Лицарі любові і надії

Розділ 28

І знову стукотять вагонні колеса, знову лічать кілометри...

І роки...

Слабкість — постійна супутниця після хвороби, приклала Орисину голову до подушки. Хай собі стукотять, хай відлічують, чи не байдуже? Вона — давно вже не людина, іграшка, пішак на чужій шахівниці — то хай собі переставляють, як їм зручно, її вже нічим не здивуєш. Везуть? То нехай везуть. Куди б не везли — однаково на південь, північніше просто нікуди.

— Ой, дівчата, річка! Яка широчезна! Ой, дівчата, ліс! Дивіться, справжній ліс!

Очі, що звикли за довгі роки до безгоміння рівної, мов таця з морозивом, снігової пустелі, спрагло впивалися кожним зеленим листочком, кожною травинкою, усім, що вивільнялося з-під непорушно крижаного білого укривала вічної зими.

Поїзд стукотів, захлинаючись квапним «Не встигаю, не встигаю, не встигаю!» Майже летів!

— Ну й квапляться чекісти, ну й поспішають! — жартували дівчата. — Бояться, щоб ми не повтікали!

— Ні, то вони не хочуть щоб люди бачили, що і тепер, після смерті головного ката все залишилось як було.

— Ага, Берію розстріляли, а самі нічим не ліпші!

Орися не знайомилася ні з ким, не хотіла заводити на етапі подруг — важко потім розлучатися, коли прикипиш душею. Ці розлуки у таборі — джерело додаткової муки. Хвилюєшся потім у невіданні — де вона, люба серцю людина, що з нею? А в Орислави набралося таких відкритих ран у серці чимало.

Дуся, Марія, Катерина, Айна... Не брала участі у загальних посиденьках біля крихітного віконця — почувалася після хвороби дуже слабкою, душив кашель, кожен вдих давався важко, з болем. Проте не нарікала — дякувала Господу, що вижила. Нічим, окрім Господнього чуда, не могла пояснити того, що трапилося. Дивом дивним опинилися поруч люди, що врятували, витягли її вже з-поза межі смерті. А що слабкість — нічого, минеться, а що кашель — видужає. Бо Господні чуда тривають. Біля серця горить маленький листочок, змережаний Романовим почерком, — живий, скоро випустять на свободу! З обережних маминих натяків зрозуміла, що Роман десь на Колимі. Як сталося, що його лист дійшов до батьків у Прикарпатськ, що дістався, вкладений у мамин, до Воркути! Не помітили? Не прочитали? А може, прочитали і розчулилися — бо нічого забороненого, нічого про табір, все тільки про любов?

Романів лист грів, немов вічно гаряча вуглинка. І куди б її не везли зараз просторами таки безкрайого Радянського Союзу, везуть все ближче до Романа. Правду співають, що широка страна їхня родная, і много-много в ней полей, лесов і рек! Чимало їх, лісів, річок, навіть гір. От тільки не вільно, не вільно дихається у цій «стране» человеку, не вільно...

Дихалося важко, крізь кашель, крізь біль. Та ще одне душило горло — не могла співати. Коли дівчата тихо заводили десь у чистому степу, щоб не грюкав конвой «Замолчіте немедленно!», українську пісню, не могла підтримати їх своїм чистим, як сльоза дитини, сопрано. Спробувала якось — голос не слухався, хрипіла, кашляла.

— Орисенько, тобі ще рано, побережи голос, — умовляли дівчата.

А вона розуміла — не у кашлі справа, тут щось інше! її голос, її бездоганний, точний, кришталевий інструмент дав тріщину. Щось у ньому зламалося... Холонуло серце — а якщо назавжди? Проганяла цю думку — ні! Як вона житиме — німою? Звісно, розмовлятиме, співатиме десь за столом, як усі, але... Невже ніколи не вийде на високе «Ой Романе-Романочку»?

Десь за Уралом раптово розвеснилося! Наче вибухнуло зеленим! Щодень барвилися розкішним для звиклого до бі-лого одноманіття ока убранням ліси та луки. Весна, навальна, південна, сповнювала чистотою і свіжістю вагон навіть крізь малесеньке віконце.

