Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

провела безмежно супокійну ніч. Якоїсь миті здавалося, ніби я прокинулася, проте спала й далі. І нібито якесь жіноче єство пригортало мене до своїх грудей, і здавалося, ніби я давно її знаю, бо почувалася захищеною і коханою.

Прокинулась я о сьомій ранку, мало не вмираючи від спеки. Тоді пригадала, що увімкнула опалення на повну, щоб висушити одежу. Було ще темно, і я постаралася встати тихенько, щоб не розбудити його.

Та щойно підвівшись, побачила, що його немає в кімнаті.

Мене охопила паніка. Негайно прокинулась Інша, кажучи мені: «Ну що, бачиш? Досить було тобі погодитись, як він зник. Усі чоловіки такі».

З кожною хвилиною паніка наростала. Мені не слід було втрачати самовладання. Але Інша безперестану говорила. «Я ще тут, — казала вона. — Ти дозволила вітру змінити напрямок, розчинила двері, й кохання затоплює твоє життя. Якщо діяти швидко, то ми зможемо опанувати ситуацію».

Мені необхідно було діяти практично. Ужити заходів.

«Він пішов геть, — вела далі Інша. — Тобі треба виїхати з цієї глушини. Твоє життя в Сарагосі ще не змінилося: повертайся швидше. Інакше ти втратиш те, чого досягла такими зусиллями».

«Певно, в нього є якісь причини», — подумала я.

«У чоловіків завжди є причини, — відповіла Інша. — А насправді все закінчується тим, що вони покидають жінок».

Тоді мені слід подумати, як повернутися до Іспанії. Мозок повинен бути весь час чимось зайнятий.

«Погляньмо на все практично: гроші», — казала Інша.

Мої кишені були порожні. Слід було вийти з дому, подзвонити батькам (за їхній рахунок) і чекати, доки вони надішлють гроші на зворотну дорогу.

Але сьогодні вихідний, і гроші надійдуть допіру завтра. За що буду їсти? Як пояснити господарям дому, що треба зачекати два дні з моєю оплатою.

«Краще нічого не казати», — відповіла Інша. Звісно, в неї був досвід, вона вміла радити собі в таких ситуаціях. Вона не була закоханим дівчам, що втрачає самовладання, а жінкою, котра завжди знає, чого хоче в житті. Мені треба було залишатися там, ніби нічого не трапилось, ніби він скоро повернеться. А коли надійдуть гроші, розплатитися і їхати геть.

«Дуже добре, — сказала Інша. — Ти знов стаєш такою, як і була. Не піддавайся печалі, бо одного дня ти зустрінеш-таки чоловіка. Такого, якого зможеш кохати без ризику».

Я підійшла до батареї зняти одежу. Вона вже висохла. Треба було дізнатися, яке з тих містечок мало відділення банку, подзвонити, зайнятися справами. Якщо я думатиму про це, то не матиму часу плакати чи сумувати.

І саме тоді я помітила записку:

Я поїхав до семінарії. Поскладай свої речі (ха! ха! ха!), бо сьогодні ввечері їдемо до Іспанії. Повернуся в кінці дня. [24]

І наприкінці приписка: «Кохаю тебе».

Я притисла записку до грудей і почулася водночас жалюгідною та заспокоєною. І помітила, як Інша збентежилася, заскочена знахідкою.

Я теж кохала його. Щохвилини, щосекунди це кохання наростало й змінювало мене. До мене поверталася віра в майбутнє, і — поступово — поверталася віра в Бога.

І причиною всьому — кохання.

«Не хочу більше розмовляти з власними примарами, — пообіцяла я собі, остаточно зачинивши двері перед Іншою. — Впавши з третього поверху, розіб’єшся так само, як від падіння із сотого». Якщо мені вже судилося впасти, нехай це буде зі справжньої висоти.