Лицарі любові і надії

Розділ 33

Роман глянув на професора очима, повними навіть не запитанням, а майже відчаєм.

— Ні, Романе, ми там не залишимося, ми тільки на медогляд «новачків».

Новачків... Чергова порція смертників. Чортова гора пожирала людей зі швидкістю голодного звіра. Там «доходили» рекордними навіть для Колими темпами. Вічно голодні, вічно обморожені, в’язні гинули, розпадаючись іще за життя — пронизливі вітри на лютому холоді швидко знаходили будь-яке відкрите місце і перетворювали живе тіло на крижинку.

Роман з тривогою стежив за караваном смертників, до якого вони мали долучитися. Щось у фігурах стражденців видалося дивним.

— Миколо Івановичу, що це? Це ж... не може бути... це — жінки?

Професор і сам не йняв віри. Коли йому напередодні запропонували функції гінеколога в медичній комісії для новоприбулих на «Сопку», здивувався — навіщо. Виявилося, якогось мудрагеля в Магадані осінило, що жінки витриваліші за чоловіків, там, де здоровенні мужики гинуть за два-три місяці, тендітні дівчата виживають. Нелюдський за суттю експеримент увійшов у фазу абсурду — практично вимерлий за крижану колимську зиму «кантінгєнт» вирішили замінити на «витриваліший» — жіноцтво.

Ця гора здалеку здавалася зовсім невисокою і навіть красивою. Гори взагалі володіють магією. Особливо у цьому дикому, необжитому краю, де все таке первинне, все справжнє. Сліди перебування людини не оповили тутешніх гір дорогами, людські руки не продовбали у них наскрізних ран-тунелів, не спотворили схилів. Ні, все ж якісь ознаки є... На верхівці сопки — будиночки, маленькі, немов приліплені дитячою рукою... І ще — ниточка залізниці.

— Дівчата, ви не переживайте, головне — дістатися до платформи, а потім нас, напевне, повезуть, там є дорога, — так потішали одна одну жінки, розтираючи закоцюблими руками закляклі в машині ноги.

— А повітря, повітря яке! — тішилися бодай чимось у своїй невтішній долі каторжанки.

Іванка роззиралася недовго — голос конвою швидко нагадав, що не милуватися краєвидами їх привезено сюди аж так здалеку.

— Строіться в пятьоркі! Шаг влєво, шаг вправо — канвой стрєляєт без прєдупрєждєнія!

Колона повільно потекла дорогою.

— Ей ви, пашевєлівайся! Не атставать!

Попервах і дорога видавалася не крутою, і гора невисокою. І не холодно — весна, червень...

Проминули чоловічий табір — «Центральний». До колони приєдналися кілька чоловіків — серед них старець з довгою білою бородою і високий, тонкий, мов стебельце, хлопець. Крихітній Іванці довелося дивитися на нього знизу вгору, мов на верхівку сопки.

Гора лише здавалася невисокою. Щодалі, то важчим ставав кожен крок. Дорога скінчилася, підійматися довелося стежиною, яка ледь вгадувалася під снігом, а потім і зовсім згубилася. Ноги провалювалися в крихкий весняний сніг, торбинка з убогими речами невільниці здавалася важкою, немов напхана камінням. Навіть конвой, що покрикував попервах, наче злагіднів. Вже не лунало за кожним кроком: «Не растягіватся! Шевєлісь!» Мабуть, і здоровим хлопцям давалися нелегко ці кілометри вгору.

То одна, то інша дівчина відставала, падала без сил у сніг. Хтось загубив убогу взувачку і порпався, леденіючи при думці, що не знайде. Хтось знесилів і ридав у неспромозі... Хтось мовчки переставляв ноги майже на місці, не просуваючись ані на крок.

— Іванко, присядь, відпочинь трохи, ти вже не йдеш, а хитаєшся на місці, — обняла за плечі Надя Фургало.

— Хіба? А мені здавалося — іду...

— Не пайду далей! Що хочете рабіть, не пайду! Убейте мене тут, прістрельте, как собаку, не пайду-у-у...

