Лицарі любові і надії

Розділ 2

За ним прийшли, коли Роман саме спаковував речі, готуючись на канікули додому. Веселий лейтенант навіть підморгнув:

— Пакуєш сухарі? Правильно, знадобляться! Знав, що прийдемо за тобою? Ну, ходімо!

Повезли на Дубенську рогатку, до тюрми.

У перші хвилини ще жила надія — ці веселі хлопці, мабуть, помилилися. От зараз він назве своє прізвище, і отой похмурий чоловік у кутку за столом закричить: «Кого ви привезли, мать вашу? Він нам зовсім не потрібен! Женіть його геть! Тут у нас тюрма, серйозний заклад для ворогів народу, серйозних злочинців, а ви привезли хлопчиська!» Він не просив би навіть, щоб відвезли назад машиною, він побіг би сам, та ще й подякував. Справді, хто він є отут, серед цих високих, товстих, навмисно для серйозних, справжніх, поважних злочинців мурованих стін? Дріб’язок, мотлох, хлопчисько, який намагається вдавати дорослого!

Та чоловік за столом зазирнув до якогось паперу:

— О, та це ж сам Смереканич! З Прикарпатська?

Роман знав про масові арешти, чув, що затримали то одного, то іншого, але ніяк не міг усвідомити, що це трапилося з ним. З ним, маминим і татковим Романом, Ромасиком, Ромчиком. Що це його чужі, брутальні руки штурхають у плечі, змушують роздягнутися, чинять з ним таке нелюдсько-сороміцьке, що й розповісти мамі не можна. І нікому не можна. Ніхто на світі, ніхто, а особливо Орися, не повинен знати, що розпочалося з ним тут, одразу за порогом.

Знайомий, рідний за роки навчання Крем’янець раптом зник. Його вимкнуло, наче світло у кімнаті без вікон. Почалося щось дивне, грубе, не наше. Наче інший світ, населений іншими людьми, людьми чужими, вульгарними, негарними, людьми, що мордували подібних собі і не любили самі себе за те, що мусили щодня чинити з іншими.

Чужі, огидні пальці нишпорили у волоссі, згинали його, розгинали, розпинали тіло й душу, порпалися в білизні, порпалися всюди, зазирали в місця, куди ніхто досі не заглядав. Грубо, боляче, навмисно грубо й боляче. Це не могли бути українці, не могли бути росіяни, ані білоруси, ані поляки, ані жодні інші люди з нашої планети. Хіба інші, невідомої нам породи потвори могли отак поза межами сорому, поза вихованням, поза самою суттю людськості знущатися над беззахисними, голими, переляканими на смерть істотами в момент переходу від нормального цивільного життя до нежиття, до зовсім іншого його вияву, до існування в протилежному вимірі реальності. Такої дикої, такої несправедливо-безглуздої, такої неймовірно-облудної, чужої, чужої, чужої нам, настільки чужої, що цю дикість неможливо увібгати в мозок без ризику зсунутися з глузду.

Мабуть, тільки шок, якийсь параліч волі, позамежне гальмування рятує глузд від повного побиття на дрібні друзки, коли тебе, маминого й татового улюбленця, відмінника навчання, гарного, слухняного хлопця висмикують, немов редиску з грядки і кидають на шатківницю, де вже червоно від старої засохлої і зовсім свіжої крові твоїх попередників. Невтомно працює шатківниця, безупинно, кров не встигає не те засохнути — загуснути.

От вони, ті коліщата, які втягнули, які захопили, які мнуть, труть, рвуть, крають, перетирають, скрегочуть чи ненадовго перестають скреготіти, змащені свіжим струменем людської кривавиці, — і не випустять, не випустять, не випустять...

Мабуть, Роман не зміг би пережити цей момент вступу на свою Голгофу, якби не вдався на спосіб, запозичений у Влодка — коли йому бувало важко, він повторював без кінця молитву — раз по разі, раз по разі... Не розглядався довкола, не дослухався, не сприймав до вух і серця — зосереджувався лиш на молитві, не помічаючи, що довкола діється.

Молитва, Господнє слово в цьому звіринці видалася чужою й недоречною, промовляти «Отче наш» тут, у місці, схованому від Господнього ока, у царстві антихриста, у колодязі, де палало вогнище інквізиції, гарячіше за Чортове око, видавалося мало не блюзнірством. Лише одне хотілося повторювати, лише одне: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни». От воно, те, задля чого темної ночі повторювали вони з друзями 10 заповідей «Декалога»! От воно, те місце, де випитуватимуть тайну! Боляче випитуватимуть! Але «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни»! Ні тортури, ні смерть! Ні тортури... Тортури... Це слово налилося тут, у мурах, повних крові, отим справжнім змістом. Тут мордують, щоб почути правду... А правда — от вона, отут, на його правому стегні — слід від кулі. Ного не приховаєш, він свідчить — був поранений! Отже, належить до підпільної контрреволюційної організації!

От воно, те місце!

Але він був готовий до такого запитання. Ще там, у підвалі, пані Аріадна якось запитала його, як він пояснюватиме, звідки шрам на стегні.

— Якщо спитають, відповідай, що на травневі свята патруль зчинив на вокзалі стрілянину — ловили злодія. От тобі й дісталася випадкова куля. Все може трапитися. Запам’ятай цю історію і повторюй слово в слово, тільки тоді тобі повірять.

