Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

и повертаємось на площу й підходимо до церкви. Я бачу колодязь, промені ліхтаря та пляшку вина й дві склянки на цямрині. «Отут сиділи двоє закоханих, — думаю я. — Сиділи мовчки, а їхні серця вели бесіду. І коли серця повідали все, почали вони звіряти одне одному великі таїни».

І знов так і не було ніякої розмови про кохання. Та нехай. Я відчуваю, що стою на порозі чогось дуже серйозного — і маю цим скористатися, щоб зрозуміти все, що тільки можна. Пригадую раптом своє навчання, Сарагосу, чоловіка мого життя, якого прагну зустріти, — але тепер це здається мені далеким, оповитим таким само туманом, який розходиться по Сен-Савену.

— Навіщо ти розповів мені всю цю історію про Бернадету? — питаю його.

— Достеменної причини не знаю, — відказує він, не дивлячись мені в очі. — Можливо, тому що ми неподалік від Лурда. Можливо, тому що післязавтра — свято Непорочного Зачаття. Можливо, тому що я хотів показати тобі, що мій світ не такий самотній та божевільний, як може здатися. Інші люди є частиною його. Й вони вірять у те, що говорять.

— Я ніколи не казала, що твій світ божевільний. Либонь, божевільним є мій: я витрачаю найважливіший у своєму житті час на сидіння за зошитами й навчання, яке не поведе мене за межі вже знайомих мені місць.

Я відчула, що йому стало легше: я ж бо розумію його.

Подумала тоді, що він продовжить розмову про Богиню, та він обернувся до мене:

— Ходімо спати, — промовив тоді. — Багатенько випили.