Якогось ранку гори і ліси змінила рівнина. Ще вкрита весняною травичкою, але рівна, мов стіл, майже така сама, як інша пустеля — біла, снігова.

Казахстан...

В’язневі властиво відшукувати лише позитивне у будь-якій зміні.

— А тут тепло, дівчата! Це вам не Воркута! Тут узимку до мінус сорока не тягне! Відігріємося нарешті! — обмінювалися радісними надіями. — Пощастило тобі, Орисенько, тутешній клімат — найкращий для легеневих хворих!

Казахстан. Екібастуз. Джезказган. Ці слова скреготіли по серцю вже самими назвами. Зупинка. Переклички, підрахунки.

Останній етап. Табір у чистому степу. Брама. Назва, дивна навіть до звичних до дивного. Кенгір.

Зона розподілена на квадрати високим бетонним муром. Колючий дріт, собаки, вишки — все, як на Воркуті. Собак, здається, більше. Звісно, тут треба пильно охороняти, тут тепло, вічна мерзлота не допомагає стерегти.

Зона. Бараки. Акуратні доріжки. Квітнички. Пробиваються квіти. А нічого дивного: квітень — він для квітів квітень.

Після довгих і принизливих процедур обшуку, чергової прожарки, лазні, повели у карантинний барак. Орися найбільш потерпала, щоб не відібрали Романового листа. Нічого, обійшлося.

У цих південних краях квітень — уже справжня весна. Дорогою від лазні встигли вхопити кілька ковтків справді теплого повітря.

Очі поступово звикали до напівтемряви барака. І враз...

— Орисю! Орисенько, сестричко!

Катерина... Катруся!

Доля розщедрилася на дива. І послала Катерину — втрачену, здавалося, навіки у круговерті табірного млива.

Довго переповідали одна одній усе, що трапилося з ними за час розлуки.

— Нічого, Орисенько, ти видужаєш, — гладила із ніжністю сестри Орисині густі, попри всі біди і хвороби, коси Катерина. — І голос повернеться! Це ж Казахстан! Пустеля. Степ. Тут спекотно. Я чула, сюди навіть привозили хворих на туберкульоз із самого Петербурга на лікування. Правда!

— Правда-правда! Вони тут кобиляче молоко пили. Кумась називається! — додала Ганна, сусідка з верхніх нар, чорнява, гостра на язик, симпатична, хоч і косоока — здавалося, вона дивиться кудись повз тебе.

— Кумась? Кобиляче молоко називається кумис! Теж мені, грамотійка знайшлася! — виправила її Емма Войцехович.

— Ой, дівчата, дадуть нам тут і кумису, і кумасю, а скоріш за все — жаба цицьки дасть! — веселилася чомусь Катерина. — Головне, що ми знову разом, Орисю! Тепер не пропадемо! Тут — не Воркута!

Оманлива свіжість весняного степу тривала недовго. Дівчата не знали, яким буває у цих краях літо, не здогадувалися про пилові бурі, що здіймали хмари куряви, яка забивала горло — не прокашляти. Ще не бачили мідної копальні, яка з’їдала легені за лічені місяці, цегельного заводу, кар’єру, де видобували камінь. Не знали й тутешньої зими — мінус тих самих сорок, та ще й зі степовими вітрами, що зносять з ніг.

Карантин скінчився. Знову барак — величезний, знову нові обличчя, нові люди. Нова робота. Тут не було ані пані Рузі, ані Айни, щоб допомогли, щоб підказали чи попросили за них. І светрика маминого, щоб дати «хабара», теж не було. На щастя, бригадирка з «блатних», Дуня Волинська, не спокусилася на двох тонких, вітром похитнеш, «доходяг» з Воркути.

— Не, мне такіх не нада, с ніх толку нікакого, только воді туда-сюда, а мне план виполнять!

— На кірпічний іх!

Бже звично вишикувавшись у колону по п’ять у ряду, взялися під руки і...

— Куди нас? — шепнула дорогою Катруся.

— На цегельню, — відповіла «досвідчена» табірниця, Параска Дзібчак.

— А ця їхня бригадирка... як її, Дуня... це куди?

— Дуня — це кам’яний кар’єр, вісім кілометрів туди, вісім назад, і цілий день бурити або молотом махати... А молот — десять кеге! — пояснила Параска.