Такий випадок справді був, це легко перевірити, а де троє поранених — там і четвертому місце знайдеться. Він сміявся тоді — а кому яке діло, хто заглядатиме, кому він має пояснювати, окрім мами і тата! А пані Аріадна наполегливо змушувала його раз у раз розповідати з усіма подробицями історію про те, як він начебто приїхав додому, і щойно вийшов з поїзда, як тут назустріч — циган, а за ним — озброєні міліціянти. Скільки їх було, у що вбрані, всі подробиці змушувала повторити стільки разів, що він аж сам уявив цю картину, і скільки б не повторював — не збивався навіть у дрібницях — і циган у червоній сорочці з украденою валізкою наче стояв перед очима — вигаданий, але реальний. Сам себе питав — навіщо була ця репетиція допиту? Сам собі відповідав, уже потім, після тортури «стійкою», коли дві добі змушували стояти, без їжі і води і питали, питали, питали без кінця одне і те ж — як це трапилося, як це трапилося, як це трапилося? Якби не та яскрава картина вигаданої вокзальної стрілянини, в реальність якої він аж повірив сам — нізащо б не відкрутитися від веселих майорів і похмурих лейтенантів, від жорстокого мату капітана і ласкаво-єзуїтського сюсюкання підполковника, які змінювалися перед його потьмареним зором, змішавшись в одне ненависне обличчя з коротким, рубаним, спільним для всіх іменем — кат.

Вона знала, знала, що йому це знадобиться, знала...

Скільки разів згадував Роман ту спокійну, прохолодну кімнату з вигідним білосніжним ліжком, лежачи на нарах, за-тиснутим між двома сусідами без права поворухнутися, коли задихався і марив ковтком свіжого повітря влітку й замерзав, коцюрб, кам’янів від лютого холоду узимку. Скільки разів пригадував тарілки з красивою позолоченою облямівкою, на яких Анарда подавала обід і вечерю — на спеціальне замовлення, чого хворий забажає. І солодкий узвар, і джерельну воду, і те особливе червоне вино з особливого винограду зі схилу Щастигори, від якого прибувала сила, відступало недокрів’я, яснів погляд.

Може, краще було б залишитися там, у неї, пересидіти, перебути ці важкі часи окупації у безпеці, у тихому місці, де його не знайдуть, поблизу від мами й тата? І сам собі відповідав — та тюрма була не набагато кращою від цієї. Тут вони разом, і Влодко теж тут, а Степан — в сусідній камері. Це його покута без вини і звинувачення, але він перейде це, витримає, виживе, не ховатиметься в білих перинах від світу, від боротьби за волю.

І повторював «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни».

От воно й було — і просьби, і погрози-грозьби, і тортури-муки, а він витримав — не видав. А кого мав видавати — рідного тата? Героя Ореста, який уже служить свою службу десь в ангельській чоті під проводом архангела Михаїла? Пані Аріадну, яка винесла його, пораненого, з того чортового ока і вилікувала, поставила на ноги?

Внутрішньо пишався тим, що не задурно терпить, що він таки винен, таки воював проти цих червоних зайд, таки доклався до справжньої збройної боротьби, навіть кров пролив за волю України! Шкода було хлопців, які не мали за собою жодної вини, не належали до організації, а терпіли такі самі страждання — і нічні допити, і тортури, і «стійку», і спеціальний «стоячий» карцер, куди в’язня запроторювали, мов у шафу, наче в мурований гріб, і зачиняли на кілька діб — ні присісти, ні поворухнутися, ні повернутися.

Допиту чекав з першого дня. Готувався, думав, що має сказати, як відповідати, як поводитися. А його не викликали. Минали дні, минали ночі — ніхто не згадував про такого поважного злочинця. Хлопців приводили і приносили з допитів побитими, скривавленими, а про нього наче забули. Тому коли пролунало — Смереканича на допит! — він наче вільно зітхнув, от уже щось і з’ясується — чого вони від нього хочуть, в чому звинувачують.

Не з’ясувалося нічого. Не сказали також нічого. Так, загальники — прізвище, ім’я, рік народження. І тут йому допоміг батько. Звідти, із своєї камери чи з того давнього, далекого тепер дитинства допоміг: Роман пригадав, як до них приходив Іван Стецюк — батьків товариш. Ного сина забрали ще в сороковому. Хлопцеві саме виповнилося вісімнадцять, як йому. Вони навіть народилися на Різдво обидва. Коли хлопця забрали, батько виробив метрику, що свідчила — син народився не 7 січня, а 28 грудня, тобто на момент арешту мав сімнадцять років, отже, був неповнолітнім. А неповнолітнього не можна розстріляти і терміни ув’язнення були меншими. Отак батькова мудрість врятувала синові життя. Роман дякував Господові, що уважно слухав начебто непотрібну йому тоді розмову. А от придалася... Ото б дати іще вісточку на волю...

Перший допит минув тихо — сказали розповісти і написати все про своє життя і про контрреволюційну діяльність. Про підпільну організацію, в якій він брав участь. Пиши, мовляв, ми й так все про це знаємо, твої показання особливого значення не мають, це важливо лише для тебе — напишеш правду — дадуть менший термін. А що дадуть — навіть не сумнівайся, звідси нікого не випускають. А допит не так і потрібен. Органам і без тебе, шмаркача, все відомо, але... Роман аж пишатися собою почав: контрреволюційна діяльність — це серйозно. Слідчий поводився попервах сумирно — сидів собі за столом і начебто щось нотував, записував. Не кричав, не бив. Скривився, побачивши дату народження — 28 грудня — малолєтка? Роман навіть соромився — як він прийде в камеру не побитим, ще подумають хлопці, що він зрадив, когось видав.

