Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

зупинилась перед будинком, не знаючи, що робити. Усе покрив туман, і здавалося, ніби я перебуваю в якомусь попелястому сні, де виринають химерні фігури й тягнуть нас у місця, ще химерніші.

Мої пальці нервово торкалися ключа.

У цій імлі було б неможливо побачити гори з вікна. У домі, либонь, було темно, бо сонце не пробивалося крізь фіранки. У домі, либонь, сумно, бо зі мною немає його.

Я поглянула на годинник. Дев’ята ранку. Необхідно було щось робити, таке, що помогло б мені згаяти час, помогло б чекати.

Чекати. Це був перший урок, який я вивчила, кохаючи. День тягнеться, ти будуєш безліч планів, уявляєш усілякі можливі розмови, обіцяєш собі поводитись інакше в певних речах — і тужиш, тужиш, аж доки не прийде коханий.

А тоді не знаєш, що й казати. Ті години чекання перетворились у напруження, напруження обернулося на страх, а страх змушує встидатися виказати перед коханим жагу.

«Не знаю, чи я повинна увійти». Я пригадала учорашню розмову — цей дім був символом мрії.

Але ж я не могла простояти там цілий день. Набралася сміливості, дістала з кишені ключ і попрямувала до дверей.

— Пілар!

Голос із сильним французьким акцентом доносився з туману. Я радше здивувалася, ніж перелякалась. Це міг бути господар будинку, де ми винайняли кімнату, — та я не пригадувала, щоб назвала йому своє ім’я.

— Пілар! — повторив голос, цього разу вже ближче.

Я подивилась на площу, оповиту туманом. Швидкими кроками наближалася чиясь постать. Туманний кошмар з його химерними фігурами ставав явою.

— Зажди, — мовив силует. — Мені треба поговорити з тобою.

Коли він наблизився, я побачила, що це священник. На вигляд ніби карикатура на панотців з глибинки: низенький, грубенький, кілька сивих волосин безладно лежали на майже лисій голові.

— Привіт! — сказав він, простягаючи руку й широко всміхаючись.

Я здивовано відповіла на вітання.

— От шкода, що все затягнуто туманом, — сказав він, дивлячись на будинок. — Сен-Савен лежить на горі, й з цього будинку відкривається прекрасний краєвид. З вікон можна побачити й долину внизу, й засніжені вершини вгорі. Та ти, певно, вже знаєш.

І тут я збагнула, хто це: настоятель монастиря.

— А що ви тут робите? — спитала я. — І звідки ви знаєте, як мене звати?

— Хочеш увійти? — запитав він, звернувши на інше.

— Ні. Я хочу, щоб ви відповіли на моє запитання.

Він розтер руки, зігріваючись, і всівся на бордюр.

Я сіла поряд. Туман дедалі густішав і врешті закутав церкву, що стояла метрів за двадцять від нас.

Єдиним, що ми могли ще бачити, був колодязь. Мені згадалися слова господині.

— Вона присутня тут, — сказала я тоді.

— Хто?

— Богиня, — відповіла я. — Вона — оця імла.

— А, значить він балакав з тобою про це! — засміявся священник. — Ну, добре, я волію називати її Дівою Марією. Мені так звичніше.

— Що ви робите тут? Звідки ви знаєте, як мене звуть?

— Я прийшов, бо хотів побачити вас обох. Одна людина з групи благовісників розказала мені вчора ввечері, що ви зупинилися в Сен-Савені. А це ж дуже маленьке містечко.

— Він поїхав до семінарії.

Панотець перестав усміхатися й похитав головою з боку в бік.

— Дуже шкода, — мовив він, ніби про себе.

— Шкода — що він захотів відвідати семінарію?

— Ні, його там немає. Я щойно звідти.

Він замовк на декілька хвилин. Я знову пригадала відчуття, з яким прокинулася: гроші, клопоти, дзвінок батькам, квиток на дорогу. Та я дала клятву й мала дотримуватися слова.

Поряд зі мною був священник. У дитинстві я зазвичай про все розповідала священникам.

— Я почуваюся спустошеною, — перервала я мовчання. — Менше ніж тиждень тому я знала, хто я і чого прагну в житті. А тепер здається, ніби потрапила у вихор, і він жбурляє мене з боку в бік, а я нічого не можу вдіяти.

— Тримайся, — мовив панотець. — Це важливо.