Старша за віком білоруска провалилася до пояса в сніг і ридала у відчаї, втративши не так сили, як надію. Конвой вже й не кричав, старший лиш зняв автомат із запобіжника, готовий виконати побажання невільниці, від якої у зоні невелика користь, якщо вже тепер знесиліла.

— Вставайте, дайте руку, — дівчата допомогли вибратися зі снігової пастки, обтрусили сніг.

— Давайте вашу торбину, я понесу, — подав руку високий хлопчина, що йшов разом з ними від «Центрального».

— Веселіш, дівчатонька, подивіться на мене, старого! Іду собі поволеньки, а ви молоді, здорові, чого пхинькати? У вас життя попереду! — посміхався подібний своєю широкою бородою на Діда Мороза лікар, професор Цвітковський.

— Та яке там життя, докторе, — сумно зітхали каторжанки.

— Яке не є, а життя! І на камінні ростуть дерева! Погляньте, он як їм перепадає — і вітри січуть, і морози тріщать, і сніг засипає, а вони живуть, до сонечка тягнуться... Отак і людина — поки живе, мусить сподіватися. Не довіку ж ви тут, вийдете на волю, заміж повиходите, діток народите! — розповідав, мов чарівну казку, професор.

І в казку захотілося повірити. І захотілося жити. Хтось навіть пригадав улюблене Лесине: «Без надії таки сподіватись, буду жити, геть думи сумні!»

— Дівчата, а чи не зустрічали ви десь на етапах Орисю По-лянську? — нарешті вимовив те, що сиділо на язиці із самого початку, Роман.

— Полянську? Така висока, вродлива, чорнява? Із Києва? — старанно пригадувала білоруска.

— Ні, невисока моя Орися, русява... Ми з Прикарпатська... — Роман розумів, що жінка хоче віддячити за допомогу, віддячити надією за надію і пробує пригадати те, чого не було.

Іванка і Надя перезирнулися — не було такої в їхніх камерах, не зустрічали на етапах.

Поволі долали дорогу. От уже й колія. З надією дивилися на платформу — ану ж, змилуються, підвезуть оті найважчі, найкрутіші сотні метрів до вершини, бо ноги вже не несуть...

— Слажитє вєщі на платформу! По два строітся!

І потяглася жива вервечка крутосхилом відмірювати неміряне...

Професор Цвітковський із Романом на ранок спускалися тією ж дорогою. Розмовляти не хотілося. Думали, звісно, про одне — яка ж гірка доля у жінки, занесеної жорстоким північним вітром сюди, у страшні й для чоловіків місця.

— Не чули дівчата про твою Орисю... Значить, немає її на Колимі, — потішав професор.

— А хіба в інших зонах краще? — ніяк не міг погасити вогню щік після «медичного» огляду, який перетворився волею місцевого, жадібного до розваг офіцерства на торжище плоті, Роман. — Вони ж усюди однакові!

— Та ні, не скажи, — розважливо остудив Микола Іванович. — Люди таки різні. І наглядачі різні бувають, не скрізь самі падлюки, та й Колима — одна. В інших зонах усе ж клімат не той, не такий убивчий, з інших зон люди повертаються...

Роман потішав себе тим самим — може, Орисі пощастило, може, потрапила не в таке пекельне місце... Та уява малювала всяке...

По виконанні всіх процедур, належних на новому місці, доведені до повного виснаження дівчата не полягали — попадали на голі дошки нар, таких же багатих на блощиць, як кожні інші. Думали, після альпіністського підйому дадуть хоч день на влаштування, та де там... Не вранці, а темнісінької ночі підняли, вишикували, повели...

Бже першого дня Іванка з Надею зрозуміли, що в шахті їх чекає певна смерть або, як пощастить, каліцтво. Що з ними буде вже за кілька тижнів, могли бачити наочно — назустріч жіночій колоні із сусіднього, чоловічого, бараку виповзали на світ тіні, яких і людьми назвати язик не повертався — тіні без облич, з почорнілою маскою на місці обмороженого, обвітреного зимовими шквальними вітрами лиця. Руки, перемотані брудним шматтям, де з пальцями, а де — без, провалля рота з голими яснами і сморід тіла, що розпадалося ще заживо... Жахало навіть не саме видовище, жахало інше — тіні говорили. Це були не потвори, що спустилися волею лихої сили на землю з іншої планети, аби лякати дівчат, це були земляки, українці.

