оли дзиґар на базиліці пробив північ, людей довкола нас значно побільшало. Зібралася вже майже сотня, зокрема кілька священників та черниць, і ми стояли під дощем, споглядаючи святий образ.
— Слався, Пресвята Діво Непорочного Зачаття! — сказав хтось поряд зі мною, щойно стихло бамкання дзиґаря.
— Слався! — відповіли всі, вибухнувши оплесками.
Негайно підійшов охоронець і попросив не зчиняти галасу. Ми заважали іншим прочанам.
— Ми прибули здалеку, — сказав якийсь пан із нашого гурту.
— Вони теж, — відповів охоронець, махнувши рукою в бік людей, що молилися під дощем.
Я б воліла, щоб охоронець припинив цю зустріч. Хотіла опинитися наодинці з ним, далеко звідти, тримаючи його за руки й кажучи про свої почуття. Нам необхідно було погомоніти про дім, накреслити плани, поговорити про кохання. Мені треба було заспокоїти його, виказати йому ще більше прив’язаності, сказати, що зможу здійснити його мрію — тому що я буду поруч із ним, допомагаючи йому.
Потім охоронець відійшов, і один зі священників упівголоса розпочав молитву, перебираючи чотки. Коли ми дійшли до «Вірую», що завершує низку молитов, усі застигли, заплющивши очі.
— Хто ці люди? — запитала я.
— Благовісники, — відповів він.
Я вже чула це слово, але не знала точно, що воно означає. Він це зрозумів.
— Це люди, які приймають вогонь Святого Духа, — сказав він. — Вогонь, який залишив Ісус і від якого мало хто зумів запалити свої свічки. Це люди, які перебувають найближче до первісної істини християнства тих часів, коли всі могли творити чудеса.
«Це люди, ведені Осонценою Жінкою», — відповіла я, вказуючи очима на Пресвяту Діву.
Той гурт стиха заспівав, ніби за незримим велінням.
— Ти тремтиш від холоду. Можеш не брати участі в цьому, — сказав він.
— А ти залишаєшся?
— Залишаюсь. Це моє життя.
— Тоді і я хочу приєднатися, — відповіла я, хоча й воліла бути якомога далі звідси. — Якщо це — твій світ, я хочу навчитися бути його частиною.
Гурт співав далі. Я заплющила очі й спробувала підспівувати, хоча й майже не знала французької. Я повторювала слова, не розуміючи їхнього значення, лише проказуючи їх. Та це давало відчуття, ніби час минає швидше.
Це мало скоро скінчитися. А тоді ми змогли б повернутися до Сен-Савена — самі: я і він.
Тож я співала чисто машинально. Та невдовзі почала відчувати, що вже музика оволодівала мною, ніби вона жила власним життям і була здатною загіпнотизувати мене.
Відчуття холоду минало, і я вже не звертала уваги на дощ і навіть на те, що маю з одежі лише ту, що на мені. Від музики мені ставало так добре, моя душа раділа, я переносилась у часи, коли Бог був так близько й допомагав мені.
Коли я вже геть занурилася в це відчуття, музика припинилась.
Я розплющила очі. Цього разу причиною був не охоронець, а якийсь панотець. Він прямував до священника, що був серед групи. Вони тихо порозмовляли, і панотець відійшов.
Священник обернувся до нас.
— Нам доведеться підносити наші молитви на протилежному березі річки, — сказав він.
Ми мовчки рушили до вказаного місця. Перейшли міст, розташований майже навпроти печери, й опинилися на другому боці. Місце було навіть красивішим: дерева, лука й річка, яка тепер опинилася поміж нами та печерою. Звідси ми могли ясно бачити освітлену статую і співати на повен голос, без побоювання, що заважаємо молитві інших.
Це відчуття, певно, охопило весь наш гурт: люди почали співати голосніше, підвели обличчя вгору й усміхалися під краплями дощу, які стікали по їхніх обличчях. Хтось здійняв руки до неба, й невдовзі вже всі стояли з піднятими руками, похитуючись у такт музиці.
Я намагалася поринути в плин співу, та водночас воліла не випускати з уваги те, що коїлося довкола. Один священник співав іспанською поруч зі мною, і я почала повторювати слова за ним. Це були звернення до Святого Духа, до Діви Марії — аби вони не покидали нас і кожного опромінили своєю благодаттю й могуттю.
— Нехай дар мов зійде на нас, — сказав інший священник, повторюючи фразу іспанською, італійською та французькою мовами.