Та вже наступної ночі почалося! Не зважили й на неповні, як на тюрму, літа! Вже потім Роман зрозумів, чому слідство ведеться саме так — спершу пишеш, а потім тебе намагаються зловити на якихось невідповідностях у твоїх же власних свідченнях. У них немає справжніх доказів провини — немає свідків, немає нічого, щоб засудити таку силу-силенну людей до покарання. Хай і великий, але обмежений штат НІКВС працює денно і нощно, вибиваючи свідчення, бо інакше це все блюзнірство відбуватися просто не може — половина України сидить по тюрмах, а інша, за логікою, повинна працювати в «органах», щоб на кожного в’язня було хоч по одному слідчому — як в інший спосіб проводити все те, що за законом належить? Хто нишпоритиме, винюхуватиме, вишукуватиме хоч благенькі докази провини всіх отих людей? Бракує штату, бракує «сотрудніків». Не бракує, щоправда, падлюк-зрадників, які клепають доноси-наклепи.

Доказів не просто бракувало, зазвичай їх просто не було. А план виконувати треба. І тому патологічне совіцьке правосуддя базувалося на «королеві доказів» — власному зізнанні у злочині. Добитися зізнання — мета. Д о б и т и с я... Д о б и т и... Бити, поки не доб’єшся.

Роман укотре повторював оту свою баєчку про цигана і стрілянину, вивчену без пам’яті. На всі інші запитання — про підпільну організацію в Крем’янці, про її провід відповідав — не бачив, не чув, не знаю, не бував. За кожне «не» били.

Дні минули в одноманітності страху й очікуванні ночі — вночі викликали на допити, вночі, з дванадцятої до третьої, катували, увімкнувши на подвір’ї двигуни тракторів, щоб заглушити нелюдські крики мордованих, вночі забирали на розстріл, вночі відбувалися найстрашніші, найболючіші зміни одноманітного камерного існування. До третьої майже ніхто не спав. А раннього ранку — підйом, «оправка» (хто вигадав таке ідіотське слово?), кілька оселедців на всю камеру, горня води, глевтяк хліба. Де вона, цьоця Стефця, з її капусточкою з м’яском, з вареничками, з отим ледь просоленим сальцем — рожевим, м’яким, яке тане що в руках, що на язиці... Зараз би барабольки молодої зі сметанкою, з кропиком, з маслом... Щоб пахло на всю хату, щоб...

— Смереканич, с вєщамі на виход!

Зміни в табірному житті завжди несподівані, завжди очікувані і навіть бажані, попри острах змін поганого на ще гірше.

— Куди мене? — похолов серцем, подумки прощаючись і повторюючи — оце воно — ані просьби, ані грозьби, ані тортури, ані... ані смерть... От вона, мабуть, смерть! І навіть це злиденне, мучене життя у камері зі скупим окрайцем неба над головою, яке можна було розгледіти лиш лежачи під вікном, навіть цей скупий ковток повітря, який долітав за особливого напрямку вітру, щоб відсвіжити легені, забиті тюремним

смородом, навіть ця скупа пайка хліба видалася зараз вартою половини царства. Смерть? Смерть? Мені, мені, кому щойно минуло вісімнадцять? Ні!

Пробігав подумки ці місяці фізичних мук і ненастанної тривоги — за батька, за маму, за Орисю. Адже дівчат також забирали, також пропускали через усе потоптання людськості, для дівчини, мабуть, ще відчутніше й болючіше. Хоч би її не забрали...

Вже потім, на Колимі, згадуватиме Роман добрим словом пані Аріадну ще й за те, що не сказала йому про арешт доктора Полянського та його дочки, зв’язкової УПА Орислави. Як добре, що він тоді цього не знав!

Хіба вже все? Хіба не буде більше допитів? Але ж він ні в чому не зізнався, не підписав їхніх паперів, він нікого не видав, хіба вони мають підстави звинуватити його? Вони повинні за два тижні повідомити, в чому його звинувачують, а потім має бути суд. Де суд? Коли відбудеться суд? А там він уже розповість прокуророві, якими нелюдськими катівськими методами вибивають зізнання у сталінських тюрмах!

Аж сам до себе посміхнувся — а то ж прокуророві цікаво! А то ж він не знає!

— Смієшся? І добре, жени її геть, журбу-тривогу, веселому — воно й помирати легше! — сержант виявився таким самим веселуном, як отой лейтенант, який його забирав.

Помирати? Значить, таки помирати! От воно й здійсниться: «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за Неї» Згинеш... Згинеш... Держави не здобув, але згину...

Роман чомусь не відчував ані тваринного жаху від усвідомлення того, що його, можливо, ведуть на страту, ані розпачу, ані того всеохопливого жаху, який пережив якось уночі, коли забрали на страту його ровесника Антося Смиковецького. Сми... Сме... Сме... З десять разів, заникуючись, конвоїр повторив, поки вимовив. От за ту хвилину Роман сто разів облив серце кров’ю, сто разів пережив усе, що має відчути смертник. На справжню смерть страху вже майже не лишилося.

— Коли мене... коли... передай отут... сорочка зовсім нова... Влодкові Чубатому з шостої камери передай, добре?

