Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

теля була обвалена, а декілька скульптур, які ще не зруйнувалися до кінця, стояли без голів, за винятком одної.

Я роздивилась довкола. Мабуть, у давні часи це місце було пристановищем для людей сильної волі, вони дбали, щоб чистим був кожен камінь, а на кожній лаві сиділо по можновладцю.

Але все, що тепер поставало перед моїми очима, було руїнами. Руїнами, що в дитинстві перетворювалися на замки, де ми разом грались і де я шукала прекрасного принца.

Віками ченці монастиря П’єдра дбали про цей клапоть раю. Розташований в улоговині, він мав даром те, що сусідні поселення буквально вимолювали, — воду. Тут річка П’єдра розгалужувалась на десятки каскадів, струмків, озерець, тож довкруги буяла зелень.

Натомість варто було відійти від западини на кілька сотень метрів, і все довкола ставало вже безплідною пустелею. І сама річка, перетнувши улоговину, знову перетворювалася на цівку води — ніби в попередньому місці розтратила всю свою молодечу снагу.

Ченці знали про це, і вода, якою вони забезпечували сусідів, коштувала дорого. Історія монастиря була позначена безліччю зіткнень між священниками та поселеннями.

Нарешті, під час однієї з численних війн, які стрясали Іспанію, монастир П’єдра перетворили на казарму. По центральному нефу церкви ходили коні, поміж лавами улаштовувалися солдати, розповідаючи соромітні історії та займаючись любов’ю з жінками із сусідніх селищ.

Та відплата — хоча й запізніла — таки прийшла. Монастир було пограбовано й зруйновано.

І ченці вже ніколи не змогли повернути собі той рай. Під час однієї з численних юридичних баталій хтось сказав, що мешканці сусідніх селищ виконали присуд Божий. Христос казав: «Дайте напитися спраглому»[23], а святі отці лишилися глухими до його слів. З цієї причини Бог і прогнав тих, хто вважав себе за господарів природи.

І, можливо, саме через це, хоч велика частина монастиря й була перебудована й перетворена на готель, головна церква позосталася в руїнах. У сусідніх селищах нащадки досі пам’ятали про високу ціну, яку їхні батьки мали сплачувати за те, що природа давала дарма.

— А чия ця єдина статуя з головою? — запитала я.

— Святої Тереси Авільської, — відповів він. — Вона — могутня. І навіть за всієї жаги помсти, яку несуть із собою війни, ніхто не насмілився її торкнутись.

Він узяв мене за руку, й ми вийшли. Пройшли величезні монастирські коридори, піднялися довгими дерев’яними сходами й у внутрішніх садах монастиря побачили пурхання метеликів. Я пригадувала кожну дрібницю — адже дитиною бувала в цьому монастирі, й ці давні спогади здавалися навіть живішими за теперішні враження.

Пам’ять. Той місяць і ті дні, що передували цьому тижню, здавалося, були частиною іншого мого втілення. Епохою, куди я вже ніколи не хотіла би повернутись, тому що її годин не торкалась рука кохання. Я почувалася так, ніби протягом років проживала один і той самий день, прокидаючись від того самого поруху, роблячи раз у раз ті самі речі й маючи завжди ті самі сни.

Я згадала про своїх батьків, про батьків моїх батьків і про багатьох своїх друзів. Згадала, скільки часу провела в боротьбі, аби здобути те, чого сама й не бажала.

Нащо ж я це робила? Пояснення цьому дати не могла. Можливо, тому, що ліньки було думати про інші шляхи. Можливо, через страх, а що подумають інші. Можливо, тому, що бути інакшою — то неабиякий клопіт. А можливо, тому, що людська істота приречена повторювати кроки попереднього покоління, аж доки — тут я пригадала панотця-настоятеля — певна кількість людей не почне поводитись у інший спосіб.

А отже, міняється світ, і ми міняємось із ним.

Але я не хотіла, щоб так було й далі. Доля повернула мені моє — і тепер давала нагоду самій змінитися й допомогти змінити світ.

Я знову подумала про гори та альпіністів, які трапились нам під час прогулянки. Вони були молоді, одягнуті в яскраве, щоб їх легко було помітити на снігу в разі, якщо загубляться, і вони добре знали стежку до вершин.

У гірські крутосхили вже були повбивані скельні гаки: тепер треба було лише пропустити крізь них свої альпіністські мотузки й піднятися убезпечено. Це в них була така собі пригода на вихідні, а в понеділок вони вже повернуться на роботу з відчуттям, що змогли кинути виклик природі — й перемогли.

А от і ні. Справжніми відчайдухами були ті перші, хто насмілився прокласти шляхи. Дехто з них не пройшов і половини, — вони звалились у скельні розколини. Інші втратили обморожені пальці через гангрену. Багатьох узагалі ніколи більше не бачили. Та одного дня хтось-таки здійнявся на самісіньку вершину однієї з тих гір.

І саме його очам випало першим побачити той краєвид, тож його серце радісно забилося. Він пішов на ризик — і тепер своїм завоюванням вершини вшановував усіх тих, хто загинув у попередніх спробах.

Не виключено, що люди там, унизу, подумали: «І що він здобув на тій вершині? Хіба побачив новий краєвид. Ну і яка з цього користь?»

Але перший альпініст знав, у чому користь: прийняти виклики й іти вперед. Знати, що жоден день не повторює інший і що кожен ранок має свій особливий чар, свою магічну мить, у яку старі всесвіти руйнуються й народжуються нові зірки.

Перша людина, що піднялася на ті гори й побачила далеко внизу хатки, з коминів яких струмував дим, певно, запитала себе про те саме: «їхні дні схожі один на одного; яка з того користь?»

Тепер гори вже підкорені, космонавти вже пересуваються в позаземному просторі, на Землі не залишилося жодного острівця, хоч би найменшого, який ще можна було б відкрити. Та для духа ще лишались великі пригоди — і одна з них була дарована тепер мені.

Це було благословенням. Отець-настоятель нічого не розумів. Ці болі не ранять.

Блаженний той, хто може зробити перший крок. Одного дня всі дізнаються, що людина спроможна говорити мовою ангелів, що всі ми маємо дари Святого Духа й можемо творити чудеса, лікувати, пророкувати, розуміти.