Що трапилося далі, я чітко й не зрозуміла. Кожен із цих людей почав говорити якоюсь мовою, що не належала до жодних відомих мов. Це було радше белькотіння, ніж мова, — зі словами, що, здавалося, виходили з самої душі й не мали логічного змісту. Я тут-таки пригадала нашу розмову в церкві, коли він розповідав мені про одкровення, — про те, що будь-яка мудрість полягала в умінні слухати власну душу.
«Можливо, це мова ангелів», — подумала я, намагаючись наслідувати, — і відчула себе смішною.
Усі дивилися на образ Діви на протилежному березі річки й ніби перебували в трансі. Я пошукала очима його й побачила трохи віддалік від мене. Він здійняв руки до неба й так само швидко промовляв слова, неначе розмовляючи з Нею. Він усміхався, хитав головою, ніби погоджуючись із чимось, а іноді на його обличчі з’являвся вираз подиву.
«Оце його світ», — подумала я.
Це починало мене лякати. Чоловік, якого я хотіла б мати поряд, стверджував, що Бог був також і жінкою, він розмовляв незрозумілими мовами, увіходив у транс і здавався близьким до ангелів. Дім на горі починав здаватися не таким справжнім, немов був частиною світу, який я вже залишила позаду. Всі ті дні — після лекції в Мадриді — здавалися мені частиною якогось сну, мандрівкою поза часом та простором мого життя. А між тим, цей сон мав смак світу, романних подій, нових пригод. Хоч би як я опиралася, але знала, що кохання легко запалює жіноче серце, і це лише питання часу, щоб я дозволила вітру повіяти, а воді зруйнувати стінки загати. Хоч як мало я була налаштована на це на початку, та все-таки я вже кохала раніше і вважала, що знаю, як боротися за таких обставин.
Та існувало й щось таке, чого я не в змозі була збагнути. Не такою була католицька віра, якої мене навчали в школі. І не таким я уявляла свого обранця.
«Чоловік мого життя; як дивно», — мовила я про себе, здивована своїми думками.
Тут, біля річки й печери, я відчула страх і ревнощі. Страх — тому що все це було новим для мене, а нове завжди лякає. Ревнощі — тому що потроху я починала розуміти, що його любов осяжніша, ніж я собі уявляла, вона лине в такі обшири, про які я й думати не сміла.
«Прости мене, Царице Небесна, — сказала я. — Прости, коли я, дріб’язкова, мізерна, змагаюсь, аби тільки мені належала любов цього чоловіка». А що, як його покликання — і справді піти від світу, замкнутися в семінарії та вести розмови з ангелами?
Скільки часу він протримається, перш ніж покине наш дім, платівки та книжки й повернеться на свій істинний шлях? Або ж, навіть якби він ніколи вже не повернувся до семінарії, якою буде ціна, що я мала би сплатити, щоб утримати коханого оподалік його справжньої мрії?
Здавалося, всі, крім мене, були заглиблені у своє священнодійство. Я ж прикипіла поглядом до нього, а він промовляв мовою ангелів.
Страх і ревнощі заступила самотність. Ангели мали з ким порозмовляти, а я залишалась на самоті.
Не знаю, що ж мене підштовхнуло спробувати заговорити тією дивною мовою. Можливо, безмежна потреба перебувати поряд із ним, говорити про те, що я відчуваю. Можливо, тому що я мала дати моїй душі поспілкуватися зі мною, — серце моє відчувало стільки сумнівів і потребувало відповідей.
Я достеменно не знала, що ж робити; відчуття сміховинності мого становища було надто великим. Але поряд стояли чоловіки й жінки різного віку, священники та миряни, послушники та черниці, студенти й старики. Це додало мені відваги, і я попрохала Святого Духа послати мені силу подолати цей бар’єр страху. «Спробуй, — сказала я сама собі. — Достатньо розтулити рота й набратися сміливості промовити речі, яких ти не розумієш. Спробуй».
І я зважилася спробувати. Але спочатку попрохала, аби той вечір, — який завершував аж такий довгий день, що я вже не могла навіть до пуття пригадати, коли він розпочався, — став для мене осяянням, новим початком.
І Бог, здавалося, почув мене. Слова почали виходити з мене вільніше — і поступово втрачали значення, що мали в людській мові. Сором змалів, упевненість зросла, язик почав ворушитися плавно. Хоч я й не розуміла нічого з того, що говорила, це мало зміст для моєї душі.
Сам факт, що я набралася достатньо сміливості, щоб вимовляти речі, позбавлені сенсу, почав приводити мене в захват. Я була вільна, мені не треба було шукати чи давати пояснення своїх дій. Ця свобода підносила мене аж до неба, — де всепрощенна Велика Любов, що ніколи не почувається покинутою, знов приймала мене в своє лоно.