— Коли тебе що? Ти, хлопче, вже зовсім того? — конвоїр, немолодий чоловік, українець, аж сплюнув спересердя. — Та ти за кого мене маєш? Хіба ж я із розстрільної команди? Тебе на етап...

«На етап? — серце зайшлося радістю. — То це всього лише на етап? То це кудись в іншу тюрму, нехай гіршу, нехай суворішу, але ж на етап! Не на смерть, не на розстріл! Тюрма, всього лише нова тюрма! Як добре! Тюрма, якою б важкою не була, це все-таки життя! Я житиму, житиму! Хай допитують, нехай катують, але ж це надія...» Ного вісімнадцять років грали, співали навіть у побитому, зраненому тілі. Вісімнадцять років хотіли жити, жити, множитися, змінюватися на дев’ятнадцять, двадцять, двадцять п’ять, незважаючи ні на що!

— А куди, не скажете? — Роман відчув, що на знак компенсації за смертельне чекання цей веселий солдат повідомить, куди везуть.

— У Прикарпатськ тебе, хлопче, вимагають, — бумага зранку прийшла. — Ну, ти нічого не чув, я нічого не казав, хай тобі кому положено повідомить. А мені не положено, — зітхнув солдат і озирнувся — чи ніхто не чув.

У Прикарпатськ. Додому! Серце застукало надією. Серце взагалі стукало тепер, після «відміни» смертного чекання, інакше.

Етап. До Прикарпатська його доправили особливим, індивідуальним, так би мовити, етапом. Від Тернополя везли поїздом. В крихітному, «половинному», як у провідників звичайного вагону, купе з двома полицями їх і їхало двоє.

— Курорт! — насолоджувався простором після переповненої камери сусід, досвідчений в’язень, що вже пройшов одного разу від Прикарпатська до Колими, під час війни «змив кров’ю» у штрафбаті неіснуючу вину, а після війни негайно опинився знову в камері. — Лежи, припухай! Коли ще знову доведеться! Хіба це етап? Це курорт! От перед війною були етапи — то це етапи! В отакому «столипіні», але в звичайному купе... Ти хоч «столипін» колись бачив, хлопче?

Роман знизав плечима — звідки йому знати, як виглядає тюрма на колесах!

— Нічого, побачиш, життя довге! — розрадив сусід. — Це такий самий вагон, як інші, але замість дверей — ґрати уздовж коридору. А в коридорі — охорона. Ґрати відсувають — і в одне купе заштовхують...

— Скільки?

— А скільки зможуть заштовхати. Нормально одна секція розрахована на одинадцять зека.

З/к — це тепер їхнє ім’я, Роман вже знав і не дивувався. Але одинадцять людей у тісному просторі купе! Неймовірно.

— Як може одинадцять людей їхати в одному купе?

— А одинадцять ніколи не буває! Будуть вони тобі повітря перевозити! Заштовхують зазвичай двадцять двоє. А бувало — більше. Один казав, тридцять одного запхали.

— Але ж це неможливо!

— В НКВС усе можливо — довбанеш прикладом — і стане можливо. Задихалися люди, вмирали. Мертвих — порахували, вигрузили, і далі етапом. Трохи легше ставало. Поки до пересилки доїдеш — часом до норми доходило, до отих одинадцяти, як положено. Нічого, ти все побачиш на власні очі, молодий іще, все попереду!

У такій добрій надії лежав Роман на верхній полиці, насолоджуючись рухом поїзда, взагалі якимось рухом, від якого відвик за час вимушеної нерухомості у камері, з верхньої полиці намагався зазирнути у вузеньке віконечко під самою стелею, побачити хоч краєчок неба. Забув, яке воно, небо! В камері не щастило потрапити на те місце, звідки видно хоч маленький шматочок. На зупинках вдавалося почути людські голоси, гамір. Дивно. Невже ще залишилося хоч трохи людей на волі? Невже не всі сидять в цих переповнених по вінця тюрмах? Перед кожною зупинкою конвоїр попереджував:

— Ні звуку мені!

І показував приклад гвинтівки, щоб переконати у рішучості своїх намірів у разі непокори.

Роман і не збирався порушувати наказу. Чого йому кричати? Просити, щоб повідомили рідних? Так він їде до них! Це ж не просто так, не само собою сталося! Це мама відшукала його десь у лабіринті тюрем, це вона попросила... І розумів безглуздя власних здогадів. Що важать материнські сльози у рухові цієї бездушної, нелюдської машини? Його везуть для нового етапу слідства, мабуть. Для очної ставки з батьком!

А сусід продовжував:

— Але це ще не справжній етап, справжній — у телячих вагонах. Отам наковтаєшся досхочу — і голоду, і холоду. От пощастило б тобі потрапити на етап ще восени, до настання холодів, отоді вважай, що витягнув щасливий квиток!

Йому можна було вірити — пройшов, проїхав, знає. У цій країні професійних в’язнів чимало.

— А чого тебе в Прикарпатські

— Я родом звідти.

— То, може, знаєш Семена Яснюка? Чи Івана Гнатюка? Чи Богдана Телицького? Геройські хлопці, скажу я тобі, наші! Чи...

— Ні, не знаю, — збрехав Роман. Гіркий камерний досвід навчив його, що навіть найприязніший чоловік, який провадить з тобою отакі розмови, може виявитися провокатором.

— А що в тебе з ногою? Кляті енкаведисти встрілили? Молодець ти, хлопче, герой! Не побоявся... За Україну, за її волю... Як там далі?