Сказане здивувало мене.

— Не бійся, — повів він далі, ніби вгадавши мої думки. — Знай, що Церква потребує нових священників, а він був би прекрасним душпастирем. Але ціна, що йому доведеться заплатити, — дуже висока.

— Та де ж він? Покинув мене тут і поїхав собі до Іспанії?

— До Іспанії? Йому нема чого робити в Іспанії, — відказав панотець. — Його дім — монастир, що за кілька кілометрів звідси. Там його немає. Та я знаю, де зможу знайти його.

Його слова трохи піднесли мій дух, і я знову відчула радість: принаймні він не поїхав геть.

Але панотець уже не був усміхненим.

— Рано радієш, — додав він, знову прочитавши мої думки. — Краще б він повернувся до Іспанії.

Священник підвівся й сказав іти за ним. Ми могли щось розгледіти лише на кілька метрів перед собою, але видавалося, що він знає, куди йде. Ми вийшли із Сен-Савена по тій само дорозі, йдучи по якій позаминулого вечора — чи вже проминуло п’ять літ? — я почула історію Бернадети.

— Куди ми йдемо? — запитала я.

— Ідемо шукати його, — відповів панотець.

— Панотче, ви мене збентежили, — звернулась я до нього, поки ми йшли. — Здалося, ніби ви засмутилися, коли я сказала, що його немає зі мною.

— Дочко моя, що тобі відомо про релігійне життя?

— Дуже мало. Знаю, що священники дають обітницю бідності, доброчесності та послуху.

Я задумалася, казати щось іще чи ні, й вирішила продовжити:

— І що судять гріхи інших, хоча й вони таке саме творять. Що думають, ніби знають усе про шлюб і кохання, ніколи не одружившись. Що погрожують нам пекельним полум’ям за хибні вчинки, які й самі коять. І представляють нам Бога як істоту мстиву, що звинувачує людину в смерті свого єдиного Сина.

Панотець розсміявся.

— У тебе чудове католицьке виховання, — сказав він. — Та я не питаю про католицизм. Питаю про духовне життя.

Спочатку я й не знала, що відказати.

— Не знаю напевно, — промовила я зрештою. — Я знаю людей, які полишають усе й вирушають на пошуки Бога.

— І знаходять?

— Відповідь знаєте ви. Я ж поняття не маю.

Священник помітив, що я захекалась, і вповільнив рух.

— Твоє визначення помилкове, — заговорив тоді. — Хто вирушає на пошуки Бога, дарма втрачає час. Він може пройти чимало доріг, прилучитися до багатьох релігій та сект, але в такий спосіб ніколи не знайде Його.

Бог — тут, тепер, поряд із нами. Ми можемо побачити Його в цьому тумані, на цій землі, у цьому одязі, в цих черевиках. Його ангели охороняють нас уві сні й допомагають нам у роботі. Щоб зустріти Бога, достатньо роззирнутися довкола.

Ця зустріч — нелегка. У міру того, як Бог залучає нас до своєї таїни, ми почуваємося все дужче спантеличеними. Бо Він постійно просить нас слідувати за нашими мріями й серцем. Це робити важко, бо ми звикли жити інакше.

І, на наш подив, ми відкриваємо, що Бог хоче бачити нас щасливими, тому що Він є отцем.

— І матір’ю, — додала я.

Імла почала розвіюватись. Я вже могла розгледіти селянську хату, де якась жінка складала дрова.

— Так, і матір’ю, — відказав він. — Щоб жити духовним життям, не потрібно вступати до семінарії, пеститися, не пити вина чи не кохатися. Достатньо мати віру й прийняти Бога. А тоді кожен перетворюється на Його шлях, ми стаємо знаряддям Його чудес.

— Він розповідав мені про вас, — урвала я священника. — І навчав тих самих речей.

— Сподіваюся, ти приймеш Його дари, — відповів панотець. — Адже так було не завжди, як цього навчає історія. Осіріса четвертували в Єгипті. Між грецькими богами — непорозуміння через земних жінок та чоловіків. Ацтеки прирікають на вигнання Кетцалькоатля. Боги вікінгів спостерігають за пожежею Вальгалли, підпаленої через жінку. Христа розпинають. Чому ж?

Я не знала, як відповісти.

