Лицарі любові і надії

Розділ 10

Щоб вижити — має статися чудо. Немає іншого шляху врятуватися у цій дикій, нелюдській, без права і праведності створеній країні. За час етапу Роман втратив ілюзії щодо можливості порятувати життя чесно виконуючи «обов’язки» в’язня. Все влаштовано так, аби спровадити кожного, хто утрапив до лабет звіра, на той світ якомога скоріш. Тому слід шукати шляху не підкоритися, уникнути, обійти. Хіба так можна знайти шлях до волі.

Бечора якось не помітили. Раптово, мов оксамитове покривало, на зону впала фіолетова ніч Далекого Сходу.

Степан лаштувався до сну.

— Романе, візьми під голову, — підсунув светра. — Ет, падлюки, — це про злодіїв.

Та влягтися спокійно не довелося. З глибини величезного бараку виникла тінь і схилилася над Орестом.

— Ей ти, фраєр, вставай, пахан завьот!

— Не йди, Романе, не йди! — схопив друга за полу бушлата Степан. — Хай їх дідько вхопить, не йди!

— А ти отлинь, ушастий, не мешай, пока буркали целиє.

— А що? Я піду, — Роман вирішив не виявляти перед урками боягузтва.

— Я з тобою, — піднявся з нар Заліванов.

Іван приєднався до компанії.

Посланець повів їх кудись в інший барак, завів у кут, відгороджений від світу запиналом, що створювало враження окремої кімнати.

Роман сподівався побачити брудного, неголеного, товстого «пахана» завтовшки з колоду, але за столом сидів, попиваючи чорний, мов смола, чай, нестарий чоловік у смугастому матроському тільнику (найвищий шик на Колимі!), схожий скоріш на офіцера, ніж на злодія. Поруч, на нарах, скавчав, притримуючи розпухлу руку, зовсім іще хлопчисько, урка, якому Тищенко по-ведмежому віддячив за спробу позбавити його особистого майна. Там же Роман упізнав свою вкрадену торбу. А в руках «пахан» крутив красиву дерев’яну штуковину. Стетоскоп. Іграшка, для цих пальців зовсім чужа.

— Твая ігрушка?

— Моя, — підтвердив Роман.

— Лєпіла?

— Так.

Не віднікувався, не уточнював і не перепитував, це слово, з яким йому тут жити, стало вже знайомим.

— Шшшо ж ти, пацан, косякі порєшь? — це вже до малолітнього урки. — Лєпілу трогать — западло!

Малий зиркнув винувато й ображено і знову заскавучав по-щенячому — жалібно й тихо.

— Ну, раз лєпіла, то слет пацану смичок до кучі, — зиркнув на хлопчиська майже співчутливо пахан.

— Що зліпити? — не зрозумів про який смичок йдеться Роман.

— Руку, руку вправь! Ти што, музикі не знаєш?

— А я не на музиканта вчився, а на доктора! — підніс голову син лікаря Смереканича. — Давайте сюди хворого. Тримайте!

Роман не дуже уявляв собі, як робитиме репозицію перелому у передпліччі. Бачив кілька разів як це робить батько, тримав якось хворого за плече, асистуючи, ото й усього. Та виходу не було — до ранку рука малого злодюжки розпухне так, що й досвідчений лікар не зможе вправити.

— Потрібно ще дві дощечки і бинт. Або щось довге — перев’язати.

Пахан одразу второпав, про які дошки йдеться. Лиш оком повів — і дві дощинки, від старого ящика, мабуть, були до послуг «лєпіли». І... Роман не повірив — шарф. Його шалик. Той самий, яким перев’язував вивихнуту ногу Тищенкові.

Тримати хворого доручив Заліванову. Обережно помацав — так і є, уламок кістки під шкірою. Узявсь міцніше, потягнув... Урка заверещав, наче його ріжуть, і враз стишився під пильним поглядом пахана.