«Здається, до мене повертається віра», — думала я, вражена всіма чудесами, що може творити кохання. Я відчувала Пресвяту Діву поруч, вона ніби пригорнула мене до своїх грудей, затуляючи й зігріваючи. Дивні слова щоразу швидше злітали з моїх губ.
Я почала непорозуміло плакати. Радість проникала мені в серце, просто заливала мене. Вона була сильнішою за страхи, за мої нікчемні точки опертя, за спробу тримати під контролем кожну секунду мого життя.
Я знала, що цей плач був даром мені, адже в примонастирській школі черниці навчали мене, що святі плакали у хвилю піднесення. Я розплющила очі, поглянула на темне небо й відчула, як сльози змішуються з краплями дощу. Земля була живою, вода, що линула згори, знов приносила чудо з високості. І ми були частиною цього чуда.
— Як же ж добре — Бог може бути жінкою, — стиха сказала я, поки інші співали. — Якщо ж це так, то саме Його жіночий лик навчив нас кохати.
— Помолімося тепер гуртами по восьмеро, — звернувся до всіх священник іспанською, італійською та французькою мовами.
І знов я була спантеличена, не розуміла, що відбувається. Хтось наблизився до мене й поклав руку мені на плече. Ще одна людина зробила те саме з другого боку.
Обійнявшись у такий спосіб, ми утворили коло з восьми осіб. Тоді нахилилися вперед, і наші голови торкнулися одна одної.
Здавалося, ніби склалися шатра з людських тіл. Дощ трохи посилився, та ніхто не зважав на це. Вісімки єднали всю нашу енергію й тепло наших тіл.
— Нехай Діва Непорочного Зачаття допоможе моєму синові й дасть йому змогу обрати власний шлях, — почувся голос чоловіка, що поклав мені руки на плечі з правого боку. — Прошу вас, прочитаймо «Аве Марію» задля мого сина.
— Амінь, — відповіли всі. І восьмеро людей прочитали «Аве Марію».
— Нехай Діва Непорочного Зачаття зішле на мене світло своє й пробудить у мені дар зцілення, — пролунав голос якоїсь жінки з нашого «шатра». Прочитаймо «Аве Марію».
Усі знову промовили «амінь» і помолилися. Кожен висловлював своє прохання, і всі підтримували його молитвою. Я дивувалася самій собі, адже молилася, наче дитина, — і, наче дитина, вірила, що ці милості Божі будуть даровані.
На якусь мить наш гурт замовк. Я побачила, що настала моя черга прохати про щось. За інших обставин я би вмерла із сорому, нічого не спромігшись вимовити. Але тут була Присутність, і вона давала мені певність.
— Нехай Діва Непорочного Зачаття навчить мене любити, як вона, — сказала я. — Нехай ця любов посприяє зростанню моєму та того чоловіка, якому вона призначена. Прочитаймо «Аве Марію».
Ми помолилися разом, і знов з’явилося відчуття свободи. Я роками боролася зі своїм серцем, бо боялася смутку, страждання, покинутості. Я завжди знала, що справжнє кохання — вище за все це, і що краще вмерти, ніж перестати кохати.
Але я гадала, що лише в інших є відвага. А в цю мить я відкривала, що теж спроможна. Навіть якби це принесло розлуку, самотність, печаль — за кохання варто було заплатити таку ціну.
«Не слід мені думати про ці речі, маю зосередитись на обряді». Священник, що опікувався нашим гуртом, попрохав, аби шатра роз’єдналися, й ми тепер помолилися за стражденних. Люди читали молитви, співали, танцювали під дощем, славлячи Бога та Діву Марію. Вряди-годи всі знов починали розмовляти дивними мовами й махати піднесеними до неба руками.
— Хтось із присутніх тут, у кого є хвора невістка, нехай знає, що вона виліковується отепер, — промовила у якусь мить одна жінка.
І знов молитви, і знову співи та радість. І час від часу чувся голос тої жінки.
— Хтось із присутніх тут, хто нещодавно втратив матір, повинен мати віру й знати, що вона тепер у царстві небеснім.
Пізніше він розказав мені, що це був дар пророкування — деякі люди спроможні передчувати, що відбувається у якомусь віддаленому місці або станеться невдовзі.
Але, хоч він ніколи про таке не дізнався, я вірила в силу голосу, який промовляв про чудеса. Я сподівалася, що ця жінка якоїсь миті скаже що-небудь про кохання двох людей, присутніх тут. Я мала надію почути від неї вість, що це кохання благословили всі ангели, святі, Бог і Богиня.