— Тому що Бог приходить на Землю, щоб показати нам нашу могутність. Ми — частина Його мрії, а Він прагне щасливої мрії. А тоді, якщо ми приймаємо те, що Бог створив нас для щастя, то маємо погодитися і з думкою про нашу провину в усьому, що призводить нас до печалі й поразки. Тому ми завжди й убиваємо Бога. Чи то на хресті, чи то у вогні, чи то у вигнанні, а чи й у нашому серці.

— Але ж ті, хто Його розуміють...

— Ці змінюють світ. Ціною великих жертв.

Жінка, що складала дрова, побачила панотця й побігла до нас.

— Панотче, яка я вдячна! — мовила вона, цілуючи йому руки. — Цей юнак вилікував мого чоловіка!

— Це Пречиста Діва вилікувала, — відповів панотець, прискоривши крок. — А він був лише знаряддям.

— Ні, це він. Зайдіть до нас, будь ласка.

І в ту мить я пригадала попередній вечір. Коли ми підходили до базиліки, якийсь чоловік сказав мені щось на кшталт: «Ви поряд із людиною, що творить чудеса!»

— Ми поспішаємо, — відповів панотець.

— Та ні, ні, — втрутилась я, вмираючи від сорому за мою французьку, чужу для мене мову. — Я змерзла й хотіла б випити чашку кави.

Жінка взяла мене за руку, й ми увійшли. Дім був вигідний, але без розкошів: кам’яні стіни, дерев’яні підлога й стеля. Перед розпаленим каміном сидів чоловік, десь років шістдесяти.

Щойно побачивши панотця, він підвівся поцілувати йому руку.

— Та сиди, сиди, — мовив той. — Ти ще не одужав.

— Я вже набрав десять кіло, — відповів господар. — Та жінці допомагати ще не можу.

— Не хвилюйся. Незабаром ти почуватимешся іще краще, ніж попередньо.

— А де той юнак? — запитав чоловік.

— Я бачила, як він прямував туди, куди й завжди, — відказала жінка. — Тільки сьогодні він був на машині.

Панотець мовчки поглянув на мене.

— Поблагословіть нас, панотче, — мовила жінка. — Сила ваша...

— ...Пресвятої Діви, — обірвав її панотець.

— ...Пресвятої Діви Богородиці, та ця сила є також і ваша. Саме ви привели сюди того юнака.

Цього разу панотець уже уникнув зустрітися зі мною очима.

— Помоліться ж за мого чоловіка, панотче, — знов попрохала жінка.

Священник глибоко зітхнув.

— Стань переді мною, — сказав він хазяїнові.

Старий послухався. Священник приплющив очі й прочитав «Авемарію». Потім підніс молитву до Святого Духа, благаючи не покидати того чоловіка й помагати йому.

Зненацька він заговорив швидко. Здавалося, що це молитва на вигнання бісів, хоч я вже добре не розуміла, що він вимовляє. Його руки торкалися плечей чоловіка й зіслизали вздовж рук до самих пальців. Він повторив цей рух декілька разів.

Вогонь у каміні затріскотів. Можливо, це був випадковий збіг, а можливо, панотець увіходив у незнані мені терени, вторгаючись у царство стихій.

Ми з господинею тремтіли зі страху щоразу, коли дрова у вогні починали тріскотіти голосніше. Священник не звертав уваги на це, він занурився у своє діяння, перетворившись, як і казав раніше, на знаряддя Пресвятої Діви. Він говорив незрозумілою мовою. Слова вилітали з дивовижною швидкістю.

Тепер його руки вже не рухались — він поклав їх на плечі чоловіка перед собою.

І раптово, так само, як і розпочався, ритуал урвався. Панотець обернувся і, як заведено, поблагословив усіх, осінивши в повітрі широким хрестом.

— Нехай Господь завжди перебуває в цій оселі, — проказав він.

І, обернувшись до мене, сказав, що час нам рушати.

— Та ви ж кави не випили, — заметушилась господиня, бачачи, що ми зібрались виходити.

— Якщо зараз вип’ю кави, то не засну, — відповів панотець.

Жінка засміялася й промурмотіла щось на кшталт «іще ж ранок». Я гаразд і не розчула, бо ми вже вийшли на дорогу.

— Панотче, ця жінка згадала про юнака, що вилікував її чоловіка. Це був він.

— Так, це він.

Я відчула, що мені якось недобре. Почала згадувати вчорашній день, Більбао, лекцію в Мадриді, людей, що говорили про чудеса, ту Присутність, що її відчула, коли молилася, обійнявшись з усіма.