— Репозицію проведено. Тепер імобілізація... — Роман умисне сипав незрозумілими професійними термінами — він лікар, лєпіла, найнеобхідніший у цьому краю чоловік, він володіє іншою «музикою» — латиною.

— Рукою не ворушити! Добре б накласти гіпс... На місяць щонайменше. А мого шалика повернете, як видужає! — Роман бачив, якими очима дивляться на нього урки, і почувався певно. він виконав свою роботу вправно, тато пишався б...

—А ти — настоящій лєпіла! — із подоланим сумнівом схвально хитнув головою пахан. — Єслі што — памагу. Даставать кто станет — пасилай ка мне. К Глебу! — відрекомендувався.

З обличчя Заліванова Роман прочитав — цей Глеб направду шанована у зоні людина — авторитет. Урки віддали Романові вкрадену торбу, Глеб повернув дерев’яну іграшку — стетоскоп. Повернув не без жалю — сподобалося і старовинне дерево, і різьба по краю і якісь літерки, вирізані всередині. Та брати професійний інструмент у лєпіли — западло. За роботу дали ще й гонорар — буханець пахучого хліба Романові і половину — Заліванову.

Бід запаху запаморочилася голова. Давно, ще з дому не потрапляла Романові до рук така дорогоцінність. Перше, чого захотілося — з’їсти все просто зараз! Друге, чого захотілося не менше — розтягнути задоволення на довше, їсти по шматочку, смакуючи, мов неземними ласощами. Третє, чого вимагала совість — поділитися з друзями. Іван ховав голодні очі, відвертав носа, щоб не вбирати тремтінням ніздрів чудові пахощі.

Роман відламав скоринку:

— Іване, це — тобі. А це буде Степанові...

Гнатюк, попри те, що майже умлівав від голоду, уперто скривив губи:

— Не буду їсти злодійського хліба!

— Ти, Іване, про це забудь — злодійського, краденого... Хліб є хліб. Бери, кому сказав! — аж розсердився Заліванов, додаючи шматок зі свого «гонорару».

— Ти що, збираєшся від голоду кінці віддати советам на радість? — покпинив Роман, знаючи слабку струну товариша. — Ну, то не їж, вони ж про те і дбають, щоб ти тут загнувся якомога скоріш!

Цей аргумент пішов на користь затятому галичанинові. Шкоринка хоч на годину втишила судомний голодний біль у хворому шлунку.

— А з тобою не зле компанію водити! — усміхнувся страшною цинготною посмішкою Заліванов. — Бач, з першого дня — і під опіку самого Глеба!

— Це ви не мені, а Тищенкові дякуйте, — зареготав Роман, — це ж він малому урці руку зламав.

— А може, нам справу на потік поставити? — приєдналися Степан з Іваном. — Ми їх калічитимемо, а ти — лікуватимеш. Гонораром поділимося!

У тиші, що стає ще принизливішою після гамору і веселощів, підігрітих шматком хліба в голодному шлунку, на сон схилило не зразу. Роман дістав з торби стетоскоп, притулив його до вуха, вслухався у звичний шум рідного дому — ось воно, відлуння Щастигори, ось він, вітер зі схилу, отак шумить діброва потойбіч гори, а ось... Ось і жіночий голос. Це вона, пані Аріадна, кличе його. Це її нитка тягнеться з рідного міста аж сюди, на край землі. Ех, послухався б її... Пересидів би страшні часи у затишку, в отій схованій від світу кімнаті, не знав би тюрми, етапу, Колими не знав би... У пам’яті виринуло видіння — жіноча постать у червоному, схожа на язик полум’я. Стало наче тепліше — майже обпікся.

На ранок пролунало:

— Всєм с вещамі на виход!

— Невже так одразу — на етап? — захвилювалися. — А карантин?

— Ви што тут удумалі? — волав якийсь безпогонний. — Дратся? У нас — абразцовая зона, самая паказатєльная. Спа-койная. У нас безобразій не бивает! Пайдьотє в другую!

