Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

и зупинилися в якомусь селищі поблизу Сан-Мартін-де-Унша. На подолання Піренеїв часу в нас пішло більше, ніж ми передбачали, — через дощ зі снігом напередодні.

— Треба знайти якийсь відкритий заклад, — сказав він, вискочивши з машини. — Я зголоднів.

Я залишалась в автівці.

— Вилізай, — поквапив він, відчинивши мені дверцята.

— Хочу запитати тебе. Запитати про те, чого не торкалася, відколи ми зустрілись.

Він одразу посерйознішав. Я засміялась, побачивши його занепокоєність.

— Це важливе питання?

— Дуже важливе, — відказала я, намагаючись мати серйозний вигляд. — Питання таке: куди ми їдемо? І ми розреготалися.

— До Сарагоси, — відповів він полегшено.

Я вискочила з машини, й ми пішли шукати відкритий ресторан. Це було майже неможливо о такій пізній порі.

«Ні, це не є неможливим. Зі мною більше немає Іншої. Чудеса трапляються», — мовила я про себе.

— Коли ти маєш прибути до Барселони? — запитала тоді його.

Він не відповів, а його обличчя посерйознішало. «Треба мені уникати таких запитань, — подумала я. — Бо може здатися, ніби я намагаюся контролювати його життя».

Ми пройшли ще трохи мовчки. На площі містечка світилась одна вивіска:

«Трактир Ель-Соль».

— Тут відчинено. Ходім поїмо, — тільки й мовив він.

Червоні перці з анчоусами були розкладені у формі зірки. Поряд — ламанчський сир, нарізаний майже прозорими скибками.

Посередині столу — запалена свічка й наполовину повна пляшка вина «Ла-Рйоха».

— Тут колись був середньовічний винний погріб, — зауважив хлопець-офіціант.

О такій пізній порі в барі не було майже нікого. Він підвівся, пішов до телефону, а відтак повернувся до столу. У мене з’явилося бажання запитати, кому він дзвонив, — та цього разу я зуміла стримати себе.

— Ми працюємо до пів на третю ночі, — вів далі офіціант. — Але якщо забажаєте, можу принести ще шинки, сиру й вина, і ви посидите на площі. Спиртне зігріє.

— Так довго ми не затримаємося, — відповів він. — Маємо дістатися до Сарагоси ще перед світанком.

Офіціант повернувся до шинквасу. Ми ще раз наповнили келихи. Я знов відчула ту саму легкість, що і в Більбао, — сп’яніння від «Ла-Рйохи», яке допомагає нам казати й слухати складні речі.

— Ти втомився, сидячи за кермом, а ми ще й п’ємо, — зауважила я після ще одного ковтка. — Краще зупинитися тут. Я побачила парадор[21], поки ми йшли сюди.

Він ствердно кивнув.

— Поглянь на цей столик навпроти нас, — мовив тоді замість відповіді. — Японці називають це сібумі: справжня вишуканість простих речей. А люди назбирують гроші, ходять у дорогі заклади й мають себе за вишуканих.

Я ще відпила вина.

Парадор. Ще одна ніч поряд із ним.

Таємниче повернення цноти.

— Чудно слухати семінариста, що править про вишуканість, — проказала я, намагаючись зосередитися на чомусь іншому.

— Ну, я навчився цього в семінарії. Що ближчими стаємо ми до Бога через віру, то простішим Він стає. І що простішим Він стає, то дужчає Його присутність.

Рука його слизнула по стільниці.

— Христос осягнув своє призначення, поки пиляв деревину й виготовляв стільці, ліжка, шафи. Він прийшов до нас як тесля, аби показати, що те, чим займаємося, не таке й важливе, — все може привести нас до пізнання Божої любові.

Раптом він замовк.

— Не хочу говорити про це, — сказав тоді. — Хочу говорити про інший вид любові.

Його руки торкнулися мого лиця.

Вино робило речі більш легкими для нього. І для мене.

— І що ж ти замовк отак раптом? Чому не хочеш говорити про Бога, про Діву, про духовний світ?

— Я хочу поговорити про інший вид любові, — з притиском відповів він. — Про той, де разом чоловік і жінка — і де теж творяться чудеса.

Я взяла його за руки. Може, він і знав великі таїни Богині, — та про кохання знав стільки ж, як і я. Хоч і подорожував багато.

І я повинна була сплатити певну ціну: взяти на себе ініціативу. Бо жінка сплачує найвищу ціну: вона віддається.

Отак ми сиділи тривалий час, узявшись за руки. Я читала в його очах предковічні страхи, які в справжньому коханні є випробуваннями, що їх слід подолати. Я прочитала в них спогад про те, як я відштовхнула його попередньої ночі, про той тривалий час нашої розлуки, про роки в монастирі, проведені в пошуках світу, де ці речі не трапляються.