Якось вже занадто вихваляв його отой випадковий сусід по «курортному етапу»...

— Та який я там герой... Дурень я, а не герой! З цікавості дурної вийшло. На вокзалі циган у жінки торбу потягнув. Почав тікати, міліція — за ним, почали стріляти, а я...

Він розповідав завчену казочку дослівно так, як слідчому, автоматично. З іншими емоціями, щоправда — який я, мовляв, дурень, спіймав випадкову кулю!

— Пощастило нам!

Роман крізь дрімоту дослухався до кожного слова нового співрозмовника. Хоч і не довіряв, але все ж нова людина, нова інформація, а кожне слово чоловіка, що знав не з чуток про особливості нової тюрми, могло придатися у майбутньому.

— Прикарпатська тюрма — хороша тюрма!

— Чим же одна тюрма може бути краща за іншу? Однаково неволя... — закинув вудочку Роман.

— А не скажи! Однакова — та не така. Всі тюрми різні.

— А ти що, вже у всіх побував?

— Не у всіх, але про всі знаю — посидиш в камерах та таборах, і ти знатимеш. Наша тюрма, у Прикарпатську, найкраща. Це я в смислі режиму. От, наприклад, у тому ж Тернополі — не тюрма, а ужас! — підвали, мокро. В Крем’янці ти був, сам бачив. А в Чорткові — отам теж страхіття. Я там перед війною сидів. Повезло мені, повезло по-справжньому! Якраз перед війною перевели до Тернополя, а звідти вивели в етап, коли вже місто німці бомбили.

— Теж мені — повезло... — скептично скривився Роман.

— А не кажи, таки повезло! Бачиш он — живий лишився. Натерпівся такого, що не дай Бог нікому! В Тернополі тюрма хоч і біля самого вокзалу, а гнали нашого брата аж кудись до Волочиська пішки під бомбами. А вже там знайшли состав, повезли на Колиму. А Чорткову вагонів не дали. А тут німці наступають, треба було їм кудись контингент подіти.

— Що подіти?

— Ну, контингент! Нас тобто, зека, заключонних. Мали мужики мороки...

— А звідки ти знаєш? — з підозрою спитав Роман.

— Сидів потім з одним колишнім лейтенантом, — якось не дуже певно, немов викручуючись, вибріхувався сусід. — Він перед самою війною в Бережанській тюрмі працював, розповідав про ті часи.

— Сидів?

— А що, тюрма — справа тимчасова, то ти саджаєш, то тебе посадять. То ти охороняєш, то тебе стережуть. Від суми та від тюрми — не зарікайся, особливо в наші часи, — підняв пальця з довгим обламаним нігтем балакучий сусід. — А в Бережанах дісталося хлопцям... Згори німці бомби кидають, а з землі — кулемети.

— Хіба німці так швидко зайняли Бережани?

— Та не німці, це бандити... Я хотів сказати, це хлопці-оунівці напали на тюрму, хотіли своїх звільнити. А тут — сорок вісім неізрасходованих зека...

— Яких? — не повірив своїм вухам Роман.

— Неізрасходованих. Ну, таких, що залишилися. Отак воно й було — мусили швидко пустити в расход... А трупи вивезти не змогли — частина залишилася в підвалі, а частину погрузили на машини і повезли, щоб поховати по інструкції, мій лейтенант поїхав з ними, попали під бомби. А потім, якщо чесно, просто викинули трупи з машини і погнали на Київ, шкуру свою рятувати, німці на п’ятах.

— А потім що? За що ж його на Колиму?

— Як за що? А був же наказ у перші дні війни — весь контингент ізрасходувати, прибрати по першій категорії.

— Як це?

— Але ж ти тупий! Розстріляти, трупи полити вапном, щоб упізнати потім не могли, поховати в таємному місці, щоб не знайшли могил. А слідчі справи спалити. Щоб жодних слідів, розумієш! А спробуй виконай, якщо тут тобі німці на голову бомби сиплять, тут зеки в камерах кричать, а тут банд... хлопці-оунівці з кулеметів гатять, своїх звільнити хочуть? Гадаєш, просто це, легко? По першій — не вийшло. Довелося ж потім пописати пояснювальних — чому, як, з якої причини, з яким умислом? І посадили багатьох. От хоча б Рябова з вашого Крем’янця. Перестрашився мужик у перші дні війни до того, що втік і два дні десь вештався.

— Ну, мабуть, не просто вештався, майно, дружину, дітей вивозив, рятував. А тюрма ж як? — Романові навіть цікаво стало — утік начальник тюрми, залишивши все напризволяще! Та інше муляло — а звідки цей його сусід по «курорту» знає такі подробиці? І навіщо розповідає? Знічев’я чи з лихого задуму?

— А тюрма стояла відчиненою. І понад вісімсот в’язнів утекло!

— Молодці! А що ж їм, німців чекати? Але ж ви починали про Чортків. У них теж начальник утік?

— Ти що? Ні, вони все зробили правильно.

— По першій категорії?

— По першій! Намордувалися, добами не спали — це що тобі, жарти — майже тисячу ізрасходовать!

Ізрасходовать... Містке слово. Отак, наче про якісь матеріали — цеглу, пісок — ізрасходували, витратили. Стратили... Страхіття...

А сусід собі меле й меле, пересипає словами таке, що нормальній людині ані зрозуміти, ані сприйняти...