Дівчата перезирнулися. Десять кеге — це справді не на їхню силу.

— Добре, що вона нас не взяла, — зітхнула з полегшенням Орися.

— Це вона після випадку з Любою Бершадською така добра.

Параска розповіла історію, як Любов Бершадську, ледве живу після етапу, узяла в свою бригаду Дуня, і що з того вийшло.

Люба Бершадська, дивовижної краси та гордої постави жінка, балерина. Вчилася у Києві, танцювала на сцені Большого. Звісно, кому, як не їй, махати важезним молотом, розбиваючи кам’яні валуни!

З етапом Любі не пощастило. Зима, люті морози. А їх везли з Лефортовської тюрми у тому, в чому взяли — теплих речей передавати не дозволили. У вагоні — майже мороз! Єдина пічка блимала голодним оком, вона й сама трусилася від холоду, кілька полінець на день — от і весь її етапний пайок. Ближче до Казахських степів над нею — звісно ж, над пічкою, а не над нещасними напівзамороженими жінками, змилувалися конвоїри — принесли добрячий оберемок дров! У трубі загуло, засвистіло, стінки розпашіли і задихали живлющим теплом. Нарешті за увесь довгий етап жінки змогли відігрітися! Яке це щастя — тепло! Яка радість відчувати, що кров зігрівається і зігріває кожну клітинку твого майже перетвореного на крижинку тіла!

Люба гріла ноги. Основне, чим журилася — не поморозити ноги! Звісно, балерина... Звісно, пенсійного віку, звісно, далеко за тридцять, звісно, народження дітей не минуло без сліду, але ноги — головний інструмент балерини — за звичкою берегла, немов музика — скрипку. Відігрівшись, поступилася місцем іншим. Подалася у свій холодний куток. Заснули цієї ночі як ніколи швидко — розморило забуте тілом тепло. Сон, солодкий сон обігрітих рук вкладав їх під голову човником, приколисував, відносив у невідомі далекі краї, туди, де ні допитів, ні конвою, ні собак, ні вагона, ні його рипучих дверей...

Прокинулася від пронизливого холоду. У вічі дивилося біле казахстанське небо. Сніг... Навколо сніг...

— Двадцять две... двадцять три...

— Мабуть, перекличка, перелічують, — не одразу зрозуміла.

А конвой по одній викидав просто на сніг непритомних жінок із дивним, рожево-бузковим кольором обличчя.

— Інтєлєхєнция московская, пєчкі сроду не відивалі, мать іхнюю тудить! Надо же — угорелі!

— Нагоріт нам от начальства-то, ох, нагоріт! Вот і бері жалей їх после етово... — бідкався молоденький солдатик — він намагався обережно підхопити дівчат, яких викидали, мов ляльок, просто на сніг.

— Била би среді ніх хоть одна деревенская... — зітхав старший. — Хоть би отошлі от угара, а то і вправду нагоріт нам...

Свіже морозне повітря зробило своє — жахітний рум’янець поступово полишав щоки багатьох... Та кілька нерухомих тіл таки вмерзли навіки у казахстанський степ.

Нарешті станція Джезказган.

— «Бихаді!» — пролунало наче звільнення.

— Нарешті, скінчилося! — зітхнула Люба. Звідки ж знати, що все тільки починається...

— Кто вєлєл вєзті сюда баб? — розкричався якийсь з офіцерів. — Ето мужской лагерь!

І вони чекали. На гострих голках степового вітру. На вістрях поглядів. На лезі долі. Надвечір подали машини — і шістдесят кілометрів «Голодного степу» тяглися, мов канат крізь вушко голки, буксуючи й гальмуючи. Відкриті кузови, напівроздягнені дівчата... Спершу ще кричали, просили, благали, тремтіли, тупотіли... Потім знесилилися і благали лише про одне — швидше дістатися до місця. Потім замовкли. Задубіли. Закостеніли. Склалися, притулилися одна од одної, зберігаючи останні краплини тепла, і завмерли. А машини все буксували...

І от він, посьолок Кенгір. І от вони, ворота табору.

— Слезай!

І ніхто не ворухнувся. Змерзлися.

