Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

ешту того дня я бродила по долині. Щось ліпила зі снігу, завітала до найближчого до Сен-Савена містечка, з’їла бутерброд із паштетом, спостерігала, як хлопчаки грають у футбол.

В іншому містечку я засвітила в церкві свічку. Заплющила очі й повторювала молитви, яких навчилася напередодні. Потім почала вимовляти нісенітні слова, уп’явшись поглядом у розп’яття за олтарем. Незабаром дар мов почав сходити на мене. І це було легше, ніж я собі уявляла.

Це могло здаватися маячнею — я мурмотіла казна-що, вимовляла слова незнані, позбавлені сенсу для здорового глузду. Але з моєю душею розмовляв Святий Дух, кажучи речі, які я мала сприйняти.

Почувшись достатньо очищеною, я заплющила очі й почала молитися:

«Царице Небесна, поверни мені віру. Нехай же я зможу стати також і знаряддям Твоїх трудів. Дай мені нагоду навчитися через моє кохання. Адже кохання ще нікого не віддалило від омріяного.

Нехай же я стану товаришкою і союзницею чоловіка, якого кохаю. Нехай він здійснить усе, що має здійснити, поряд зі мною».