— Скільки змогли, стільки й зрасходували. А решту — пустили пішим ходом до Умані. Дорогою бандери... Ну, хлопці... наші хлопці... — запізніло виправлявся сусід, — почали бунтувати. Розстріляли понад сотню. Битовиків, ну, за незначні злочини — хто, приміром, чужу козу украв, відпустили. А к/р — ті пішли по етапу далі... Та лиш до Умані. Там розстріляли решту. Нікого в живих не залишилося. Весь к/р ізрасходовали...

— Які такі к/р? — знову виявив необізнаність Роман.

— Контрреволюційний елемент, такі, як ми з тобою, друже, — записався без його згоди у друзі надміру поінформований сусід. — Але щось я балакаю, а ти мовчиш. Розповів би щось про себе. Про батька, про друзів. Батько ж лікар, правда?

— А звідки вам усе відомо?

— А хто ж у Прикарпатську не знає лікаря Смереканича? Кожен знає. Твій батько — справжній українець. Допомагає нашим хлопцям! Нікому не відмовляє!

— Яким це — нашим? Батько — лікар. Хто приходить, тому й допомагає. Це його робота. Але про кожного, хто має вогнепальне поранення, повідомляє куди потрібно, як належить.

Роман зрозумів — підсадили провокатора, от чому етап такий «курортний». Звідки він знає його прізвище? Наче не говорив... І занадто вже обізнаний сусід з усіма їхніми справами, навіть як на в’язня із таким стажем. Навіщо втягує його в розмову? Пильнував кожного слова, намагався нічим не додати собі та батькові неприємностей — досить і тих, що мають.

Кажуть, вдома й стіни допомагають. Стіни навіть тюрми рідного міста тепліші, аніж чужого. І нари ширші, і вікна, хоч і заґратовані, але більші. І небо видно. І кватирку залишають відчиненою не тільки на час «оправки», а на весь день, тому ковток свіжого повітря видавався не украденим щастям, як у кам’яному мішку Крем’янця, а подарунком рідного краю, який і в неволі пильнував, чим міг, своїх синів. Навіть сонечко зазирало хоч на короткий час, щоб приголубити бліді обличчя і підсушити замоклі в кутках стіни. Навіть вершечок Щастигори з хмаркою диму навколо виднівся удалині, немов шматочок родинного фото. Хто не знав гіршого, нарікав і журився — неволя. Та Роман вже міг порівняти і навчився тішитися тими крихітними перевагами, які давала неволя вдома.

Сусіда по етапу повели в іншу камеру. Роман зітхнув вільніше — добре, що не доведеться замислюватися над кожним словом! І водночас — треба попередити хлопців, щоб знали, поряд — стукач, провокатор.

Місяці ув’язнення дали безцінний досвід не лише виживання в тюрмі, але й спілкування. Роман мусив погодитися — тут, на Західній Україні, репресії лише починалися, власне, починалася їх друга хвиля — перша прокотилася у сороковому-сорок першому і була перервана війною. А Схід України та Росія відчули залізні кігті звіра на ім’я НКВС раніше — їх почало змивати спершу обережною хвилею в двадцятих — «Ленінським призивом», потім на початку тридцятих зчинився новий шторм — цілими сім’ями пішли в Сибір «розкулачені» селяни та всіляких мастей троцькісти-уклоністи, Роман не брав собі до голови політичну різницю між ними, і вже велетенським цунамі прокотився тридцять сьомий — отоді хіба немудрий не замислився і хіба зовсім сліпий не побачив нелюдської суті репресивної машини, що перемелювала в першу чергу своїх же, найбільш відданих комуністів, тих, хто все придумав, створив, започаткував.

З одним із них довелося Романові ділити нари з перших днів ув’язнення. Товаріщ Андрій, як він сам себе називав, навчив Романа багатьох тюремних премудростей, які вивіз у клуночку зеківського досвіду з Ярославської тюрми, зі страшної «одиночки», де божеволів один майже рік, а потім, наче Робінзон П’ятницю, отримав друга по нещастю — «одиночок» бракувало. Ці страшні розповіді трохи примирили Романа з велелюддям у камері, навчили його бачити кращий бік навіть найгіршої біди. Навчив його товаріщ Андрій і такого простого способу спілкування між в’язнями різних камер. Вранці, коли виводять на «оправку», розсипати на поличці над умивальником тоненький шар зубного порошку і написати те, що хочеш повідомити. Наприклад, «Нов — пр», і кожен зрозуміє: новенький — провокатор. А заходить конвойний — дмухнув — і немає записки.

Інший спосіб — тюремний телеграф. Цього довелося вчитися довго. Одна справа — у самотності і тиші «одиночки», коли можна зосередитися і почути стук сусіда, коли нерви та пам’ять вигострені відсутністю зовнішніх подразнень, коли мозок відновлює, немов учора прочитані, цілі сторінки з перегорнутих колись похапцем книг, а зовсім інша — коли камера напхом напхана, коли шум не вгаває ані на хвилю, та й телеграф не доконечна потреба. Та про всяк випадок Роман навчився й цього. Все зовсім нескладно, цю тюремну азбуку вигадали колись російські революціонери ще за царя, щось на зразок абетки Морзе. Літери російського алфавіту розбиті на п’ять рядків по п’ять літер у кожному. Перший стук — номер рядка, другий — місце літери у рядку. Маючи певну практику, можна перестукуватися, розповідаючи цілі історії. Романові не доводилося перестукуватися, та при потребі можна використати, аби лиш у сусідів хтось володів цим методом спілкування.

