Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Неділя, 5 грудня 1993 р.

и зупинилися випити кави.

— Життя навчило тебе багатьох речей, — сказала я, намагаючись підтримати розмову.

— Воно навчило, що ми можемо навчатися, навчило, що можемо змінюватися, — відповів він. — Навіть якщо це здається неможливим.

Він не бажав про це говорити. А ми ж майже не розмовляли упродовж двох годин поїздки, доки не дісталися цього придорожнього бару.

Спочатку я взялася пригадувати наші дитячі роки, але він виявляв інтерес до цього хіба з поваги. Він навіть не слухав мене, ставлячи запитання про вже сказані речі.

Щось мало піти не так. Можливо, час і відстань назавжди віддалили його від мого світу. «Це він говорить про магічні миті, — думала я. — Яка різниця, що робили раніше Кармен, Сантьяго чи Марія?» Його світ був іншим, Сор’я лишалася тільки далеким спогадом — застигла у часі, з друзями дитинства, що в дитинстві й зосталися, зі старими людьми, ніби й досі живими, зайнятими тими ж справами, що й двадцять дев’ять років тому.

Я вже почала розкаюватись у тому, що погодилася, аби він мене підвіз. Коли він знову змінив тему, поки ми пили каву, я вирішила більш не наполягати.

Решта дві години до Більбао були справжніми тортурами. Він дивився на дорогу, я дивилася у вікно, й ми обоє не приховували відчуття незручності. У взятому напрокат автомобілі не було радіо, і залишалося тільки тактовно підтримувати мовчанку.