тільце, і чекаючи, чи не перепаде яка крихта з її злиденної пайки.

Вона сама обігрівала тепер камеру, та ще й озвучувала камерну тишу — кашель, що рвав груди, тривожив друзів-щуриків. Лише повітря стало важким і недружнім — не проходило чомусь у легені, застрягало на півдорозі. Так хотілося вдихнути — а повітря не стало, мабуть, забагато використали щурики. Так хотілося ковтнути — а в горлі оселився не щур, а чомусь їжак — і навіть гарячий. Він ніяк не міг улаштуватися — борсався, крутився, немилосердно колючи голками, а потім таки влігся, закривши при цьому шлях повітрю в легені і голосу назовні.

Коли добігла кінця остання доба — вона не змогла вийти самотужки.

— Ну, куда єйо теперь — в больніцу ілі сразу в морг? — бурчав наглядач, що заступив на вечірню зміну. — Куда смотрел-то?