— Дівчата, поміж вас тернополянок немає? — питався доходяга, чорний лицем, спотворений зимовим обмороженням до невпізнання. Лише один зуб, що чудом зберігся у верхній щелепі, білий, міцний, свідчив, що власникові, мабуть, не минуло й тридцяти.

Іванка Пшепюрська, родом із Львівщини, зі священичої родини, похитала головою — ні, не з Тернополя... Надя, Домця, Мирослава Пелех — нікого з Тернополя між них не було.

— Та не може бути такого, щоб у цілому етапі не було нікого бодай з Тернопільщини! Обізвіться, дівчатонька, признайтеся!

Мирослава Пелех зупинилася — щось у голосі чоловіка було таке, що не дозволило обминути людське горе.

— Я з Тернопільщини.

— Землячка! Я знав, знав, що зустріну когось... — радів, немовби чуду, подібний на скелет, обтягнутий жовтою з чорними проваллями на місці рота й відмороженого носа чоловік. — Я називаюся Славко, Славко Стецьків. Мешкаю в Тернополі, вулиця Зелена, 12. Запам’ятай. Запам’ятай, добре? Як вийдеш на волю, перекажеш моїм, що помер ваш Славко, не чекайте, помер на Колимі, від голоду. Ти виживеш, дівчино, я знаю, в тебе обличчя живе... Виживеш і повернешся!

— Та що ви таке говорите, Славку! І ви повернетеся... — пробувала вселити якусь надію у напівживе тіло Мирослава, але й сама вірила своїм словам не дуже — небіжчиком віяло від тіла, що світило очима, рухалося, але вже не жило, розпадалося...

На ранок чиїсь тіла тягли з чоловічого бараку. Дядя Міша, місцевий старожил, вічний, незмінний староста, який приймав новачків і відпроваджав на той світ, «в атвал», тих, хто «відпрацював ресурс», робив свою справу по-діловому вправно і без емоцій.

— Хто це? — запитали дівчата.

— Ваші женіхі! — зареготав дядя Міша.

Дівчата прикидали, скільки ж людей було в зоні. Вже досвідчені табірниці дивилися на номери — А, Б, В... Значить, три тисячі... Та зараз по зоні ледве совалося не більш як дві сотні доходяг... Де всі інші? Краще не думати, не пробувати здогадатися.

Може, в інші табори переправили? Ба, ні... Іванка пригадала, як один із конвоїрів на запитання, а як же цією крутою стежкою спускатися униз, відповів, що етапів «униз» із «Сопки» не буває... Одна надія — літо. Живлюще і цілюще тепло короткого північного торжества світла над темрявою. А там щось зміниться на краще. Не може не змінитися...

А не змінювалося нічого. Літню спеку, що вдень плавила каміння, а вночі по-зимовому дихала мерзлотою, змінили короткі осінні дощі, холодніші за сніги, і знову — вічна колимська зима. Не змінювалися навіть мрії — трохи більше хліба, досхочу поспати і щоб перевели на легшу роботу, хоч трохи легшу, щоб не в копальні...

«Легша» праця — мрія кожного. Пощастило й Іванці — взяли «сигналісткою» на линвову трасу.

— Ти сматрі у меня, техніка безопасності — самое Главное! — напучував бригадир. — Мьортвий груз — до одной тонни, «жівой тавар» — по п’ять человек на ваГонку і двенадцать на платформу. Пасадішь — звані тармазному, сіГналь падйом. Поняла? За нарушеніе інструкції — перевод на ТФТ!

Про таку роботу мріяв кожен — сидиш у теплій землянці, нічого не робиш, ото й усього — перелічити людей, як треба підіймати нагору.

Ото б легко — перелічити...

— Іваночко, і мене посади, зовсім не маю сили, як я піду після зміни? Та я ж упаду посеред дороги...

— Іваночко, та ми ж землячки, скільки я там важу, витримає линва...