Товаріщ Андрій окрім абетки та інших скарбів тюремної мудрості, розповідав Романові багато цікавого про життя старих комуністів, і про Леніна зокрема. Сам він його, звісно, не знав, та зустрічався за родом роботи в Наркомпросі (Народному комісаріаті просвєщєнія — освіти) з Крупською, дружиною Леніна, із завмиранням серця слухав її розповіді «про Ілліча», читав його листи із заслання у Шушенському.

Страшних мук зазнавав Ленін у засланні, просто жахливих! Тяжко ж мордував цар людину, яка в графі «Місце роботи» гордо зазначала: «професійний революціонер»!

Товаріщ Андрій розповідав, що в одному листі Ленін писав: «Ти запитуєш мене, як я використовую свій час? Багато працюю. Часом буваю на полюванні, маю гарну двоцівкову рушницю, а вечорами граємо в шахи». Режим заслання був настільки «суворим», що дружина могла приїхати і жити разом із чоловіком. Ото Надія Костянтинівна і пожила деякий час на засланні разом з Леніним, а потім писала у своїх споминах: «Життя в Шушенському було дуже дешеве. За свою платню, 8 рублів на місяць, що її одержував Ленін від казни, він мав чисту окрему кімнату, три рази на день їжу і прання білизни. Один раз на тиждень селянин, у якого мешкав Ленін на засланні, різав якусь живність, і Ленін їв м’ясо щодня — варене або печене. Молоко, яйця, хліб, овочі ніхто не рахував. Сибіряки жили заможно, і селянин давав усе те безкоштовно». Та проблема полягала в тому, що бідолашний засланець мучився від одноманітності харчування: якщо господар різав теля — то цілий тиждень Володимир Ілліч змушений був споживати саму телятину у різних видах, якщо порося — то лиш саму свинину, що, без сумніву, шкідливо для здоров’я, а баранину Ілліч зовсім не любив, та виходу не було, заслання є заслання — муки, катування, потерпання від незгод входять у програму. У Леніна була служниця, яка його обслуговувала, дівчинка-підліток. Вона добре готувала, але не вміла всього того, що служниці у місті, доводилося обходитися простими стравами.

Роман узявся якось питати, а навіщо двом дорослим людям — чоловікові і дружині — служниця? Хіба так важко зварити чоловікові зупи чи борщу? Товаріщ Андрій спершу зробив такі очі, наче Роман запропонував цариці Олександрі Федорівні помити підлогу в їхній камері:

— Що ти, Романе, хіба могла б Надія Костянтинівна варити чи прати? Вона була вся у революції, вся в роботі! Революція звільнила жінку від хатнього рабства!

— І від необхідності їсти-пити також? А хто ж тоді прав білизну самій революціонерці? Чи в брудному ходила? Чи революція все-таки одних звільнила, а інших залишила в рабстві — прислуговувати тим, хто весь у революції? — допитувався-таки Роман.

Довелося товаріщу визнати рацію молодого галичанина.

Та Романові страшенно цікаво було слухати розповіді людини, яка знала не з книжок усіх тих, хто спершу творив революцію, а потім гинув під уламками власної будови. Особливо цінними були спогади про Крупську та її чоловіка. Ленін, виявляється, був фанатиком полювання. У засланні він цілісінькі дні пропадав на болотах, стріляючи дичину. Мав аж дві рушниці. Після полювання вечорами Володимир Ілліч зазвичай відпочивав, а працював ночами. В його кімнаті була велика бібліотека, а пошта щодня приносила велику кількість листів. Писали з Москви, Одеси, Петербурга, з-за кордону, бо Ленін керував виданнями газет і не переривав своєї праці і в засланні.

Ото б побувати на такому курорті, мріяв уголос: щоб свіже повітря, гуляй досхочу, служниця приготує, випере, подасть, прибере, а ти читай, пиши, листуйся із цілим світом, пострілюй дичину і готуй собі на дозвіллі революцію.

— От його б сюди, до нас, у камеру, — розмріявся якось Роман аж до непристойного. — Хай би глянув, який режим влаштували вам, комуністам, його друзі-революціонери, порівняв із царським.

— Ти що, збожеволів? Замовкни негайно! — сполотнів Андрій. — Та за такі слова — у карцер!

— А хто донесе? Може, ви, пане Андрію?

Товаріщ Андрій, звичайно, не доніс. Але на звертання «пане» відповідати категорично відмовлявся. А Роман відмовлявся зрозуміти логіку людей, яким переламала хребет, а багатьом і вкоротила життя ота незбагненна у своїй логіці репресивна машина, ненаситний людожер Сталін «со товаріщі», що живився кров’ю в першу чергу своїх же!

Вже чого-чого, а часу на розмови і суперечки в тюрмі досить, і Роман запитував у товаріща Андрія, а потім у багатьох інших «товаріщєй», з якими зводила доля на етапах і в таборах:

— Ну, я ще розумію, чому перед війною заарештовували селян, начебто куркулів, які не хотіли вступати до колгоспів, — щоб забрати їхнє майно. Я розумію, чому заарештовують тих, кого підозрюють у зв’язках з підпіллям — вони борються за волю України. Але за що ж вони схопили і вже десять років перекидають по тюрмах вас, переконаного борця за справу партії, в чому ваша вина?