Я читала в його очах, як він тисячу разів уявляв собі цю мить — і яким тоді мало би бути все довкола нас, і моя зачіска, і колір мого одягу. І я хотіла вимовити «так», сказати, що його ласкаво просять, що моє серце перемогло у битві. Хотіла сказати, як я його кохаю, як я бажаю його тієї миті.

Але я й далі мовчала. І, ніби уві сні, зсередини спостерігала за його внутрішньою боротьбою. Бачила, що перед ним зринула можливість мого «ні», страх утратити мене, строгі слова, що він чув у подібних обставинах, — адже всі ми проходимо крізь це, й у нас більшає шрамів.

А тоді його очі засяяли. Я розуміла, що він уже долає всі ті перепони.

Тоді я прибрала одну руку з його руки, взяла склянку й поставила її на край столу.

— Упаде, — сказав він.

— Атож. І я хочу, щоб ти її штовхнув.

— Розбив склянку?

Так, розбив склянку. Жест нібито простий, але він криє в собі страхи, яких ми ніколи достоту не зрозуміємо. Що ж такого особливого, якщо розіб’ється дешева склянка, адже всім нам траплялось таке скоїти принаймні раз у житті?

— Розбити склянку? — повторив він. — Навіщо?

— Ну, я можу дати кілька пояснень, — відповіла я. — Та насправді це просто так — щоб розбити.

— Для тебе?

— Ні, звісно.

Він дивився на склянку на краю столу — боячись, аби не впала.

«Це обряд переходу, як ти сам кажеш, — хотілося вимовити мені. — Те, що заборонено. Склянки не б’ються навмисно. Коли ми заходимо в ресторани чи до себе в дім, то пильнуємо, аби келихи не стояли на краєчку стола. У нашому світі заведено пильнувати, щоб келихи не падали на підлогу».

А проте, думала я далі, коли ми їх таки розбиваємо ненароком, то бачимо, що нічого страшного не трапилося. Офіціант каже «не переймайтеся», і я в житті не бачила, щоб у якомусь ресторані розбиту склянку включали в рахунок. Розбиті склянки — частка буденного життя, і, б’ючи їх, ми не завдаємо ніякої шкоди собі, ресторану чи нашому ближньому.

Я хитнула стіл. Склянка гойднулася, але не впала.

— Обережно! — мимовільно вигукнув він.

— Розбий склянку, — натиснула я.

Розбий склянку, думала я про себе, бо це символічний жест. Спробуй зрозуміти, що я всередині себе порозбивала речі набагато важливіші, ніж якась склянка, і я з того щаслива. Придивися до своєї внутрішньої боротьби й розбий цю склянку.

Адже батьки навчили дбайливості як до скла, так і до тіла. Навчили, що дитяча закоханість — марна, що ми не повинні відвертати людей від духовного покликання, що люди не творять чудес і що ніхто не вирушає в путь, не знаючи, куди йде.

Розбий цю склянку, будь ласка, — і звільни нас обох від усіх цих триклятих упереджень, від цієї манії пояснювати геть усе й робити лише те, що схвалюють інші.

— Розбий цю склянку, — ще раз попрохала я.

Він устромив погляд у мої очі. Потім його рука повільно посунулася по столу й торкнулася склянки. А тоді раптовим рухом він зіштовхнув її на підлогу.

На брязкіт розбитого скла всі обернулись до нас. А він, замість загладити провину якимось вибачливим рухом, усміхнено дивився на мене, і я теж відповідала йому усмішкою.

— Не переймайтеся, — гукнув офіціант, що подавав у залі.

Але він не звернув уваги. Він підвівся, занурив пальці в моє волосся й почав мене цілувати.

Я теж запустила руки йому у волосся, обійняла щосили, вкусила його за губи, відчула у своєму роті його рухливий язик. Це був поцілунок, якого я так довго чекала, — який народився біля річок нашого дитинства, коли ми ще не розуміли, що таке кохання. Поцілунок, який завис у повітрі, коли ми виросли, який у пам’яті про медалик мандрував по світу, який заховався за стосами книжок про державну службу. Поцілунок, який губився стільки разів, і ось тепер був віднайдений. Та хвилина поцілунку містила в собі роки пошуків, розчарувань, нездійснених мрій.

Я прикипіла до нього в поцілунку. Нечисленні відвідувачі, які були в барі, напевно, дивилися та й гадали, що бачать просто поцілунок. Вони не знали, що в тій хвилині поцілунку містився підсумок мого життя, його життя, життя будь-кого, хто чекає, мріє й шукає свого шляху під сонцем.

У тій хвилині поцілунку зосередилися всі миті щастя, яких я зазнала.