— Ах ти сука, сваіх бандеровок садішь, а меня? — і вже не п’ять, а п’ятнадцять у вагонці, і вже не дванадцять, а два чи й три десятки стомлених непосильною працею невільниць втиснули свої мощі на платформу... А як упаде хтось? А як обірветься линва? Господи, поможи, Господи, порятуй! Господи, відведи око начальницьке!

— Ох, і пощастило ж тобі, Іванко, і хто ж тебе на цю «блатну» роботку прилаштував? Яка волохата лапа? А така скромняга... Глянеш — ніколи не подумаєш! — хитро зиркали досвідченіші.

Секрет недовго був загорнутий у романтику чуда. У зоні чудес не буває. Всі чудеса робляться «волохатими лапами». Скоро в землянку «сигнальниці» завітав начальник — старий, гидкий, підсліпуватий і з волохатими ж таки пальчиськами.

— Ну, как работа, девушка? Падумай, как блаГадаріть будешь... А нет — так в шахту. Сюда любая пайдьот!

«Нет — так нет!» — працювало безвідказно.

Після «нет!» одразу пішла доповідь про невиконання інструкцій з техніки безпеки, і невдала «сигналістка» знову опинилася в копальні. Та навіть жорстоке начальницьке око «зглянулося» над крихітною жінкою.

— Ладно, в шахту не пайдьошь, будешь ящікі насіть...

Десь в іншому місці, мабуть, таке виглядало б актом милосердя, та не на «Сопці». Копальня, яка не є, але закрита, під землею таки не мінус сорок, і не дмуть скажені вітри, що відривають голову і валять на землю разом із дерев’яним наплічником, в якому переносять видобуту руду на спосіб рабів Риму чи будівників єгипетських пірамід. Вітри, що змітали із сопки сніг, за якісь хвилини обморожували обличчя, швидко і непомітно. Спершу щоки і ніс біліли, а потім... Що було потім, можна побачити у чоловічих бараках «доходяг». Люди без облич, зі шкірою, що злізла, залишивши рубці, однакові, що після вогню, що після холоду. Дівчат ці картинки з можливого власного майбутнього жахали більше за смерть — краще вмерти, ніж нидіти при житті спотвореною. Краще в шахту...

Отой дерев’яний «ящік» з отвором угорі й віконечком, що відчинялося, унизу, сягав Іванці вище голови, а внизу бив по литках. Ще порожній його так-сяк можна було прилаштувати і підняти, а наповнений рудою — не до людських сил... І хто кого ніс — Іванка ящик, чи ящик носив дівчину на свій розсуд, куди вітер дме...

— Нічєво, зато на наґах крепче стаішь, с ящіком ещьо нікаво с сопкі не сдуло! — реготав дотепний, удатний на кпини бригадир. — А такі правільно начальство решило — баби, ані живучей, чем мужикі!

І насправді — слабкосилі дівчата, якими вітер колихав, і виживали, і навіть намагалися облагородити місце своєї смертної муки. З клаптиків тканини, якими родичі обшивали посилки, шили якісь куценькі завісочки на вікна, вихитрювалися вишивати серветочки, прикрашаючи їх квітами рідної землі. І виходило часом, що голочкою та невтомними руками рятували собі життя...

— А кто ето тут вишивает? — тицьнув якось пальцем у серветку з маками якийсь із тутешнього начальства.

Дівчата завмерли — голок у зоні тримати не вільно, раптом — у карцер?

— Я вишиваю... — ступила крок уперед Мирослава Пелех. Хай уже діється, що має діятись... Винна — то винна...

— А ти шить умеешь? — допитувався далі начальник.

— Умію. Яка українська дівчина не вміє шити?

— А вот такіє штани смогьошь? — показав косі-криві, зате з доброї тканини сяк-так сталяпані холоші начальник.

— Зможу. Але голкою це буде довго...

— Сколько?

— Днів... десять, або й два тижні... — полічила дні можливої легкої роботи із запасом Мирося.

— Завтра на работу не пайдьошь. Прінесу тебе всьо, что нужно!