— Хоч би не в сьому, — прохрипів стиха крізь зуби Заліванов.

— А що там?

— Там — «суки». Туди не можна. Вони ще гірші за злодіїв.

Та якщо якась біда має статися, вона неодмінно стається. Повели таки до сьомої.

Перед воротами колона здійняла крик:

— Ми не підемо до сьомої! Там — суки!

Конвой, готовий і до такого, узяв на приціл першу п’ятірку:

— Шагом марш!

Ніхто не зрушив з місця.

Клацнули запобіжники автоматів.

— Павтаряю — первая пятьорка — шагом марш!

За другим — черга угору. За третім разом крик ущух. Перша п’ятірка, а відтак колона рушила у сьому «сучу» зону.

Замість бараків — два величезні брезентові намети. Живі, рухомі стіни додавали непевності. — ворога не видно, не чутно. Але він є, дихає десь, готовий учепитися в горлянку. Від отого холодного дихання «десь» холоднішала спина.

Ніч. Варта. Ретельно пильновані входи.

То тут, то там — звук розрізаного брезенту, зойк чергової втрати.

Ранок.

— Кто хочет папасть в харошеє место — падхаді па аднаму. Не больше десяті! Мест мало.

— Це хто? — шепотілися.

— А дідько їх знає. Кажуть — нарядчики. За хабара можуть прилаштувати кудись у вигідне місце, — переповідав почуте Степан. — Романе, може, і ми що в лапу сунемо?

— А в нас нічого зайвого немає. Бач, вони до литовців пішли, там є чим поживитися.

По обіді литовців викликали на «медогляд». Завели до барака, звеліли роздягтися до білизни. Щось там наче оглядали... Потім і «лікарі» у білих халатах, і речі зникли без сліду.

Зона кипіла. Нахабство «сук» обурювало. Кожен, хто потрапляв до рук обдурених і обкрадених, тепер був битий вже не лагідно, а по-справжньому. Трупи, викинуті за двері, нікого не дивували. Ніхто й не пробував шукати винних. Знайди їх у цій веремії.

А кипіння не вщухало.

І вибухнуло.

Зірвалося на рапт багатоголосе «Ура!», і вісім сотень урка-ганів кинулося на штурм барака. Дрючки, виламані звідкілясь палиці замиготіли в тісному просторі намету, дістаючи і чужих, і своїх, полетіло каміння, блиснули, звідкіля тільки й взялися, ножі й заточки. Крики, тріск поламаних нар, вереск поранених, «Ура!», триповерховий мат і поверх усього — автоматні черги конвою та кулеметні — з вишок. Спершу поверх голів, потім — насліпо крізь брезент наметів.

Кулі діставали усіх, і винних, і ні. Люди падали, не в змозі зрозуміти, звідки кара і за віщо. Роман кинувся допомагати пораненим, знову не дуже розбираючи, хто тут свої. Зате Іван Гнатюк зі Степаном видерлися на верхні нари і вимахували дошками, поціляючи в голову кожному, хто мав ножа. Хтось із литовців, здоровенний, мов дуб, майже висів над проходом, вчепившись за крокву намету лівою рукою, а довбнею у правиці вправно мітив тім’ячка «шурмовикам»-нападникам. Що поцілить — то хрусне череп. Нерухомі і ще живі тіла перегородили прохід.

Завзято, люто відбивалися в’язні. всі залишки сили вкладали в удари, мов мстилися лютому звірові, що загнав їх сюди, на край землі, що знущається не по-людськи. То хай нелюдяно й отримує.

Роман намагався допомогти тим, кому ще було можна — зупиняв кров, тісно перев’язуючи руки й ноги вище рани, бинтував шматками роздертих сорочок, примовляв: «Терпи, брате, терпи». Не розрізняв, хто із тих «братів» — наш, а хто — їхній.

Над головою літали дошки і кулі, ревіння й постріли перекривали стогони і переможний рев, а Роман вершив свою справу навколішки, між нарами. Може, це й врятувало йому життя — куля не досягнула.

