Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Вівторок, 7 грудня 1993 р.

ін заснув одразу. Я довго не стуляла очей, думаючи про туман, про площу, про те, як ми там пили й розмовляли. Прочитала рукопис, що він мені дав, і почулася щасливою; Бог — якщо тільки й справді існує — це разом Отець і Матір.

Потім я вимкнула світло й лежала, пригадуючи, як тихо було біля колодязя. Саме в ті миті там, коли ми не розмовляли, я зрозуміла, який він мені близький.

Ніхто з нас не сказав нічого. Непотрібно розмовляти про кохання, тому що воно має власний голос і говорить саме за себе. Тієї ночі, біля колодязя, тиша дала змогу нашим серцям наблизитися й краще пізнати одне одного. І тоді моє серце почуло те, що казало його серце, — й почулося щасливим.

Перш ніж склепити повіки, я вирішила зробити те, що він називав вправлянням з Іншим.

«Я — тут, у цій кімнаті, — думала я. — Далеко від усього, до чого звикла; я розмовляла про речі, якими раніше не цікавилася, і зупинилася на ніч у місті, про яке раніше й поняття не мала. На декілька хвилин я можу уявити себе інакшою».

І я почала думати про те, як саме мені б хотілося жити в цю мить. Я хотіла би бути веселою, до всього цікавою, щасливою. Повнокровно проживати кожну хвилину, спрагло пити воду життя. Знову вірити снам. Бути спроможною боротися за те, що люблю.

І кохати чоловіка, який кохає мене.

Так, саме такою жінкою я хотіла бути — і вона раптом з’явилася й перевтілювалася в мене.

Я відчула, що мою душу заливало світло якогось Бога — чи якоїсь Богині, — у яких я більше не вірила. І відчула, що в ту мить Інша покидала моє тіло і всідалася в одному з кутків маленької кімнати.

Я дивилась на жінку, якою була дотепер: слабеньку, що намагається справити враження сильної. Зі страхом до всього, але самій собі кажучи, що це не страх — це мудрість обізнаного з реальністю. Закладаючи цеглою вікна, крізь які проникала радість сонця, — для того, щоб її давніші спонуки не втратили привабливості.

Я побачила Іншу, що слабка, втомлена, зневірена, сидить у кутку кімнати. Тримаючи під контролем чи й у ярмі те, що завжди мало втішатися свободою: свої почуття. Намагаючись оцінити майбутнє кохання крізь призму колишніх страждань.

Кохання завжди нове. Несуттєво, чи кохаємо ми раз у житті, чи два, чи й десять, — ми завжди опиняємось у незнайомих обставинах. Кохання може привести нас у пекло чи в рай, але завжди кудись та й приводить. Треба прийняти його, бо воно є живленням нашого існування. Якщо відмовимося від нього, то помремо з голоду, споглядаючи, як від плодів угинаються аж до землі гілки дерева життя, і не наважуючись простягти руку й зірвати їх. Потрібно шукати кохання, де б воно не було, навіть якби це означало прожити години, дні, тижні у зневірі й смутку.

Бо тієї миті, коли ми вирушаємо на пошуки кохання, воно теж вирушає нам назустріч.

І рятує нас.