Отже, я кохаю чоловіка, здатного зцілювати. Чоловіка, здатного служити ближньому, полегшувати страждання, повертати здоров’я хворим та надію їхнім рідним. Будинок з білими завісками та улюбленими платівками й книжками — не для такої місії.

— Не винуй себе, дочко моя, — промовив священник.

— Ви читаєте мої думки.

— Атож, читаю, — відказав він. — Я теж посідаю дар і намагаюся бути гідним його. Пречиста навчила мене занурюватися у вир людських переживань, щоб уміти якнайкраще скеровувати їх.

— Ви теж творите чудеса.

— Але не здатний зцілювати. Проте маю один із дарів Святого Духа.

— Тоді ви спроможні читати в моєму серці, панотче. І знаєте, що я його кохаю, і що це кохання наростає щохвилини. Ми разом колись почали відкривати для себе світ, і тепер разом перебуваємо в ньому. Він хоч-не-хоч був присутній у моєму житті щодня.

Що ж іще я могла сказати цьому панотцеві, котрий крокував поряд. Він нізащо не зрозумів би, що в мене були інші чоловіки, що в мені спалахувала пристрасть і що, якби я вийшла заміж, була би щасливою. Ще дитиною на одній із площ Сор’ї я відкрила — а потім і забула — кохання.

Та, видно, погано забула. Досить було трьох днів, щоб усе повернулось.

— Панотче, у мене є право на щастя. Я повернула собі втрачене, знову втратити не хочу. Я боротимуся за своє щастя. Якщо ж відмовлюся від такої боротьби, це означатиме, що я відмовляюся й від мого духовного життя. Як кажете ви, це означало б відступитися від Бога, відмовитися від власної снаги, від моєї жіночої сили. Я боротимуся за нього, панотче.

Я знала, що цей низенький і товстенький чоловік тут робить. Він прийшов, щоб переконати мене покинути мого друга, тому що він має до здійснення важливіше призначення.

Ні, я не збираюся повірити в казку цього священника, що крокує поруч, нібито він був би радий нашому одруженню, нашому майбутньому життю в домі, подібному до того, у Сен-Савені. Панотець казав це, щоб обманути мене, щоб я послабила оборону, а тоді — з посмішкою — переконати мене в протилежному.

Він прочитав мої думки і нічого не сказав. А може, він обманював мене, — не вміє він відгадувати, про що думають інші. Туман швидко розсіювався, і тепер я могла бачити шлях, схил гори, поле й укриті снігом дерева. Мої почуття теж яснішали.

А грець його все побий! Якщо навіть це правда й священник таки здатний читати думки, нехай прочитає і дізнається про все. Нехай знає, що вчора він прагнув покохатися зі мною, а я відмовила — і тепер шкодую.

Учора я думала, що якби він поїхав геть, то я могла б завжди просто спогадувати старого друга дитинства. Та це було дурістю. Навіть якщо його член і не проник у мене, та проникло щось глибше і сягнуло самого серця.

— Панотче, я ж люблю його, — повторила я.

— Та я теж. Любов завжди коїть дурниці. У моїм випадку, вона змушує мене намагатися змінити його долю.

— Але мою змінити буде нелегко, панотче. Учора, під час молитов перед печерою, я відкрила, що теж можу пробудити в собі ці дари, про які ви кажете. І я використаю їх, щоб утримати його поряд із собою.

— Нехай би так і було, — сказав священник, і його обличчя осяяла легка усмішка. — Хай би тобі це вдалося.

Панотець зупинився й дістав із кишені чотки. Тоді, стискаючи їх у руці, подивився мені просто в очі.

— Ісус казав, що не слід клястись, і я не клянуся. Але я запевняю тебе найсвятішим для мене, що не бажав би, аби він жив життям церковника. Я не хотів би, щоб він прийняв священницький сан. Він може служити Богові інакше. Біля тебе.

Мені важко було повірити, що священник каже правду. І все-таки це було правдою.

— Він — отам, — сказав панотець.

Я обернулась. І помітила припарковану трохи далі машину. Ту саму, на якій ми приїхали з Іспанії.

— Він завжди ходить пішки, — усміхнено пояснив священник. — А цього разу захотів, щоб ми подумали, ніби він поїхав десь далеко.