Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

весь день я сиділа й дивилась на води річки П’єдри. Жінка принесла нам бутерброди й вино, сказала щось про погоду й знов залишила самих. Та раптом він припинив читати й, занурений у свої думки, полинув поглядом за обрій.

Зрештою, мені захотілось прогулятися лісом, пройти повз маленькі водоспади, по схилах, кожен з яких має свою історію і щось означає. А коли сонце почало сідати, я повернулася на те місце, де залишила його.

— Дякую, — були його перші слова, коли він віддавав мені аркуші. — І пробач.

Над річкою П’єдрою я сіла й усміхнулася.

— Твоє кохання спасає мене й повертає мрії, — продовжив він.

Я мовчала, незрушна.

— Пригадуєш 137-й псалом? — запитав він.

Я заперечно хитнула головою. Боялася щось говорити.

— Над річками Вавилонськими, там...

— Так, так, пам’ятаю, — сказала я, відчуваючи, що потроху повертаюся до життя. — У ньому мовиться про вигнання. Мовиться про людей, що повісили свої арфи на гілках, бо не могли співати пісень, яких просить серце[29].

— Але, оплакавши тужливо омріяну землю, псалмо-співець обіцяє сам собі:

Я знов усміхнулася.

— А я вже потроху забував. Ти ж нагадала мені.

— Як ти думаєш, чи повернеться до тебе твій дар? — запитала я.

— Не знаю. Але Господь щоразу давав мені другий шанс у житті. От і з тобою дає. І допоможе віднайти мій шлях.

— Наш шлях, — знову перервала я.

— Авжеж, наш.

Він узяв мене за руки й допоміг піднятися.

— Іди збери свої речі, — мовив він. — Мрії потребують праці.

Січень 1994 р.