— Слезай! Оглохлі, что лі?

Жодна із жінок не ворухнулася.

— Разгружай! — скомандував начальник конвою.

— Права не імєєм! Конвою запрещено прикасатся к з/к! — цілком слушно зауважив один з конвоїрів.

— Разгружай, ребята! — відвернувся начальник.

Конвой викидав жінок просто на сніг, наче розбитих, поламаних жорстокою, нерозумною дитиною колись красивих дорогих ляльок.

Табірні наглядачі хапали під руки тих, кого вдалося змусити ступити хоч крок, принесли ноші з лікарні...

Жінки отямилися лише в натопленій лазні. Начебто відійшли, розморозилися... Та наступного дня весь етап, усі дев’яносто жінок, опинилися у лікарні. Залишилося там назавжди сорок.

Орися лиш хитала головою. Хто ж, як не вона, розумів цих нещасних! У них не було Анни Сергіївни з її чудодійною білою хустинкою. Нікому було урятувати цей заморожений етап.

І от після таких поневірянь Люба Бершадська потрапляє в бригаду Дуні Волинської! Першого робочого дня міряє своїми балетними ніжками отих вісім кілометрів. Пробує підняти майже пудову кувалду. Робочий інструмент навіть не відривається від землі.

— Ти чєво? Давай, работай! Тоже мне, нєжності столічниє!

Широкоплеча, чоловічої статури Дуня з легкістю підняла

молот і бабахнула ним по здоровенній каменюці. Каменюка від подиву відкрила рот у широкій усмішці-тріщині.

— Відішь, как надо? Ну, давай!

Люба ще раз примірилася своїми тонкими, і ще тоншими зараз від голоду й після хвороби руками до молота. Обхопила. Напружилася. Знаряддя праці й від землі не відірвалося. І жінкою опанував сміх. Страшний, божевільний. Вона не могла зупинитися. Відсміялася над усією своєю долею — двома арештами, Луб’янкою, Бутирками, Лефортовим, над усіма допитами. Над туфельками на високих підборах, в яких її заарештували. Над кімнатними тапочками з пухнастими бомбошками, які передала в камеру, не розуміючи до ладу, що відбувається, мати. Над своїм витонченим, незвичайної краси обличчям, над руками, тендітними, довгими, здатними так промовисто складатися у прощальному жесті лебедя, що складає крила під геніальні акорди Сен-Санса. Сміялася — і не могла зупинитися. Так сміялася над своєю долею і людьми навколо Жізель.

Чорні лебеді били крильми на висхлому, кам’яному озері, чорні лебеді, знекрилені, позбавлені неба і лету, перетворені злим чарівником на примар у сіро-чорних робах...

Де воно, оте люстерко, що глянеш — і бачиш себе молодою, гарною, коханою?

Де він, принц? Де його чарівна шпага? Хто перетворить Лускунчика на юного і прекрасного? Хто розбудить Королівну, що приспав її разом із королівством лиховісний чаклун?

Смішно! Як же смішно усе це!

її, дівчинку з очима й плечима балерини, дівчину з поставою Анни Павлової, жінку, з якої не зводило поглядів московське чоловіче товариство найвищих рангів, визнали здатною лиш на одне — лупати сю скалу! «Каменярі»! Каменярки — усі довкола!

Як же смішно, Господи, як смішно!

Регіт, занадто тривалий, щоб здаватися нормальним, потроху вщух.

— Любцю, заспокойся, мила, — гладили по спині, по голові, по гладенько зачесаному, хоч нині лебедем на озеро, волоссю, дівчата.

— У тебе сльози, Нусю? — витерла, залишивши брудний слід кар’єрної пилюги на щоці подруги Ані Михайлевич.

— Я так злякалася... Думала, ти...

— Що?

— Буває так — божеволіють люди від усього цього... — мовила гуцулка Параска Мінчук, відома у таборі своєю силою, і фізичною, і духовною. — Отак сміються, сміються, а потім... Не треба так більше, Любцю...

— Ну, харош, устроілі тут цирк, панімаєш! — Дуня нагадала, хто тут головний. Виходило, що керує оця столична штучка. Нічого, і на таких знайдеться спосіб.

