Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

и мовчимо. Я слухаю шерхіт його кроків, коли він повертається до колодязя, де ми сидимо вже більше години, п’ючи й дивлячись у туман.

Це ми вперше по-справжньому мовчимо. Це не те силуване мовчання в автомобілі, коли ми їхали з Мадрида до Більбао. Це так само не мовчання мого серця, пойнятого страхом, коли я стояла в каплиці поблизу Сан-Мартін-де-Унша.

Це живоголосе мовчання. Мовчання, яке підказує мені, що нам не потрібно й далі пояснювати всячину одне одному.

Його кроки стихли. Він стоїть і дивиться на мене, — певно, те, що бачить, є красивим: туманної ночі, біля колодязя, у світлі ліхтаря сидить жінка.

Середньовічні будинки, церква одинадцятого століття й тиша.