Не піти на роботу! Залишитися хоч на день у бараку, в теплі, яке щастя! Мирося не вірила, що голочка може робити чудеса! Так старалася, так намагалася, щоб робота вдалася! З того часу почалося. То одне, то інше. А надалі — створили бригаду з пошиття рукавиць. Пухли суглоби, боліли сколоті тупими голками, що не лізли у майже брезентову тканину, пальці, та це була розкішна, панська робота — у приміщенні, в теплі!

У теплі... У тепло, за якусь, хай тоненьку, хай хистку, та бодай якусь стіну, аби не видував лютий колимський вітер із тонкого тільця останні рештки життя... Хоч кудись, хоч за стовбур дерева, хоч за кучугуру снігу, хоч у сам сніговий замет, аби лише сховатися на хвилинку від сніговію, від колючого, гострого язика, яким вилизує хтось лютий і невтомний оту сопку, той перевал, по обидва боки якого — смерть, а на вістрі — смерть видима, швидка і неминуча — хоч у руках її тримай...

І куди ж воно поділося, коротке колимське літо? Куди, яким вітром видмухало його, таке ж люте, таке ж пекуче і кусюче, як зима, але ж літечко! Припікає сонце, забивають рота комарі, хмарою виснуть, дихати не дають, але ж теплінь, але ж зігрівається тіло, прогріваються кісточки, прокидається надія пережити люте і морозяне...

Навіть особлива літня робота — сінокіс — здавалася тепер привабливою і легкою. Забувалося, що тоненькі рученята ніколи не тримали коси, що плечі кам’яніли від напруження, що ноги сікла жорстка трава, що мочарі засмоктували, що комашня доїдала, заповзаючи під накомарники... Нехай, нехай, але ж літо! Але ж тепло! Але ж не в таборі, а «на природі»... У землянці? Але ж тепло... Але ж вогнище вечорами, але ж пісня, своя, українська... Тут, далеко від табору, навіть конвой лагіднішав, із задоволенням слухаючи дівочі голоси, що виплітали рідні вуху мелодії. І згадували хлопці, що під погонами та гімнастьоркою б’є у груди серце. І воно — українське. Чи російське, білоруське, татарське, але людське. І відповідає на рідне слово, хай би й забула голова, хто батько й мати, і яка земля породила.

Вечорами западала тиша — особлива, північна, ані вітру, ані пташки. І дзвінкий дівочий голос розливав «Ой, не світи, місяченьку» десь по той бік сопки. Слухали...

— Хто це? Артистка? Співачка?

— Та ні, це наша Ліда Ясень, з «Вакханки», вони теж тут неподалік на сінокосі, — задумливо ворушила вуглики, щоб дим огорнув і відігнав комарів, Мирося Пелех.

— От їй би в театрі співати... — заслухалася Іванка.

— А тобі б, Іваночко, діток родити, і щоб чоловік на руках носив, а мені б... — ковтнула сльозу Надійка.

Зараз, у полоні крижаного вітру, ця каторжна праця на сінокосі видавалася райською насолодою.

Кажуть, «каторга» турецькою мовою — галера, де катувалися раби-гребці. От їх би сюди, на верхівку цієї дикої сопки, на лісоповал, от їм би дати тупу пилку в могутні чоловічі руки, от їм би сокиру — чи дали б собі раду з модриною мало не кам’яної твердості, яку ані зрубати, ані спиляти, хоч ти плач, хоч ридай, хоч кричи!

Колимська модрина мусить рости не менше сотні років, щоб здобути право називатися деревом. Це там, в теплі українського лісу дерева ростуть не днями, а годинами. А шлях модрини до сонця — важкий і довгий. В короткі місяці колимського літа під густим покровом іван-чаю, чарівної квітки цієї північної землі, викльовується насіння давнього, ще мамонтових часів, дерева. Іван-чай вистрілює свої високі, гінкі стебла з пірамідою квіток — від синього до фіолетового чи рожевого і за лічені дні вкриває сопки суцільним килимом невимовної краси. Світла, світла, світла — благає кожна квіточка, кожен листочок, бо лиш у світлі, у сонячному промені закодовано ключ до життя і виживання. Цей голос настільки сильний, що жива піраміда квітки тягнеться угору так, що бачить око. «Дивитись, як трава росте» — на Колимі не перебільшення. Квіти й листя іван-чаю накривають землю так, що внизу температура на кільки градусів вища, і в цьому парнику швидко дозріває насіння модрини. За короткі літні місяці крихітне деревце встигає зміцніти. А на зиму знову засинає, присипане з верхівкою снігом. Наступного літа — крок угору. Потім іще, іще... Та росте модрина сантиметрами на рік, натомість міцніючи стовбуром до твердості каменя. Лиш так можна вистояти у борні за життя з вічною мерзлотою, вічними мочарами та вітрами.