Товаріщ Андрій відповідав гордо:

— Я ні в чому не винен перед партією, це помилка, колись вони розберуться. Товаріщ Сталін ні про що не знає, його неправильно інформують. Це перегіби на місцях!

Роман дивувався, співчував. Скільки він зустріне їх, отаких переконаних, «вірних делу» товаріщєй на своєму шляху! А «товаріща Андрія» зустріне вже потім, в кінці п’ятдесятих, після реабілітації, у Москві. Як ридав, мабуть, з/к Андрій після смерті Сталіна. Як радів, що партія, нарешті, викрила справжніх «ворогів народу» та реабілітувала вірних своїх членів! Як сподівався, що його повернуть на відповідальну роботу в Наркомпросі, тепер Міністерстві освіти! А йому дали персональну пенсію, навіть у партії поновили — і забули. На всі спроби нагадати про себе відповідали — відпочивайте, лікуйтеся, займайтеся партроботою за місцем проживання, а про можливість праці з дітьми чи взагалі якоїсь відповідальної праці забудьте. Отоді відвідала його уперше думка про самогубство — не в тюрмі, не в таборі — на волі. Зрозумів — не помилка, не випадковість — так було задумано.

Переваги «рідної тюрми» Роман відчув уже наступного дня.

— Смереканич, передача!

Передача! Щось із дому! Щось таке, чого зовсім недавно торкалися мамині руки!

Не знав, що робити із цим вузлом, зав’язаним у мамину хустку. Руки трусилися, мало не розсипав.

— Тримай, не потеряй! — зовсім не сердито пробурчав охоронець і додав тихенько: — Мама здорова. Тато вдома.

Роман не повірив вухам! Новини з дому! Тата випустили! А він думав-гадав, як це воно сталося, що перевели в рідну тюрму! Хто поклопотався, хто просив? Тато! Хто ж іще! Мабуть, сильно когось із начальства печінка скрутила чи апендицит прихопив, якщо випустили доктора Смереканича!

Перебирав передачу — хліб, розламаний під час перевірки, щоб не передали запеченим у хлібі ножа, шматок сала, цукор, чай, кружку не домашню, металеву, чисту сорочку, теплого светра...

Уперше за ці місяці ліг спати ситим. Осіннє, та не холодне ще повітря вливалося крізь розчинену кватирку. І враз — пісня... Співали десь у далекій камері.

— А що, у вас тут, хлопці, і співати можна? — спитав, не вірячи власним вухам.

— Та заборонено, — відповів сивий чоловік під стіною, — але охорона ніби уваги не звертає. Так можна про себе звісточку подати, мовляв — сиджу. У нас тут навіть пісня улюблена є...

І хлопці завели — «В’ється наче змійка неспокійна річка, тулиться близенько до підніжжя гір, а на тому боці, там живе Марічка... »

А на тому боці, там живе Марічка...

Живе Марічка...

Не Марічка — Орися живе на тому боці. На тому боці свободи, вільного, людського життя. Пісня рвала душу. Він намагався не думати про навіки втрачену кохану, а воно думалося, згадувалося, боліло, але тримало на світі.

— Яка ж пісня, хлопці... Наче про нас... І не про річку зовсім, а про тюрму. На тому боці живе моя Марічка, а туди дороги не знайти мені... — зітхнув Богдан, трохи старший за Романа, вчилися колись в гімназії разом.

Роман приєднався до хлопців і виводив баритоном — «Не питайте, хлопці, чом я одинокий...» Коли останні звуки розтанули, відчув дивне заспокоєння. Що то за ліки, українська пісня — навіть тут, у неволі, за мурами кам’яними, рятує, лікує, наближає до рідного дому, нагадує — співаємо, значить, живі. Значить, можемо хоч щось із того, що притаманне людям, а не тільки тваринам.

І враз — високий дівочий голос десь неподалік пронизав тишу:

Ой, Романе-Романочку, відгадай ми загадочку,

Відгадаєш — твоя буду, не вгадаєш — чужа буду.

І полилися-поснувалися прості, але такі повні народної мудрості рядки:

А що росте без коріння?

А що сходить без на.сіння?

А що гра.є — голос має?

А що плаче — сліз нема.є?

Романові перебило дихання — вона, Орися! її голос! Як не упізнати! І пісня їхня, для нього скільки разів співана — «Ой, Романе-Романочку...» Підбіг під вікно, притулився до стіни, щоб не пропустити ані ноти, ані звуку... Ухопити б у долоні небо, повітря, повне її голосом...

Камінь росте без коріння,

Сонце сходить без насіння,

Скрипка грає — голос має,

Серце плаче — сліз не має.

Уперше за всі важкі дні неволі захотілося ридати, кричати, товкти кулаками стіни: ой Романе-Романочку, що ж ти наробив? Це ж через тебе, мабуть, її забрали, через те, що дізналися про ваші зустрічі! Мабуть, зрадив хтось, донесла якась потвора... І хто ж із цих нелюдів повірить, що то були просто зустрічі хлопця й дівчини, зовсім не пов’язані з повстанцями! Чи її схопили під час якогось із завдань? Затримали з продуктами, які носила хлопцям до лісу, в печеру? Чи з грипсами?

Орися, Орися тут...

І її отак обшукували, і її допитували, може, навіть били...

Від отого «Романе-Романочку» тюрма, навіть рідна, в рідному місті, поважчала удвоє, бо ніс відтепер два хрести — свій та Ориславин. А хрест дівочий у тюрмі завжди важчий.