Мстива за натурою Дуня того ж вечора наслинила чорнильного хімічного олівця: мовляв, Бершадська відмовляється працювати. Може виконувати норму, але не хоче, контра.

З ледарями в опера розмова коротка — карцер діб на п’ять, а потім — на роботу. Іще важчу, ніж попередня. А ще — існує стаття за ухилення від праці, яка, як відомо, перетворила мавпу на людину, а також є справою честі, доблесті і геройства, як стверджує над воротами кожної із зон улюблений вождь то-варіщ Сталін. Особливо ефективним засобом перетворення балерини на людину, як свідчать переконливі наукові дослідження Управління таборів, є використання пудових кувалд.

Можливо, якийсь орангутанг і пройшов би успішне перетворення, хвацько вимахуючи молотом, та з Любою трапилося навпаки — карцер повернув шлях її розвитку в іншому напрямку.

Коли Бершадську привели в барак після «виправної процедури», Дуня Волинська мирно попивала собі чайок, удаючи, що нічого особливого не трапилося.

— Ну як, Любочко, тепер будеш працювати, як всі люди? — посьорбуючи, посміхнулася жовтими зубами.

Навіть слабкість після підземного каземату, а може, саме ця слабкість, і не стримала. Нерви здали. Скаламутилися всі найбрудніші, загнані свідомістю у схов недостойного почуття. Ну, нехай начувається!

Люба кинулася на Волинську пантерою. Схопила дебелу бригадирку за барки тілогрійки. Звідкіля й сила — підняла з місця, струсонула, потяглася тонкими, довгими пальцями до шиї...

Не в змозі повірити, Дуня попервах пильнувала головного — намагалася втримати гарячу кружку із чаєм так, щоб не розхлюпати — чай справжній! Та за мить зрозуміла — тут життя б не розхлюпати, очі зберегти!

Ач, які вони, ці інтелєхентки! Хто б сподівався!

Намагалася звільнитися, струсити порухом вгодованого плеча із себе цю табірну дрібноту, та не вийшло. Пальці, напрочуд сильні, охопили шию лещатами.

— Дєвочкі, рятуйте! — хрипіла, кволо відбиваючись. — Убівают!

Та рятувати ошелешені «дєвочкі» не квапилися.

Дуні вдалося вивернутися з тілогрійки, залишивши її в руках нападниці.

Нечувана, небачена річ — б’ють бригадирку!

Знетямлена, напівбожевільна Люба не дала бригадирці втекти — повалила на підлогу і почала товкти ногами, люто, відчайдушно, немилосердно, намагаючись поцілити в обличчя. «Оце тобі за карцер, оце тобі за доноси, оце тобі...»

Дівчатам ледве вдалося відтягнути її, аби справа не дійшла до смертовбивства — Дуня вже не кричала, а хрипіла. На крик збіглися жінки з кількох бараків. Проте вони не дуже поспішали — дозволили Любі наставити на вгодованому бригадирському писку вдосталь синців, потовкти кривдницю і за себе, і за кривду кожної з присутніх — ох, і довелося їм натерпітися від цієї тупої і жорстокої баби.

Після цієї бійки Любов Бершадську побоювалися, розуміли — відчайдушна жінка не з боязких, раз перейшовши межу, вона не повернеться в русло покори. А тих, кого боялися — поважали. Така філософія зони.

Та й Дуня змінилася. Відчувши, як ото воно — бути битою, не поспішала нариватися вдруге. Та й часи тепер для бригадирів та стукачів стали важкими — доводилося не командувати, а просити. Інакше цілком реально познайомитися з колючими і ріжучими предметами десь поблизу сонної артерії. І хоч як намагалася адміністрація втримати у звичному руслі цю річку прихованого божевілля, яким повнилися табори після смерті вождя, звичайні методи більше не проходили. Щось невідчутне на запах і смак витало у повітрі. Щось мало статися.

Одного квітневого недільного дня усіх зібрали на майданчику перед їдальнею. Оголосили наказ: «Степлаг» більше не спецтабір. Особливий режим відміняється, зона переходить на загальний. Не буде більше заґратованих вікон, номерів, можна буде отримувати листи та посилки з дому, дозволять побачення з рідними!

— Вот відітє, девчата, какая гуманная наша советская власть!

