Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

П’ятниця, 10 грудня 1993 року

ад річкою П’єдрою, там я сиділа та й плакала.

Спогади про ту ніч були безладні й розпливчасті. Знаю лише, що я була близько від смерті, — та не пригадую ні її обличчя, ні куди вона мене тягнула.

Я б хотіла пригадати її, — щоб теж витрутити зі свого серця. Та мені не вдається. Усе здається сном, відколи я вийшла з того темного тунелю й зустрілася зі світом, на який уже теж опустилася ніч.

Жодна зірка не сяяла на небі. Неясно пригадую, як дійшла до машини, дістала свою маленьку сумку й пішла собі геть не знати куди. Мабуть, я дісталася шосе, сподіваючись піймати попутку до Сарагоси, але то було марно. Зрештою я повернулася до монастирських садів.

Шум води був усюдисущим — водоспади були довкруж мене, і я бачила присутність Великої Матері, яка йшла слідом, хоч куди б я рушала. Так, Вона любила світ; любила світ із тою само силою, що й Бог, — адже вона теж віддала свого сина, щоб його принесли в жертву люди. Та чи розуміла вона любов жінки до чоловіка?

Певно, що вона страждала через любов, та це була інакша любов. Її великий Наречений знав усе, творив чудеса. Її наречений на Землі був скромним трудівником, що вірив у все те, що оповідали її сни. Вона ніколи не знала, що означає покинути чоловіка чи бути покинутою ним. Коли Йосип збирався вигнати її з дому, бо вона була вагітна, Наречений з небес тут-таки послав ангела, щоб такого не сталось.

Син покинув її. Але діти завжди покидають батьків. Неважко страждати від любові до ближнього, від любові до світу чи від любові до своєї дитини. Таке страждання дає відчуття, що все це є частиною життя, що цей біль — благородний та величний. Неважко страждати через любов до великої справи чи до своєї місії: це лише звеличує серце стражденного. Але як пояснити страждання через коханого чоловіка?

Це — неможливо. Люди тоді почуваються в пеклі, бо вже не існує ні благородності, ні величі, саме безголів’я.