У барак увірвалися охоронці. Автомати заговорили хором, і бійка вщухла. Коли співають гармати, дрючки мовчать. Вже навіть не свідоме бажання жити гнало людей подалі від куль — інстинкт самозбереження. І хто знає, чи не мудріше було дозволити милосердній сталевій осі уп’ястися в серце й обірвати долю просто зараз, наприпочатку муки справжньої. Та життя підсвідомо протестує проти смерті, коли бачить її впритул. Ті, хто вцілів, висипалися з намету, мов горіхи з розірваної торби. Іван з товаришем встигли вискочити крізь проріз у брезенті.

Автоматники воздвиглися над Романовою головою. Штурхан у плечі вибив з рук шмат відірваної від сорочки пораненого тканини для чергової перев’язки.

— Не заважайте, — кинув через плече, — зачекайте, зараз закінчу.

— Ти сматрі на нєво! Ти што, доктор, што лі?

—Я лікар. А цих забирайте обережно, у них джгути. А джгут може стояти не більше двох годин. Інакше — гангрена! Так і скажіть своїм лікарям, не забудьте!

— Ти тут не командуй! Раскамандивался! Слава какіє знаєт — ґанґрєна... Давай насі лучше етіх нєдобітих. А ви — пакойніков.

— А етава куда, таваріщ лейтенант? — вказав на Романа солдат, коли останній поранений опинився у кузові вантажівки.

— А с німі, в санчасть. Пусть медіцине сам со сваімі жгутамі ґолаву марочіт. Может, хоть каво аткачают. І так жмуріков хоть атбавляй, начальство ґолаву снімет. Ну, адін, ну, десять, а тут...

І Роман поїхав у кузові вантажівки, повній стогоном і передсмертним хрипом. Тримав на колінах голову якогось хлопчиська, мабуть, урки, ловив погляд синіх-синіх, уже захмарених близьким подихом смерті очей, вслухався у безтямне белькотіння, де святе «Мамочко!» перепліталося із сатанинським «бл...». Кожен по-своєму прощається із земним, кожному свій шлях і на землі, і на небі, а цей пекельний котел, куди чорти в погонах шуфлями ешелонів жбурляють грішних і праведних без розбору, накипає смоляно-чорним і варить душі й тіла, вкорочуючи шлях до останнього прощання. Дві машини наповнили трупами і повезли кудись поза зону. Роман без болю глянув услід. Для них всі жахіття скінчилися. Чи ж не на краще — відмучитися вже тут, у першому колі пекла, чи не милосердніше?

Тих, хто вирвався живим і неушкодженим із цієї м’ясорубки, перевели у третю зону. Там «сук» не було, а «чєстниє вори» ставилися до учасників «сучого побоїща» навіть з якоюсь повагою. Грабунки припинилися. А може, красти нічого стало — що у голого візьмеш?

Котел кипів, чорти перемішували людське вариво. І перемішували так, що часто друзі опинялися нарізно. Іван Гнатюк залишився в бараку сам. За натурою невгамовний, не терпів кривди, а тепер, коли нікому стало втишувати, осмикувати, і зовсім перестав рахуватися із небезпекою, яку накликав на свою голову власним же язиком.

Якось солдат на вишці завів улюбленої пісні:

— «Широка страна моя родная,

Много в ней лесов, полей и рек».

Ну, співаєш собі, то й співай! Фальшиво, зате голосно. Та солдата як перемкнуло на одних і тих самих рядках. Чи то слів не знав далі, чи навмисне збиткувався над вухами в’язнів, та безупину повторював: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!»

Іванове поетичне вухо не терпіло безглуздя у слові та фальші в мелодії. Терпів, терпів, та й заволав до неба:

— А я знаю! В кожній іншій країні людині дихається вільніше, ніж тут у вас! Та навіть у... у вбиральні дихається вільніше!

