Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Понеділок, 6 грудня 1993 р.

кільки ж пасток розставляє кохання. Коли воно хоче об’явитися, то тільки своїм світлом сяйне, — і не дозволяє нам побачити тіні, породжувані цим світлом.

— Поглянь на землю довкола нас, — сказав він. — Припадімо до неї та послухаймо, як б’ється серце планети.

— Іншим разом, — відповіла я. — Я не можу забруднити єдиний жакет, що взяла з собою.

Ми йшли по пагорбах, вкритих оливковими гаями. Після вчорашнього дощу в Більбао вранішнє сонце приносило відчуття якогось сну. Я не мала з собою чорних окулярів — узагалі нічого не мала з собою, адже збиралась повернутися до Сарагоси у той же день. Мені довелося спати в його сорочці, що він позичив мені; і ще я купила майку в крамничці на розі готелю, аби принаймні мати можливість випрати ту, що була на мені.

— Тебе, певно, дратує бачити мене постійно в тім самім одязі, — кажу я жартівливо, щоб якась буденна справа повернула мене в дійсність.

— Я щасливий від того, що ти поряд.

Він не повертався до розмови про кохання, відколи віддав мені медалик. Але він у доброму гуморі — здається, ніби йому знову вісімнадцять. Крокує поруч зі мною, теж занурений у ясність цього ранку.

— І що ти збираєшся там робити? — спитала я, махнувши рукою в бік Піренеїв на горизонті.

— За цими горами — Франція, — усміхнено відповів він.

— Та географію я вивчала. Цікавлюся, навіщо нам туди йти.

Він мовчав якийсь час, тільки усміхався.

— Щоб ти побачила один будинок. Хтозна, може, він тебе зацікавить.

— Якщо ти збираєшся зайнятися продажем нерухомості, забудь. Я не маю грошей.

Мені було однаково, куди прямувати, — чи до якогось поселення в Наваррі, чи до самої Франції. Аби тільки не провести свята в Сарагосі.

«Ну що, бачиш? — я почула, як мій мозок звертається до мого серця. — Ти рада, що прийняла запрошення. Ти змінилася, й сама цього не усвідомлюєш».

Ні, я аж ніяк не змінилась. Просто трохи відпружилася.

— Поглянь на каміння на стежці.

Воно округле, гладеньке. Схоже на морську гальку. Але ж моря ніколи не було тут, на цих наваррських полях.

— Ноги трударів, ноги прочан, ноги шукачів пригод відшліфували ці камені, — каже він. — Вони змінилися, й подорожани теж.

— І це саме мандри навчили тебе всьому, що ти знаєш?

— Ні. Цьому мене навчили чудеса Одкровення.

Я не зрозуміла, та й не намагалася. Занурилась у сонячне сяяння, в рівнину, в гори на обрії.

— Куди ми оце йдемо? — спитала я.

— Нікуди. Просто насолоджуємось ранком, сонцем, прекрасним краєвидом. На нас іще чекає довга подорож машиною.

Він вагається хвильку, а тоді запитує:

— Медалик сховала?

— Сховала, — відповідаю і наддаю ходу. Не хочу, щоб він завів розмову на цю тему, вона зруйнує відчуття радості й свободи цього ранку.

Стає видно якесь містечко. Воно височіє на вершині пагорба, як ото середньовічні міста, і я можу здалека побачити дзвіницю його церкви та руїни замку.

— Ходімо туди, — прошу я.

Він вагається, та зрештою погоджується. По дорозі натрапляємо на каплицю, і мені хочеться зайти в неї. Молитись я вже розучилася, але тиша церков завжди заспокоює мене.

«Не почувайся винною, — кажу сама собі. — Якщо в ньому палає пристрасть, це його проблема».

Він спитав про медалик. Я розумію, що він хотів, аби я повернулася до нашої розмови в кафе. Водночас він боїться почути те, чого чути не хоче, — тому й не продовжує, не торкається теми.

Можливо, він і справді мене кохає. Але нам треба зуміти перетворити це кохання на щось відмінне, глибинне.

«Сміхота, — міркую собі. — Не існує нічого глибшого за кохання. У дитячих казках принцеси цілують жаб, і ті перетворюються на принців. У реальному житті принцеси цілують принців, і ті перетворюються на жаб».