е виходь знов, не поснідавши, — сказала господиня.
— Ой, я й не знала, що ви розмовляєте іспанською, — здивовано відповіла я.
— Кордон же близько. Туристи влітку приїжджають до Лурда. Якби я не володіла іспанською, то не змогла б здавати кімнати.
Жінка готувала грінки й каву з молоком. Я почала в душі налаштовуватись, аби перетривати цей день; кожна година буде мені, як рік. Тож і погодилась перекусити, щоб трохи відволіктися.
— І давно ви одружені? — запитала вона.
— Він був моїм першим коханням, — відказала я. Досить було й цих слів.
— Бачиш вершини отам? — провадила жінка далі. — Перше кохання мого життя померло на одній із цих гір. — Але ж ви таки зустріли когось.
— Так, зустріла. І змогла знову бути щасливою. Доля — цікава штука: майже ніхто, кого знаю, не одружився з першим коханням свого життя. А ті, що зразу повиходили заміж, завжди мені кажуть, що втратили щось важливе, не прожили усього того, що треба прожити.
Раптом вона урвала мову.
— Пробач. Я не хотіла тебе образити.
— Та не ображаєте зовсім.
— Я завжди дивлюсь на цей колодязь навпроти. І думаю собі: раніше ніхто не знав, де знайти воду, доки святий Савен не вирішив копати там — і знайшов. Якби він цього не зробив, містечко виросло б десь нижче, біля річки.
— А який стосунок це має до кохання? — запитала я.
— Цей колодязь привабив людей, з їхніми надіями, мріями, конфліктами. Один наважився шукати воду, вода знайшлася, і всі потяглися до неї. Гадаю, що коли відважно шукаємо кохання, то й воно з’являється, і тоді ми притягуємо до себе ще більше любові. Якщо одна людина любить нас, то й усі нас люблять. А от коли ми самотні, самотіємо ще більше. Життя — дивна річ.
— А чи не чули ви про таку собі «Книгу змін»? — поцікавилась я.
— Ні, ніколи.
— Там ідеться про те, що можливо перенести місто, але неможливо перенести колодязь. Закохані зустрічаються, вгамовують свою спрагу, будують дім, ростять дітей коло цього колодязя. Та якщо одне з них вирішить піти геть, колодязь не зможе рушити за ним. Кохання залишається на місці, покинуте, але ж повне тої самої чистої води, що й раніше.
— Ти, доню, говориш, ніби старенька, що багато страждала, — мовила вона.
— Та ні. Я завжди боялась. І ніколи не копала колодязя. А тепер роблю це, й не хочу забувати про небезпеки.
Я відчула, як щось мені муляє в кишені штанів. І коли намацала, серце мені захололо. Я притьмом допила каву.
Ключ. Це був той ключ.
— У цьому містечку жила одна жінка, вона померла й заповіла все семінарії в Тарбі[26], — сказала я. — Ви знаєте, де її будинок?
Жінка розчинила двері й показала. Це була одна з середньовічних споруд на тій маленькій площі; тильним боком цей будинок дивився на долину й гори.
— Двоє панотців провели в ньому майже два місяці, — сказала вона. — І...
Вона завагалась і подивилась на мене.
— Й один із них був схожий на твого чоловіка, — докінчила вона по тривалій паузі.
— Цей був він, — відповіла я й вийшла, радіючи, що дозволила дитині всередині себе утнути цю витівку.