Автоматна черга під ноги була відповіддю. Дрібні камінці, вибиті кулями, посікли щоку. Наступна черга може поцілити точніше, збагнув Іван. Та чомусь не злякався.

— Мав би ти совість! Чого стріляєш? Я тобі правду кажу!

У відповідь — знову черга...

Підкорившись навіть не страху смерті — не мав його, Іван кинувся до рятунку — дверей вбиральні, де дихання забивало на першій секунді. Та однаково дихалося вільніше, ніж «на свободі», у тій країні, про яку так натхненно виводив вартовий.

Минуло кілька хвилин. Іван обережно прочинив двері, визирнув... Кулі вдарили, аж полетіли тріски. Пильнує...

Довгенько довелося Гнатюкові дихати отим «вільним» повітрям, аж поки увагу солдата не відвернула інша забавка. Вистрибнув з дверей, білкою минув кількадесят метрів до барака. Вже навздогін почув-таки чергу. І знову співи: «Я другой такой страны не знаю...»

У бараку, розігнавшись, мало не збив з ніг отця Володимира.

Отець, мабуть, почув голос автомата услід невгамовному Гнатюкові.

— Не клич собі смерті, сину мій, не дратуй цих нелюдів марно, — з теплим докором вимовив і перехрестив, благословляючи, щойно вирятуваного від очевидної смерті.

Іван не стримався:

— Але ж ви й самі, отче, не коритеся! Вже скільки років по таборах, а на роботу не виходите. По карцерах вас гноять, а ви однаково гнете свою лінію! Хіба самі не кличете собі смерті?

Священик лише посміхнувся тонкими безкровними вустами і знову перехрестив відчайдуха.

— Працювати, навіть примусово, на антихриста — значить, помножувати його силу. Тому я не працював на них і не буду.

Ці слова лише вимовити було легко. А насправді православного священика з Одеси отця Володимира вже років двадцять ганяли з одного табору в інший, по етапах і пересилках як «відказника» — в’язня, що відмовляється від роботи на благо Родіни. За відмову від праці належав карцер — маленький шматочок хліба і вода. Скільки тих смертних карцерів перейшов отець — не перелічити. Як виходив живим з немислимих для смертного випробувань — загадка. Лише непохитна віра в Бога і молитва — от що могло додати сил у незліченних і нескінченних постах і голодуваннях. Але жодного дня священик не працював на зміцнення радянської влади, так і не піддався.

— Ходи до столу, Іване, я тут посилку отримав від своїх, з Одеси.

На столі, висипане з ящика, громадилося незліченне і дорогоцінне для в’язня багатство — печиво і цукерки.

— З Одеси? Від родичів? — запитав Іван.

— Та ні, немає у мене родини. Це від моїх прихожан. А скоріш — від дітей моїх прихожан, я вже два десятки літ не пильную своєї пастви через отих антихристів...

— Двадцять років? — Іван перелічив свої літа — та це все його життя — двадцять років! — Як же вони мають любити і шанувати вас, отче...

— Не забули, спасибі їм, добрим людям, — розчулено мовив отець. — Хай благословить їх Господь. А ти не соромся, пригощайся.

Довкола столу скупчилося чимало людей. Кожен дивився на розкішний дарунок з Одеси. Печиво, що переламалося у довгій дорозі, зачерствіло, та все одно мало божественний смак справжньої муки та цукру, мабуть, випікали різні господині — кому як вдалося. Брали скромно, навіть блатні не хапали нахабно за своїм звичаєм. По одній цукерці, по одному печиву, делікатно. Скоро від посилки залишилася невелика купка.

— А вам, отче? Ви ж голодуєте довше за нас усіх! — вирвалося в Юрія Панова, Іванового сусіда по нарах.

— Мені вистачить. Скільки мені треба? А ви ще зовсім хлопчики... — тужно глянув на хлопців священик.

— Та не такий я вже й хлопчик, — зітхнув Юрій. — Вісім років по таборах, із сорок першого.