Рубати її, цю героїчну полонянку Колими?

Ще перед війною за Магаданом починалася тайга. Здавалося, того непрохідного лісу ані вирубати, ані винищити — вічний. Та винищили. Незліченні печі поглинали величезну кількість палива, та ще й упродовж цілого року, майже без перерви на літо. Довкола таборів та Колимської й Тенькінської траси зовсім скоро стало голо й пусто, здобувати дорогоцінне паливо доводилося все далі й далі, здираючись усе вище на сопки.

Спалювати дорогоцінне модринове дерево? То розкіш хіба для царського палацу. Модрина — одна із найцінніших порід у світі. На стовбурах сибірської модрини стоїть уже століттями Венеція — і деревина лиш міцніє від солоної води.

— І куди вони її везуть, що з неї роблять, із деревини клятої? Та її не врубати, ні впиляти! — стиха лаялася Надя Фургало. — Тримай пилку міцніше, Іванко... Та що з тобою?

Яке там — тримай! Не знати, хто кого тримав — Іванка пилу чи пила Іванку, аби не впала з ніг!

— Ой, зле мені, Надю, і голова обертом... Зачекай хвилю, зараз мине...

Іванка опустилася в глибокий сніг, перечікуючи неміч.

— Ви што там, дєвкі, савсєм аблєнілісь? — біг, вгрузаючи мало не по коліна, бригадир Тищенко. — Работать, работать, валяться в бараке будете!

— Та хіба не бачите — погано їй!

— А міне харашо? І міне пагано! Но я ведь работаю! Вот попадьоте у меня в карцер за атказ от работи, тогда узнаете, как надо вкаливать!

Іванка якось прийшла до тями, вхопилася за ручку пили.

— Ну, вот так лучше! Да пенькі покароче аставляйте, пріду — замеряю.

— Ой, та де ти їх знайдеш, пеньки чортові, у цьому снігу, — бурчала Надя. — Тут поки сніг довкола обтопчеш, мало не втопишся, а він — пеньки... Сам — пеньок дубовий...

— Добре йому, у нього валянки, — позаздрила Іванка, сумно глянувши на свої ватяні чуні, підшиті гумою з автомобільних покришок. Як не зав’язували, як не морочилися з ними дівчата, сніг таки набивався досередини.

— Ох, нарешті! — зітхнула Надя, коли дерево опісля усіх мук похилилося, готове упасти.

Десь поруч затріщало ще одне дерево.

— Обережно, дівчата! — гукнула Марійка Стельмах.

Як не намагалися Марійка з Мирославою хилити деревину в потрібний бік, та хіба легко це на схилі? Верхівка модрини впала майже поруч з Іванкою. А дівчина від слабкості не спромоглася ні швидко підвестися, ні відбігти.

— Ой, Іваночко, та що ж ти... Та якби... — заголосила Марійка.

— Нічого, дівчата, Бог вберіг, а тікати — сили немає...

Сил не ставало не те що рухатися, навіть на найнеобхідніше та природне... Морози сковували руки, перетворювали твої власні пальці на чужі — ні зігнути, ні розігнути, ні застебнути ґудзики на ватяних штанях при потребі.

— Дівчата, допоможіть... — мало не плакала від безсилля й сорому Юля. Присіла по потребі, і за ці лічені хвилини закоцюблі пальці відмовилися підкорятися — ні підняти штани, ні застебнутися...

Подруги й раді б, та самі ледь рухаються, скуті лютим холодом.

— Бері, дєвка, отоґрєй рукі-то... — зглянувся над нещасною літній конвоїр. Простягнув теплі овечі рукавиці, а сам підтягнув дівчині штани, застебнув. — Ой, ґрєхі маі тяжкіє...