— Бачимо, звісно, бачимо! — підтримали воркутянки. — Це ж після страйку у Воркуті, після повстання у Норильську погодилася адміністрація на ці переміни.

— Разве? — скисла Дуня.

— А то! Що їм від нас потрібно? Робота! А номери, ґрати на вікнах — це другорядне, від цього владі ні тепло, ні холодно, їй план давай! — продовжувала «політінформацію» Катерина.

— Ох, до чего ви там умние сталі, на своей Воркуте! — підозріло скривила губи Дуня, подумки вибудовуючи план чергової доповіді «Бородавці», оперу Беляеву. Тепер буде про що розповісти...

Заходилося на зміни. За логікою, мало б настати полегшення — після смерті головного ката ці штучно вигадані ним методи додаткового застрашування та приниження по суті нічого не змінювали, не велика біда в тому, аби відмінити номери та ґрати, і без них уся Гулагівська машина могла б працювати й надалі. Біда табірного начальства полягала в іншому — після повстань на Колимі, у Воркуті, Норильську, хай навіть розстріляних, хай жорстоко придушених, змінився дух в’язнів — вони відчули отой запах свободи, і стали небезпечними.

Десь високо нагорі заходилося на зміни. Дуже високе начальство відчувало, що йдеться до змін політичних. Може статися, що табори... зменшать... скоротять... які там іще слова бувають, щоб припустити неймовірне... А якщо зменшать... скоротять... то не потрібними стануть і вони, ті, хто охороняє цю багатотисячну масу небезпечних, лютих, готових на все злочинців. вже й перші ластівки цих прикрих змін постукали хвостиком у табелі про зарплату — відмінили доплати за звання, «за звйоздочкі».

Довести свою необхідність державі, довести будь-що! Цим журилися не лише звичайні офіцери, а й генерали. І знайшли вихід, який здавався простим і дієвим. Оскільки табір більше не «спец», а загального режиму, то можна запустити у зону до політичних «урок», «блатних», кримінальних злочинців! Який старий, добре випробуваний спосіб! ІКенгір якомога більше підходить для цього — тут є жіноча зона. Кримінальники неодмінно почнуть шукати шляхи до «баб», про це дізнаються політичні, зчиниться «буча», конфлікт, бандерівці, звісно, захищатимуть своїх жінок... От і з’явиться привід показати Москві свою необхідність! Зрозуміють, що не скорочувати потрібно, а навпаки, посилювати службу охорони!

Сказано — зроблено. У чоловічу зону привезли величезний етап кримінальників з Колими. Шість сотень урвиголів різного рангу і терміну витримки — від паханів-авторитетів до малолітніх «шісток». Добірні рецидивісти, вони перейшли вже всі кола тюремного й табірного пекла, мали зону за «рідний дім», і звикли переносити власні закони-понятія на оточуючий світ. Мабуть, замість дріжджів до цієї гримучої суміші домішали багатенько злодійської юні — «малоліток» — дітей, заарештованих за дрібні злочини і вихованих за колючим дротом у кращих традиціях злодійських університетів. Досконало опанувавши «фенею» — особливим тюремно-табірним жаргоном, засвоївши «табелі про ранги» та нехитрі закони свого закритого простору, змирившись із тим. що все життя доведеться провести отут, у «рідному домі», лиш зрідка й на короткий термін потрапляючи у лютий і непривітний світ інших, писаних законів, світ, обнесений таким же колючим, але невидимим окові дротом, вони жили збоченою, хибною, але справедливою для них логікою арештантського життя — іншої не мали і не знали. Утім, життя «поза зоною» вабило. Там були недоступні «за дротом» радощі. Зокрема радощі жіночого тіла...

Ще у перші дні перебування на цьому «курорті», який їм обіцяли на Колимі, хлопчаки-нишпорки переконалися, що тут справді курорт. З лютої зими березня вони потрапили вже майже у літо за колимськими мірками — сонечко яскраве, світле, тепле, сніги не вічні. А що вітри — на те і степ.

Чоловічу зону від жіночої відділяв господарський двір. І зовсім близько, за саманною стіною, вони... Створіння, дух яких вчували вигострені весняним вибухом молодого тіла носи за кілометри. Кажуть, ведмідь чує дух самки за милю...

