Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

е знаю, як довго тривав цей обряд. Люди знов і знов починали говорити невідомими мовами, співали, танцювали, здійнявши руки до неба, молилися за ближніх, прохали про чудо, свідчили про даровану благодать.

Нарешті панотець, що керував церемонією, промовив:

— Заспіваймо молитву за всіх тих, хто вперше брав участь у цьому оновчому просвітленні.

Отже, такою тут була не тільки я. Це заспокоїло мене.

Усі заспівали молитву. Цього разу я лише слухала, прохаючи, аби благодать зійшла й на мене. Мені це було дуже потрібно.

— А тепер отримаймо благословення, — мовив панотець.

Усі обернулись до освітленої печери на протилежному березі річки. Панотець прочитав кілька молитов і поблагословив нас. Тоді всі поцілувалися, взаємно побажали «щасливого свята Непорочного Зачаття» і розійшлися.

Він підійшов до мене. Вираз його обличчя був радісніший, ніж зазвичай.

— Ти промокла, — сказав він.

— Ти теж, — відповіла я, сміючись.

Ми сіли в машину й повернулись до Сен-Савена. Я прагнула цієї миті — але тепер, коли вона настала, просто не знала, що й сказати. Я була не в змозі завести мову про дім серед гір, про цей обряд, про книжки та платівки, про незнані мови й молитви в гуртах.

Він жив у двох світах. У часі ці два світи десь зливалися в одне — і мені потрібно було відкрити, як саме.

Але тої миті слова були даремні. Кохання відкривається, коли воно здійснюється.