І от уже неймовірне стає очевидним.

— Ти звідки тут узявся? — не йме віри очам одного недільного ранку Руф Тамарина.

А назустріч — спокійнісінько, навіть не бігцем — чоловік! У жіночій зоні! І небеса не розверзаються, і надзорки не збігаються, і кулемети не стрекочуть.

Іде собі розхлябано, отим «блатним походняком», замітаючи широкими, заборонено широкими, за блатною модою, холошами штанів казахстанську пилюгу. Папіроска в зубах, бушлатик табірний, але з фасоном, нарозстіб...

— Я — Федя... — ласо облизав поглядом тоненьку фігурку. — А ти?

— А тобі навіщо? Іди собі... куди ідеш!

Руф не йняла віри... Почалося!

Б їхньому каторжному таборі, де навіть після оголошення загального режиму наглядачі не поспішали здійснювати наказані Москвою пом’якшення, — почалося!

— А я іду... до Фені... до Фені... до Фені... — подався «до Фені», підтанцьовуючи, молодик.

Руф зрозуміла, чому так «начищала пір’ячко» бригадирка Феня з їхнього бараку, мабуть, табірна пошта принесла повідомлення заздалегідь.

Федя пробув у Фені не так довго, як планував — охорона таки попросила «гостя» на вихід. Делікатно. Без штурханів. На прощання Федя не лише встиг поцілувати Феню, я й пообіцяти дівчатам світле майбутнє:

— Не тушуйтесь, девчьонкі, скоро і на вашей уліце будет празднік!

— Що він меле? — глянула кримінальникові услід Алла Пресман, заплітаючи довгі чорні коси. — Руто, допоможи...

Руф допомогла зав’язати невеличким голубеньким бантиком спершу одну, потім іншу тугу косу.

— Ну, я побігла! Хто зі мною, дівчата? — невтомна Алла подалася на спортивний майданчик. Навіть після роботи вона знаходила час і сили для улюбленого заняття — волейболу, а в неділю й поготів.

Українкам було сьогодні не до м’яча — свято, вербна неділя. Задля урочого дня зодягнули вишиванки, стали до спільної молитви.

— Хоч би десь вербиченька... — журилася Параска Стець, білолиця, кругловида, невисока, та зграбна. — Степ і степ... Ото б гілочку верби з котиками — і хоч одним очком додому... У нас у церкві правиться, дзвони на все село... Мама з церкви вийде, вербою поблагословить: «Не я б’ю, верба б’є, за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко!»

— А моя мама готувала святковий стіл... Пекла індичку. Пасок усіляких — добрий десяток. Збиралася вся родина... — перенеслася спогадом на схили Щастигори Орися.

— І близькі сусіди... Доктор Смереканич... Його дружина, син... — хитро мружилася Катерина.

— Катре, ну, я тебе! — зашарілася Орися.

— А мій тато зовсім близько, отут, за муром... — зітхнула Емма Войцехович зі Стрийщини. — Як польський громадянин записався до армії Андерса. Тоді багато поляків записувалося, не всіх розстріляло НКВД у Катинському лісі...

— Ето каво ето там расстрєлялі? — знехотя обізвалася Феня зі свого кутка. — Потіше там, НКВД нікаво не расстрєліваєт просто так...

— Добре, добре, Феню, звичайно ж, не розстрілює! І не арештовує. Це все вигадки японських шпійонів! Таких, як ми з вами... — додала пошепки.

Катруся вміла жартом залагодити конфлікт. Феня загалом була не вредна, просто робота сексотська така — стежити й доносити, і не пощастило їй сьогодні: щойно налаштувалася на любощі — і враз такий облом...

— А що ж твій тато, Еммо? — поцікавилася Орися. — Воював в армії Андерса?

— Та ні... Замість армії опинився на Воркуті. Сидів разом із Михайлом Сорокою.

— Не може бути! Із самим Михайлом Сорокою?

— Може... Він і зараз сидить із Сорокою. Тут, у третьому лагпункгі. Там тепер чимало ваших, з Воркути.

— А звідки ти знаєш?

— Табірна пошта. Висока стіна між зонами, а думка літає вище.